скачать книгу бесплатно
І нараз порхнули усi сумраки, отворилися яснi, далекi горизонти, нiби небес простори.
Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихi зiтхання легким подувом обтерли сльози плачучоi берези i сумно задуманих гаiв. Пiднесли головки бiлi конвалii, наострили вуха папоротi, наслухаючи доокола радiсного шепоту, веселого смiху, що зливався зi звучним спiвом усiх лiсних птахiв.
Тихо i добре.
Якась солодка мряка заливала усi тайнi закутки ii серця. Усе давнiше терпiння, конвульсивнi дрожi розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснiв золотий промiнчик.
В озолоченiм облацi зблiдла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любовi, а душа стремiла до вершин своеi мети.
Вирваний з обiймiв страшноi туги i понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподiваних блискiв радостi – дух ii пiдiймався к небу, будував облачнi замки, в’язав золотою ниткою промiння фантастичнi, хмар городи.
Повна вдячностi, приклонила вона колiна на лелiевiм рубцi рожевого облака, витягнула руки i дякувала Богу, природi, усiм звiздам на небi, усiм квiтам i стеблам трави на землi, за той блиск золотий, чистий, ненадiйний.
«О, щастя! О, сонце днiв моiх. О, золотий промiнчику мiй».
Чи здаеться iй?
Нiби звiдкись повiяло холодом? Почорнiло зелене листя, пов’яли рожевi квiти i померкли яснi неба блакити?
А де ж ii золотий промiнчик?
Чому не бачить його? Не вiдчувае в душi теплого його блиску? Де вiн?
Ах!
Як зблiдло його свiтло, як дрижить золоте сяево!
Усе посмутнiло, поблiдло, померкли живi краски облакiв. Щораз темнiшi сумраки пiдносяться з пропастi, прошитi тiнню тiнi золотого промiнчика.
Нi, вiн ще не згас!
Тлiе без блиску i тепла!
Блиснув!
Напружився, як натягнений лук!
Ах! Як скоро малiе!
Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигае, якийсь млавий фосфоричний блиск?!
Захитався!
Зник!
Надармо вдивляеться в пусту просторiнь, вслухуеться в тишину без блиску. – Зник.
Якiсь блiдi тiнi розлялися в незкiнченнiй без звiзд, часу i змiни.
Не було темноти, не було i свiтла, а оден рiвний тон заволодiв небом i землею.
Анi одного виразного тону, анi одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.
Нi то блиск денний, нi нiчна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нiчого не чути, не доста темна, аби нiчого не видiти.
Без свiтла, звуку, почувань, летiла в якiсь безконечнi омертвiлоi скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирае життя.
ВІДЦВІТАЄ
До легкого прозорого серпанку прикладала напiврозцвiлу рожу.
Глянула в дзеркало i блиск вдоволення вiдбився на ii чудовiм лицi…
Гарна рожа i вона, то одно, то одна краса....
Чудова! Душею i серцем пожадана! Очi, як бриллянти, губи, як два рожевi листки. А який прегарний, як у лiлii, стан! Погляд тоi жiнки – то щастя, рай, жити при нiй – то небо, шумiло довкола неi, а серця бились частiше, очi горiли полум’ям…
Аж ось один з приклонникiв ii краси здобув ii серце…
Краса ii ще бiльше розцвiла, а притулена до неi дитинка придавала iй ще бiльше чарiв, як пупляшок цвiту рожi.
Шепiт подиву i обожання ii краси були для неi сонцем життя, й вона цвiла своею прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мiнiятюрною вiдбиткою тоi краси…
Щось порушилось в повiтрi. Шепотiння подиву i оболоння здавалось шемранням ручая. Шумiло хвилею, гуло потужною пiснею сердець. Але чутливi ii листки вiдчували, що той гамiр подиву, хоч i такий близький, не належав уже неподiльно до неi…
Зiтхнула глибоко!
Раз, коли ледве що кинуло ясним блиском дня, задрижав один листочок ii пишноi корони й грубою краплею роси упав на землю.
Пупляшок всмiхався солодко, купався в кришталевiм блиску роси, обвивався золотими нитками сонця i вслухався в протяглий шум, що зростав щораз голоснiше, сильно, потужно.
Чудова рожа схиляла щораз нижче пишну голову, i вслухалась в отой шум, а збiлiлi ii листки щораз сильнiше дрижали, вiдривалися i опадали… поволi… рясно… боляче…
ХМАРНИЦЯ
Сонце горiло на розпаленiй мертвiй блакитi. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим бiльше iшло до полудня, тим бiльше розпiкалося i горiло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усi кути землi: блакить, як розпечена у гутi шкля-на баня, вкривала з усiх бокiв землю i придушувала тяжке, розпалене, непорушне повiтря.
Збiже, мов золоте море, завмерло у тихiм хвильованю, червонi маки у тяжкiй задумi поспускали головки, а синi блавати дивилися тихо i лячно широко створеною зiницею.
Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повiтрi.
Сонне, заросле осетом озеро тихо млiло i розслабало. Ластiвкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.
На розлогих ланах блiдли китицi конюшини, щурили головки i прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем i якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловiк обтирае рукавом пiт iз чола i несмiло зазирае на сонце, товар на пасовищi непокоiться i розбiгався.
Сонце жарить, пече, горить. Земля розсiкаеться з шпар, трiскае в колеса i звiзди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидае блискучi гарячi плями.
Аж ось вiд заходу стала пiдноситися велика чорна зловiща голова.
Легка непевна блискавка мигнула стрiлою. Знов тихо І парно, лише чорна голова росте, бiльшае i сунеся вгору. Усе порухалося.
Дуже теплий вiтер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сiно, обривав листе, нiс порохом i дрiбним рiнем.
Стемнiлося.
Густi хмари затягнули цiлий небосклiн i закрили сонце. Десь як би здалека доходив вiдгомон сильних громiв, а лискавки щораз частiйше дерли чорнi шматки хмар.
Над горами висiв у сивi i жовтi пруги кадовб хмарницi, над нею висiло велике червоне сяево.
Гук громiв зближався, червоне сяево погасло, а натомiсть виринали один iз-за другого синi i чорнi боввани, товпилися, розбивали i крутили як би в якiм пекельнiм танцi.
Птахи ховалися пiд галузе, переляканий товар бiг з поля, що ледве пастухи могли его здогонити, люди запинали вiкна i дверi, гасили огонь у печi.
Михайло Федiв нiколи не лягав у полудне спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата его стояла край села над деброю та й усi знали, що вiн щось вiд тучi знав.
Тому-то тепер не один згадав про него в селi, а вiн спав твердим сном i не знав, що дiеся.
Перелякана жiнка ухопила его за плече i стала будити.
Михайло схопився i глянув у вiкно.
Із-за вiкна липнуло вогнем i зареготалося страшним рескотом.
– Регочися або й нi, а се вже тобi не буде дозволене, – бурмотiв Михайло злiсно i завзято.
Груба каламутна пiтьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала i грубiла.
Нараз, як би пукло дно озера, пiтьма продерлася у бруднi, розтрiпанi шмати, i посипалися грубi, як головки лещику[1 - Лещик – дрiбна конюшина.], замерзлi грудки леду.
Михайло ухопив iз-за образiв поясок, що ним пiп у церквi пiдперiзуеся, вибiг з хати i гейби пiрнув у темрявi.
Бiг до староi дзвiницi, що стояла побiч церкви, як би пiдперта високим розсоха-тим явором.
Розiбрався, пiдперезав пояском i потягнув за шнур великого дзвона.
Дзвiн анi рушився. Вiн потягнув другий раз, дзвiн ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третiм разом крикнув: «Стiй! стiй! стiй!»
Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму i роззявилася вогнем i заревiла громом.
– Пусти! пусти мене!
– Не пущу! не пущу! – гудiв поважно дзвiн.
– Пусти!
– Не пущу!
– Пусти хоть на кусник поля!
– Не пущу на поле, iди лiсом.
– Я хочу поля! – ревiла хмарниця.
– Лiсом, лiсом, – вiдповiдав дзвiн.
– Поля, поля, – клекочуть бруднi жовтi боввани.
– Лiсом, лiсом, – гуде дзвiн.
– Позволь хоть поступитися, мое вiйсько бунтуеся, – благала, а за нею клекотiли, як у пеклi, блискавки, крутилися, як вуже, i отвирали запiненi кровiю пащеки, iшли пожирати, нищити, губити.
* * *
А дзвiн приказуе голосно, остро, неумолимо: «Лiсом! лiсом! лiсом! лiсом!»
З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то пiдносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летiти.
Нараз засвистала вiтром, аж земля затряслася i поволi пiднесла тяжкi, як олово, крила i навернула вбiк, понад гори.
З гуком, ревом i клекотом, як би ржали стада коней, безлiч голов, кадовбiв, рук, нiг, крил путалося в один клубок, кидало стрiлами i летiло за нею в безодню чорного небосклону.
* * *
Зашумiв i застогнав лiс, погнулися до землi дерева. Трескiт, шум, блиск. Палючi стрiли колять столiтнi дуби, вiд ледяних куль обсипаеся листе, обламлюе галузе. А серед лоскоту громiв, шуму вiтру, серед зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далi й далi.
* * *
Матiя, Михайлового сусiда, захопила туча з кiньми i возом у полi пiд самим лiсом. Вiтер мiв порохом в очi, завертав вiз, блискавка i громи пуджали конi. Мусив спуститися на волю Божу; вiдiпняв вiд воза конi, причепив до драбини, а сам сiв пiд вiз, аби перебути лиху годину.
Аж чуе: застогнав лiс – вiтер жене, дерева гнуться, як колосе в полi.
Шум, ломiт, лоскiт, страх хапае за груди, серце перестае бити, а грiм за громом цiляе. Хмара стручае хмару, а нараз не видко стало нi хмар, нi лiсу, нi поля, лиш гук, шум та й вода.
Матiй довго не мiг прийти до себе, оглядався, як би сам собi не вiрив, що вiн жие i нiчо ему не сталося.
Зiтхнув глибоко i перехрестився.
Вкруг него було так тихо, спокiйно, що якби не мокре шмате, не переполоханi конi та й не поламаний, не збитий перед его очима тучею лiс, то видiло би ся ему, що лише страшний сон его мучив.
* * *
Коли се щось ударило его в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло его нiг. Вiн пiднiс i розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий i смерековий.
Іван ЛИПА
24.02.1865, м. Керч – 13.11.1923, м. Винники пiд Львовом
Украiнський громадський i полiтичний дiяч, за фахом лiкар. Спiвзасновник таемного товариства «Братство тарасiвцiв». Украiнський комiсар Одеси (1917), член ЦК Украiнськоi партii соцiалiстiв-самостiйникiв, мiнiстр вiросповiдань УНР (1919).
