скачать книгу бесплатно
Письменник поцiлував статую в пишнi, трохи одкритi уста i одскочив, мов ужалений: вони були теплi i наче затремтiли од поцiлунка.
– Мабуть, сонце напекло iх за день? – мiркував письменник, подивився ще раз на статую: на мармурових очах блищали двi краплi, потiм тихенько покотилися на щоки; сонце одбивалося на них рожевим кольором. Письменнику здавалося, що перед ним стоiть жива людина та плаче. Се його дуже вразило. Бiльш вiн не приходив у садок, бо кудись виiхав на чужину. Потiм по свiту пiшла чутка, що вiн написав великий твiр, але сю книгу читала i розумiла невеличка купа людей, тi, кому було заборонено входити в садок, навiть про сю книжку i не чули.
Сторож одного вечора почув, що хтось тяжко зiтхае з того кутка, де стояла статуя. Вiн пiшов та прислухався. Там нiкого не було, вiн думав, що то пугач сховався десь в гiлках, але нi, пугач так не стогне i не зiтхае; се був людськiй стогiн. Скiнчилося на тiм, що сторож почав ховатися на нiч у хату.
Сторож не помилився – се був людський стогiн. З тiеi хвилини, коли письменник поцiлував статую в пишнi уста, вона почула, як б’еться в неi живе, людське серце, бажання й думки прокидаються i киплять в головi. Вона почула, як музично бринить фонтан, як гарно i весело спiвають легкокрилi пташки в гущинi дерев: як солодко пахнуть пишнi червонi троянди i, на свое лихо почула всi тi ганебнi глумливi речi i зрозумiла наглi поганi погляди тих очей, що дивилися на ii тiло крiзь дiрчастий тин. Вона просила сонечко швидше сховатися; благала нiч закутати ii своею темною ковдрою. Вона зненавидiла свое пишне мармурове тiло. Вдень iй страшно було подати ознаку, що вона жива; iй здавалося, що тi, що глузували з неi за тином, поламають його на шмаття, увiрвуться в садок i почнуть кидати в неi каменюками.
Їй дуже хотiлося почути свiй голос, але вона боялася голосно заговорити, щоб не збентежити людей.
– Я жива, жива! Де ж той, що оживив мене? Чом не йде скiнчити свою працю? За що я довiку повинна стояти на сьому мармуровому п’едесталi? Дайте менi волю! Бажаний, чом ти не йдеш? Нащо оживив та покинув мене на глум, на поталу людей? І вдень, i вночi чекаю тебе, зову, благаю. Вiдкiля, з якого боку тебе визирати? – благала статуя, здiймаючи мармуровi руки, i гiркi, безнадiйнi сльози котилися з очей.
Повiяло осiннiм холодком, посипалося листя з дерев i вкрило дорiжки рiзно-фарбним мережаним килимом. Умовк веселий, балакливий фонтан. Ластiвки i журавлi знов поплили в блакитному повiтрi на вирiй – тiльки статуя, мов сиротина, стояла на своему п’едесталi коло старого кипариса. Холодний мiсяць дивився на неi з високостi недбалим поглядом. Осiннiй вiтер налiтав нагло i ревiв, мов хижий звiр, наче сердився, що статуя не схиляеться перед ним та стоiть нерухомо, бо не хоче йому коритися. Далi, втомившися нерiвною марною боротьбою, вiн стихав, кудись ховався, i в садку панувала тиша. Серед сiеi мертвоi тишi почувавсь стогiн i зiтхання.
– Скiльки живу в свiтi, нiколи не бачив, щоб зiтхання та сльози комусь за-помогали, – почувся старечий, прихильний голос з того боку, де стояв гiллястий кипарис. – Менi навiть нiяково на тебе дивиться, бо я не знаю чим тобi запомогти.
– Хто ти такий? – спитала здивовано статуя.
– Твiй сусiд – старий кипарис. Хiба ж ти досi мене не знаеш? Ех, донечко, не в пору ти ожила. А, може, i в пору? Може, прийшла i твоя година?
Кипарис захитав гiлками.
– На що вiн мене оживив i покинув? Коли б вiн хотiв, я б зiйшла зi свого п’едесталу i зазнала б те, що треба знати кожнiй людинi.
– Та хiба ж ти людина? Ти гарна мармурова статуя, яка повинна своiм пишним тiлом бавити людей.
– Не глузуйте з мене, дiдусю!
– Хе-хе! Яка ти цiкава! Пiд моiми гiлками частенько розмовляли письменники, то я дещо од них перейняв. Були колись в людей пророки – темнi люди iх били камiнням. Були i такi, що личилися вченими та розумними i навiть пишалися своiм розумом i, мабуть, од великого розуму здiймали таке питання: чи е в жiнок душа? Се було давно, але на великий жаль було колись, а ти, мармурова статуя, бажаеш бути людиною. Хочеш волi. Хочеш своi мармуровi ноженята одiрвати од п’едесталу, куди тебе поставила чужа воля i сила.
– Але нащо ж такi бажання ожили в моему серцi, в моему розумi? Мене жахае страшенно непевна, навiсна думка: що я знову скаменiю навiки.
– Чекай та сподiвайся, то й не скаменiеш. Менi здаеться, що люди через те не досягають своеi мети, що не вмiють, або не мають сили гостро, безупинно бажати, а ти, здаеться, не така. Ти таки вiзьмеш свое.
Ох, не даеш ти менi старому спокiйно спати вночi! Дивися! Моi гiлки вже почали жовкнути. Незабаром засохне i мiй стовбур. Прийдуть люди i гострою сокирою порубають його та кинуть в пiч, а на мое мiсце посадять молоденьке дерево, i я певен, що воно швидше мене ростиме i краще розiв’е свое верховiття, проте, я не сумую. Чекаю спокiйно сiеi години i ти чекай своеi; пильно, безупинно чекай i досягнеш своеi мети. Кажуть, е статуi i е копii з статуй, е люди i копii з людей i навiть копiй з копiй, а далi якiсь тiнi. Я вiрю, що прийде така година, що всi помiняються думками, зiллються в одному бажанню. І не буде копiй та тiней, а будуть тiльки справжнi люди, якi зрозумiють велике слово: «Ідеал».
Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в ii очах; вона зiбрала усi своi сили i тихо, поважно зiйшла з п’едесталу, обережно ступаючи на дорiжку та озираючись навколо.
– Куди ти? – гукнув старий кипарис.
Вона мовчки показала бiлою рукою на тин. Старий кипарис захитав гiлками наче щось пригадав i тихо, тихо промовив: «Іди!»
Вона йшла серед мертвоi тишi, чутно було тiльки, як шелестить сухе листя в неi пiд ногами; вона знала, що воно сухе, мертве i нiщо вже не дасть йому життя, а в неi жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далi, далi. З кожним кроком вона йшла все швидше й смiливiше i зникла в бiлому туманi.
На краевидi змалювалася червона смуга: то прокидалося вiд сну ясне сонечко.
ЕФЕМЕРИДИ
Прийшла весна. Сонце простягло золотi струни мiж гiлками дерев. Вiтрець дмухав стиха i вони бринiли й одгукувалися: в полi, в лiсi, в небi, зливаючись в один гучний, чарiвний акорд.
Жайворонки упилися солодкими пахощами весняних квiтiв, рослин та вогкоi землi, i спiвали, спiвали в повiтрi своi бадьорi, веселi, безсмертнi пiснi.
– Чарiвнице, чарiвнице! – щебетало дрiбне птаство.
– Вона прийшла, вона прийшла! – приспiвували десь журавлi.
– Швидше в поле, швидше в поле! – гукають на них дикi гуси, ластiвки та шпаки.
Птахам хочеться минути те мiсце, де хмарою стоiть гiркий дим, що випливае з усiх димарiв: неначе чиiсь велетенськi чорнi крила хочуть затулити небо i сонечко, i веселих пташок од людей. Птахи не бачили людей, що метушилися по вулицях великого города. Заклопотанi люди не бачили пташок. Не бачив 'iх i цей, що йшов у натовпi людському нервовою ходою, зiгнувшись, неначе на його молодi плечi хтось поклав занадто велику вагу. Обличчя з тонкими рисами було блiде, воно нагадувало якийсь стародавнiй патрет великого артиста маляра. Великi сiрi очi то кидали темну блискавку, то гасли. В бiлявiй бородi заплуталась фiялка. Вiн нервово тиснув довгими, блiдими пальцями фiялки, що купив у хлопчика.
Трамваi з брязкотом котилися, дзвонили, спинялися, забирали людей i знов рушали далi. Автомобiлi кидали вонючий дим, крякали, мов качки, i летiли, як навi-женi. Велосипеди ловко перекреслювали вулицi. Вiзники поганяли худих коняк; вони якось чудно мотали головами – неначе корилися долi, або дрiмали, стоячи коло великих мурованих будинкiв також, як i потомленi вiзницi. Люди гомонiли, i все кудись бiгло, котилося, хапалося, брязкотiло.
Вiн йшов, спинявся, коли що-небудь загороджувало перед ним вулицю i знов iшов, не думаючи, куди вiн iде. Вiн не питав себе: «Чому це я, як завжди, не сиджу в конторi та не пiдводжу рахункiв. Я, бухгалтер Соромський…
Вiн минув контору, де навеснi в нього на столi стояли бiлi, мов снiговi зiрки, пролiски, потiм фiялки, од яких вiяло солодкими пахощами. Конвалii, що нагадували про гай та лани; бузок як лiловий оксамит звеселяв темну контору i Соромському здавалося, що вiн сидить у садку у рiдному селi на Вкраiнi, де вiн не був давно, давно. Колись влiтку Соромський iздив з товаришами човном. Вони ловили рибу, а вiн принiс додому тiльки бiлi та жовтi латаття, вiн звав 'iх «неню фарами», бо це слово було гучне й спiвуче.
Соромський нiкому не казав, що вiн любив складати вiршi, але товаришi звали його поетом, навiть безнадiйно закоханим поетом, який не хоче нiкому сказать, хто уразив його палке серце.
Позаочi його ще звали химерним чудасiем. Вiршi, неначе чарiвнi, отрутнi квiти розцвiтали в його головi, поки вiн iшов у контору, i зникали, коли вiн брав свою важку книгу. Потiм вiн навiть не мiг iх пригадать. Вiн нiколи не списував нi своiх думок, нi вiршiв i через те не лiчив себе за поета. Навiть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що вiн справжнiй поет,
– Усi хапаються кудись, бо земля примушуе людей напружувати усi сили, тiло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадiбному деспотовi: iмення твоя – шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тiлом, мозком, навiть i душею! – мiркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякоi iжi, що були на виставах у вiкнах. – Нi, в сьому для людини щось е таке образливе та прикре. І вiн ще зве себе царем природи! Вiн раб землi i крiпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстае проти тебе.
Соромський повернув лiворуч i увiйшов у сад, де гралися дiти у м’яча.
– Еге, скачи враже, як пан каже. От що… О, люди люблять тобi догоджати; вони навiть iдуть на всякi компромiси зi своею совiстю через свого душогуба. Ти пiдтримуеш наше тiло? Знаю, але цi щоденнi жертви, що ми приносим тобi, занадто великi! Я колись зробив iспит: я дав тобi одного бублика та склянку чаю на день, на другий день – чай без бублика, на третiй – порожнiй чай i так далi. Ти поборов мене ненажеро, але прийде час i, може, вiн не далеко, коли люди тебе поборять.
Вiн скинув бриль i поклав його на ослонi, потiм схопив i почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палае, але воно було блiде, як папiр. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидiв слухач. З людьми вiн не вмiв говорити: починав з запалом, але як тiльки бачив глумливi погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова i, не висловивши своiх думок, на пiв-дорозi спинявся, стискав мiцно тонкi губи, схиляв голову, а сiрi, великi очi темнiшали i гасли.
– Кумедний! Чудасiя! Чого вiн хоче? Сказано поет, а поетам нiщо не заборонено, – казали товаришi, смiючись.
– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… нiяково… – додали другi.
Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми своi думки, що гнiтили його душу i знайшов собi товариша, вiрного i единого, приятеля й слухача, який його розумiв, спочував i з прихильнiстю його слухав. Се був вiн сам.
Коли я був малим, то цiлими годинами сидiв на стiльцi та вирiзав з паперу людцiв: високих, худих, товстих, малих, дiтей та жiнок в капелюхах i панiв у брилях та шапках; в чоботях i босих. Босих було бiльш, бо iх не так трудно було вирiзати. Потiм я брав рiзнобарвнi олiвцi i малював iм обличчя. Здалеку моi людцi здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то мiж ними була рiжниця: кожна паперова людина мала щось свое власне – чого у другоi не було.
Я брав кожного гостя за руку i казав, увiчливо показуючи на стiльцi: «Сiдайте, панове! Чого ви хочете? В мене е гуски, качки, курчата, смаженi ковбаси булки, яблука». Я ставив на стiл усю свою бутафорiю в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперовоi пляшки в паперовi склянки. Менi тодi здавалося, що моi гостi бенкетують, i я радiв, потiм менi докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усiх в купу i м’яв у руцi, потiм кидав недбало пiд стiл i забував про них.
Уявляю собi: коли б моi паперовi гостi якимсь чудом почули, що в них щось трiпаеться всерединi, щось кипить у головi, вони б почули, що вони також живi люди, як i сей, що iх вирiзав i малював. Певно у них тодi була б хоч куца, хоч крива, але власна логiка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирiзував, малював, а тепер мучиш: одриваеш нам ноги й руки, калiчиш, кидаеш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаемо твоеi мети. Іншi схилили б голови й, не думаючи, корилися; другi пiдвели б на мене сумнi, здивованi очi i питали б мене: «Через вiщо? За що? Нащо?» Дiти завжди говорять: «А так».
Моi паперовi люди одповiдали б:
– Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема iмення. Ми жахаемось тебе. Краще не вирiзуй других, бо ми знаемо, що iх чекае».
Я теж не раз питав тебе, доле: «Через вiщо? За що?» Тiльки ти таемно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирiзана й змальована красуня, вмерла саме тодi, коли я побачив свiт. Коли мiй прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед ii холодним тiлом, мiй пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, i я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося мое крiпацтво i взагалi усiх живих створiнь, якi вперше побачать свiт. Мiй дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листi про несподiвану смерть моеi матерi, а його улюбленоi сестри, схилився на стiлець, як пiдкошена квiтка i вже не пiдвiвся з нього. Серце стиснув жаль у своiх гострих пазурах i воно навiки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свiчку, i вона згасла, щоб нiхто вже не мiг ii запалити на цьому свiтi. Од дядька зосталися тiльки листи, що вiн писав до моеi матерi. Це були якiсь iмпровiзацii, вiршi в прозi.
Моя бабуня, його мати, приiздила до нас, плакала i пильно придивлялася до мене: неначе в моiх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навiки, коли я побачив свiт.
Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночi, падала перед образами навколiшки i пильно, гаряче молилася. Мов душа ii вже тодi чула, що наближалось, мов грiзна хмара, щось таемне, страшне, вiд чого нiяке живе сотворiн-ня не може втекти.
Я певен, що вона бажала жити усiм серцем, усiма фiбрами свого тiла й душi…
Була весна. Я сидiв у садку пiд старезною липою на пiску. Джмелi, оси, хрущi гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитнi очi з довгими вiями, це була селянська жiнка, що мене вигодувала й виховувала. Їi звали Ганною. Менi й тепер здаеться, що немае в свiтi кращого iмення, як Ганна. Я любив ii над усе.
Менi Ганна казала:
– Покажи менi, як ти мене жалуеш?
Вона завжди казала жалуеш, а не любиш. Іншого слова у неi не було нi для кого. Щось солодке i тепле влилося в мое дитяче серце, я схопив ii за шию i тискав рученятами та приказував:
– Ось, як я тебе жалую.
– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моею дитячою щирою одповiддю.
– Це б досi й мiй Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своею жорсткою, працьовитою рукою моi м’якi кучерi.
– А де ж твiй Данило? Чому вiн до нас не приходить з Меласею? – питав я, сiпаючи ii за руку,
– Вiн вмер, – одказала вона, зiтхаючи.
Я допитався, що ця Ганна оддала менi усе: своi безсоннi ночi, свое здоров’я, силу i ще й до того единого сина, якого вона породила в муках тiльки, мабуть, на те, щоб вiн вмер. Таким робом мiй шлунок украв у неi сина-робiтника, а доля поклала на моi дитячi плечi три смертi. Коли б я був удвадцятеро розумнiший за мого талановитого дядька, працьовитiший i кориснiший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим i протестую! Цей протест цiлими роками рiс, як болячка в моему серцi i душа моя повстала!
Вiн схопився з ослона й пiшов нерiвними ступнями по дорiжцi, як птах з перебитим крилом. Вiн iшов туди, де не було людей.
– Таемна, мудра, велика цiкава загадка життя. А може, вона зовсiм проста? На кожну загадку бувае розгадка. Може, менi судилося ii розгадати?
Тiльки треба знайти кiнець, вхопити тую нитку, i клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останнiй кiнець, то i е розгадка. Може, вiн десь дуже близько i я навiть дивлюся на нього i не бачу? Не бачу зараз, а потiм навмисно простягну руку i вхоплю. Тепер я, мов слiпий, тиняюся по свiту i товчуся на одному мiсцi.
Хрущ загув i полинув на липу.
– Бенкетуете, ненажери! Потiм покладете в землю своiх дiтей i вони лежатимуть три роки та iстимуть всякi рослини, пiдточуть картоплю, корiння, знiвечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне в’янути, не знаючи, хто пiдточив ii корiння.
Але е, неначе для бiльшого контрасту, iншi iстоти, якi теж лежать три роки у водi, як мумii у домовинах без iжi, бо в них нема навiть органiв для iжi: нi ротiв, на шлункiв,
Цi створiння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця. Покладуть собi подiбних i зникають.
Ефемериди. Яке музичне, чарiвне iмення!
Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летiв кудись за своiми думками. Сумнi сiрi очi запалилися i кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустрiч, здивовано дивилися на добродiя, що прогулювався без бриля, вiн забув його в садку. Справдi якийсь чудасiй, що осмiлився йти по вулицi цивiлiзованого города без цiеi ознаки цивiлiзацii, мов дикий. Вiтрець перебирав, як золотi струни, його м’яке, довге волосся, а вiн iшов i не бачив глумливих та здивованих поглядiв. Минув метушливi вулицi з гарними крамницями й будинками… Ось потяглися бiднi вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.
В маленьких домках була тiснота, що пригнiчувала тiло i душу. Там злиднi роззявляли своi величезнi роти i штовхали людей на злочини.
А дзвони на убогiй дерев’янiй дзвiницi, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.. »
Прочани тяглися юрбою по пiшоходах. Один спитав у Соромського:
– Паничу, кудою треба йти до Лаври?
І вiн подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тiльки тодi почув його питання i показав мовчки рукою, куди треба було повертать.
Прочани знов рушили, балакаючи про своi справи.
Високi кам’янi мури.
– Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, – проказав Соромський, дивлячись на зачиненi ворота, перед якими стояв натовп людей.
Чоловiк у кашкетi й сiрому пiджацi задер вгору кирпатий, трохи червоний нiс, i проказав недбало:
– Сказано вам: не звелiли пускать. Тут бiльше не приймають. Чуете? – проказав i одвернувся.
Люди неначе не чули: вони тiльки заворушилися i знову дивилися на зачиненi ворота, неначе сподiвалися, що повинно скоiтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться i всiх вiзьмуть до роботи, за якою вони iшли, iшли з надiею з рiжних далеких куткiв великого господарства.
Там були жiнки з малими дiтьми, що плакали й кричали, як козенята, а бiднi, голоднi, потомленi мандрiвкою матерi не знали, як iх вгамувати. Там далi, по шляху iшла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтiв теж визирали злиднi; гострими злими очима вони дивилися з драних чобiт, з латаних свитин, з зав’язаних мотузками постолiв; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взiр камiнцiв, що боляче муляли ноги.
Сонечко всмiхалося. Пташки весело спiвали. Вiтрець колихав жартiвливо гiлки дерев.
По шляху iшла без впину юрба за юрбою. Як струмки з гiр, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Мiж ними було багато iнтелiгентiв.
– Вибачайте! Менi нiяково, але я страшенно бiдую… я б хотiв… Чи не знаете ви, добродiю, якоi-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто менi дасть посаду. – Проказав, запинаючись молодий хлопець, пiдходячи до Соромського.
– Вiзьмiть мою. Я служу в конторi… Ось вiзьмiть адресу.
Соромський витяг з кишенi картку.
– Бухгалтерiю знаете?
– Знаю, знаю… Так невже ви справдi? Не знаю, як ваше прiзвище…
– Соромський.
– Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собi уявить, який я вам буду вдячний, коли менi пощастить, то я вам першу жалування…
– Не треба, – одказав Соромський i загубився в натовпi.
Худа, блiда жiнка мовчки простягла руку; тiльки в запалих очах був великий жах, жах смертi. Соромський витяг гаманець i висипав усi своi грошi, а сотнi рук i тисячi очей благали його:
– Не дай нам вмерти! Запоможи!
Гострий, як отруйна стрiла, жаль упився в його серце. Вiн махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, i вiн гукнув голосно й рiшуче:
– Стiйте.
Всi спинилися. Соромський сам не пiзнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам вiн неначе збiльшився, вирiс. Здавався якимсь велетнем.
– Я дам вам усе, чого бажаете. Я бiльше дам. Чекайте i вiрте менi. Поможiть менi зiйти на цю гору.
Люди напружували сили, але гора була страшенно крута i слизька, як дзеркало. Соромський не мiг на неi зiйти.
– Вiдступiться трохи, – гукнув вiн на людей.
