скачать книгу бесплатно
Воно було вже бiле…
Зараз засяе день: вiн не хоче, щоб день, який бачив його могутнiм переможцем в боротьбi за правду i з собою i з другими, тепер побачив його подоланим, мiзерним, з поламаними крилами…
Корденко думно пiдiйшов до бюро, одчинив шухляду, добув револьвер i приложив до грудей…
І схотiлось йому ще раз, останнiй раз, подивитись довкола на свiт, на наближення дня, на себе…
І вiн поглядiв: на обличчi йому витисся той грубо-твердий вираз, який запановував на нiм, коли вiн на щось рiшався.
І спустив курок…
Здригнувся Корденко, похитнувся… нахилився i важко впав… ще раз здригнувся i занiмiв…
12 квiтня 1906 року. Варшава
Одарка РОМАНОВА
18.03.1853, с. Сальне Нiжинський повiт – 14.04.1922, Китаiв, пiд Киевом
Народилася в iнтелiгентнiй родинi. Певний час жила в Москвi, де навчалася музики та спiву. У Киевi зблизилася з украiнською iнтелiгенцiею, була близька з родинами Старицьких, Лисенкiв, Косачiв.
Друкувалася з 1887 р. у багатьох журналах, публiкувала оповiдання, поезii та казки. Книжками вийшли збiрка вiршiв «Пiснi, думки, легенди» (1896), повiсть «Пан та Чабан», казка «Сватання Мороза».
Окремi ii поезii стали народними пiснями («Нiчко лукавая»).
СТАТУЯ
Вона побачила свiт в студii римського скульптора. В ту мить, коли артист скiнчив свою працю, ластiвки ще веселiше защебетали пiд стрiхою. Соняшний промiнь прорвався крiзь мiцно сплетенi винограднi листя, щоб краще придивитися до чудового твору. Всi статуi, що стояли поруч з новою, здавалися тiльки штучно зробленими статуями, а ся, нова, була якась надзвичайна: хто не звертав уваги на ii розкiшне тiло, а дивився у вiчi, той бачив у сих глибоких мармурових очах якесь невимовне бажання i сум.
Коло пишних, трохи одкритих уст залягла тiнь, яка нагадувала гiркий усмiх. Ще хвилина й, здавалося, що з сих глибоких мармурових очей покотяться сльози; а сi пишнi уста скажуть тую думку, що примушуе так журливо дивитися.
Артист сам не розумiв, вiдкiля взявся сей гiркий усмiх в очах. Вiн стояв перед статуею цiлими годинами i дивився, пильно дивився. Вiн на все забув: i свою кохану, веселих товаришiв, стареньку мати, працю, вiн тiльки бачив ii. Інодi вiн бiгав по кiмнатi, ламав руки i стогнав, мов поранений лев. Мати була проста жiнка, вона не розумiла, що коiться з артистом.
– Сину, схаменися! Що се ти робиш? Чи тобi дання дано? Чи хтось зирнув на тебе поганим оком? Чому ти не продав учора нiмцевi сю статую? Невже ти сподiваешся, що знайдеться другий такий дурень та дасть такi скаженi грошi? Такого покупця чекають довго. Се нам, як нахiдка, а ти ii впустив. Коли б оце на мене, те я б…
– Мамо, ради Господа Бога, ради святого Павла, не продавайте ii без мене, поки я…
– Поки не впустиш багатого покупця?
– Поки я не зрозумiю, чого вона хоче.
Вiн блиснув чорними очима i зблiд, як мармур, з якого робив своi статуi.
Мати з жахом глянула на сина, одступила од нього, та почала хрестити i читати тремтячим голосом молитву. Потiм бiгала щодня до знайомого патера, що приходив i читав поважно: «Vade retro satanas!» i клав пухкi руки на чорну кучеряву голову, що була гаряча, як жерло вулкана. І нiщо не запомагало: нi молитви, нi хрести, нi лiкарi. Мати повiрила ще бiльше в силу сатани, i зненавидiла статую, через яку гинув ii син, Про те продати ii вона боялася, бо син бентежився страшенно, коли стара умовляла його продати статую. Панна Маручiя, з якою вiн мав одружитися, думала свое: «Вiн мене розлюбив».
– Вiн мене розлюбив i хоче зламати свое слово, – казала дiвчина, плачучи.
– Іди, серце, поговори з ним. Може вiн одумаеться, – казала мати.
Маручiя увiйшла в студiю. Артист сидiв на стiльцi, зцiпивши руки, i наче молився на статую.
– Се я… Я, Маручiя. Твоя Маручiя. Хiба ти не радий, що я прийшла? О, краще вбий, зарiж, задави мене зараз, тiльки не дивись на мене таким недбалим поглядом. Се менi гiрш ножа. Ну, скажи ж любий, коханий, що-небудь! Я знаю, ти мене не любиш, – вона сказала се i прислухувалася, чекала, бажала якнайшвидше почути одповiдь: «Я слабую, але люблю тебе щиро», – от що вона сподiвалася почути. Вiн мовчав.
Вона впилася в його блiде обличчя чорними очима, мов цвяхами, i вони блиснули злим вогнем, червонi губи скривилися, i вона зареготала.
– Ти мене дуриш. Не вiрю, не вiрю. Нiякоi в тебе хвороби нема. Ти мене розлюбив, обдурив. Мабуть другу закохав? Але кажи, кажи. Що ти – нiмий? Се ж глум! З тобою говорять, а ти не зводиш очей з цiеi проклятоi статуi. Дак цiлуй ii i кохай, коли продав душу сатанi, а я навiть за грiх личу з тобою i знатися.
Маручiя ляпнула дверима так, що аж шибки задзвенiли i, мов буря, полетiла додому.
Артист раптом пiдвiвся зi стiльця й заметушився по кiмнатi.
– Що вона сказала? Кохай ii. Хiба ж я ii не кохаю, як душу? Благаю тебе! – обернувся вiн до статуi. – Промов до мене хоч одно слово. Я знаю, ти жива. Се ти навмисно мовчиш, щоб мене дратувати.
Вiн цiлував ii мармуровi холоднi уста, але вони тiльки гiрко всмiхалися i були холоднi, холоднi.
– Ти висушила мое серце, отруiла мiзок, одiбрала силу. Я все, що мав, поклав в тебе. Я бажаю од тебе нагороди. Скажи ж менi, чого ти хочеш ще вiд мене? Що я повинен робити? Ти незадоволена? – На хвилину йому здавалося, що уста заворушилися, затремтiли, стали теплiшими, але нi. – Пам’ятай, що я, я твiй творець. Не пишайся! Не гордуй!.. Ти глузуеш з мене? Але що б ти була без мене? Коли б не моя, воля ти i досi була б шматком мертвого мармуру. Я дав тобi бiльш, нiж треба було дати статуi i ти… ти зробилася моiм катом… моею мукою… Хiба твiр може бути вищим свого творця? А-а… дак будь же ти «нiщо!» – вiн наче зрадiв, що пригадав таке слово i з реготом побiг в другу кiмнату, схопив величезний молоток i хотiв розтрощити статуi голову, але почув, що його хтось схопив ззаду так мiцно, що молоток загримiв додолу.
Артиста зв’язали, не вважаючи на те, що вiн ревiв, стогнав, кляв когось, силився порвати пута; вони врiзалися в його руки, але вiн не чув фiзичного болю: в нього тiльки болiла душа.
Дали вiн стих, мов мала дитина i навiть не питав, куди його везуть. Там, де вiн потiм жив, не було нiяких статуй: тiльки чотири бiлi стiни. Інодi його випускали з маленькоi кiмнати у велику, де маячилися якiсь постатi в однаковiй одежi i щось безу-пину говорили, говорили. Вiн не розумiв iх рiчей: iнодi наче прокидався вiд сну, мов щось пригадував i казав поважно: «Я не Пiгмалiон, але вiн колись прийде, прийде». Люди, якi метушилися коло нього, дивилися на дверi i кожного нового пожильця звали Пiгмалiоном.
Незабаром артистова мати продала статую, через яку загинув ii син, одному скульпторовi; вiн думав взяти за неi великi грошi, тiльки попереду хотiв зробити зi статуi копiю, бо вона йому страшенно подобалася. Вiн почав пильно працювати, але коли скiнчив свою працю та почав придивлятися до копii i оригiналу, то зараз побачив, що була велика рiзниця мiж сим твором i копiею. Хоч статуя була похожа риса в рису. Для профана вона була б добра, але в артиста були другi очi; вiн бачив, що iй чогось бракуе,
Вiн збентежився i почав задумуватися. В душi його було таке спочуття, наче вiн щось загубив – та не може знайти. Щось забув, якусь головну рiч, та не може пригадати. Щось гризло його, точило мозок, не давало вiльно дихати. В нього була натура метелика. Обличчя рожеве; очi блакитнi, веселi. Язик гострий; смiх дитячий, безжурний. З того часу як в його студii поставлено нову статую, нiхто не чув його жартiв i спiвiв. Мiж веселими товаришами вiн сидiв, мов темна хмара; вiн не хмелiв од мiцного вина i од палких жiночих поцiлункiв. Щодня блукав вiн по римських вулицях, мов навiжений, але якась сила тягла його додому.
Вiн почав другу копiю, але то була якась карикатура – вiн схопився за голову!
– Та що ж я таке? Невже всi тii, що присудили менi нагороду на вистави i тii, що завидували менi, помилилися? Або я втратив свiй талан? Мов у воду впустив? Нi, натхнення повинно колись прийти. Чекаймо! – мiркував артист i вiн чекав, поки терпець урвався. Вiн кляв статую i ту лиху годину, коли купив ii, тiльки продати нiяк не зважився.
Вiн пiшов з Риму в Нiмеччину, бо сам був нiмець, тiльки кiльканадцять рокiв жив у Римi.
– Змiнити мiсце – се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, – мiркував артист, сидячи в потязi. Проте на нього напала така нудьга, що вiн не доiхав до рiдного краю – повернувся в Рим у свою студiю. Мовчки стояв вiн перед статуею, мов пив ii очима, потiм сказав з запалом i нудьгою:
– Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок i я пiду по стежцi мого нещасного колеги. Нi, треба схаменутися. Статуя повинна тiшити очi красою свого пишного тiла, гармонiею гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всi фiзичнi i моральнi сили i переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнiтить, не дае спокiйно жити. Побачим, хто кого. Хiба ж не можна почати якусь iншу працю? Добре, гаразд!
Артист почав мугикати якусь пiсню i взявся до роботи. Надiя i радощi блиснули на мент блискавкою i згасли; руки без сили, мимоволi, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотiв чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».
Вiн побiг зi студii. Вернувся свiтом. Повалився мов снiп на лiжко i заснув, мов убитий. І так минуло багато днiв. Інодi артист питав себе:
– Чи не позбавити собi життя?
Колись увiйшов до нього приятель, що повернувся з Нiмеччини, та й жахнувсь.
– Германе, що се з тобою скоiлося? Мабуть, знов вернулася малярiя, яку ти схопив торiк, блукаючи на рисовому полi?
– Нi, – одказав артист приятелевi i схилив голову.
– Чого ж се ти так важко зiтхаеш? Може, закохався в якусь принчипесу?
– Та нi бо, нi! Дай менi покiй!
– Втратив грошi чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щиростi, як з давнiм приятелем, та хоч покажи менi твоi новi твори.
Сi звичайнi речi, наче голкою, шпильнули артиста в серце.
– Ось дивися, – показав вiн на нову копiю.
– Яке розкiшне тiло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.
– Ось вона, – казав артист.
– О-о! Нащо ж ти iй ховаеш пiд рядном? Красуня на диво! Але се не твiй твiр. Де ти його здобув?
Артист почав розказувати, в кого вiн купив статую i що скоiлося з ii творцем.
– Гм, але i копiя неабияка. Ти вiзьмеш за неi багато грошей.
«Неабияка. Багато грошей. Без ножа вiн мене рiже, – мiркував артист, збентежено ходячи по кiмнатi. – Моя копiя неабияка. Я сам се добре знаю. Хiба ж се те, чого бажае кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»
– Та невже ж ти образився? Завiряю тебе, друже, що в мене й на думцi сього не було. Навпаки…
– Не говори менi бiльш нiчого! Ти мене тепер не зрозумiеш. Ти напевне думаеш, що се погана заздрiсть точе менi душу. Нi, нi! Се щось iнше. Зараз я не можу тобi уявити, що робиться в моiй душi. Інодi менi хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихi думки здiймаються в головi, мозок горить, болить. Менi здаеться, що доля навмисно задала менi якусь мудру загадку i я не в сили, не здолаю ii розгадати i нiхто в свiтi менi не запоможе, бо од моеi хвороби нема лiкiв.
– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоiти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?
– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, i знов заметлявся по хати.
– Коли ся статуя тобi так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадуе про божевiлля твого колеги, то я тобi раджу ii продати.
– Тодi я залишу все i, може, пiду шукати ii по всьому свiтовi, або з глузду зiйду.
Приятель розвiв руками i не знаходив таких речей, якi заспокоiли б нещасного артиста.
Минуло кiльканадцять днiв, приятель одiбрав листа од артиста. Вiн писав: «Мабуть, справдi божевiлля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…
Коли приятель увiйшов у кiмнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапi, то йому здавалося, що вiн баче мертвяка. Коли вiн поворушився, одкрив очi та спитав жахливо: – Хто се? – приятель одповiв:
– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темрявi?
Артист раптом пiдвiвся з лiжка i сiв.
– Запалить свiтло чи що? Де сiрники? Ось у мене в кишенi е. – Приятель запалив лямпу i почав пильно придивлятися до артиста.
– Я не мiг поворушитися. Спасибi, що прийшов. Жодна душа не хотiла мене одвiдати. Добрi приятелi! Люди люблять тiльки веселих; вони втiкають од таких, як я. Осе зараз менi здавалося, що мене живого поклали в домовину…
– Годi, годi! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуеш, аби себе дратувати. Я так мiркую, що тобi б варто було одружитися. Іншим погано жити в самотi. Молода жiнка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув i думати про се.
– Коли б я iй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозумiла мене, що було б для мене гiрше лихоi хвороби… Ти знаеш, я вже почав боятися ii.
– Кого? – спитав здивовано гiсть. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!
– Сьогоднi вночi я не спав i навiть не затуляв очей, вона стояла у мiсячному сяйвi. Я силував себе не дивитися в сей бiк. Я навмисно дивився на стелю, на тiнi та на срiбнi мережки, що змалював мiсячний промiнь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бiк, мов хтось шепотiв над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую i захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; бiлi груди здiймалися i очi так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»
– Мама мiя! Який страшний сон!
– Що сон i що не сон я тепер не можу розiбрати. Але менi страшно. Я боюся таких снiв. На милость Бога! Зостанься сю нiч зо мною.
Приятелi, пробалакавши до ранку, заснули мов убитi, i не бачили нiяких снiв…
– Я зараз познайомився з одним форестьером[4 - Форестьер – мандрiвник.]. Здаеться, багатий росiйський меценат. Я йому казав за твою статую; вiн страшенно зацiкавився нею. Завтра вiн напевне до тебе зайде. Покинь своi примхи та продай ii. На бiса вона тобi здалася, коли ти бентежиш собi нерви, псуеш здоров’я, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадуе тобi ося мара. Нi, так не варто робити! Тобi зараз треба переiхати в друге помешкання. І ти тодi тiльки одужаеш та забудеш ii, мов непевний сон.
Приятель прикро покосився на статую, що блищала пiд соняшним променем чудовим мармуровим тiлом. Довго вiн умовляв артиста; вiн тiльки зiтхав i журливо хитав головою.
Коли прийшов багатий росiйський пан, то артист вже не мав сили змагатися i корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевiз його в друге помешкання! Вiн i на те згодився. Йому хотiлося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся i почув, що до нього вернулися втраченi сила й здоров’я i вiн знов зробився веселим, безжурним Германом з рожевими щоками та iскрявими очима. В його студii статуi росли, мов опеньки в дощ, але вiн нiколи не зазнав тiеi непевноi муки сумлiння, незадоволення i туги, що колись гнiтила його та примушувала питати не тiльки в других, а навiть в себе: «чого бракуе сьому творовi?»
Тим часом статую з журливими очима та гiрким усмiхом запакували, мов египетську мумiю i повезли на схiд сонця в чужу далеку холодну краiну. Проте там панувала весна, вона йшла поважними, смiливими кроками. За нею тяглося юрба за юрбою веселе рiзноголосе, спiвуче птаство. Мов чорнi човники, ластiвки плили в голубому повiтрi; за ними линули журавлi, довгоногi чорногузи, дикi гуси. Бажанi гостi, веснянi мандрiвцi. Перед сiею гучною веселою юрбою схилялися кучерявi верби, хитаючи золотими сережками. В повiтрi i в водi, на землi i пiд землею заворушилося живе створiння i поедналося в одному безупинному, гострому бажаннi: «життя, сонця, щастя!» Сi три головнi ноти лунали скрiзь i розлягалися навколо…
В тому мiстi, де жив багатий пан, що купив статую, пiшла чутка, що вiн житиме сей рiк в своему палацi. Ся розкiшна будiвля панувала над усiм мiстом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий лiс, де ревiли хижi звiрi. Од сього лiсу зосталося тiльки небагато дерев: кiльканадцять сосон, ялин, та два мiцних дуба, що вирiзнялися своiми мiцними жиловастими гiлками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа бiлих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся. Далi простяглася липова алея, яку вже насадили людськi руки. Там в холодку дзвенiли комарi та чогось товклися на одному мiсцi. Невiдомо, що вони так робили? Чи спiвали вдячнi гiмни матерi природi за те, що вона 'iх так добре зробила, чи розмовляли про своi комаринi справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок i заливався дрiбною треллю.
Перед величним будинком стояла купа тропiчних дерев, посерединi запашного килиму з рiзнобарвних квiтiв бринiв фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Їi мармурове розкiшне тiло гарно малювалося на зеленому грунтi; журливi мармуровi очi дивилися на старий кипарис, що гiлками торкався до чавунного, дiрчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими лiтерами: «Вход посторонним воспрещается».
Горобцi, що купалися в фонтанi, пiдставляючи своi крилята пiд дрiбний дощик, потiм сiдали на мармуровi плечi та, обтрушуючись, цвiрiнькали про новину, що недавно уявилася в садку. Попереду вони боялися статуй, бо думали, що то людина, а далi стали смiлiшими, бо побачили, що вона стоiть нерухомо i не гримае на iх, не плеще в долонi, як стара клюшниця, за якою завжди чвалав старий рудий кiт з одгризеним вухом, що нападав нагло тiльки на молоденьких горобцiв, якi ще не вмiли добре питати, а коли бачив юрбу пташок, то тiльки прижмурював зеленi очi та облизувався.
– Я сих проклятих горобцiв колись усiх перестрiляю, – казав прикро садовник. – Бач, як запаскудили статую! – вiн почав поливати ii з поливальницi. – Не знав пан, куди грошi кидати, – казав вiн до староi клюшницi, що тяглася по дорiжцi зi своiм рудим котом та дуже неприхильно позирала на статую пiдслiпуватими очицями.
– Шпиг, шпиг, шпиг! – зацвiрiнькали горобцi, пурхнули вбiк i посiдали рядком на тин, повертаючи туди-сюди головки.
– Не буде з цього добра! Скiльки живу на свiтi, не чула й не бачила…
– Шпиг, шпиг, шпиг! – ще голоснiше защебетали пташки.
Клюшниця плюнула в той бiк, де стояла статуя i почвалала далi. Про стару казали люди, що де ii не посiй, то вона вродиться. Вона личила за святий обов’язок щовечора докладати пановi про все що дiеться в мiстi. Пан любив слухати ii гострi речi, не питаючи, що правда i що раптом вродилося в ii головi…
Незабаром до пана наiхало багато гостей; вiн хвалився закордонною новиною. Було багато таких, що нiчого не тямили, але хвалили статую тiльки за тим, щоб догодити пановi. Були й такi, що завидували йому, тiльки не через те, що вiн мав таку штучну, надзвичайну статую, а що мiг кидати великi грошi на своi примхи. За дiрчастим тином на вулицi зiбралася купа людей, яким було заборонено входити в садок.
Однi судили пана за те, що дав великi грошi за таку нiкчемну рiч; другi за те, що вона гола; третi стояли мовчки та дивилися на статую такими очима, якi ще гiрш паскудили ii тiло, нiж юрби горобцiв. А статуя дивилася своiми журливими очима кудись вгору, трохи схиливши набiк голову, наче до чогось прислухаючись. Над нею схилявся сумний кипарис з жорсткими гiлками, мов хотiв затулити ii од ганебних речей та од поганих поглядiв.
Був пекучий пiвдень. На вулицi тихо. Чутно було тiльки як бринить фонтан та пурхають горобцi. Вгоди-ряди затупотять конi; проiде коляса, здiймаючи пил, що довго стоiть в повiтрi золотим туманом i знов усе наче засинае. Дерева не ворушаться, квiти стоять, схиливши головки i наче сховали кудись далеко своi пахощi. Серед тишi раптом щось загомонiло: то бiгли дiти, тупаючи босими ногами. Один бiлявий хлопець, що iхав на ломацi та поганяв свою химерну коняку лозиною, спинався перед тином i здивовано дивився на статую. Другий, старший хлопець, держав у руцi чималу каменюку, побачив горобця, що сидiв на мармуровому плечi статуi та чистив дзьобом пiр’я, прижмурив око i хотiв влучити в статую, але не попав; камiнь плюхнув у фонтан, далеко розкидаючи водянi краплi. Хлопцям подобалася та гра i вони зiбрали камiнцi i кидали по черзi в статую.
– Що ви робите, варвари?! – гримнув на них худенькiй пан в золотих окулярах.
– Гей, хто там е?! – вiн постукав у ворота. З ворiт вийшов сонний сторож, недбало зирнув на вулицю i сказав хрипким, лiнивим голосом до дiтей:
– Ось гедьте! Чого се ви сюди поналазили?!
Дiти покидали камiнцi i затупотiли далi. Пан почав збирати книжки, що спересердя впустив додолу, обтер з них пил i увiйшов у ворота. Се був письменник i мав дозвiл брати книжки в бiблiотецi: вiн ходив нi на що не дивлячись, завжди схиливши голову. Може, й на сей раз вiн не замiтив би новини в садку, коли б його не вразило те, що думали скоiти дiти. Вiн спинився перед статуею i сказав:
– О, се моя, моя думка. Коли б я був артистом, то зробив би таку статую та назвав би ii: «Муки натхнення! – Вiн прочитав ймення того iталiйського артиста, що зробив статую. – Як чудно i приемно думати, що якась незнайома для мене людина, з якою я, може, нiколи не побачуся, наче вгадала мою думку i чужа душа поедналася з моею i стала вмить рiдною й близькою для мене. Вiтаю ж тебе, мiй далекiй i близькiй брате! Прийми мое щире вiтання й шанобу.
