скачать книгу бесплатно
Цвiт рожi вiтер займив у море i лист д’морю похилився.
П’ятий голос:
– Є в мене поле, широкi ниви рожi зродили, рожi зродили та ще колючi. А попри ниву все у долину ручай лентою срiбного шовку спливае. Там пiдеш зо мною, там, на ту ниву, що рожi зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.
А вже цвiт поплив i лист ще дужче на воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островiв з архiпелягу. Цвiт твоi рожi з ними назад поверне.
І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ
Ользi присвячую
І чого ти, серце мое, грiху багато в собi маеш? І чому ти, серце мое, не трiснеш?
Вечiр. Мiсяць на небi розгаряеться, парубоча пiсня мостить собi мости до звiзд, сира сопiлка наймитська жалiбно стогне з ясел до вiкон панських. Дими спокiйно долинами синiють, гуртки чорних овець шукають ворiт своiх, за ними дiти куряву збивають.
І чого ти, серце мое, квилиш менi в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце мое, не трiснеш?
Вечеряють. Мама дае порядок на столi, ложки тарахкотять, громада споживае мамину страву.
Сирота тисне голову до острого одвiрка i нагадуе собi щось давне дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вiкна приймають мiсяць на себе…
І чого ти, серце мое, тремтиш, як листок на вiтрi? І чому ти, серце мое, не трiснеш.
ЧАРІВНИК
Хто мене грiе, хто мене ще любить?
Дайте горячi долонi!
Дайте огню з серця!
Повалений, вбитий страхом як пiвумерлий, що му ноги грiють. Трясуся, ой, незнаними горянками.
Дрожу перед острими, морозними стрiлами пропасницi, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!
Ти, стрiльче з-поза хмар!
Я ражений тобою.
Ти насмiшливе око, що глядиш на мене з темности.
Отак лежу я, перегинаюся i перевиваюся стражучий всiма вiчними муками, поцiлений тобою, строгий стрiльче, ти, незнаний – боже… Поцiль глибше!
Ще раз поцiль!
Пробий, зломи то серце.
До чого та мука стрiлами тупозубими?
Чому глядиш знов,
ненасичений люцкою мукою,
злобними очима, божими блискавками?
Вбити не хочеш, лиш муки й муки?
Нащо – мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?
Га, га!
Євген МАНДИЧЕВСЬКИЙ
1873, с. Зарваниця, на Тернопiльщинi – 1937, м. Кам’янка-Бузька, на Львiвщинi
Народився в священичiй родинi. Навчався в унiверситетах Львова, Граца, Берлiна, за фахом – германiст. Вчителював у Перемишлi, Тернополi, Чернiвцях. У1904 – 1905 роках редагував журнал «Молодiж» (Тернопiль). Автор збiрок новел «З живого i мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмi» (1907), повiстi «Двi долi» (1904). Етюд публiкувався в альманасi «З-над хмар i долин» (1903).
КОЛИ СОНЦЕ СХОДИТЬ…
Нiч була тиха, майова.
Легеньким серпанком синявоi мраки вона обтулила долини й луги й дрiмала сама над ними. Тисячi очей дрижало вгорi. І що одно затулилось, розтулювалось друге i держало варту.
Далеко поза нами губилися послiднi хати оселi. Губилися з ними спомини сизи-фовоi працi, танталових мук. Росла свобода, змагалось чуття сили, крiпшалн надii, окрилялась вiра, будилась любов.
І заспiвали ми пiсню, пiсню чисту, як ранiшна зоря, веселу, як схiд сонця. А вiтер почув ii за горами, за лiсами. Зiрвався, надлетiв, на крила взяв i понiс долинами, рiками, хвилями…
Зiрки гасли по однiй. Мовби 'iх хто рукою знiмав. Мiсяць блiд i висiв на обрiю, як шмат бiлоi хустинки.
Неприемний приморозок потряс нашими кiстками. А тяжка мрака зачала тоди зсуватись з гiр i укладатись великими пасмами по широких долинах.
Перед нами вискочила гора. Темна, як стiна, стояла вона на срiбно-синiм небi. А над головою висiла мрака. Скоро ставало яснiше, вона кудись дiвалась. Нiби розбивалась i розсувалась i прибирала новi форми.
Були се, немовби велети зi страшним виглядом. В шоломах, зi щитами, мечами.
Нiби з-за гори вилiзали. Напередi бiльшi. А за бiльшими меншi i такi маленькi, що iх i доглянути годi було. Лишень маса сiра посувалась напередi, вгору.
Цiле вiйсько пнялось на шпиль гори.
З дивним поспiхом гнали, переганялись. Зi всiх сторiн пiдiймались i дерлись вище i вище. Буцiм на один знак станули всi разом i почали радити раду. Хвиля поважна. Хвиля супокою. А далi знов той самий поспiх.
Котрi дiстались на гору, пiдносили драбини й стовпи, а на них ставляли другi. А стовпи й драбини були удвое такi, як найбiльшi з них.
Тим часом ставало яснiш. Небо залилось золотистою зорею й з усмiхом глянуло на свiт, що тремтiв в послiдних обiймах холодноi ночi.
Я глянув довкола. Скрiзь угорi таке саме життя. Тисячi вiйськ метушилось, тисячi рук пiдiймалось i опускалось. Однi спускали на землю стовпи й прив’язували до них мiдяними ланцюгами драбини, а на драбинi другi i так далi аж вгору, куди око не догляне.
А тi найменшi, що бiгали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й прив’язували однi кiнцi до стовпiв, а другi вiдкидали далеко перед себе.
Іншi працювали при величезних машинах. Густi стовпи пари садили вгору i залягали цiлу просторонь, осяяну першими вiдблисками соняшного промiння.
Вся робота йшла в напрямi сонця.
Тодi я зрозумiв.
Се був герць двох сил.
Нiч i день боролися.
Кiлька разiв здригнулось повiтря, кiлька разiв подув вiтер долиною, кiлька разiв заворушилась цiла юрба велетiв по горах i стало ясно…
Але сонце ще боролось.
Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад i за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорi, прибиралась на iншi кольори. Неначе з напруження мiнилась.
Решту сил видобували велети, щоб побiдити свiтло.
А воно спокiйно, величаво, свiдоме сили й могучостi, розвивалось на цiлий свiт. Вже було певне побiди.
Втiм знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всiлякого роду мотузами i ланцюгами.
Отже побiдили…
Затрiщало, загомонiло, заревло. Гук пiшов, немовби гори валились.
Нема вже виходу для сонця.
Страшна боротьба велась на далекiм небi.
Всi фарби перемiнювались i переливались i вiдновлялись. Один поперед других спiшились вояки, щоб помститись за кривду.
Рiшаюча хвиля.
Ще один раз вгору.
Ще один раз придавити.
І кiнець боротьбi.
Побiда дня, свiтла, правди!
Як дикi птицi розлетiлись мраки по горах, дебрях i лiсах. Поховались i слiду не лишили по собi нiякого.
А сонце, чисте, як кришталь, стояло вгорi i смiялось з тих безрадних велетiв. Смiялось i несло радiсть на долини. Будилась земля i дрижала тисячами крапель перлистоi роси! А в кожнiй краплинi було сонце ясне! Будились люди, i гомонiли тисячами згукiв веселоi пiснi! А в кожнiм згуцi була свобода свята!
Михайло ЯЦКІВ
5.10.1873, с. Лесiвка бiля Богородчан на Прикарпаттi – 9.12.1961, Львiв
Вчився у гiмназiях Станiславова та Бережан. Працював актором мандрiвного театру, службовцем страхово-кредитного товариства у Львовi. У1914 р. був мобiлiзований до австрiйськоi армii. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рiдний край», фiнансованоi польським урядом. Галичани, якi не змирилися з приеднанням Галичини до Польщi, влаштували йому бойкот, i з тих пiр вiн аж до приходу бiльшовикiв не видав жодноi книжки.
У 1939 р. став членом Спiлки письменникiв Украiни, працював у Львiвському вiддiлi народноi освiти, а з 1940 р. – у Бiблiотецi АН УРСР.
Пiсля виходу в свiт першоi збiрки оповiдань «В царствi Сатани» (1900) став, за висловом Лесi Украiнки, «наймоднiшим» з молодих белетристiв у Галичинi. З 1907 р. належав до лiтературного угруповання «Молода Муза», видав понад десять збiрок оповiдань та кiлька повiстей.
ДОЛЯ МОЛОДЕНЬКОЇ МУЗИ
І
Пара молодят вибралася в гори. Смiх i жарти губили серед тишини, дiвчина квапила, бо хотiла завчасу вийти на верх.
Їi товариш був веселий хлопець, любив бiле личко i з приятеля хотiв стати шлюбним чоловiком.
Вiтер холодив, дiвчина мовкла, потiм спинилася й повела оком на далекi долини.
Такий свiт показав Сатана Христовi, коли пiдманював на спокусу.
Дiвчина не приймила рамена товариша, вiн облишився, невидима сила спинювала його на боцi. Цього досi не бувало нiколи, вiн не мiг зiбрати думок i не знав, що з ним дiеться. Як би морока в снi прилягла його i забрала всю силу.
Вийшли на гору.
Дiвчина лягла горiлиць i пiдобрала руки пiд голову, вiн сiв в ногах, як винуватець.
Вона дивилася в небо й тонула в синiх глибинах.
Там студено, бо нема грiха, ясно й тихо, бо Бог там пробувае i так любить. Не видко його оком, але видко душею в тiй страшнiй яснiй вiчностi.
Забула про себе, про все, остала лиш душа i бажала вiчного щастя…
II
– Час нам вертати в долину, – озвався несмiливий голос.
Дiвчина вернулася з незнаноi, ясноi дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозi, дивилася з гiрким насмiхом на нього i на весь свiт в долинi.
Чим бiльше вниз, тим гiрше пекло. Людськi серця, як квiтки, – чим нижче цвiтуть, тим бiльше iх топчуть.
Ще нiколи не вглянула так глибоко в нищоту, як тепер на сiй горi мiж небом i землею. Не мала слова, не було образу для неi, лиш грiзна мова мовчанки розпирала груди.
Хлопець дивився в свiт перед собою, але нiчого не мiг видiти. Лиш поволi будилася в нiм звичайна злiсть, що вiн не може зрозумiти цiеi дивноi дiвчини. І коби ця химера скоро минула, то вiн не забуде iй цього – там, на долинi.
III
Дiвчина пiднялася й сказала:
– Так, треба йти.
