скачать книгу бесплатно
Тоi ж ночi пiд час бою полковника вбито!
ЖАХ
Старовинний замок iз баштами на вiковiчних скелях, що колись був грiзною фортецею i страхав ближчих i дальших сусiдiв.
Круглi маленькi вiконця в товстих мурах поробленi так, що зсередини, з високих башт, iдуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крiзь них палити з гармат та рушниць по цiлiй окрузi, звiдки колись нападали вороги.
І в замку, i в баштах завжди сiрий сутiнок, i нiколи не заглядае сюди сонячне промiння.
І нiхто звiдси не бачить неба, а лиш клапоть землi пiд замком – або лiс, або болото.
Тепер тут сумеркова тюрма.
В однiй iз башт стоiть бiля вiконця в’язень i дивиться просто в болото, що простелилося в полi його зору, обмеженому товщею стiн.
Блакить небесну, i сонце, i зорi любуе лиш на блискучiй, як дзеркало, водi, в тихiй трясовинi.
І не бачить дна в болотi, з усiм його брудом, а лиш топить очi в небесних безоднях.
І тихо, i свiтло йому на душi.
Та ось iз трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.
Побачив юнака, що в його власному болотi очима ловить сонце чисте, покоiть очi на блакитi прозорiй, зиркнув у його душу, спокiйну i ясну, свiдому своеi правди, i… посмiхнувся.
Вивернув ураз iз дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото i глумливо поглядав на юнака.
Та лице юнаковi не похмарилося, а було все свiтле, i спокiй панував у його душi.
Вiн знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спiд i поверхня знову стане чиста i блискуча.
Стояв бiля вiкна i ждав.
Тодi Болотяник викликав iз дна на поверхню усяку гадь – жаб, змiiв, драконiв…
І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своею страшною отрутою.
Та лице юнака не похмарилося, а було все свiтле i спокiйне.
Вiн був хоч i в тюрмi, але високо над затруеним болотом.
Вiн знав, що в кожнiй трясовинi живе гаддя.
Розумiв, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоiться, пiде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, i вiн знову побачить там небо.
Стояв i ждав.
Тодi Болотяник розлютився. Завзявся не тiльки вже порушити спокiй в душi юнаковiй, а вчинити iй бiль гострий.
Свиснув на помiч усiх чортiв. Тi вискочили на поверхню, прибрали рiзнi гидкi страховеннi вигляди, жерли юнака своiми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертiлися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутнiй водi.
Юнак посмiхнувся…
Вiн хоч i в тюрмi, але високо над страшним болотом. Вiн знае, що нечиста сила водиться в кожнiй трясовинi i що прийде час – i вона вся згине.
Стояв бiля вiкна i ждав.
Тодi всi чорти втихомирились i стали радитись…
І от болото стишилось. Стало чисте i блискуче, як дзеркало. Та не вiдбилось в ньому нi сонце, нi блакить небесна, а…
Вмент лице потьмарилося, очi розширились, кров захолонула в жилах, i бiль гострою стрiлою вдарив йому в серце – вiн побачив у болотi свого найвiрнiшого друга…
У нестямi вiдскочив од вiкна…
І не вiрив очам своiм.
Знову пiдбiг до вiкна, дивився i приглядався з панiчним страхом.
Нi сонця, нi блакитi – нiчого нема на тихому болотi, нiщо не вiдбивалось на гладкiй поверхнi, а лиш у прозорiй водi, на самому днi, сидiв чорт Болотяник, а з ним у повнiй приязнi його наймилiший, найдорожчий друг, спокiйний i лагiдний, живий i реальний…
Тодi невимовний жах опанував його душею.
Кидався в своiй тюрмi, як дикий звiр у клiтцi, шматував на собi одежу, упав на камiнний помiст i бився в корчах об нього головою.
Аж тепер Болотяник з усiма своiми чортами заливався веселим реготом, i луна вiд нього струшувала стiни тюрми, котилася ген далi степами, лiсами…
ЧОРНА МАРА
Їх було багато, чоловiкiв i жiнок, що повертали з неволi в рiдний край.
Усi знали дорогу, а таки заблудилися.
Блукали, як у лабiринтi, мiж горами високими, попiд скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало свiтло сонця.
Тут було вогко й темно. Слабiшi притупили свiй зiр ясний, сильнiшi його нагострили й от угледiли Чорну Мару, що iх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.
І розповiли про це невидючим.
Тодi всi разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб ii прогнати, знищити, щоб прокласти путь до свiтла, до своiх родючих нив.
Мара зникла, i перед ними простелився шлях на високу гору.
І сказали однi:
– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.
І з розпукою скрикнули другi:
– Ми лиш чорну нiч бачимо перед собою й над собою!
Тодi сказали видючi темним:
– Браття! Заждiть нас тут, а ми пiдемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рiдного краю. Тодi повернемось i заберемо вас.
І сказали темнi видючим:
– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одiгнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рiдного краю. Тому ведiть нас за собою.
Тодi видючi взяли за руки темних, повели iх широким шляхом на верховину.
Усi йшли, повнi сил i життя. Ішли довго-довго…
Широкий шлях, що далi звужувався, укривався гострими камiннями, що рiзали ноги до кровi, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькi стежки й дорiжки помiж скелями й камiннями…
І сказали видючi:
– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездорiжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.
І сказали темнi:
– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпiли по стежках i дорiжках, а тепер, коли надходить кiнець нашим мукам, нас хочуть покинути брати нашi.
Тодi видючi знову взяли за руки темних i так вели iх на верховину, а Чорна Мара заступила iм путь, дихала на них тьмою i холодом…
Усi знесилилися, i безнадiйнiсть почала заглядати iм у душу.
Тодi хтось зачав побiдну пiсню, i всi враз пiдхопили ii.
Полинула пiсня голосна вниз, полетiла вгору, прогнала Чорну Мару.
Мара знову зникла…
І от усi стали на верховинi.
Праворуч i лiворуч з гори спускався срiблястий шлях, а далеко на обрii виднiвся рiдний край. Там свiтило сонце, там розлилися широкi рiки, там хвилi перловi плескали об береги синього моря…
Просто перед ними, внизу, чорнiла глибока прiрва.
Омрiянi, в нiмому захватi стояли видючi над безоднею й дивилися в далечiнь, де була вся мета iхнього життя, де було iхне щастя.
І сказали темнi, що стояли позад них:
– Чого ви стали?
Видючi не чули i все дивилися на далекий рiдний край. І сказали темнi:
– Чого ви стали?
Тодi видючi скрикнули:
– Перед нами – рiдний край, увесь опромiнений золотим сонцем!
Тодi темнi, мов божевiльнi, ринулися наперед, притиснули видючих i скинули всiх у безодню…
І стояли темнi над безоднею й перелякано питали:
– Де ж Рiдний Край? Ведiть же нас туди! Чого ж ви стали?
І стояли темнi над проваллям i все питали, а з глибокоi прiрви реготала Чорна Мара, i той страшний регiт нiсся над горами й скелями, як гуркiт громовоi хмари.
ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ
Михайловi Литвиновичевi
Багато вiкiв тому назад отсi велетенськi шпилястi гори геть-чисто були вкритi зеленими лiсами.
Мiж ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка рiка, розпираючи крутi береги. Там, далеко-далеко, де цi обидва кряжi сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгiй путi безлiч потокiв гiрських, що змiцнювали ii силу, додавали краси й величi.
Непомiтно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повнi води.
А гори шпилястi подвiйним пасмом, мов iзмарагдове намисто, простяглися вiд джерела аж до гирла, круто спадаючи до рiки. Столiтнi дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посерединi вiдбивалася безодня блакить, виграваючи промiнням – раз сонця високого, раз мiсяця повновидого. І зорi летючi перебiгали через рiку i ховалися в горах. Безлiч риби в водi розкошувала, спiшила нажитися на бiлому свiтi. Безлiч звiра й птицi в горах спiшила нажитися, а конаючи, управляла землю своiм трупом – платила iй за багате, вiльне життя. І могутнi дерева буйно поросли навiть на крутих скелях.
Гори високi, мов барвiнок, веселi панували над цiлим краем. Вони були ближче до хмар, чарували iх зеленими верхами, перетинали повiтряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливi потоки збiгали в повнi води, додавали iм краси й величi.
Гори високi були ближче до сонця, перехоплювали його свiтле промiння, а на рiку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зеленi лiси – глибока рiка пiдiймала сивi тумани, щоб ними захистити молодi листочки.
Гори шпилястi були ближче до неба, чули його тайни надземнi, переказували iх своiм потокам, а тi несли святi глаголи аж у далеке море. І тодi по всiх краiнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть моi предки.
Тут споконвiкiв жили моi предки. Високi й ставнi, смiливi й моторнi. Гордо дивилися на мiнливе небо, ловили очима безмiрний обрiй, ранiш од усiх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, лiси i води, сонце красне i зорi далекi. Любили своi верхи i нiколи не селилися по низинах.
Так минали столiття…
Прийшов Невiдомий, поставив над рiкою шибеницю, звiв моiх предкiв у долину, казав селитися по берегах. За се обiцяв рай небесний.
Тодi перестали моi предки шанувати, мов святиню, лiси, води, сонце красне й зорi далекi. Побудували над рiкою села й мiста. На свiтлi верховини пiдiймалися лише для того, аби рубати гiллястi дуби, аби забити безборонного звiра. Човнами та байдаками плавали вiд джерела й до гирла, i рiка стогнала пiд натиском плотiв.
Колись кучерявi гори облисiли, замiсть зелених стали сiрими, i рудi скелi понависали над головами моiх предкiв. Скелi зривалися, стирали з лиця землi села й мiста, замулювали глибоку рiку. Гори осiдали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахиснi води, а суховiй замiтав пiсками в безсиллi протестуюче джерело.
Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелiтала ген у iншi краi, щоб там упасти на спраглу землю дрiбним дощиком. Скелястi, обдертi гори не кидали на рiку темного холодку. Пересохла рiка не давала iм цiлющоi вогкостi. У горах не щебетали веселi пташки, не грiлися проти сонечка молодi сарни, а лиш вили голоднi вовки. В умираючих водах не плескала при мiсяцi лискуча риба, а мiж скелями й камiнцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через пiски вода з джерела.
Колись широка, як море, рiка, що розпирала крутi береги, далеко вiдiйшла вiд них, журливо перестрибувала по кремiнцях i тихо рокотала, нiби плакала за минулим.
Того плачу не чули вже високi небеса. Той плач не доходив уже i до моря далекого, бо вже сама рiка губилася десь на путi в пiскових кучугурах.
Моiм предкам, що стратили шлях у широкi свiти, впала на серце туга. Їм стало важко.
Потроху забували про високу блакить, про яснi зорi, про небеснi глаголи. Переорали широку долину, по якiй колись текла рiка, покидали в землю зерна. Щоб овочi не всихали, покопали вiд умираючоi рiки канави, розiбрали воду на своi поля й городи.
