скачать книгу бесплатно
А на схiдцях старечим до озвiрення зляканим голосом кричить, немовби верещить, старий пiп…
Корденко робить ще два удари ножем, кладе вбитого на долiвку, побачивши, що обличчя його сполотнiло, губи посинiли i вiн перестав тремтiти в його руках…
Мие руки в рукомойнику, здiймае пальто, виходить…
Зверху бiжать люди…
«Але вони неодмiнно всi забiжать подивитись у кватирю…» – пронеслась йому думка в головi, так просто й спокiйно, як рiшення арифметичного завдання.
Вiн спокiйно зiходить по сходах.
«Внизу стоять жандарi на вартi», – згадалось йому, але вiн, спокiйно заложивши руки до кишень, твердою ходою вийшов на вулицю, пройшов декiлька крокiв, повернув на перехресну, сiв на дрожки i приiхав оце додому.
Тiльки на мить спинилась його увага над сим, тiльки на мить увесь вiн немовби задерев’янiв в однiй позi, i увага його тiльки на хвилину зачепилась за цi уявлення, бо зараз же вiн провiв енергiйно рукою по чолу й волоссi, струснув головою, i зiр його знов з холодного i стальового став ясним i блискучим…
З новим поривом в грудях заспiвав вiн могутнiм, повним голосом:
Wohltihrdas Gluckbegluckt…
Щастя знати, що ти – справжня людина, що ти можеш боротись, що слово твое легко переходить в дiло, коли того вимагае пересвiдчений вистрадане, укохане, глибоке пересвiдчення твое, о, се щастя не потребуе нагороди: die Lohnbelohnt.
Закiнчив вiн спiвати, додавши до слiв тих свого власного мотиву, але як достотно вiн передавав його настрiй!..
О, який порив плинув через його схвильованi могутнi груди, який вiн був владний, немовби весняна повiдь, що линула через розширену душу, i вона неслась тепер понад усiма високощами, на якi тiльки пiдiймались коли люди…
І сяево весни так блискуче, так смiливо i щиросердно всмiхаючись, спiвчувало йому всiм своiм блиском…
І вiн усмiхався сяеву, а воно йому…
В хатину вбiгла маленька дiвчинка, п’ятилiтня його сестра, Орися, в бiленькiй коротенькiй суконцi, з рожевими щiчками i блискучими швидкими очицями.
– Ти вже прийшов, Антоню? – спитала вона, вимовляючи слова з дитячим акцентом.
Антiн наблизився до неi i всмiхнувся сьому промiнцю веселому; i вiн гармонiював з його настроем, з тим сяевом, що плило знадвору.
– Уже, Орисю, уже прийшов.
Дiвчинка обхопила обидвома рученятами дужу шию брата, коли вiн нагнувся, щоб пiдняти ii, i цiлувала його в щоки.
– Ти занудилась вже за мною?
– Еге, я тебе i вчора не бачила, а позавчора ти був такий сердитий та страшний, що я боялась прийти до тебе.
Антiн всмiхнувся: щебет дитини немовби сiяв йому в душi. Взяв вiн Орисю на своi дужi руки.
– Сердитий, кажеш?
– Еге, ти все дивився спiдлоба, все сидiв i мовчав, немовби надувшись, i за обiдом, i за чаем, i нiкому не вiдповiдав, нi з ким не хотiв балакати… А сьогоднi ти гарний, веселий…
– Еге, Орисю, сьогоднi я веселий, радий i могутнiй…
– Ти могу-у-тнiй…
– Так, Орисю, ранiше я був тiльки здоровий, дужий, а тепер я могутнiй… Ранiше я гойдав тебе на оцих руках, носив на головi, на плечах, а тепер, хочеш, я тебе оттак вiзьму (вiн посадив ii на долонi своiх рук i високо зняв), оттак примощу та як кину тебе вверх, оттуди, напроти сяева сонця, в самий його диск, в саму середину його блиску? Докину тебе до його, i ти летiтимеш, осяяна його радiстю, як зiрка в тих високостях, i вночi твое блiде свiтло буде менi нагадувати, що я справдi могутнiй, коли мiг тебе, кинувши в саме сяево сонця, зробити свiтовою зiркою! Хочеш?..
Орися здивовано слухала брата i аж заслухалась. Спершу вона була злякалась, що вiн i справдi ii кине оттуди, в небо; далi, почуваючи, що брат крiпко тримае ii, зрозумiла, що се лиш так, опустила голову i, замислено всмiхаючись, як по чарiвнiй казцi, вимовила:
– Е, нi, сього ти не зможеш?..
Антiн почав палко цiлувати ii; вона обняла його шию i затулялась од його поцiлункiв, ховаючись йому поза шию.
Брат i сестриця сiли поруч на канапцi. Орися оправила сукню i серйозно подивилась на брата, що трохи задумався.
– Де ти був оце ввесь час? – спитала сестра брата.
– Де був? – збуджуючись вiд задуми, сказав Антiн. – На роботi, голубко, на роботi… на своiй роботi.
Знов обое трохи помовчали.
– Антоню, мама каже, що ти революцiонер, що ти воюеш з полiцiею, з царем навiть, i що ти згинеш на сiй вiйнi… i вона страшно боiться за тебе… i я боюсь, коли нема тебе дома, але коли я у тебе, то менi здаеться, що тебе нiхто не посмiе забрати в тюрму i одрiзати голову…
– Чого так?
– А того, – мовила поважно Орися, – що ти такий могутнiй, такий гарний, що тебе не можна не любити…
– Правду ти кажеш, Орисю, але все ж таки е багато таких, що дуже не люблять мене, ненавидять, моя голубко!
– Полiцiя хiба? – спитала Орися.
– І полiцiя…
– Цар?
– І цар…
– А ще хто?
– Багато, Орисю, людей, що мене не люблять: всi багатi, заможнi, всi, що мають багато хлiба, грошей, всi, що живуть в розкошi, яким нiчого вже бажати, а коли i е що бажати, то воно iм зовсiм не потрiбне, – всi оцi мене не люблять.
Орися подумала трохи, потiм скинула своi розумнi очицi на Антона i вимовила:
– І татусь тебе… Вiн каже, що ти немилосердний революцiонер…
– Татусь наш теж не бажае нiчого, опрiч того, щоб йому дали кращу посаду, бiльше грошей та хрестик вiд царя на груди; але, бажаючи сього, вiн напевно знае, що матиме все се…
– Вiн каже, Антоню, що для тебе вбить людину нiчого не варт…
– Коли ся людина зрадник партii, або людоiд, або дуже шкодливий для ба-гатьох-багатьох людей…
Орися задумалась. Антiн пильно дивився на неi.
– Еге, ти могутнiй! – раптом вимовила вона, обертаючись до нього i всмiхаючись. – Коли ти сердитий, я тебе навiть боюсь, але коли ти веселий i радий, як тепер, я тебе дуже-дуже люблю i зовсiм-зовсiм не боюсь.
– Ах, ти моя плисочка, щебетушечка, – весело засмiявся Антiн i почав жартувати з Орисею, яка весело та розкотисто смiялась, коли вiн ii лоскотав, пiдкидав, носив на руках, на плечах, на головi.
А сонце все ще кидало свое сяево в хатину, виблискувало ним в шибках вiкна, малювало мережки на долiвцi i на стiнах; зайчик також бавився на стiнцi, як Орися з Антоном.
Зодягшись по обiдi в студентську одежу, Корденко вийшов на вулицю: йому треба було стрiнутись з одним товаришем по партii, з яким вiн змовився сьогоднi йти на засiдання комiтету, що на нiм вiн мав зробити справоздання вiдносно дорученого йому виконання присуду над Тартаренком. Вiн iшов по вулицi i вклонявся деяким знайомим, що пiд той час йому стрiвались. Нарештi, вийшовши на головну вулицю великого мiста, вiн зайшов в одну з цукерень, досить простору i тепер повну людом, де мав стрiнутись з товаришем. Обiбравши собi мiсце бiля столика, що стояв осторонь, Корденко звелiв кельнеру дати склянку кофiю. Мiж тим, дожидаючи кофiю, вiн взяв до рук газету i почав ii переглядати. Раптом почув таку розмову:
– Здоровi, здоровi, а чули?.. – питав пристаркуватий бас.
– Що?.. про вбивство Тартаренка? – вiдмовив щербатий старечий голос.
– Еге!..
Корденко оглянувся. За сусiднiм столом сидiло двое. Один спиною до нього, дебелий сивоволосий чоловiк, що мав отой бас, а проти нього худенький маленький дiдок, одставний полковник, з зморшкуватим, висохлим лицем i сiрими маленькими полинялими очицями та довгими рiдкими сивими вусами.
Вiн знов уткнувся в газету, але пильно прислухався до балачки.
– І подробицi знаете? – спитав бас.
– Та якi ж?..
– До старого попа приiхав син-революцiонер. От хулiган, пiдiсланий полiцiею, i вбив його…
– Е, нi, який там хулiган! – мовив брязким голосом одставний полковник, махнувши нервово рукою. – Ви завжди зi своiм лiбералiзмом, Федоте Амосовичу, аби паскудить наш уряд… Вбито його з призволу партii, виходить своiм же братом-рево-люцiонером, а не…
– А, що ви провадите, – мовив дебелим голосом Федот Амосович, – з якоi б речi?..
– А ви й не знаете? Хе, хе, хе… – засмiявся беззубим смiшком, що ляскотiв, як заржавлена трiщотка, полковник, – вiн зрадник партii…
– Так?!
– Ну, да, отчахнувся од партii, а вона за се його i тее… хе, хе, хе… бачте, якi вашi перехваленi революцiонери… хе, хе, хе, вони й вас коли-небудь уб’ють, от побий мене Боже, хе, хе, хе, – смiявся своiм смiшком старого ласуна одставний полковник.
– Перше всього, вони зовсiм не моi, – захвилювався Федот Амосович, оглядаючись, – а друге – се менi просто дивно, як ви легко вiрите всяким плiткам…
– Хе, хе, хе! Найпевнiшi вiдомостi ви, Федоте Амосовичу, називаете плiтками тiльки через те, що вони виявляють всю звiрськiсть ваших коханих революцiонерiв…
– Яких там коханих революцiонерiв? Чи ви в своiм розумi, Данило Демидовичу? Що ви прискiпались до мене з тими осоружними революцiонерами!.. – розхвилювався, як той самовар, що збираеться закипiти, Федот Амосович, дуже кумедно рокочучи своiм басом, i вже був зiбрався схопитись з мiсця, все оглядаючись пильно на всi боки, як Данило Демидович, що ввесь час смiявся своiм смiшком ласуна, вимовив:
– Та то я шуткую, ну годi ж, сiдайте…
– Та нi, справдi… се знаете… Жартувати з такою рiччю.. Хiба ви не знаете?.. – все ще не мiг заспокоiтись товстенький Федот Амосович i оглянувся на Корденка.
Їх погляди зустрiлись. Корденко побачив гладке, округле обличчя з товстим носом i довгими вусами i з двома ледве помiтними безкольорними очима. Федот Амо-сович тим часом заспокоiвся i сiв бiля свого сусiди. Вони знов любенько розбалакались. Прислухаючись до дальшоi розмови, Корденко почув, як кров кинулась йому до серця i до голови, на якiй волосся готове було стати дибом: якийсь жах пiдiймався йому з глибини душi i на хвилину затьмив погляд. О, вiн не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно про його вчинок, нi, до сього йому було байдуже, лише цiкаво було послухати се з чужих уст, але iнше в стократ страшнiше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне i, немов розкалена криця, в’iлось йому в душу… Рiч в тiм, що з дальшоi розмови сих двох добродiiв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередоднi приiхав додому; а той, кого повинно було вбити, нiкуди не iздив i завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо i незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Вiн уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, i вiн пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І пiд отiею загравою, що схопилась од якоiсь пожежi, що панувала в душi, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежi i горiла, кожна спроба зрозумiти се безглузде i жорстоке, що владно насувалося на душу.
«Помилка» – згучало в устах.
«Помилка» – вiдбивалось в головi.
«Помилка» – немов лепетала вся перелякана i збентежена, вкрай стурбована душа.
І руки йому опускались, очi все дивились пильно на кiнець стола, де безглуздо лежала якась крихiтка булки. І та крихiтка в’iлась в розум i немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозумiння страшного i безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихiтку i зрозумiти ii, – на що вона, чого вона…
Бадьора рука ударила Корденка по плечу, i вiн здригнувся, як схоплений на мiсцi злочину… Вiн пiдняв очi i пiзнав товариша; якого ждав, – Івана Вовтузенка, дуже веселого i енергiйного, зовсiм ще молодого юнака, який завжди насмiшкувато вiдносився до всяких сумних становищ i нiколи тяжкому гнiту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький i високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м’яким волоссям, нiжними i рiвними рисами свiтлого обличчя, вiн здавався Корденковi тепер особливо гарним, приемним, бажаним. Вiн зрадiв йому, як розгадцi.
– Що се ти задивився на кiнець стола, як теля на сороку? – всмiхаючись i швидко та дзвiнко балакаючи своiм соковитим, молодим i чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.
– Я?.. – метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.
– Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?
– Нi, нi, стривай, – схопив Корденко за руку Вовтузенка.
– А що? – схилився до нього сей останнiй i серйозно та пильно подивився у вiчi. – Зробив?
Корденко поблiд i здригнувся. Поблiд теж i Вовтузенко.
– Ходiм, – спiткавши оте на чолi товариша, вимовив Корденко ледве чутно.
– Ходiм! – енергiйно пiдтримав Вовтузенко.
Вони вийшли пiд руку i пiшли вулицею мовчки. Корденко всiм напруженням сили волi немов заспокоiвся, Вовтузенко ж вельми задумався. Вони навiть не помiтили, як за ними стежили двое пронирливих очей малоi стриженоi голови в цилiндрi, з голеним обличчям.
Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмiлився наблизитись, щоб йому зручнiше було.
Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотiлось цiлком iнстинктивно. Сей iнстинкт так врiс йому у вдачу, що вiн нiколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Вiн ледве помiтно шепнув Вовтузенку:
– За нами стежать…
Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повiками одказав.
– Як? – спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спецiалiст, що знав всi ходи й виходи в усiх прохiдних дворах.
– Іди, не вважаючи нi на що i вдаючи, що не трапилось нiякоi вiдмiни…
Так вони пiшли далi.
Нишпорка, дiйсно, нiчого не помiтив. Коли стали наближатись до першоi поперечноi вулицi, Корденко шепнув:
– Направо, швидше!..
Повернули вправоруч. Тут крокiв за п’ять була нова перехресна вулиця.
– Через дорогу направо… – шепнув Корденко.
Так вони пробiгли з пiвгодини i повертали вже в п’яту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову з’явився вдалинi вулицi, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втiкачiв.
