скачать книгу бесплатно
В ателье вбiгла налякана Оксана:
– Ой пане, вставайте, панi страшно захорiли! Скрикнули з просоння, здавалось iм, наче щось вкусило…
Іван насилу подався в кiмнату. Ганна лежала в судорогах страху. Очi ii горiли вогнем, дивилась на нього довго i глибоко, наче цiлу душу пронизувала, не мiг видержати ii зору. Опустив повiки, звiсив голову на груди.
– Що вам, панi? Успокiйтесь! – зацитькувала Оксана.
– Я мала страшний сон, такий страшний, – говорила Ганна тихим болючим голосом, – не тямлю вже, якась вода, гей море, била мене в груди, а потiм лягло на мене щось таке тяжке i мучило, якийсь дужий красень. Тiльки я не могла йому дивитись у вiчi, така яснiсть била йому з лиця… І вiн кинув щось на мене, щось таке зимне та слизьке ховзнуло менi попiд груди i вкололо мене в саме серце, так вкололо, що я насилу вiдiрвала його.
– Як болить! – лебедiла Ганна, стискаючи рукою закритi груди. Лице ii викривилось болiсно i видалось йому дивно гарним. В очах засвiтилися сльози i тремтiли на довгих чорних вiях, по чолi пересунулась зморшка i надихала лице виразом глибокоi задуми, бiлi личка спалахнули блiдим рум’янцем i спали з овалю. Іван увесь прикований дивився на неi i слiдив кожний ii подих.
Здаеться йому: та гадюка втекла пiд його серце, обвинула його, стиснула i смокче його кров. Не видержав – припав до нiг своеi дружини, ляг серед постелi i закричав розпучливо, тремтячи на цiлому тiлi:
– Ганнусю моя, Ганнусю, серце! Я злочинець, я тебе зi свiта згладив, Ганнусю!
Жiнка аж на бiль забула, видивилась на нього остовпiлими очима та й прошептала:
– Та чого ти, Ваня, чого?..
– Вибач менi!
– Я тебе не виную, Ваня, вона всьому винна – гадюка!
– Гадюка, гадюка! – залебедiв трохи не божевiльно Іван, обгортаючи ii ноги. Ганна гладила його по чорнiй кучерявiй головi бiлою, як снiг рукою, i мовила глибоко рознiженим голосом:
– Я провинилась, я не щирувала, через неi тебе дрочила доктором, та я невинна, Ваня!
– Ти невинна, ти янгол проти мене, а я душогуб, я злочинець, я убийник! Доктора! Скажу все!
– Не хочу, Ваня, – молила Ганна, цiла мiнячись, щораз сильнiшим голосом, – не хочу його видiти на очi, не говори менi того слова «доктор», не кажи, вiн мене зi свiта збавив, щастя наше забрав, – не хочу, не хочу!
– Другого, iншого, якого-небудь!
– Не хочу, Ваня, хочеш мене вбити, клич – не хочу нiякого, згину тут, а не хочу, – цiла позеленiла i стала бити ногами.
– Мiй Боже, мiй Боже! Але ти не знаеш!..
– Знаю, Ваня, знаю, не хочу його, хочеш мене вбити – клич, та я не хочу, не муч мене, не край, не рiж мого серця! – стала кричати божевiльним криком i вибухнула нагальним плачем.
Іван став ходити по кiмнатi, як божевiльний, ломив руки, гнувся до землi, лементував, рвав собi волосся на головi, а далi став головою бити об мур…
Ганна страшно стогнала. Оксана схилилась над нею зацитькуючи ii, та слова ii падали, як шум листя пiд рев бурi.
VIII
На третiй день пiсля смертi Ганни була понура вiтряна нiч. Дощ бив об шиби вiкон i свистiв глухо. В кухнi блимало свiтло – на лавi сидiла Оксана i говорила до Катрi, що прихилилась до неi:
– Де вже там доктор помiг би на таку болiсть, що йде вiд серця, серця не вгамуеш. Плакав, як дитина, на руках носив ii, i духа Богу вiддала. А перед смертю ще просила, молила його: «Ти мене, каже, забудеш, другу собi вiзьмеш, ще коби дитина по менi була, а то зi мною пiде до гробу!» То його до такого жалю доводила, що гнувся до самоi землi та й божився i цiлував, по ногах цiлував, слiзьми розливався: «Не забуду, каже, тебе, довiку не забуду!»
– Та то так, як то кажуть, прийде каяття, та вороття немае!
– А прийшов з похорону, Бог вiсть, що з ним сталось, онiмiв, гей камiнь. Вже й на похоронi коби хоч сльозу пустив, як стовп, стояв, такий вам, як земля, чорний! Не iв, не пив, замовк, замкнувся та й не виходить…
– А ви ж там заходили до нього?
– Де ж би, боюся, страшно чогось!
– А вiн же свiтить там?
– Та нi!
– Ой падоньку, а як би так небiжка…
Вiтер задзеленкотiв шибами.
– Во iм’я Отця i Сина i Духа Святого! – хрестилася Оксана i припала до Катрi.
Рясний дощ сипнув по шибах малого вiкна, в сусiдствi десь завили пси.
Лампа блимала, а обидвi жiнки, притуленi до себе, тремтiли i хрестилися.
Минула страшна третя нiч, минув день – Іван не виходив iз вiтальнi. Оксана ходила з Катрею пiд дверi, кликали, стукали до дверей, нiхто не обзивався… Ходили попiд вiкна – вiкна були заслоненi.
Пiд нiч находив на них iще бiльший страх, не зажмуривши ока просидiли у вiчнiй тривозi. На третiй день пiд вечiр знов пiшли обидвi пiд дверi i кликали, кричали, а далi стали з усiеi сили стукати.
– Чого там? – озвався глухий, грубий голос. – Ідiть вiд мене!
Страшний був голос. Поглянули нiмо на себе i вiдiйшли тихо.
Прийшла нiч, вибила пiвнiч. Пiвнi пiяли, а з вiтальнi ударив гомiн. Заскварчав ключ, скрипнули дверi, в ателье блиснуло свiтло – у ньому стояв Іван, як демон пустелi.
Страшний був, блiдий, наче роки пережив за три днi – посивiв, як голуб.
Пiдняв шталюгу i став нетерпляче терти фарби. Став малювати, кiлька обрисiв кинув кистю – займався, як огонь, його рум’янцi спалахнули ще бiльше, – а очi ще бiльше сяяли проти сивого, як лунь, волосся.
З-пiд кистi виходила жiноча постать, щойно зарисувалось обличчя, де далi обриси тiла. Щось трусило його рукою, обличчя пашiло не радiстю, а якимсь незвичайним духом, в якому була i найвища втiха i найбiльше терпiння. Малював, i з привички кинув оком на стiну, де був колись образ.
Здригнувся, наляг на нього страх: перед ним стояла чорна висока тiнь.
– Хто ти?! – крикнув.
– Я прийшла до тебе, малюй мене!
З тiнi злетiла чорна обслона, i з портрету виринула бiла висока постать, обкинена прозорою тканню, тiльки з прислоненим обличчям.
– Вiдслони лице, хто ти?
– Як змалюеш тiло, вiдслоню. Малюй!
І вiн став малювати якби примушений дикою силою, – постать росла йому пiд руками, яснiла, блистiла, дихала життям. Страх його перемiнився в страшну радiсть, доходив до шалу, руки тремтiли, не тямив себе…
Не стямився, а вже тiнь вiдслонила закрите обличчя – став його малювати.
З його бiлого замлiлого лиця виглянула туга за утраченим щастям, зморшки на яснiм чолi розгладилися. З чорних великих очей блиснула незаспокоена жадоба пiзнання…
Кiнчив свiй великий твiр. Коли гляне – очi! великi чорнi очi?! що це? як?! Чорний волос?!.
Кинув оком на тiнь – перед ним стояла – мертва жiнка!
Усмiхнулася до нього невимовною приманою i щезла – тiльки глухий вiтер знявся вiд неi стовпом дивного шуму…
А у стiни наче хто кинув дикий страшний регiт. Той регiт ударив його в лице – вiн подався взад, завадив головою за постамент, – фiгурка Бакха захиталась, впала йому на голову i смертним ударом у живчик прибила його до землi…
* * *
Неоцiнений його образ, як безсмертний твiр мистецтва продали на виставi за сотню тисяч i поставили на його гробi величавий пам’ятник.
Євгенiя ЯРОШИНСЬКА
18.10.1868, с. Чунькiв на Буковинi – 21.10.1904 с. Рiдкiвцi, там само
Закiнчила шестикласну школу у Чернiвцях (1882), ткацьку школу в м. Фрай-денталi (Австрiя, 1899). Вчителювала в буковинських селах, записала пiвтисячi народних пiсень. Була активною дiячкою жiночого руху. Друкуватися почала 1886р., публiкувала статтi й оповiдання в рiзних журналах.
Творча спадщина Є. Ярошинськоi складаеться з трьох повiстей («Понад Днiстром», «Перекинчики», «Рожi а терне»), кiлькох десяткiв оповiдань, нарисiв, творiв для дiтей, фольклорно-етнографiчних розвiдок та перекладiв.
СМЕРТЬ ЗА ЖИТТЯ
З кождим днем побiльшалася хороба молодоi жiнки. Кликано рiжних лiкарiв, кождий записував щось iнше, а хора блiдла чимраз гiрше.
Лiкарi хотiли дiйти разом того, чого кождий iз них осiбно не мiг дiйти. Скликали конзiлiюм, при якiм кождий твердив щось iншого. Вкiнцi розiйшлися, остався ще лиш один молодий лiкар. В нього були iншi намiри; його частi вiзити не вiдносилися лиш до самоi хороi.
Родичi хороi ходили в другiй кiмнатi i ламали руки. Їi муж сидiв iз сумним лицем бiля лiжка. Недалеко нього стояла при вiкнi молода дiвчина з уперто затисненими устами.
– Боже, – говорив опечалений батько, – моя донька ще така молода i мусить умирати! Чи не лiпше було б, щоб я старий, немiчний, вiддав своiх пару днiв за неi?
– О, моя бiдна, дорога жiнко! – застогнав муж i вибiг плачучи з кiмнати.
Дiвчина змiрила родичiв спiвчутливим, а швагра погiрдливим поглядом i приступила до хороi.
– Скажiть, – шептала до лiкаря, – скажiть, що буде з нею?
Не знати, де дiлась iз ii лиця та упертiсть, що так вiдтручувала його, а все-таки притягала, тримала при собi. А тепер той тремтячий ii голос, що мав у собi так мало добродушностi, а так багато доброти.
Вона погладила хору по лицi.
– Яка блiда, – сказала нiжно, – вiдколи ii дитинка прийшла на свiт, вiдтодi не стало в неi здоровля.
Свiчка, що стояла на столику, освiтила ясно лице дiвчини. Лiкаревi здавалося, що вiн не бачив кращих очей, як у неi.
– Ну, пане доктор, – обернулася знов до нього, – кажiть, що буде з сього?
Вiн мовчав.
– Нi, нi, – кинулася вона. – Се не може бути; ви мусите вирятувати ii. Борiться з нею, з тою страшною смертю.
Лiкар склонив сумно голову. Ще нiколи не зворушила його жодна сцена при лiжку хороби так, як ся. А не раз видiв вiн бiльшу розпуку, гiрше горе.
– Я буду сидiти коло хороi, – сказав тихо, а по хвилi додав острим лiкарським голосом: – Але прошу, аби всi вiддалилися звiдси, i ви, панi. Як хорiй ще що може помогти, то хiба спокiй.
Вiн був лихий сам на себе, що лишився тут. Се ж не правдивий лiкар, що не помагае там, де помочi вже не потрiбко. А що вiн робив тут? Тратив час за дармо. Але слова дiвчини: «Борiться з тою страшною смертю» прикувала його до мiсця. Вiн почув у собi силу боротися з тим найтяжчим ворогом людського життя. Обережно почав оглядати хору, чи не знайде якого знаку, який вiщував би побiду.
Хора перевернулася на бiк i обернула до нього лице, на яке налягли похмурi тiнi, що вiдповiдали йому на його заходи. Дихнула тяжко кiлька разiв i скiнчила.
Вiн хотiв бiгти по родину, та в тiм отворилися дверi, i влетiла молода дiвчина.
– Скiнчилось! – стогнала розпучливо, – скiнчилось!
Лiкар покивав головою.
Вона приступила до мертвоi i дивилася на неi з сумним усмiхом. Нараз пiрвала ii злiсть.
– Дивiть, дивiть, – сказала, показуючи на трупа, – як вона тепер виглядае! О яка смерть гидка, яка брутальна!
Лiкар видивився на неi так, як би хто дивився на свою душу, коли б тiй пройшло на думку в людськiй постатi стати перед ним. Так, вона говорила так само, як його душа, й його душу обхоплювало на вид смертi те саме чуття. Не зворушення, не жаль, а злiсть, обурення проти брутальностi природи.
– Ольго, – сказав лiкар, – Ольго!
Вона не завважила, що вiн називав ii по iменi.
– Вмирати, – говорила вона, – бути положеним у бруд, у болото, яких так стережемося цiле життя! Нащо покриваемо гарними матерiями те, що колись так мае виглядати? Чому не соромимося дивитись однi другим у лице, яке мае бути колись зiгниле. Не дивiться так на мене, бо й я колись так буду виглядати.
– Ольго, – сказав лiкар, беручи ii за руки. – Загадка нашого буття страшна. Ми рiвнi злочинцям, яких жде страшна кара. Ми маемо лиш трохи часу, щоб собi з любов’ю подивитися в очi. Та не всi пiзнають те, не всi видять, що пiд рожами схована гадина, яка мусить укусити кождого. І один другого ображуе, тручае, пхае в зуби тiй гадинi. Замiсть скупитись у любовi, роздвоюються в ненавистi. Я слiдив бачно все, я вiдчуваю все i тому блуджу свiтом самiтний… i Ольго, я люблю вас, Ольго…
Дiвчина, що слухала, мов зачарована, його слiв, вирвала тепер своi руки з його.
– Фе, – крикнула, – i се кажете ви менi перед сим трупом!
Лiкаревi видався сей крик якимось патетичним, i дiвчина, що займала його гак досi, видалася йому такою звичайною.
– Простiть, панi, – сказав, – я не мав намiру вiдограти тут мельодраматичноi сцени.
Вона глянула остро на нього.
– Ви гадаете, що я думала про величнiсть смертельноi постелi, – сказала придавленим голосом. – О нi, я думала про щось страшнiше. – Вона замовкла, мовби не мала вiдваги говорити дальше. А потiм шептала поволi, мов признаючись до чогось злого, поганого: – Я думала про страшнiшу смерть, про смерть за життя. – Вона показала на умерлу. – Видите, – сказала, – се здаеться менi комедiею, яку виводять на сцену, щоб заховати форму. Серце моеi сестри було вже мертве, коли билося ще, а той мужчина, якого ви бачили тут, носить також уже спорохнявiлi чуття в своiх грудях. Я знаю ще страшнiшу смерть, а се – смерть за життя.
– Любов, – сказав лiкар, – найвище або найнижче слово. У вас сильна душа, Ольго, ви не заведетесь у життю. Чи хочете подiлити його зi мною?
– Нi, нi, – сказала дiвчина, – в сiм не поможе нi сила душi, нi благороднiсть чуття, нi характер. Ся умерла й ii муж не були тому виннi, що прийшло само вiд себе. Вони не були низькими, пiдлими, вони не розв’язували зв’язь своiх сердець. Се прийшло без них, се прийшло проти iх волi. Се приходило з дня на день, iз години на годину. Се було велике вмирання душi, за яким слiдуе мале вмирання тiла. Та я не хочу сього видiти, як менi хтось стае з дня на день байдужiшим, як я стаю йому щогодини менше вартною. Нехай не цвiте в менi нiщо таке, чого зiв’яле, опале листя тиснуло б, давило б потiм мою душу. Я ненавиджу смерть у кождiй постатi. І маю ж бачити те повiльне вмирання в чимраз зимнiшiм поглядi мого мужа, в слабшiм стисненню його руки? Маю добачати, як вперед моi слова для нього стають нiчим… потiм мое лице… потiм – я буду завше самiтною, до кiнця свого життя самою.
