скачать книгу бесплатно
Починало свiтати. Блiдi зiрки гасли на блiдому небi, зiрка за зiркою. Молошнi тумани вставали, приймаючи обриси химерних, легких постатей, що летiли в божевiльному, радiсному танцю, ледве торкаючи нiжними стопами землю… Мало-помалу iх шати ставали рожевими од ранiшньоi зорi, а вони все простували та неслись у гору, в нескiнченому танцi… Нудьга породжуе радiсть. Сльози породжують усмiхи. Так тумани породили цi летючi мрii.
– Одначе, вам пора й спати! – сказала вона, обертаючись до нього з легеньким усмiхом.
– Я не хочу спати, – одказав вiн. – А ви? І краще зовсiм не будемо спати цiеi ночi, бо шкода спати. Чи не правда, мiй друже ? Вiн ласкаво усмiхнувся.
– Егеж!.. Тiльки я хочу все ж таки лягти тай ви лягли б.
Вона почала лагодити собi постiль на верхнiй лавi. Коли вiн хотiв допомогти iй вилiзти, вона раптом одвела його:
– Нi, нi! Нащо це? Я ж не буду вам допомагати, я добре й сама можу, – i вона легко скочила наверх.
Вiн теж умостився понад дiвчиною, що спала в низу. Довго вони лежали мовчки. Вони лежали поруч, як Трiстан i Ізольда. Тiльки не було меча мiж ними; не було й любовi мiж ними…
Вiн був безмiрно щасливий, щасливий, бо переживав нiч, якоi мiльйони не можуть пережити, нiч чисту, нiч святу. Вiн був щасливий, що дiлив iз нею ii горе; що вона довiрилась йому, як другу, як брату. Вiн був щасливий, що вперше вiн не бачив жiнки в цiй жiнцi; що вiн ii не кохав, а проте одцурався б ради неi, ради цiеi приязнi од усього: од сiм’i, од жони, од дiтей, котрих вiн любив бiльше, як життя; одрiкся б i пiшов би на край свiта, на смерть… Вiн був щасливий, що був людиною…
Їi ж уперше в цю нiч покинула думка про самогубство, про смерть, i хотiлось iй до болю, щоб той, дорогий i чудовий, котрого нема вже з нею на землi, мiг бачити ii i iх друга, i радiти за неi, бо вона знайшла для себе порозумiння…
Якби треба було висловити iх почуття, вона б не знайшла слiв, бо немае слiв легеньких, як тiнь, прудких, як свiтло, гарних, як зорi, – для почуття ласки, почуття правди, почуття волi, що через край наповняли iх душi цiеi ночi…
Довго лежали вони так iз заплющеними очима. Їй здалося, що вiн заснув. Вона тихенько зсунулась долi, напнулась теплою хусткою i попростувала до дверей направо. Вiн хутко пiдвiвся i промовив:
– Не ходiть у той бiк!
Вона мовчки повернулась i пiшла лiворуч. Коли вона вернулась на свое мiсце, вiн, здавалось, спав.
Тiльки, як же ii зворушило це дрiбне пiклування про неi! Хто знае, чого вiн боявся: чи того п’яного в сусiдньому вагонi, чи бруду того мiсця. Тiльки вiн чогось боявся за неi i виявив свою турботу так просто, так тверезо i разом так наiвно, що вона усмiхнулась сама до себе
Вона лягла i знову закрила очi, але заснути не могла. Якiсь блискучi яски сiяли в повiтрi перед ii очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а синi квiтки почали носитись у гору i в низ. Накiнець виявилась на iх тлi головка маленькоi дiвчинки, дочки того чоловiка, що лежав поруч iз нею, дiвчинки з милими, синiми оченятами, з напiводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кiсками на плечах. Їй пригадалась несподiвана i чула дитиняча любов до неi самоi, нiчим з ii боку не викликана, хiба тим тiльки, що вона була дочкою свого батька…
– Нi, ви таки не спите? – раптом обiзвався вiн до неi. – Я почуваю це…
Вона, замiсть одповiдi, почала декламувати, все не розтуляючи очей:
Знизу зорять квiтки,
Згори зiрки мигтять,
Чистi мрii моi, золотi,
Швидко, швидко летять
Од квiток до зiрок,
Знизу вгору й навпак —
Од зiрок до квiток…
– Що це? – вiн звiвся на лiктi i слухав, як зачарований.
– Це мое! – сказала вона. – А знаете, що я складала вiршi тiльки раз у свому життю, у ту добу, коли ми були… зарученi… Нi ранiше, нi пiзнiше. І тепер не розумiю i не можу розумiти… нi одного вiрша. Чи не чудно се?
– Еге ж!..
– А ось ще:
Потяг… В вирiй поринання…
Хмари димовi…
Потяг… Зайве приглядання…
Пасма паровi…
Потяг… Онде обрис милого лиця…
Ой, цiкавiсть недоречна!
Ой, ви мрii, мрii, – без кiнця!
Фльор на нiй. В очах журба сердечна.
Видно, доля мало щастя iй дала…
І смiеться поруч дiвчинка мала…
Жовто-синяя вагонiв череда…
Знов чудовий образ красний…
Хто, куди? Текучi думки, як вода.
Ти звiдкiль, мiй янгол ясний?
Поруч гарний, з чорним вусом молодий…
І блищить на пальцi перстень шлюбовий.
Вiн дивився на неi i не знав, чи гарна вона була, чи нi, тiльки здавалась вона йому надзвичайною.
– Еге ж, перстень! – повторила вона, задумливо дивлячись на свою руку, на котрiй були два шлюбних персня – на другому i на четвертому пальцi. – А знаете, як цей перстень перейшов до мене?
– Розкажiть! Я вже давно прикметив, що вiн у вас, тiльки, як же вiн дiстався вам? Вiн же повинен бути занадто великий для вас? Розкажiть, розкажiть! – Вiн засмiявся, чи, пак, не засмiявся, тiльки iй учувся смiх i… цього було доволi для неi.
– У його була дуже маленька рука, – сухо одказала вона, глянувши на його прездорову руку, i замовкла.
Вiн не насмiлився напосiдатись.
Згодом вiн заснув, втомлений i радiсний. Вона не спала до кiнця.
Вранцi вони приiхали до одноi iз станцiй i розстались. Вона повинна була iхати далi, вiн мусiв залишитись. Коли настала година розставання, вона швидко забiгала по платформi, хапаючись за груди рукою, важко дихаючи:
– Ой, це серце, воно тепер часто мучить мене з тих пiр, як… – вона не доказала i, раптом повернувшись, простягла йому руку:
– Прощавайте! Спасибi!
Вiн припав вустами до ii руки i не хотiв одриватись. Вона легенько приторкнулась до його чола губами, тремтячими, як метелик.
– Дозвольте менi поцiлувати вас, – сказав вiн i поцiлував ii у губи нiжно й лякливо.
Вона стояла, як статуя з мармору, холодна i нерухома, i мiцно стуливши своi вуста, прийняла той поцiлунок, бо вона була певна в ньому, вона вiрила в нього, вiрила в приязнь. Згодом вона ворухнулась i почала йти до вагону, не оглядаючись. Тодi вiн побiг за нею, обняв ii i поцiлував ще раз гарячими, вогкими губами. Вона здригнулась, вiдхитнулась i кинулась прожогом до вагону. Вскочивши на помiст, вона, судорожно та непритомно вчепившись за залiзнi поручнi руками, стояла, дивлячись помутнiлим поглядом у просторiнь, не бачачи, що ii приятель швидко йшов услiд за потягом, що одходив од станцii, йшов i махав безперестанку капелюхом у високо пiдведенiй руцi.
КРАСА
Сонце вже на заходi… Воно кинуло свое червоне полум’я на прощання, i всi шибки по дорозi засвiтились та запалали: вони мигтiли, переливались червоним золотом, грали, трiпотiли, як метелики живi, i бачилось не одно, а десятки, сотнi, тисячi сонцiв, скрiзь, де було шкло, що його одбивало: спершу у високих палацах вгорi, де здоровi, стрiлкуватi вiкна були затягненi шовком та оксамитом; опiсля по морю, як сонце котилося низом, аж до замазаних, дрiбних, загратованих шибок у льохах, де голота живе… І що то за краса, безмежна, а даремна! Не шкода золота, не шкода сяева, не шкода краси!.. Нащо? Для чого? А так… Нi нащо!..
…Пооблипало бiлим усе: i дахи залiзнi, й тонкi i узорнi грати, та не минуло нi одного залiмчика, нi виступця – нiчого!.. А дерева, а кущi!.. Кожная гiлочка, кожна частиночка – бiла, вовниста од шерхеню… І, здавалось, що тi дерева та кущi наближаються, облямованi памороззю розкiшною, що туляться одно до одного… Долi постеленi ковдри бiлесенькi, непоплямленi нi единою плямкою… І ставало милiше вiд них, ставало теплiше, бо холод вже був за тепло! – Тиха краса, чиста краса!..
…На улицях города – скрiзь слизька, погана, що хапаеться нiг, грязюка… Немило ходить по нiй: панни з огидою, злегенька переступають, високо пiдобгавши спiдницi… Простий люд iде навпростець – мiсить грязюку та з жалем дивиться на чоботи, як новi, або як з дiркою, що набираються бруду… Аж ось майнуло сонце золотими крилами… довгий промiнь його упав на болото, i воно стало срiбне, i стало воно золоте, i заблищало нестерпуче гарним блиском, а кожна, сама дрiбна калюжка, одбила в собi усе: i людей, i доми, i дерева навкруги, i далеке, високе, просторе, блакитне, жаданее небо… І нiхто, нiхто не примiтив тiеi краси… Нащо ж вона? Для чого? Так… це щирiсть природи – хоч би й не хотiла, та творить красу скрiзь i повiк…
…Малюе, малюе безупину тонким бiлим олiвцем – тут i лiси чарiвнi, де квiтки без корiння ростуть та цвiтуть… Корабель iз силою тонких, як голки, щоглiв… Зiрки… Коронки… Знов зiрки… Усе – од морозу, морозна краса… Хто ж думав, що вийде iз того краса? Нiхто i нiколи, а вийшла… Сипляться, туляться один на один, i мигтять, i ряхтять – скрiзь дiаманти!.. Краса та однакова i для багатих, i для убогих…
…Пожежа… Полум’я лиже там, що тiльки не есть дерев’яне. Змахи його, довгi та гострi, наче пiдмивають iзнизу, з бокiв, спереду, ззаду, i знов перекидаються через верх, як стрiчки гарячi, граються тисячами способiв… од середнього, широкого полум’я одколюються, одщiплюються тоненькi струмочки, буйнiють, як волосся на головi, пiдкидаються вгору, спускаються долi, все обсновують, як павутинням, затягають рами од вiкон, наче живими, тремтячими червоними фiранками… Вгорi на високому, потемнiлому небi рожевi, прегарнi вiнцi, що здалека видно… Сувора та гнiвна краса! Скiльки страждання, скiльки нещастя! Дарма! Краса до краси!..
Далекi зiрки, що золотом сяють предвiчним, що нижуться, як дорогее намисто, щоночi, – нащо? Хмаринки – срiблястi пiр’iнки, – що тчуться на небi, неначе узорнi грезети… Вода, що здiймаеться вгору, як курява легка, або розстилаеться низом, як синя, хвилююча ковдра, що краю немае… – Нащо? Усе це краса для краси… Краса i краса з первовiку, краса невсипуща… без другоi мети…
…Знайшовсь чоловiк… Надiв вiн терновий вiнець. Висока мета тут – любов. Оддав вiн себе не поталу… Безкраi страждання. Кривавii плями ярiють. Прокльони на нього, страшная безтямнiсть. Даремнi пiд час i тяжкi силкування. Бува, не досягне i цiлi. Проте усе у красу претворились, що собою i лихо закрива, красу, що надить, що пiдносить до неба… Такая краса зветься богом… До нього, за ним!..
Михайло МОГИЛЯНСЬКИЙ
4.12.1873, Чернiгiв – 22.03.1942, с. Велика Мурта Красноярського краю
Закiнчив Чернiгiвську класичну гiмназiю та юридичний факультет Петербурзького унiверситету. В 1904—1917рр. працював гласним у земствi. У 1920-х роках був керiвником Комiсii для складання Бiографiчного словника дiячiв Украiни при Украiнськiй академii наук.
У серединi 30-хрокiв виiхав з Киева й залишив науково-лiтературну дiяльнiсть. Причиною було цькування письменника через публiкацiю оповiдання «Вбивство» (1926) i те, що опiсля вiн уже не мiг нiчого опублiкувати. В оповiданнi Могилянський описав уявне вбивство Михайла Грушевського, рiзко негативно поставившись до його повернення на батькiвщину.
Син Могилянського Дмитро Тась та донька Ладя Могилянська, талановитi письменники, були розстрiлянi, а сам вiн помер в евакуацii.
Могилянський виступав як новелiст, публiцист, лiтературний критик, лiтературознавець i перекладач. У 1910-х роках опублiкував низку оповiдань. В рукописах залишилися спогади й романи, один з яких – «Честь» нещодавно видано в окремiй збiрцi.
Оповiдання публiкуються за збiркою «Оповiдання» (1916).
НАРЕЧЕНА
Кондуктор чомусь не запалював свiчок, i в тiсному купе ставало темно: темрява, здавалось, виповзала з усiх куткiв, навiть вливалась у вiкно, через яке, лежачи на канапi, видно було стемнiле небо, а з нього вже клiпали ласкавi зорi… Чи то вiд одноманiтного залiзного тарахтiння, чи, може, й вiд настiльки ж одноманiтних, хоча й приемних теплих мрiй, – поважчали повiки дiвочих очей i сон вже готувався прийняти дiвчину в своi обiйми. Але раптом неспокiй опанував дiвчину, вона нервово пiдвела голову, а коли зараз же знов опустила ii на подушку, сон вже одлетiв вiд очей.
З темного кутка супроти неi горiли блискучi очi, наче прикутi до ii очей. Пильний погляд тих гарячих очей дiвчина примiтила ще удень, коли, балакаючи з випадковою сусiдкою, оповiдала iй про себе, що тiльки оце скiнчила останнi iспити на жiночих курсах i тепер iде на пiвдень до нареченого i що шлюб мае одбутись зараз по ii приiздi… Пам’ятала дiвчина, що при тому якийсь чудний усмiх злегка торкав пухкi, нiжнi губи i ховавсь в м’якiй русявiй бородi. А очi нi на одну мить не втрачали своеi замисленоi мрiйноi серйозностi, i вiд гарячоi пильностi 'iх погляду дiвчинi ставало нiяково. Щоби збутись тiеi нiяковостi, в якiй не було, одначе, нiчого ображаючого, нiчого навiть неприемного, дiвчина навмисне не дивилась у бiк незнайомця, – хоч i вабило щось стрiватися з пильним поглядом тих гарячих мрiйних очей – та намагалась забутись в балачцi з сусiдкою.
За пiвгодини сусiдка вийшла з вагона на якiйсь станцii, i дiвчина одна лишилась в купе з незнайомцем. Тепер, коли в темрявi не можна було бачити лиця незнайомця, дiвчина не могла того лиця собi добре уявити, але наче бачила чудний усмiх, що злегка торкав пухкi, нiжнi губи i ховався в м’якiй русявiй бородi. Не почуваючи тепер нiяковостi – темрява робила бiльш смiливою, – вона не могла одвести очей вiд тих очей, що палали жагучим полум’ям i наскрiзь пронизували ii. Сон одлетiв вiд якогось неспокою, що хвилями пробiг по всьому ii тiлу, але потiм пiд гiпнотизуючим поглядом гарячих очей стих неспокiй i солодка утома опанувала ii всю. Даремне силкувалась дiвчина, наче почувши якусь небезпеку, змагатись з властю того гiпнозу. Як потопаючий за соломину, вхопилась вона за згадку про нареченого, думала про шлюб, що швидко мав одбутись, уявляла собi лише нареченого…
Але дивна рiч! Згадка про шлюб оддавала чогось холодом, була навiть неприемна, лиця ж нареченого вона не могла собi уявити… З-пiд його брiв виглядали гарячi мрiйнi очi незнайомця, нiжнi, пухкi губи з чудним усмiхом не давали уявити, якi губи в нареченого… Тривогою здригнуло серце дiвчини i знов хвилi неспокою пробiгли по всьому тiлу. Але знов мусила скоритись гiпнотизуючому поглядовi: набiгли новi хвилi i в них потонула тривога, а з нею i згадка про нареченого, i мислi про шлюб…
Солодка утома все бiльш опановувала всiм тiлом, не тiльки не хтiлось вже змагатись з властю гiпнотизуючого погляду, але почуття тiеi властi сповняло радiстю… І нiчого дивного не було вже для дiвчини, коли незнайомець пiдвiвся зi своеi канапи, наблизився до неi, тихо взяв ii тремтячу руку i почав укривати ii гарячими поцiлунками. Вона не протестувала, бо незвичайне почуття тепла розлилось по всьому тiлi i захопило ii, бо мусила скоритись властi гiпнотизуючого погляду…
Десь недалеко стукнули дверi i почулись важкi кроки кондуктора, що йшов запалювати свiчки. Свiтло не увiльнило дiвчини з-пiд властi гiпнотизуючого погляду, ледве-ледве ворухнулась десь думка про незвичайнiсть подii, ворухнулась i зникла без слiду. Ще не стихли кроки кондуктора, як ii руку знов взяв незнайомець i знов опалив ii шаленими поцiлунками. Тепер, в свiтлi блимаючоi свiчки, дiвчина бачила його гарне, трохи строге обличчя, з якого пристрасть стерла усi фарби, укривши смертельною блiдiстю. Великi, темнi очi горiли скоряючою жагучiстю, яка розметала б всi перепони. Але дiвчина не ставила нiяких перепон, напiвпритомна, вона тiльки наче у снi помiтила красу його обличчя i без слiв вiддалась його поцiлункам, вiд яких разом з тiлом спалахнула й душа. Могутнi хвилi несли ii до свiтлих берегiв радостi. Вже не тiльки руки, а й очi, лоб, шию укривав вiн поцiлунками, душа i тiло ii тремтiли, ждучи тiеi хвилини, коли його пухкi, нiжнi губи торкнуться ii жагучих вуст i зiллються з ними в довгiм поцiлунку, перетворюючи двi iстоти в одну, – як раптом розлiгся протяжний свист локомотива, поiзд пiшов, здержуючи хiд, а потiм i став на якiйсь станцii…
Коли поiзд рушив далi, знов застукали дверi, пройшов кондуктор, називаючи N – велике губернське мiсто, до якого лишалось хвилин 15. Незнайомець iхав до N через 15 хвилин мусив вийти з вагона… Вiн став перед дiвчиною на колiна i цiлував ii очi, i, душу пронизуючи гiпнотизуючим поглядом, як власть маючий казав, що так розлучитись вони не можуть, що вона повинна вийти з ним з вагона, що… Але у дiвчини давно вже не було своеi волi, ii душу затопили хвилi великоi непереможноi пасивностi, великоi радостi безмежноi покори, ii воля цiлком належала його волi i скоритися iй було для неi невимовним щастям. Вона не тiльки належала йому, вона належала йому, як рабиня…
Через 15 хвилин вони вийшли з вагона в N (додому на село йому треба було iхати ще верстов з 20) – i, взявши критий екiпаж, поiхали в готель. Стояла тепла травнева нiч, накрапав дощик i пахощi акацiй та жасмину вiд того ще змiцнiли й кружили голову. Дiвчина тихо сидiла, притулившись в темний куточок екiпажу, а вiн цiлував ii руки, пригортав ii мiцно до себе i вiд того росла ii страшенна утома: все тiло здавалось налитим оловом. Хотiлось просити його бути близько, але дати iй хоча на одну мить спочити, вона засне на одну, тiльки одну хвилину. Нарештi, дiйсно, трохи задрiмала, а вiн усе тихо цiлував ii руки…
Ледве переставляючи ноги, зiйшла вона на другий поверх готелю; ледве дiждала, поки номерний послав постелю, вийшов… Але тодi раптом несподiвано настала з нею метаморфоза: вихор захоплюючоi пристрастi не лишив i слiду недавньоi утоми. Досi весь час пасивна, вона почула в собi незвичайну енергiю i силу. Дике шаленство блиснуло в досi темних очах. Вона почала не скидати, а зривати з себе одежу, зiрвала все, навiть бiлизну. Незнайомець ледве поспiвав за нею. Пропасниця жаги била тiло i душу дiвчини, й, наче заплющивши очi в безодню, вона пiрнула в безодню дикоi пристрастi i скажених обiймiв. Душа i тiло спалахнули зо всiх бокiв…
Двi години бушував вихор дикоi оргii. Потроху пасивнiсть почала опановувати ним. А ii вогонь не вгасав: нiжно цiлувала вона йому очi, лоб, щоки, свою жагу силкувалась перелити в нього… Тихесенько торкалась губами до тих куточкiв його вуст i знов в ньому займався вогонь. Дике шаленство сповняло тодi всю ii iстоту, лилось через край непереможним, словом, чоловiчим невимовним раюванням… Нарештi стомлений оргiею, вiн заснув вже тодi, коли ранок вiддавна дивився у вiкна.
Тодi вона тихо встала i, поспiшаючи не менше, мабуть, того, як тодi, коли роздягалась, зiбрала всi своi речi й одяглась. Найшла клаптик паперу й олiвець i написала: «Прощай на вiки вiчнi. Не шукай мене нiколи. Спасибi»… І хтiла йти. Але оглянулась, пiдiйшла до лiжка, хвилину придивилась до його гарного стомленого обличчя, потiм тихо схилилась i без усякоi жаги, нiжно поцiлувала в уста. Чудний усмiх злегка торкнув пухкi, нiжнi губи i поповз в м’яку русяву бороду…
Вона вийшла. Був чудовий весняний ранок; сонце тiльки-тiльки сходило, усмiхаючись тому святу землi, що одбулося зо всiею розкiшшю… Пташиний хор дзвенiв славу сонцю i життю… Бiля готелю дрiмав один звощик. Дiвчина розбудила його й звелiла везти себе до вокзалу. Весь час в ii серцi теж дзвенiла слава сонцю i життю… До поiзда на пiвдень лишалось з пiвгодини. Дiвчина пройшла до телеграфу i дала депешу нареченому – одно слово – «iду», – потiм умилась в уборнiй, усмiхнулась сама собi, побачивши свое стомлене, але щасливе лице в дзеркалi, випила склянку кави, а тим часом прийшов поiзд. А як тiльки увiйшла в купе i лягла на канапу, сон не примушував себе ждати. Заснула, мов пiрнула в темну безодню. А во снi чомусь посмiхалась…
Минув день, минула й нiч, знов пiднялось над землею сонце, усмiхаючись чистотi й буйнiй радостi свята вiдродження життя. Поiзд пiдходив до маленькоi станцii серед зеленого степу. Бiля станцii дiвчина угледiла старосвiтський екiпаж, запряжений чотирма кiньми. На початку перона стояв зовсiм ще молодий парубок з букетом бiлих троянд у руцi i пильно дивився на вiкна поiзда. Поiзд пробiг повз його, а вагон, в котрому iхала дiвчина, здержував хiд на другому кiнцi перону. Ще не зовсiм спинився поiзд, як дiвчина вискочила на перон. Наречений помiтив ii i, простягаючи букет бiлих троянд, йшов до неi. І наречена йшла назустрiч свойому нареченому вся облита скiсними ще променями веселого весняного сонця, з ясною усмiшкою на обличчi, вся сiяюча, як сонце, чиста й непорочна.
ЗГУБА
Задихаюсь… не стае менi повiтря: як людина, слабуюча на сухоти, повними грудьми силкуюсь набрати повiтря, але недужому органiзмовi нема чим дихати i… i я задихаюсь. Нема чим дихати, нема чим жити! Значить, смерть? Так, – ще не знаю, як воно буде, але розумом, серцем, навiть усiм тiлом почуваю, знаю, що нема менi iншого рятунку, як отрута, кулька або шворка…
Не маю нiякоi охоти розмiрковувати, чому так сталося, бо нiщо вже не поверне менi повiтря, сонця, нiщо не поверне менi життя. Тiльки уперто пригадую собi усi подробицi несподiваного епiзоду, що був початком мойого кiнця, який стоiть вже десь близько i чекае на мене неситими холодними очима: догорае моя свiчка, швидко-швидко погасне… Вiчна темрява? Вiчне каяття? Невгасима мука винного сумлiння? Хiба ж я знаю? І хiба ж менi не однаково? Найгiрше можливе – краще того, що зараз. А проте, найкраще б вiчна темрява, вiчний спокiй небуття…
До останнiх днiв в душi моiй панував спокiй моеi правди… Так, була проституткою… була проституткою: за грошi продавала свое тiло, продавала свою любов – i мала в душi спокiй своеi правди, нi в чому сумлiння не винило мене, навiть була всiею iстотою впевнена, що коли прийдеться колись стати перед справедливим суддею, то вiн скаже: «Вона була вiрною коханню» – i одпустить менi грiхи вiльнi i невiльнi… За грошi, кажу, продавала свою любов i свое тiло… Коли б без грошей можна мати усе те, що потрiбно для краси i радостi життя, я б не брала грошей; як щедре сонце, я б дарувала свое кохання, з тим красним марнотратством розкривала таемницi кохання, з яким дарують зерна пташкам, що не сiють, не жнуть i не збирають збiжницi…
Скiнчила гiмназiю, вчилась на курсах. І курси б скiнчила легше за багатьох з товаришок, що сушать мозок i тiло нелюбою наукою через те, що «так треба», так вважаеться за гарне…
Могла б, дiставши диплом, працювати на тiй прославленiй нивi народнiй, себто лаятись з попом, навчати дiтей грамоти, мати дiло з темним хлiборобом… i вмирати од нудоти в якомусь закутку, звiдки три днi скачи – не доскачеш до справжнього життя, до того життя, яке, впевнено вiрю, призначено людинi… Могла б, не пiклу-ючись про диплом, йти iншим шляхом, теж досить звичайним: вистачило б i у мене сили принести офiру за «други своя»… Але в душi моiй повстав великий бунт – бунт проти всякоi звичайноi кар’ери, бунт проти того, щоби йти готовими шляхами, йти через те, що «так треба», так вважаеться за гарне. Почула владну потребу знайти свiй шлях…
Огидло менi все навкруги, огидла загальна брехня, що неподiльно пануе на всiх шляхах бiдного, пригнiченого, нудного життя людини. Громадськi iдеали чесноi працi, iдеали невпинного поступу втратили всяку владу надi мною.
Оглядала пильним оком iсторiю людськостi, бачила вiчну боротьбу – не бачила перемоги, побiди не бачила. Пособляти ближньому? Чого варта моя слаба запомога тим, кому пособити можу: краплина добра, що сотворю комусь, потоне у морi пануючого зла… Працювати на далекого? Скiльки тiеi працi несла вiками людськiсть, несе й нестиме, а де ж плiд великих офiр, великоi жертвенностi? «Род человеческий дик й бесплоден, не будет, не будет свободен!» Проте й не почуваю нiякоi любовi анi до ближнього, анi до далекого. Велика брехня у всякоi жертвенностi! Для себе жити мусить людина, бо ii ж життя не кiлькаразове. Хочу щастя, краси i радостi життя, не хочу зректись iх нi для тiеi краплини добра, що можу створити ближньому, нi для того, щоб стати гноем для щастя майбутнього. Для себе жити хочу!
Такий був у мене настрiй душевний.
Яскравих барв, музики, квiток, кохання! Ось чого прагнула молода душа. Коли надворi холод i мряка, а дрiбний дощ стукае у шибки, хотiлось мати у хатi безлiч квiток: розкiшнi троянди, нiжнi конвалii i усi тi, аромат яких кружить голову… Хотiлось прибрати свою хату м’якими килимами з фантастичними вiзерунками, що притлумлюють згуки крокiв, старими гравюрами, що будять в душi спомини давноминулих вiкiв. Любила у темнiй хатi затопити коминок i лягти бiля нього на килимi, пiдложивши руки пiд голову, – годинами марити з отвертими очима. Про що? – Хiба я знаю. Вабило, гарно прибравшись, увiйти в бiлу розкiшну залу ресторану: заслiплюе очi, тисячi поглядiв, що з зачаруванням втупленi в тебе, кружляють голову… Ллеться iскристе вино, буяе радiсть життя. Не вабило те кохання, що – «Полюбят кого, сейчас же наложат тяжелые цепи».
