скачать книгу бесплатно
На початку 1922-го переiхав до Львова, оселився у Винниках.
Автор вiршiв та збiрок оповiдань «Тринадцять притч», «Оповiдi про смерть, вiйну i любов»(1935) i казок «Тихе слово» (1929).
КВІТИ
Молодий полковник повертався з шанцiв. По той бiк гори була його халупа.
Ішов полониною понад лiсами, обходив звичною стежкою, що сам протоптав за довгий час.
Ясно свiтило ранiшне сонце, скрiзь було зелено, тихо.
Ішов, занурившись у своi думи, не оглядаючись на розкошi весняного ранку.
Минае другий рiк, як вiн покинув свою Ольгу.
Образ дiвчини за цей час затьмарився в його уявi.
Напружувався, щоб пригадати ii лице, очi, усмiх…
Нiби от-от уловить, нiби все так добре пам’ятае, – вона ж така дорога й близька душi його…
Мов iз туману виринае iхне прощання: блакитна сукня, бiло-мармурове лице, на чолi матово-золотиста биндочка, що обрамовуе кучеряве волосся…
І раптом замiсть цього неясного образу, як живе, встае перед ним обличчя матерi й дивиться на нього ласкавими очима.
Наблизився до халупи. На косогорi два великi дерева стоять самотою, мов сироти. Мiж ними полковник поставив собi халупу з грубих смерек, що густо вкривають Карпати.
Уподобав се мiсце, бо з нього вiдкриваеться чарiвний краевид. Став бiля свого ганку i дивився в далечiнь.
На всьому необмеженому просторi, куди тiльки сягало око, розтаборилися гори, освiтленi сонцем. Гора виступала з-за гори, з-за тоi третя, десята, без лiку, без краю…
Як хвилi-велетнi на безбережному морi.
Як зачарованi мiста Зеленого Царства.
Тихо й порожньо скрiзь. І тiльки ген високо над головою цар-орел, великий, як лiтак…
Кружляе все над одним мiсцем то вище, то нижче…
І поза цим – нема руху.
Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульськi села.
Там нидiе нужденне життя пiд постiйною загрозою смертi, або повноi руiни.
Там самi вiвцi без пастухiв, сiра маса, бо проводирi – декотрi пiшли в заложники, декотрi повтiкали, поховалися.
І думав полковник:
«Величнi Карпати прекраснi, але ж i грiзнi! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смертi iх не забуде. І чую над собою цiлий рiй праведних душ, що поклали тут свое життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги… Я ж бачу: усе то нашi люди, один корiнь… І вороги нам, бо забрала iх ворожа держава, до себе в опiку, як малолiтнiх сирiт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон… Ох, коли б кiнець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якiсь заколоти…»
Хотiв увiйти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетнi, а над ними й на них цiла хмара хрущiв. Здавалося, дерева димiли й ворушились.
Струсив грубу гiлку – i зашумiв, i впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.
– Яка ж iх сила! Правдива казнь египетська для моiх дерев.
Вiн вiдiйшов, а гудiння обридливих хмар погрозою плило за ним.
Знадвору халупа була непоказна, а всерединi чиста й привiтна.
Полковник писав лист до Ольги.
Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у дверi.
Трохи перегодом дверi вiдчинилися, й вiн почув тиху ходу. Пiдвiв очi й остовпiв.
Перед ним стояла панна.
Як би се був янгол iз неба, то не так би був полковник здивувався.
«Звiдки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Нi, не вона… Якийсь привид».
Протер очi, вглядався.
Панна стояла нерухомо, держачи в руках квiти i дивилася на нього.
Свiжа й молода, як свiтлий весняний ранок, в легкiй елегантнiй блакитнiй сукнi. Бiло-мармурове чоло ii перетягала матово-золотиста стрiчка, що придержувала по боках кучеряве волосся.
– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, нiби запитуючи.
– Так, я Ольга.
– Вибачте… Я гадав…
Панна стояла i посмiхалася. Ступила ближче й сiла бiля столу насупроти його. Лице ii було усмiхнене, а на колiнах держала ясно-рожевi квiти.
Полковник здивовано приглядався до неi.
Вiн думав:
«Ну, зовсiм Ольга! Навiть сукня блакитна… Тiльки делiкатнiша якась, свiжiша, краща… І очi веселi… Звiдки в неi стiльки радощiв в очах? Хто вона? Справдi моя Ольга?»
І зворушено дивився на ясний образ, не вiрячи, що то – дiйснiсть…
Душа наливалася якимсь приемним почуттям. Чи то були просто радощi, чи, може, щось бiльш? Хотiлося сказати дiвчинi щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.
З вiкна плило гудiння хрущiв i теплий запах землi.
Пiдiйшов до неi.
– Так ви, панно, називаетесь Ольгою?
– Так, я Ольга.
Дивиться довiрливо, всмiхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очi.
Полковник отямився, зрозумiв нарештi, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалiтися на жовнiрiв.
– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останнi ласкавi слова самi вискочили з душi: – Я радий зробити для вас усе, що тiльки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досi нiде не зустрiчав?
– А я вас бачу… як проходите з шанцiв.
– Ви в якiйсь справi? Про щось хочете прохати?
Ольга замiсть вiдповiдi поклала на стiл свiжi, рожевi квiти.
Весело й приемно посмiхалася.
Не смiв далi допитуватися. Тай помiтив, що вона зовсiм не мае вигляду проси-тельки.
Одiйшов у куток i звiдти оглядав ii.
Очi свiтлi, веселi. Лиця свiжi. Уся радiсна, усмiхнена, прекрасна, як i тi нiжно-рожевi квiти, що лежать на столi.
Поглядав то на неi, то на квiти, i йому здавалося, що цi рожевi й бiло-рожевi квiти складають нiби живу частку самоi Ольги: вони нiжнi, свiжi, запашнi i так пасують до цiлоi ii пишноi молодостi.
«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Нi, ця краща, але я вона схожа на ту!»
– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подiбнi до одноi моеi знайомоi. Тiльки вона далеко звiдси… – з сумом промовив полковник.
На обличчя панни набiгла хмарка. Сидiла спокiйна, вже поважна…
Потiм несподiвано промовила:
– Я вже пiду.
В халупi потемнiло. Згодом додала:
– Мряки напливають.
Полковник глянув у вiкно: понад низинами зi сходу плили тумани.
Ольга сидiла поважно.
Не рухалась.
Дивилась на нього без усмiху. Вiн хотiв з нею говорити, не знаходив слiв i тим мучився.
Так стояла мовчанка.
Знову Ольга промовила тихо:
– Я вже пiду.
Тодi вiн рiшучо пiдiйшов до неi, взяв за руку, заглянув у вiчi.
– Ви так подiбнi…
– До побачення! – сказала Ольга.
Мiцно стиснула йому руку, легко переступила через порiг, i нечутно, мов видiння, зникла за халупою.
Стояв нерухомо, як сновида.
Схопився й побiг слiдом.
І дивився…
Побачив скрiзь лиш бiлу мряку…
Над ним свiтило сонце, а внизу сунули без перерви зi сходу сiрi тумани, облизуючи своiми мокрими язиками верхи лiсiв.
Бачив верховини далеких зелених гiр, над якими ще свiтило сонце, а поблизу лиш одноманiтна сiра мряка.
І весь краевид обернувся в безбережне сiре море, з якого виринали нечисленнi острови.
Пливуть, пливуть мряки, лiзуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сiрi полчища прибувають i от закрили ввесь простiр i вгорi i внизу… Сам полковник ховаеться в туманах, його починае заволiкувати дрiбний дощик.
Стае вогко й холодно…
Вертався до халупи.
З дерев-велетнiв падають великi краплi. Хрущi затихли, поховалися в листях.
«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебi, се була Ольга! Моя Ольга… Моя едина кохана… »
На столi лежали нiжно-рожевi квiти…
А серед ночi полковник дiстав наказ готуватися до наступу на ворога.
Тяжко гупали у мряцi вiдгомони гарматних стрiлiв.
Було душно.
Вiн одяг бiлу сорочку.
Не надаремно.
