скачать книгу бесплатно
Вони посунулись назад; вiн якось розiгнався i раптом опинився на горi, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безлiч колючок, i кров дрiбними крапельками капала на гостре камiння. Вiн чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Вiн iшов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихаеться море.
Люди простягали руки вгору i прохали. Надiя блищала в 'iхнiх очах. Усi казали: «Швидше, швидше!» Соромський iшов та iшов далi i за кожним ступнем дивився на людей, що стояли попiд горою. Ось вони зменшилися. Неначе куча комашок. Ще кiльканадцять ступнiв, i вони зникли, неначе в безоднi, а вiн iшов далi. Дорога ширшала, вiн iшов вже по нiй, як по широченних схiдцях. Жаль, що впився в серце там, у людському натовпi, одпав, мов сухий лист од гiлки. Мов п’явиця, що досхочу напилася кровi…
Щось маячило в блискучому убранню. Щось повзло мiж кущами, як золота ящiрка. Щось трiпало рiзнобарвними крилами перед очима та шепотiло на вухо якiсь невiдомi речi. Хмарки, як золото-рожевi рибки, плили в нього пiд ногами. Орел в високостi простяг дужi крила i застиг у повiтрi.
– Далi, далi! – казав Соромський, спотикаючись.
Хтось вхопив його за руку i потяг вгору.
Це була жiнка в блискучому убранню, наче веселка, обведена навколо зорями. Вiн не бачив ii обличчя, тiльки чув спiвучий, чарiвний голос.
– Добре, що жаль одпав од твого серця! Покинь його кволим, а ти дужий. Не варто втрачати своi сили на жаль до тих, що внизу. Вони невдячнi. Не кидай iм перлини своеi душi. Ти великий, а вони малi.
Соромський гордо пiдвiв голову.
– Вони невдячнi, вони кричатимуть славу усякому глитаевi, що кине iм кiст-ку-грошi, як голодним вовкам. Вони цiлуватимуть край одежi усякому деспотовi, хто дасть iм хлiба за працю. Вони тебе, навчителя, проженуть, поб’ють камiннями, як гнали колись пророкiв. З твоiх натхненних речей та великих замiрiв глузуватимуть, бо iм не того треба, чого шукае твоя душа.
Вона дмухнула на нього солодким подихом i проказала:
– Забудь, забудь, забудь! Подивися, якi чудовi краевиди.
Вiн стояв як зачарований.
– А вони там, у низинi, не бачать iх i навiть не хочуть бачити. Не дивися туди, бо впадеш, i вони роздеруть тебе на шматки, мов голоднi вовки.
– Веди мене далi! Я знаю – там, там на горi лежить великий камiнь. Вiн урiс в землю; сивий мох на чолi його; великi, мов зморшки, перекреслюються смуги чорнi, як нiч, як смерть, червонi, як кров, сiрi, як наше життя. Я знаю, знаю… Я бачив його, бачив у снi. Я сяду i сидiтиму довго, довго проти таемного камiння, поки не прочитаю в заплутаних iероглiфах розгадку життя. І я ii прочитаю. Веди мене, веди!
– Для тебе е одна розгадка, – казала йому жiнка улесливо.
– Яка? – спитав вiн з запалом.
– Слава, – одказала вона, стискаючи йому руку.
– Але це недалеко до егоiзму: жити тiльки для власноi слави. Забути все… Нi, я не можу… Голоднi, нещаснi люди.
– Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе i для гучноi слави.
Вiн гордо пiдняв голову i пiшов поруч з нею.
– Що це там червонiе на шляху?
– Це червонi троянди, що кидае тобi пiд ноги слава.
Вiн гордо пiдвiв голову, але йому здавалося, що вона сама схиляеться, як зiв’яла квiтка.
– Що це там бiлiе на шляху? – запитуе вiн знов.
– Не придивляйся, бо впадеш. Це бiлi хмарки пливуть назустрiч.
Вiн подивився й побачив бiлий кiстяк, що лежав край дороги i дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живi очi, мов блискучi зорi, вiн неначе глузував зi своiх великих замiрiв.
Соромський знов пригадав тее, що забув:
– А там унизу, вони чекають, сподiваються, може, клянуть мене? Нащо я iм кинув надiю? Нащо обiцяв бiльш, нiж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу iм сподiване щастя.
Вiн напружував останнi сили. Серце в нього нерiвно й швидко трiпалося. Ноги пiдгиналися, голова схилялася додолу.
– Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи менi моi рани, з яких дзюрчить кров! – прохав вiн у своеi поводарки.
– Я не сестра-жалiбниця. В мене немае жалю. Я пiдтримую дужих, а ти кволий.
– Нащо ти мене дурила?
– Ти сам себе дурив.
Вiн впав. Коли розплющив очi, то тiльки побачив останнiй соняшний промiнь, що свiтив на нього i одбивався на високiй скелi.
– Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Нi, нi, я тiльки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану i сам загою своi рани цим зiллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потiм пригадаю. Я бачу цей сiрий камiнь. Ще кiльканадцять схiдцiв. Кiльканадцять ступнiв i таемне незрозумiле одкриеться. Луда спаде з очей…
Вiн важко дихав, хапаючись за камiння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тiла й пораненого серця бiгла червоними, тоненькими струмочками на шлях.
– Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерськiй книзi, списана доля планет, господарств, народiв i кожноi людини i нiчого не можна переробити, тодi я б казав iм: «Мовчiть, корiться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сiрого каменя? Хтось iнший прийшов ранiш, нiж я. Менi завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не менi судилося прочитати тее, за що я згубив свое життя… Це не я понесу iм знання… Розгадку. Ну, нехай другий, нехай вiн. Нехай хто-небудь. Тiльки я не хочу вмерти на пiвдорозi… Щасливий! В нього бiльше сили… вiн пiшов на кiльканадцять ступнiв далi, нiж я, i вона в його руках. Спинився… Читае. Що вiн читае?
Соромський зiбрав усi сили, пiдвiвся та хотiв голосно гукнуть:
– Чи ти знайшов? Дивись сюди! Подай ознаку! Кивни головою!
Але уста його тiльки шепотiли:
– Брате, i я хочу.. , i я…
Вiн падае. Упав… Соромський впав i покотився в безодню, як камiнь.
Темрява…
Щось дзвенить, гуде, спiвае. Хвилi стиха плещуть. Неначе одчинилося вiкно. Вiн летить з темряви назустрiч соняшному промiнню, що виринае з води. Вiн летить на крилах – аж дух захопило вiд щастя. Вiн не один, iх багато.
Бiле й жовте латаття кивае голiвками. Запашне повiтря вiе й прохолоджуе його чоло. Журавлi, дикi гуси, ластiвки, жайворонки – летять на Схiд. Сонечко всмiхаеться, i все всмiхаеться навколо. Соромський смiеться безжурним дитячим смiхом, i вона, його подруга, летить поруч з ним.
– Весело тобi? – питае вона його.
Вiн не може вимовить од несподiваного щастя
– Полинем! – каже вона.
– Полинем! – каже Соромський i розплющуе очi.
– Як ся маете? – питае в нього лiкар.
– Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте менi моi крила, якi я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих схiдцях життя, я був дрiбною iстотою – людиною. Тепер я найвища iстота: я – Ефемерида. В мене немае навiть органа для iжi i шлунка, який примушуе нещасних людей робити тее, проти чого повстае вiльна душа; який штовхае iх на всякi злочини… Я Ефемерида! Чуете? А-а, ви смiетесь, глузуете з мене через те, що я iсную тiльки один день?
Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тодi, як люди напружують своi сили й мозок на працi, проти якоi повстае совiсть, ми впиваемось волею i надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди нiколи. Ми кохаем, ми собi подiбних i все, що бачим. У нас нема нi вчених, нi поетiв, бо ми всi вченi й поети. Ми знаем те, що нам треба знати. Нащо живем i зникаем. Ми живем для щастя!
У нас нема нi хорих, нi багатих, нi гарних, нi поганих, нi бiдних, нi дрiбних, нi великих – ми всi рiвнi. Ми в один день усi побачили свiт i в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землi перед цим великим законом.
Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачуе своiх блискучих, чарiвних кольорiв, в нього не впиваються гострими пазурами сумлiння, нудьга, помста, злiсть, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподiваного випадку. Жах не повзе по спинi холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своiх дiтей, бо знаю, якi вони будуть i що iх чекае. В зернi життя, яке я поклав у воду, е тiльки заплiд повного задоволення й щастя.
Одчинiть менi вiкно! Нащо ви його зачинили? Я влетiв сюди навмисно, щоб сказати вам:
– Не журiться, нещаснi люди, i не думайте, що ви царi землi, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна
Землi музика чарiвная
В блискучих крапельках роси
Там ненюфара золотая
У царствi звукiв i краси.
Сонечко заходить; воно кидае останнiй золотий промiнь, на краевидi золото-рожева смуга. Прийшов мiй останнiй час.
Прощай!
Ефемериди ми, не люди,
Прощай же, сонечко, прощай!
В нас похорон та слiз не буде.
Солодкий сон – бажаний рай.
Ми знов зiбралися у пари
Як спарувались за життя,
І в бiлий човен з ненюфари
Ми йдем по схiдцях забуття…
Вiн схилився на лiжко, заплющив очi; велике задоволення розлилося на його блiдому обличчi. У царствi непевних мрiй та страшних снiв це був найщасливiший.
Грицько ГРИГОРЕНКО
Березень 1867р. м. Макар’ев Костромськоi областi – 27.04.1924, Киiв
Справжне прiзвище – Олександра Судовщикова-Косач. Їi батькiв-учителiв було вислано з Киева за полiтичну неблагонадiйнiсть в Росiю, у 1868 р., пiсля смертi чоловiка, мати з дочкою повернулися до Киева. Тут дiвчина зростала в оточеннi родини Драгоманових та Косачiв.
Закiнчила iсторико-фiлософський вiддiл Киiвських вищих жiночих курсiв. Була членом киiвського лiтературного гуртка «Плеяда» (1888—1893), у 1893 р. вийшла замiж за М. Косача й переiхала в м. Юр’ев (тепер Тарту, Естонiя). 31901 р. сiм’я Косачiв жила в Харковi, а в 1903 р., пiсля смертi чоловiка, Олександра Косач перебралася до Киева. Тут закiнчила юридичнi курси i працювала в судi. Писала оповiдання та п’еси.
ОДНА НІЧ
Вони сидiли у самому темному куточку вагона, прикритi зверху спущеною полицею, i свiтло лiхтаря, що був угорi над ними, не досягало iх. Їх постатi ледве вирiзувались, тьмяно освiтленi другим лiхтарем, що висiв в кiнцi вагона над протилежними дверима. Їх обличчя здавались майже так само темними, як i одiж.
Вона ридала гiрко i довго. Вiн не мiг заспокоiти ii.
Ситий кондуктор частенько проходив поуз них i цiлив на iх зелену, мигтящу плямку свого лiхтаря, приглядаючись пильно до iх обличчiв у темрявi з розчуленою i разом скритою усмiшкою, з якою дивляться на закоханих. Кондукторовi здавалося, що iх легко зрозумiти: «Милii не сваряться, тiльки бавляться», – думав вiн i проходив через вагон, пильнуючи iх, чекаючи кiнця комедii кохання.
Тiльки… тут було не те, не те… зовсiм не те. Вона плакала не через нього i не за ним. Вона плакала за своiм померлим чоловiком. А сльози котились по ii обличчю мимохiть, безперестанку. Плечi тремтiли. Дух захоплювало. Хустка була цiлком мокра од слiз.
– Це я сьогоднi так, – сказала вона нарештi крiзь сльози соромливо, – а то я рiдко коли плачу… Сьогоднi я була там, – мiж ялинками в байрацi… На версi освiтленi рожевим, вечiрнiм сонечком ялинки… Кожна голка вгорi золота, а долi вони темнi, темнi, аж чорнi… Там ми колись сидiли… Як вiн любив iх, як любив це мiсце! Вiн був… Так, був, був, був!.. – повторила вона кiлька разiв одноманiтно, заплакала ще дужче, знесилюючись од слiз, i обiперлась несвiдомо своею мокрою щокою на його схилену щоку. Їi гарячi сльози попали йому в око i вiн сам заплакав, але не озивався, тiльки мовчав, слухав i не заважав iй плакати.
– Як це могло статись? Як це може бути? Я все чекаю на нього… Як це може бути? – питалась вона в розпачi, з нудьгою, i простягла руку, шукаючи його руки. Вiн одразу не зрозумiв ii й тiльки згодом подав iй свою руку. Вона злегенька стиснула ii i зараз же пустила. Сама ж одхилилась набiк, випросталась i втихла, дивлячись блукаючим оком у просторiнь. Через хвилину вона перестала плакати, наче знайшла в собi якусь силу, якусь змогу умiцнитися, терпiти, мовчати, коритись…
– Так, незабутнiй, бiдний друже, дорогий мiй товаришу!.. Я теж не можу цiлком зрозумiти, як це могло статись?! Як, через що його немае бiльше з нами?.. Не можу повiрити, тай нiхто не йме цьому вiри, – промовив вiн i важко зiтхнув.
В цю хвилину учулась з сусiднього купе пiсня пiдпилого ремiсника:
Когда я бы-ы-ыл свободный мальчик,
Ровесник ю-ю-юным де-е-еревам…
Вона здригнулась цiлим тiлом, як деревце, котре рубають, i лякливо зашепотiла:
– Ой, скiльки спогадiв! Усе, усе нагадуе його… Скрiзь, всюди вiн!.. Вiн… Мiй милий! – Останне слово вона вимовила з вагою сорому, але з великою нiжнiстю. – Ось i це теж! Вiн мав комiчний хист; вiн умiв передразнювати всiх i знав багато цих дурних та характерних пiсень.
Коли вона раптом здригнулася, вiн обгорнув ii плечi одною рукою поверх здоровоi, теплоi хустки, в яку вона укутувалась.
Вона ще раз заплакала та хутко перестала. Потiм глянула на дiвчину, що напроти спала на лавi, i зненацька спалахнула в неi думка: «Якби тая не спала, вiн не обняв би мене; якби тая не спала, я не дозволила б… Та нi, чому ж?»
Вона сидiла тихо, пiдтримувана його рукою, якось скорчившись i притулившись, глибоко зiтхаючи та згадуючи про свого дорогого небiжчика, про його любов до неi:
– Який вiн був нiжний!.. Як вiн кохав!.. Бiльш нiхто не може так кохати… Я хочу сказать… мене кохати так… Нi, нi! Нiхто!.. Нiколи!
«Нi, моя ти, рiднесенька, може, може!» – подумав вiн; подумав тiльки, бо не висловив би цих слiв навiть пiд острахом смертi.
Їй хотiлось тепер безкрайньо говорити про «нього», говорити про його красу, про його любов, про свое горе, про iх любов, про що вона ранiш не балакала нi з одною живою душею. Сором розтав, як снiг, i вона говорила, говорила, говорила…
А вiн вперше чув, як вона висловлювалась, як вона обнажала свою душу. Перше вiн бачив ii гордою, холодною, вiдлюдною, насмiшкуватого, – тепер жалiбною…
– Вiн був такий любий, такий нiжний, а я, я така холодна, часом зовсiм наче з мармору. Еге, я була така жорстока!.. Я навiть нi разу не сказала йому за все життя наше, який вiн був красень! – Фарба стиду залила iй обличчя. – І потiм… Я… Ви знаете? Я не люблю кохання… Я хочу… Я хотiла приязнi, а скоiлось iнакше! Ми були iз ним, як з вами, приятелями. А зненацька кохання… Я не знаю… Це мене ображало…
Вона хотiла визволитись од його обiймiв, та не знала, як це зробити, щоб не образити його.
Кондуктор знову пройшов поуз них iз лiхтарем i знову подивився на них, начеб усе вже зрозумiв. Коли вiн щез, вона промовила:
– Ви знаете? Вiн щось негарне про нас гадае. За кого вiн нас мае?
– Авжеж знаю! – одповiв вiн спокiйно.
– Тай, що ж?
– Тай нiчого! – сказав вiн ще спокiйнiше.
– Уразливо це, – промовила вона, здригнувши плечима, – вiн же думае щось зовсiм iнше, вiн же думае, що… тее, що мiж нами… І всi так думають!.. Це зовсiм неможлива рiч!
– Ну, i нехай! А воно все ж таки е… – сказав вiн стиха, побожно, подiбно, як вiруючi говорять молитви, а далi додав палко: – А ви говорiть, говорiть, говорiть iще!
Так, це було можливо. Та тiльки тут! Вночi, у вагонi, без людей, без грунту стоячого, наче в келиху тремтячоi, величезноi квiтки, яка захищала iх своiми пелюстками, своiм запахом од усiх, од усього.
Вона визволилась обережно з-пiд його руки, встала i притулилась до холодного, запотiлого скла…
