скачать книгу бесплатно
Ходили, понуривши чоло, одно – рилися в неродючiй землi, поробилися дикими, як звiрi. Широке корито колись великоi рiки зеленiло городами. По всiй долинi посiялись убогi хатки.
Тут було темно, бо нависали обдертi гори, удень рудi, а вночi чорнi. І вже на iх верхах не спочивала весняна хмара, i теплi роси не падали на спраглу землю. Сюди не долiтали небеснi глаголи, нiхто тут не знав будучого, забув про минуле… всi призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низинi, текла велика й могутня рiка. Тепер моi предки копалися у своiх городах. Метушилися на дрiбненьких клаптиках власноi землi, терпiли вiд голоду, хворiли вiд тяжкоi працi, погибали вiд пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголiв, напоювали зачерствiле серце лютiстю проти брата свого. Звiдусiль були вони стисненi високими горами, i погляд упирався в навислi над головами чорнi скелi. Очi нiколи не спочивали на широкому обрii, вiд того болiли. Забули моi предки про широкi свiти, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землi, мов кроти, нiколи не дивилися на свiтле небо, бо коли iм наставав ясний день, то сонце стояло в зенiтi i промiння його слiпило побляклi очi. Не знали чаруючоi безлiчi зiр, бо бачили лише клаптик неба, немов iз колодязя… А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрiй i щоранку сходило вабливе сонце…
Так минали столiття…
І сталося одного дня… Коли сонце стояло в зенiтi, пекло нестерпуче, коли нiхто не смiв глянути своiми пiдслiпуватими очима на свiтле небо, нагло налетiла страшна, як смерть, хмара, повисла над замуленим джерелом. Така чорна, що пiд нею панувала нiчна темрява. Велика – збурений вихор не мiг розiгнати ii. Густа – опиралася бурi, як i кам’яна башта. Хотiла упасти ливним дощем на пересохлу долину, на розпеченi сонцем гiрськi скелi.
Розлючений вiтер не мiг анi пiдняти ii в небеса, нi розвiяти туманом по долинi. Тiльки iз скаженою силою вертiв на одному мiсцi, наче стовп куряви. Немов хуртовина, завивала й крутилася над джерелом хмара. Шумiла, як пралiс у бурю, ревла, нiби море у негоду… І раптом сей страшний тайфун цiлим своiм тiлом упав на засипане пiсками джерело. Струсилася й застогнала долина. Мов електричнiсть, пробiг по нiй пiдземний гук i вдарив у кожне живе серце. Усi жахнулися, зачувши неминучу загибель.
А сонце стояло в зенiтi, пекло нестерпуче, i нiхто не смiв глянути на свiтле небо. З шумом ринула вода в долину бурхливим морем. Ринула в долину потопом. Враз залила городи, враз заховала хати. Усе живе, що встигло лише схаменутися, бiгло з перестраху куди очi, падало, захлипувалося, уносилося непереможною водою… Усе живе дерлося на крутi береги, на гори шпилястi, вище й вище, аж на самi верховини…
Умираюча рiка вiджила. Прибувала, наче вулканiчна лава, зростала так, що вмент уся долина з селами й мiстами була пiд водою. Вода ринула й бушувала, зносила все на своiй путi, заливала, грала, виблискувала на сонцi. Вода ринула й блискотiла, прочищала тисячолiттями замулене свое корито, досягала пiднiжжя гiр, гнала до моря хати, камiння й скелi. Вода виносила трупи моiх предкiв, що поселились у долинi… Коли рiка, велика й могутня, повна краси й величi, дiйшла до моря, вся долина була повна водою, як у давнi часи.
Другого дня сонце знову грало в широких водах, а мiсяць зачудований довго стояв непорушно серед високого неба – усе дивився в безодне озеро, що об’явилося там, де обидва пасма гiр сходяться.
БЕЗСМЕРТНИЙ
Не знав земних турбот…
Кохався в науках i жив для того, щоб зрозумiти причину свiтобудови i цiль буття.
Далеко вiд гамору людського зарився в науковi дослiди, шукаючи розрiшення тих космiчних та бiологiчних законiв, що через усе життя непокоiли йому допитливу душу…
При допомозi мудрого приладдя та пристроiв вивчав далекi живi й завмерлi свiти, дробив живi й мертвi тiла на атоми, схоплював процес зародження крови у безкровному, слiдкував за розвоем кров’яноi мiкроскопiчноi цятки, що перетворювалася в пульсацiю майбутнього серця, що ростило на його очах новий органiзм.
Вивчав закони спадкоемностi i ту непереможну творчу силу, що з двох мiкроскопiчних клiтинок вирощуе гiганта i рiзьбить породи живих iстот у природi.
Матерiю неорганiчну переводить в органiчну, органiчну в органiзовану. Живе мертвив, мертве воскрешав.
Мiж людьми був як Бог, великий i творчий…
І чим далi поглублявся в сi дослiди, тим ширше ставало для нього поле невiдомого, таемного.
І не бачив кiнця невiдомому, таемному.
Інодi здавалося, що ще одну тайну треба зрозумiти, одну лиш одкрити i тодi все життя, з усiм, що есть у ньому i поза ним на всiх безмежних космiчних просторах, стане для нього ясне як математична формула.
Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невiдомого…
І ось тяжко занедужав…
Хоч i старий, та крiпкий тiлом i розумом лежав у непритомнiй гарячцi на постелi, а бiля його лiжка стояв лiкар у задумi й помiчники мудрого, чужi йому люди, i ждали сумного кiнця…
Дужий ще органiзм напружував усi своi сили в нерiвнiй боротьбi зо смертю i в забуттi покликав:
– Хто ти, що не даеш людинi змоги пiдняти завiсу свiтобудови? Хто ти, що раптово вiдбираеш так коротке життя i саме тодi, коли людина дiйде до межi, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?
Ти боiшся того! Ти глузуеш iз безсилля людини! Як злодiй уночi пiдглядаеш за нею i береш у неi життя саме в той час, коли вона тебе поборюе.
А я оповiстив тобi вiйну! Я хочу тебе побороти! Я вже пiдняв краечок завiси твоеi тайноi Сили! Я ii одкрию i буду безсмертним.
Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всi моi мислi, моi найдорожчi скарби – тут, при менi!.. Хочу жити вiчно без кiнця…
Навкруги лiжка з сумом стояли його помiчники, чужi йому люди з жахом слухали i ждали кiнця.
І ось у безсиллi затих при них, заспокоiвся, закрив очi, як до сну, i так лежав нерухомо.
Тодi став бiля нього бiлий янгол i сказав так:
– Твоя жага безмiрна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вiчно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всi твоi мисли, твоi найдорожчi скарби. Житимеш, докiль сам того забажаеш.
І ось стали в нього великi, гострi крила, почув себе Духом легкотiлим i полетiв.
Летiв плавко в небесних пустелях. Зiр його ловив незчисленнi прекраснi свiти. Оглядав iх i вибрав найкращий, що виблискуе, як дiамант.
Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому.
Летiв довго i, як наближався до мети, – прекрасний свiт усе бiльше й бiльше затьмарювався.
Велика планета. Пануе пiвтемрява. Скрiзь сiрий туман. Нема нi свiтла, нi тiней. Нема грому, нi блискавки. Нема шуму, нi вiтру. Тиша й густi сутiнi. І сiрий, одноманiтний, важкий туман.
Летiв рiвно, як стрiла, понад тихими водами, що помiрно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.
Плавко летiв через гори високi, сiрi й безплiднi.
Межи скелями стрiмкими летiв зикзаками.
Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому, та нiяк не мiг згадати нiчого, навiть свого попереднього життя, або iменi свого.
Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати. Почував, що аби одне щось iзгадати, так зараз же все стане йому в пам’ятi.
І не мiг.
Нудьга, гнiтюча нудьга охоплювала його душу.
У сьому тепер для нього було все завдання, уся цiль його життя. Тут темрява була непроглядна. І коли вдивлявся i нiчого не бачив – жах, страшний жах опановував його душею.
Надмiрне напруження зору дратувало все його ество, до болю гнiтило.
Летiв у туманi, низько бiля самоi поверхнi, бо як пiдiймався вище, i планета ховалася в сiрому туманi – нудьга давила його.
Тодi знову кидався вниз.
І вже прикутий до поверхнi очима, як мiсяць до землi, летiв рiвно i плавко.
Ловив ухом звуки i не чув нiчого, шукав чогось очима i не знаходив.
Так стократ облетiв навкруги безмежно велику планету у всiх напрямках без дороги, без мети. І коли в сотий раз пролiтав над одним i тим же мiсцем, – щось знайоме, щось знане на момент один переходило йому через голову i зараз же зникало безслiдно.
Прикутий очима до поверхнi, як лiхтар на щоглi корабельнiй, з тугою летiв рiвно i плавко.
А коли пiдiймався вище i губився в сiрому туманi, – жах гнiтючий охоплював йому душу.
І так проминули тисячолiття, а вiн усе летiв. І ось пролiтае над тихими водами. Із сутiней перед ним устае висока гора, що нависла великим дахом.
Плавко залетiв пiд той дах i опинився в печерi довгiй, як шлях, рiвнiй, як тунель.
Тут була темрява непроглядна.
Летiв рiвно, як стрiла, а коли пiдiймався вгору – торкався волоссям камiння. Коли збочував, – черкався довгими крилами об стiни.
В кiнцi печери впав i лежав без руху… Почував, що вiн живий, що всi його мислi тут, при ньому, та нi одноi з них не мiг уловити, втiлити.
Так лежав у темрявi з заплющеними очима без руху, без думки, без почувань.
А коли розплющував очi, – знову нудьга починала гнiтити його.
А коли заплющував очi, – заспокоювався i тодi бiль тупий поволi-волi притихав.
І тiльки туга гнiтила його.
І так лежав без руху, без думки, без почувань.
І коли вилетiв з печери, – одкрив очi i знову побачив сiрий одноманiтний туман, тихi води, що ледве-ледве колихалися без шуму й плеску, сiрi гори й стрiмкi скелi.
Почував, що вiн живий…
Так без мети, без пам’ятi того, що перед ним i за ним, блукав по безмежно великiй планетi i ось знову залетiв у печеру.
На момент блиснула iскра свiдомостi, що се вже було, i враз погасла безслiдно.
Летiв рiвно i плавко, коли пiдiймався вгору – торкався волоссям камiння, як збочував – черкав крилами об стiни.
Почував, що минають столiття, що вiн живе i житиме вiчно, що вiн безсмертний.
Почував, що вiн живий, що всi його мисли тут, при ньому, та нi одноi з них не мiг покликати до свiдомостi.
Лежав iз невимовною тугою в душi, що переходила в бiль тупий i гнiтючий.
Почував, що вже не скинути з себе сього гнiту, не пригадати, не вловити анi найменшоi мисли.
А коли вiн заплющував очi, бiль тупий поволi-волi зникав, i тодi вiн лежав нерухомо, як труп.
Не почував нi болю, нi туги; нi голоду, нi снаги; нi тепла, нi холоду.
Усе ество його прагнуло лиш одного – спокою.
Повного небуття.
Так лежав довгi тисячолiття…
А коли вiдкрив очi i глянув у далину – схопився, розправив крила.
Побачив, що здалека, в пащу печери заглядае тьмяне свiтло.
Бiля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднiлася ледве помiтна смуга сiрого свiтла, i те свiтло так гостро його вразило, що враз дiйшло до свiдомостi, i вiн несподiвано для себе скрикнув:
– Свiтло!
І тут згадав про свiт бiлий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все…
Як вихор ринувся з печери назустрiч свiтлу.
І тут прокинувся вiд сну.
Жах стояв в його широко розкритих очах.
Лежав у лiжку i почував iще тупий бiль свого безсмертя. Увесь тремтiв, i холодний пiт котився з його чола. Поволi-волi заспокоiвся.
Тодi радiсть, невимовна радiсть, що то вiн не есть безсмертний, переповнила йому душу.
Тiло, в якому догоряло останне життя, млiло вiд щасливого почування, що пережитi тисячолiття були лиш коротким сном.
Навкруги стояли його помiчники, чужi йому люди, i дожидали кiнця.
Тут побачив знову бiлого янголя i навiки склепив очi.
Тиха, радiсна усмiшка лягла на прекрасне старече чоло…
ТУРКИ
Ритмiчна фантазiя
Неначе павич пишновбраний, дрiма на високiй горi величезнее мiсто. Високi будинки й маненькi хатки i бiлi, i жовтi, i синi, i червонi – усi до гори припадають, немов то квiтки степовоi, геть усiяли рясно високу могилу козацьку. Свiтленькi вiконця на простiр морський поглядають, ген прямо на схiд.
Один я у хатi своiй, що на самому версi гори. Дивлюся у вiконце, як вiтер тiль-тiль коливае верхiв’я зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краевид, дивлюся, як з двох бокiв море оточуе город увесь i як обiйма його нiжними тими руками, мов мати кохану дитину.
Далеко-далеко за морем зоря свiтова погасае.... А скрiзь навкруги розливаеться свiт якийсь бiлий, молошний, i тiнi кудись iзникають. Так свiтло стае, так округа ясна, що немов на картинi все бачу.
Скрiзь тихо. Я чую, як в досвiтнiй тишi б’е хвиля морська в кам’яне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у снi буркотить. Навколо, куди лише око сягае, в цьому полусвiтi не бачу нiде я живоi iстоти. Скрiзь мертво.
Та що це? Ген там на просторi ось повагом тисячi бiлих голiв виринають на поверх з морськоi безоднi. Все вище та вище встають цii тiнi-привиддя iз тихого, сонного моря, немов мармуровi статуi… Їх тисячi… безлiч цих тiней… Встають вони дружно усi… вже по пояс з води виринають… І ось на морському поверсi вже стали у повний свiй зрiст… Всi в бiлих убраннях, обмотанi голови бiлим, немов завивалом турецьким. То бiлii турки у бiлих чалмах, у довгих, у бiлих одежах. Стоять на водi непорушно з хвилинку, i разом без гуку та тихо рушають на мiсто. Ідуть по водi, мов по кризi, тiсними рядами, неначебто вiйсько. А вже коло берега дiляться рiвно направо й налiво, на два величезнi загони. Йдуть по сагах вони й мiсто обходять з бокiв. А там на пiдгiр’ю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить… далi лiзуть на гору i всi пiдступають до мiста. Кругом суходiл заступили з усiх трьох бокiв i вже виходу з мiста не стало нiкому: нi пiшки пройти, нi об’iхать конем. Стоять коло города бiлii турки, стоять непорушно, мов бiлii тiнi, у бiлих одежах, у бiлих чалмах.
Стоiть так березовий лiс зимового тихого ранку.
Я глянув на город, а там уже днiе: скрiзь заспанi люди встають та поквапом за дiло беруться. Нiхто з них не знае, що сталось, нiхто бiлих туркiв не бачить.
Ось тихо на город рушають цii бiлii тiнi. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крiзь паркани, крiзь стiни в домах, мов повiтря. У кожную хату ввiйшли i стоять собi мовчки.
