скачать книгу бесплатно
– У двiр, направо… – вимовив Корденко
Се був довгий прохiдний двiр з досить глибокою нiшею в другiй брамi, зовсiм темнiй i маленькiй.
– Ховайся, – мовив Корденко, пiдводячи до нiшi Вовтузенка.
За хвилину просто поуз них пронiсся нишпорка. Корденко всмiхнувся.
– Ну, тепер швидше назад…
Вони вибiгли на ту вулицю, з якоi повернули в двiр, сiли на фурку i сказали 'iхати в городський парк. За пiвгодини вони вже йшли по однiй з бокових, сливе пустiй алеi…
– Здорово ти навик 'iх пiддурювати… – лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свiй життерадiсний тон.
Але Корденко нiчого не вiдповiдав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукернi, тепер, як тiльки вони знов опинились на самотi, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов з’явилася вмент, як би прошумiла в головi, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, i воно впало… Холодний пiт виступав на лобi.
– Чого ти мовчиш? – спинився Вовтузенко.
Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слiв Вовтузенка, – йому все шумiло в головi: «помилка», «помилка»… Йому здавалось од часу до часу, що грунт хитаеться пiд ногами i що вiн ось-ось полетить стрiмголов у безодню, нiму i вогку, i вiн здригувався.
Корденковi виринуло в уявi: Тартаренко, закинувши назад голову i випнувши якось особливо «адамове яблучко», розкинув обидвi руки, пальцi котрих немовби скорючились, – хрипiв, а вiн саме всадовлював нiж пiд пахви, звiдкiля линула кров, що забризкала йому манжети i рукав пальта, i все тiло вбиваного дрижало i тремтiло всiма мишцями. І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своiх руках тремтiння конаючого, i хрипiння в його горлi, i навiть запах свiжоi кровi… Вiн здригнувся, i жах обхопив його, i щось важке стисло всю душу…
– Івасю!.. – вигукнув вiн, схопивши Вовтузенка за руку.
День меркнув i вдалинi вмирала зоря, немовби вбираючи в себе своi останнi зiтхання, якi ще блисли по верхнiх листках. Тиша особливо пiдкреслила поривчасту нервовiсть того викрику. Вовтузенко здригнувся i поблiд. Коли ж поглянув на поблiдле обличчя Корденка, на очi, що блисли якимсь чудним блиском, знов здригнувся.
– Помилка, розумiеш уже… помилка!.. – трусив Корденко руку Вовтузенка так, що та дуже йому болiла.
– Яка помилка?! – сливе не своiм голосом крикнув Вовтузенко, почуваючи бiль в руцi.
– Страшна, страшна… – не то простогнав, не то прошепотiв Корденко, – я вбив не того, кого було треба, – вигукнув вiн i здригнувся.
Вовтузенко занiмiв.
Хвилину вони безглуздо-придушено дивились один на одного.
А там десь, за мiстом, далеко-далеко серед розкошiв природи нiжно вставала вродливиця зоря i, нiжачись на своiм воздушнiм лiжку та загортаючись в блакитне м’яке покривало, посилала останнi, не то журнi, не то щасливi всмiшки, що завмирали i розпливались на блiде блакиття неба. Вона всмiхалась зiрцi, що заблисла в тiй частi блакитi, що вже потемнiла, а чоло небесне i думне, i чисте, i поважно-спокiйне наблизилось до землi i так приятельськи немовби схилилось над нею, щоб обдумати всi ii думи прикрi, заплутанi i важкi – i тi ii свiтлi розгадки одна за одною заблисли ясними зiрками на тiм вiльнiм-вiльнiм, чистiм чолi. І тут в алеi до тих дум прислухалася тиша, сливе урочиста, а з далини гудiло й шумiло мiсто. І шум той гудiв якось i дико, i ритмiчно i, здаеться, намагався побороти тишу i стурбовано спокiйнi думи неба…
– Вiдки ти взнав? – нарештi прошепотiв Вовтузенко.
Йому здавалось, що вiн давно не балакав з Корденком: так багато дум, ново-уявлень, чудних образiв з надзвичайною швидкiстю перебувало йому в головi за сю хвилину.
Корденко почув тi слова, але вони немовби нiяк не доходили йому з уха до розуму, – i вiн намагався присунути розум до тих згукiв в уховi, щоб вони стали i зро-зумiлись. Розум бо так був забитий однiею лиш думкою, що тепер розрослась до якогось важкого безформеного стогону, що лежав у душi, випивав жадiбно ii соки, все рiс, всю ii гнiтив, i, немовби сповняючи цiлком собою, вже наважувався розiперти ii.
Нарештi, коли Вовтузенко знов повторив се питання, розум його сливе очистився i вiн схопив змiст тих слiв.
– В цукернi чув, що до старого Тартаренка саме в переддень приiхав його син найстарший i що сього вбито…
– Найстарший… – якось безгучно пролепетав Вовтузенко; губи його тремтiли.
– Але що? – почуваючи, що щось нове, повне жаху, напливае на нього, спитав Корденко.
– Найстаршого? – уже не шепотом, а якимсь болiсним висвистом спитав Вовту-зенко, широко одкривши очi.
– А що?! – гукнув голосно, сливе вереснув Корденко.
– А… а… – почав лепетати Вовтузенко.
– Ну, кажи ж? – прошепотiв Корденко, схопивши i стискаючи руку Вовтузенка.
– Я чув, що вiн – сам революцiонер, що вiн… попався, сидiв в тюрмi, був висланий до Сибiру, там занедужав i якось втiк вiдтiля i, направляючись ото за кордон, заiхав до батька…
– А?.. га?.. – ледве прошепотiв Корденко, зомлiв i опустився на землю, схопивши себе за голову.
Вовтузенко дико дивився на нього: вiн почував, що щось страшне дiеться, але, не вважаючи на страшне напруження всього розуму, нiяк не мiг зрозумiти, що саме робиться з Корденком, – i безпомiчно стояв над ним.
Корденковi в першу хвилину все помутилось в розумi i в очах, слабiсть якась напливала на iстоту i вона немовби затускла, i здалось йому, що розум його спинився i що все спинилось: i час, i нiч, i все-все стояло довкола нього i в нiм, i однотонно, без руху гнiтило його, а кров почала бити в виски. Потiм побiг холод поза спиною i немовби в розумi щось ударило як дзвiн i задзвенiло в ухах… І вся душа заболiла так, що вiн, щоб одтягти бiль несвiцьку, рвав волосся… А в душi робилась якась порожнеча… Йому здавалось, що вiн уже не вiн i що все уже зникло…
І раптом вiн знов все зрозумiв i ясно почув усю безглуздiсть, жорстоку, нiму безглуздiсть того, що сталось…
І ся безглуздiсть тисла його… І вiн не мiг поворухнутися… А Вовтузенко нiяк не мiг уловити, спинити шалений бiг уявлень, що зароiлись йому в головi якось швидко-швидко, в якiмсь чудернацькiм танцi. Тут чогось було i те, як вiн дитиною вбив комара, що сiв йому на щоку, та потiм жалкував, i стала в уявi няня, що вчила молитись Богу, i старий дiд його, що вмер оце недавно, побитий хулiганами; жидiвка, що лежала на спинi з розiрваними грудьми, на яких запеклась кров, i з незакритими скляними очима в калюжi кровi, i жиденя, що, розставивши рученята, летiло з п’ятого поверху i потiм воно ж, розбите, i мозок, що розбризкався по камiннi, – i, нарештi, Корденко з ножем, на якiм запеклась кров…
Все те неслось, немов якийсь вир, i всi тi уявлення були такi яснi i страшнi…
А тим часом зовсiм стало темно i важка тьма немовби повисла на верхах дерев, що нерухомо, гнiченi нею, стояли, зобгавшись в якусь одну неясну юрбу, крiзь яку просвiчували нервовi погляди безбрових очей-свiтел. Однотонно дражнячи, а мiж тим ритмiчно щось гуло там, за садом. Коли небо в темну страшну нiч, повне хмар, висить важким тягарем над землею, то раптом стае веселiше попiд тими хмарами, як ясний промiнь мiсяця прорветься крiзь них на землю, немовбито проглянула надiя. Отак думка, що майнула в головi Вовтузенка, одiграла роль реактива i прояснителя.
– Нас ждуть на засiдання!.. – вимовив вiн, беручи Корденка за руку.
Корденко спершу якось байдуже-незрозумiло подивився на нього: йому продзвенiли в ухах тi слова, i вiн уже почував, що вони несуть якусь надiю на одмiну сього становища, в якiм вiн тепер. Проте все ще незрозумiло дивився на приятеля, бо в душi ще вповнi було, ще хмара тiсно лежала на хмарi i промiнь прояснення не мiг ще прорiзати всi цi хмари – думи, що тiсно скуйовдились одна на одну.
– Ходiм на засiдання партii: нас давно ждуть, чуеш? – яснiше повторив Вовтузенко.
І все так стало раптом ясно i зрозумiло Корденковi: там ждуть, вiн повинен бути там, вiн уже мусив би давати справоздання, а вiн тут, сидить i оддаеться ваганням. Який же вiн партiйник?
Сi думки, що вплили в душу з новою, свiжою силою, протверезили Корденка. Вiн встав, i обидва швидко-швидко пiшли. По дорозi обидва мовчали, ба нiчого було казати. Вони немов знали всi муки один одного. Знали сумнiви, в сiм разi такi животворнi. Знали i надii.
Надiя, така ще несмiлива, як перше кохання, все закриваючись, немовби рукавом, i ледве-ледве визираючи з-поза нього своiми розкiшними, милими очима, така надiя ворушилась в серцi Корденковi: може, не то помилка, що вiн вбив не того, кого треба, а навпаки, ся думка – помилка. Надiя ся зростала пiд впливом тих iнстинктiв, що вже виробились у Корденка як у партiйника. Якась впевненiсть в те, що партiя знае багато, бiльше за нього в багато раз, що вона ледве не все знае: партiя мае зав’язати i розв’язати, звiльнити i напроти того примусити, ся впевненiсть ще була в нiм тодi, коли вiн був гiмназистом восьмоi класи. Перший час вона все зростала, а потiм меншала в мiру того, як вiн ставав все потрiбнiшим i енергiйнiшим членом партii, що прийняла його в головнi своi дiячi, в ту органiзацiю, що була головою всiеi партii. В мiру того, як вiн сам став часткою втiлення того широкого i живого знання партii, що так було потрiбне для загалу молодих, ще не розвинених, не привиклих до партiйноi послiдовноi боротьби членiв, – се впевненiсть, що таким ото побитом останнiм часом зовсiм вмерла в свiдомостi його, узявши мiсце впевненостi в своi сили, в здатнiсть творчостi на грунтi певного свiтогляду – з одного боку, i партiйноi широкоi практики – з другого – ся впевненiсть тепер знов ожила, бо ввесь час вона була в нижчiм вiддiлi життя, в тiй царинi, де сплутуються всякi iншi iнстинкти, що не смiють переходити в свiдомiсть протягом часу, коли на сильну дiяльнiсть хватае сил, i навпаки, випливае в свiдомiсть тодi, коли сили падають або коли вся душевна органiзацiя раптом буде дезорганiзована чим-небудь, як-от в сiм разi. Надiя ворушилась i зростала пiд впливом тiеi, ледве свiдомоi для нього самого, впевненостi в те, що партiя знае правду, що вона зумiе розв’язати конфлiкт в його душi.
Того конфлiкту не розв’язала партiя.
В партii вже встигли взнати, що вбито не того, кого треба. Спершу було напустились на Корденка, а коли побачили, як несподiвано се вплинуло на нього, замовкли. Корденко страшно зблiд, очi йому розширились, i вiн, безглуздо дивлячись в один пункт, немовби вдивляючись в щось перед собою, конвульсiйно лепетав щось, подiбне до: «так… все пропало… помилка»… Побачивши се, покинули його, щоб порадитись, що тепер робити, а один з них, лишившись з Корденком, почав його пiдбадьорювати, упевняючи, що з кожним може статись така жорстока безглуздiсть. В партii ж поклали написати лист з вибаченням до батькiв вбитого. Корденко вийшов зовсiм немовби спокiйним з засiдання.
Вовтузенко спитав був його, чи не провести його додому, але той засмiявся на се тим смiхом, яким вiн умiв смiятись ранiше, до цiеi подii, смiхом, що примушував зйожуватись i засоромлюватись. Вовтузенко стис йому руку, i вони розiйшлися в рiзнi сторони.
Корденко, лишившись сам, iшов довго-довго; обiйшов сливе пiвмiста, раптом спинився посеред вулицi – вiн саме переходив – i задумався. Все зникло йому спе-ред очей: в головi шумiла одна думка, якось однотонно, як шумить осiнь, коли падае з дерев повiльно жовте сухе листя i, пiдхоплене вiтром, носиться понад землею, а потiм десь там лягае. На душi було важко-важко.
Втомився бiдний, але почував, що не може спочити доти, доки не обдумае, що тепер йому робити. Не каяття його гризло, не якоiсь забобони вiн боявся, – нi, се давно вже вiн випалив в своiй душi вогнем знання, намагання переробити свою натуру так, як того потрiбував розвинений, могутнiй розум i дiяльна, творча натура. Нi, те, що тепер мучило його, було стократ страшнiше, стократ бiльш значне i рiшаюче для нього, нiж всi тi забобони мiзернi.
Се була невпевненiсть в правдивостi того, що вiн мав за свiй грунт, на якiм вiн з таким трудом i напруженням збудував свiй новий свiтогляд, з болем вириваючи все старе i забобонне з своеi iстоти i з натхненням прищеплюючи все нове, гарне i потрiбне, i едине безумовно правдиве, як йому здавалось.
Еге, стае тепер ясним, що тiльки здавалось.
«Ей, з дороги!» – почув вiн грiзний голос i оглянувся: на нього бiгли конi. Ступивши два-три кроки вперед, вiн побачив, як повз нього, мало не зачепивши його, пронеслась карета, запряжена парою надзвичайних коней.
Вiн здивувався, що не помiтив того, що бiжать конi. Потiм згадав, як вiн спинився серед вулицi, i се його здивувало. Тепер почав iти як слiд, щоб, бува, не звернути на себе особливоi уваги полiцаiв, а особливо нишпорок. Як i взагалi, коли людина в своiм вiльнiм польотi раптом почуе слабiсть в крилах, починае, сiвши десь на вершинi, згадувати свое минуле i особливо прикро те, як виростали i виросли сi крила, що тепер втомились, – так i Корденковi згадувалось тепер, немовби мимоволi – проте з сим вiн не сперечався – його попередне життя.
Як дбалий господар, бачачи, що хата його осiла, що стае замiтним, коли облупиться вапно, довго оглядае ii i, коли побачить, що дiйсно процес руйнування починаеться, то прикро загадаеться над тим, чи можна далi жити в цiй будiвлi, полагодивши ii трохи, чи треба зовсiм пересипати. Так i Корденко мався, оглядаючи свiй свiтогляд, i таемна тривога, тим не менш страшна, лишитись серед зими i негоди без пристановища, лишитись серед моря життя без грунту пiд ногами, ссала його за серце. Згадалось йому, як вiн одним разом застрелив нишпорку з револьвера. Спершу довго тiкав од нього, перебiг багато прохiдних дворiв, завернув в такi закапелки, що тiльки сам знав, набив ноги, втомився вкрай – i все ж таки не мiг втекти од уiдливого шукача. Мiж тим з ним були дуже важнi папери, рiзнi плани i пара куплених для партii револьверiв. Недовго думаючи, вiн пiшов на берег: захопившись своiм стеженням, нишпорка подався за ним. Коли вони одiйшли геть од забудованоi частини берега, Корденко вмить обернувся й вистрiлив просто в груди шукачевi. Сей останнiй, як пiдкошений, впав i серед недовгих конвульсiй одразу вмер. Корденко пам’ятав, що тодi йому стало якось i страшно, i вiльно на душi: немовби вiн зайшов на високу скелю i звiдтiль широким поглядом оглянув довкола i безодню, що була тут же пiд скелею.
Тепер вiн здригнувся при сiй згадцi: тодi, як i тепер, з-за хмар, що набiгли перед тим на слабенький мiсяць, майнув блiдо-прозорий промiнь i освiтив блiде, перекошене конвульсiями, обличчя вбитого. Згадка тепер про те була так ясна, що вiн здригнувся. І все та ж думка, що цiлий вечiр i нiч мучила його, тiльки в новiй, хоч i дрiбнiшiй, зате свiжiй проявi, пронеслась, як блискавка, слiплюча i холодна: «А що, як то був не шукач?» Всi сили його розуму напружились знову, щоб пересвiдчитись, що то справдi був нишпорка, але Корденко не вiрив уже своему розуму.
А останнi сили душi, де вони дiлись? Коли вже розум, сей великий i смiливий шукач нового, сей одкривач нових законiв iснування, сей цар iснуючого i орел над усiма високощами свiту; коли розум, сей будiвничий, що будуе надзвичайнiше в свiтi, – коли вже вiн, смiливий i одважний ватажок волi, похилився i пiшов блукати без мети, то чи варт питати про все iнше, слабе, дуже консервативне, з чого бiльшiсть е здобуток переживань, наслiдок звичаiв, колись, може, корисних, а тепер…
Але нi! В тiм-то й рiч, що про них тепер саме i час згадати.
Коли сонце заходить, то з глибини сирих ям, з-пiд куп суччя, старого листя та в’ялого бур’яну, з-пiд куп гною, – з усяких темних пущiв та нетрiв виплигують на мiсячне свiтло, вiдблиск сонця, рiзнi гади, сови, сичi i другi потвори, що гризуться помiж себе i пiдчiкують здобичi: чи то пташеня засне i спаде з дерева, чи зайченя пробiжить, чи другий який запiзнiлий звiрок, – зараз вся ся зграя голодних гадiв кидаеться на здобич i б’еться за неi помiж себе. Смерть, писк, руйнування серед пiтьми мiсячноi ночi в гущавинi гаю – се щось дике, що ховаеться од свiтла; се щось бридке i страшне…
Так було тепер в душi Корденка. Коли розум його, як сонце, закотився i лишився тiльки одблиск його, то в душу вилiзли всi жадiбнi, нижчi iнстинкти; всi тi мiзернi жалi, що висмоктують кров з жадоби творчостi; всi тi нужденнi страхи, що ссуть серце саможертви; всi тi гладкi i разом роздратованi буржуазнi пересвiдчення, що оправдовують колективне вбивство для пiдтримання буржуазного устрою i страшно гонять поодинокий терор; всi тi сови, сичi, гади, породження гнилих останкiв рiзних млявих iдей, якими напихано Корденка за час його виховання i якими вiн сам напихався, доки ще мав немiцний розум, хоч i широкi запити, – всi сi гади кидались на свою здобич, кожну здорову, але сполохану тепер, думку, що полохливо перебiгала поуз сих потвор, i роздирали ii на шмаття.
Згадалась йому i iнша картина, – залита огнем, що, подрiбнений на тисячi блискавиць, носився над полем бойовища, i кожна та блискавка зносила по людинi з гребеня барикади, зложеноi з ящикiв, розбитих столiв та камiння з мостовоi. Однi сердешнi падали на спину, i iх обличчя дивились на знамено, що держав вiн в своiх руках, а другi на груди. Сi останнi намагались пiдповзти до барикади, коли не одразу були вбитi. А вiн, Корденко, стояв серед тих блискавиць i свистiння куль, що роем неслися довкола нього, стояв i чув ввесь стогiн, гвалт; то радiсть перемоги, то вигук безнадii переможеного. Бачив, як люди кидались один на одного, як молотки били по рушницях i по головах москалiв; бачив, як падали i тi, що з молотками в руках, проколотi штиком, i тi, що з рушницями, але з пробитими молотком головами. І свистiння куль носилося довкола нього, – одна просичала якраз бiля пучок, що тримали червоне знамено, а друга над самою головою… Раптом ще одна вдарила в верхню частину держална i знесла шмат його, струснувши все знамено так, що воно випало йому з рук. Але Корденко в ту ж мить пiдняв i знов пiднiс високо священний прапор. Вiн тримав його гордо i з натхненням боронив сей прапор свободи. Коли солдати пiдбiгали близько, щоб вибити знамено або штиком проколоти його самого, то Корден-ко так влучно стрiляв з револьвера, що багато падали мертвими: як лев, боронив те знамено… Але одразу щось блиснуло йому в очах, вiн ясно почув потiм щось гаряче в плечi, а також почув, що вся свiдомiсть затьмилась… Очуняв вiн уже дома i взнав, що був поранений i що, маючи його за вбитого вже, з поля бойовища нiкуди не забрали, а товаришi тим часом його викрали i вiднесли додому. Мiцне тiло витримало те поранення, i вiн скоро зовсiм одужав.
Ах, якби тепер, оце зараз були барикади, щоб у вiльнiм бою скласти свою запаморочену сумнiвами i горем голову…
І стало йому жаль, що марно гинуть сили молодi, що крок за кроком покидають його: почував, що вiн втомився страшно, глибоко. Мiж тим, на превелике собi диво, вiн побачив, що пiдходить до дому, в якiм жив.
Коли вiн увiйшов у свою кiмнату, то, не засвiчуючи свiтла, кинувся на лiжко, уткнув голову в подушку i затих. Спершу його iстоту почав обiймати спокiй i втихомирення, але воно було якесь тупе, глухе; вiн зараз же почув, що не може заснути, i його почав обхоплювати жах, жах, що морозом пройшов йому по душi: йому здалось, що вiн тепер уже нiколи не засне. З силою втискав свое обличчя в подушку, а голова йому горiла. З-пiд подушки вилiзло обличчя вбитого Тартаренка: одно око заплющилось, а друге дивилось на нього з таким безглуздим, звiрячим, шаленим жахом, повним здивування, що вiн здригнувся; обличчя, все ясно вималювавшись, перекосилось i затiпалось в конвульсiях; в руках вiн почув тремтiння тiла, що бореться з смертю; далi побачив всього Тартаренка, яким вiн був в ту хвилину, коли Корденко зробив йому третiй удар ножем…
Мов окропом ошпарений, схопився Корденко з лiжка, далi сiв на нього i почув, як стигла йому кров в жилах. Протирав очi i зло якесь обхоплювало його, страшне роздратування i поруч з тим якийсь незрозумiлий страх. Було темно. Йому схотiлось свiтла. Швидко, дуже швидко кинувся вiн до вiкна i притиснув свое гаряче чоло до холодноi шибки. Голова немовби освiжилась, але од сього тiльки швидше забiгали в нiй думки, як тi сови в пустцi…
В брамi блимав одинокий лiхтар неповним, мiзерним свiтом, що скупчив тiнi бiля себе, а над будинком немовби нахилялось небо, на якiм байдужо блимали зорi своiм звичайним, цiкавим i легкодухим мигтiнням, що немовби дражнило… Десь грюкнули несподiвано дверi, – Корденко здригнувся…
– Але я не вiрю, не вiрю в каяття, в якусь кару… я вiрю, цiлком вiрю, що так i слiд було зробити; я вiрю в те, що я не винен, що сталась помилка!.. – скрикнув вiн i здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душi почув немовби стислий, але такий колючий i збентежуючий регiт. Широко розплющив очi i прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко i немовби сполохано, а в уявi знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.
«За що ж мене, за що?» – здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блiдiм, перекошенiм обличчi Тартаренка.
Корденко мотнув головою, почав швидко-швидко ходити по кiмнатi: йому не хотiлось сього уявлення, але сила волi не мала жодноi спромоги протистати тiй появi.
І завжди впевнений в своiй силi, вiн тепер почув себе слабим, i страх, рабський страх, i злiсть, рабська злiсть, напливали йому на душу i гусли там.
– Я ще, ще, ще вбиватиму… я зроблюсь катом партii… я ще, ще… – ходив вiн по кiмнатi i повторював сi слова, щоб нiчого не думалось, – i справдi нiчого не думалось, але те уявлення тим паче лiзло в уяву. А з тим разом зростав i жах в нiм, i якесь озвiрiння, що тiпало його душу.
А вiкно з темного стало йому синiм… Годинник страшно дратував його, тикаючи якось дико i настирливо… Нервова дрiж бiгла по тiловi Корденка… В глибинi душi билась в конвульсiях якась думка… Всерединi все терпло.
Корденко вибивався з сили, – вiн почув, що всi сили душi, навiть ii болi, тупiють… І вибившись цiлком з сили, як снiп, як пiдкошена трава, повалився на лiжко i заснув сном мерця.
В низенькiй, з невеличкими вiкнами кiмнатi на столi стоiть самовар i привiтно грае на рiзнi голоси, що всi мiж тим мають один тон якогось лагiдного i втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тодi ще зовсiм молода. Далi батько, чоловiк лiт 35 з гарною бородою, рiвним чолом i ясними чорними очима. В кiмнатi тепло, затишно, самовар паруе. На стiнi привiтним старечим голосом тик-кае годинник, немов бабуся оповiдае своi одноманiтнi казки. Мати, привiтно всмiхаючись, наливае чай. Батько п’е i потiм курить цигарку. Мало згодя починае балакати, оповiдати про свою молодiсть i молодечу дiяльнiсть. Оповiдае з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодiсть. А син, молодий Корденко, так пильно слухае, – так йому до вподоби сей його вродливий батько. От вiн оповiдае про те, як ще був студентом i ходив на сходки, на яких критикували уряд i змовлялись боротись з ним; як вiн ходив в свитцi помiж селян i намагався вчити iх; як селяни його схопили i хотiли одвезти до станового, а вiн втiк од них, коли вони заiхали до шинку, лишивши його зв’язаним на возi, – i багато iншого. І серце молодого Корденка росло, i здавалось йому, що й батько росте. Звертаеться вiн до батька i питае його:
– А тепер, татусю, мислю собi, що тепер робиш? Ти тепер ще сильнiше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?…
– Нi, дитино, я тепер слiдчий, а не вчитель, я сам уряд, – вiдповiв батько.
– Так що… – почав син.
– А те, що не можна робити всього того, що я хотiв робити, коли був молодим, бо я тодi був дуже наiвним… Виростеш, взнаеш…
І здавалось йому, молодому Корденковi, що батько його робиться таким звичайним, таким мiзерним, як i всi, i навiть ще гiршим, здавалось йому тепер… І от почувае Корденко, що вiн росте, росте i робиться великим, дужим, а батько старiеться враз i робиться таким, як тепер, i от вiн схоплюеться i мовить так гаряче, так мiцно i мiж тим так грубо:
– Ти – буржуй, бюрократ, мiзерний зрадник!..
Мати схоплюеться й собi безпомiчно махае руками…
– Мовчать, мовчать!.. – кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.
В сю мить в хатину вриваеться сила жандармiв, кидаються на молодого Кор-денка, схоплюють його i тягнуть геть, – i чуе вiн роздираючий душу плач матерi…
Просипаеться… Прокидаючись, вiн ще чув немовби той плач i здригнувся. Сiв на лiжко i почав протирати очi.
Провiв рукою по чолi: холодний пiт застиг на ньому. Вiн глянув на вiкно: уже розсвiло. Вiн немовби не знав, що з ним було i чого йому так важко на душi.
Раптом з блiдо-синiм вiдсвiтом ранку ввiйшла в кiмнату тiнь – привид, знов ожививши уявлення про вбитого Тартаренка… І тодi вiн все зрозумiв… І довго сидiв, витягши руки по колiнах, спустивши безпомiчно голову, дивився вперто i безглуздо в долiвку, на якiй ледве помiтно лягала пляма за плямою сiрого ще вiдсвiту дня, що надходив.
«Надходить день, день нових мучень, сумлiнь, коли прибудуть свiжi сили. Мене мучить не те, що сумлiння гризе, а те, що я, Корденко, мiг зробити помилку… Помилка се; а чи то не помилка i всi iншi подiбнi випадки? Чи не помилка ввесь я?.. Нарештi, чи не помилка i все, що iснуе довкола нас?.. »
Ся думка, «чи не помилка ввесь я», особливо довго проходила йому в головi, i коли вiн думав, що вона вже пропливла, вона знов i знов верталась, уже одягшись в такi слова: «коли ти був ненормальним – тепер чи тодi, як вбивав Тартаренка? Досi ти був впевнений в те, що безумовно в останнiм разi ти був нормальним, але тепер?..»
«Як?.. хiба я мiг тiльки божевiльним вбити Тартаренка?»
«Але якби ти був не в припадковi вiдповiдноi манii, то ти б тепер не мучився».
«Але я мучусь лише тим, що сталась помилка».
«Помилка примусила тебе мучитись».
«Бо без сього не було б волi моiм iнстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумлiння».
«Ти в сьому впевнений?.. »
«Я впевнений… Еге, я впевнений, що я тепер ненормальний… »
Така розмова велась мiж думками в головi Корденка, i йому навiть цiкаво було стежити за сею борнею думок i разом з тим боляче, страшно…
Почувши отой декрет, – що вiн тепер ненормальний, знов почував, що не твердо впевнений i в сьому. І питання сього не розв’язав… А iншi уявлення понесли його вперед.
Корденко почув тепер себе таким немiцним, що не мiг би – вiн в сьому був певний – сказати, хто правий i хто винний, не мiг би кинути просто в вiчi тому, хто став би його винуватити, що вiн буржуй; не мiг би голосно i смiливо казати всiм ту правду, в яку так вiрив; не мiг би гордо i непохитно тримати свiй прапор, – не мiг би боротись за нього до загину… Йому скрiзь миготiла «помилка»…
І тепер вiн, Корденко, вийде помiж гурт слабим, нiкчемним, з якого вiн сам ще так недавно смiявся i на якого з погордою дивився. Тепер кожний може кинути йому грязюкою в лице, тепер всякий викине на очi те, чого спершу не мiг, боявсь i що тримав тодi про себе; тепер кожний, поперед подоланий, помститься на нiм дрiбною жорстокiстю, з рабською злiстю, – i вiн, Корденко, пишний i смiливий, тепер нiкчемний, помилка в своiх власних очах, не буде мiг обстати за себе, бо… Немае грунту пiд власними ногами, похитнувся..
На що опертись? На те, що хитаеться?.. Але нi, його гордий дух не може погодитись з тим, що вiн тепер стане слабим, нiкчемним, мiзерним… Нi, сього не буде!..
І вiн встав i поглядiв на чоло дня, що надходив…
