скачать книгу бесплатно
А вода так шумить i шумить…
Що це? То його дружина – така ясна та бiла тягне його до себе серед срiбноi пiни та шуму! Притягае його раменами до свого тiла бiлого, як снiг, обкручуеться коло нього, як вуж, i лоскоче смiючись, залоскотала його з пожадливим реготом, вп’ялилась в уста гарячими устами, як п’явка, i несе його, несе кудись пiд воду!..
А вода так шумить i шумить…
Хвиля носить ними повз наiженi кременистi гребенi, ударила його грудьми об камiнь, трiснула головою об скалу, а жiнка все смiеться, така рада, втiшена, несе його щораз глибше i глибше пiд воду.
А вода так шумить i шумить…
Вiн покривавлений вириваеться з ii обiймiв, та жiнка держить його цiлою силою. Ослаб, знесилений опустив руки i пливе безсильно в ii раменах у море темне – як нiч, незглибне – як свiт, холодне – як могила…
Прокинувся, був увесь у водi, зiрвався, протер очi – було темно. У горах шалiла буря, дощ лив, як з вiдра, з темного неба. Глухий бiр гудiв понуро, а в пропастi ревiла рiка серед трiскоту дерев i грюкоту камiння…
V
На другий день вже високо пiдбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправцi городами з залiзницi додому.
Страшний був – перемоклий, похилений, а на обличчi ввесь чорний. Як злодiй пiдкрадався до мiста, ховаючись вiд стрiчi з людьми, стежками через вiльшину доходив пиняво до свого саду. Опинився бiля звалу пiд базником посерединi саду, що зеленiв городиною, аж свiтився до сонця. Поглянув на камiння визбиране пильно жiнкою з грядок i призадумався – аж дивиться: сидить мiж камiнцями здорова гадюка, аж iскриться до сонця своiм зигзаковатим хребтом… Усмiхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засмiявся!
Мерщiй кинувся в сад, перебiг до малоi веранди, вiдчинив своiм ключем вiтальню i ввiйшов тихцем до ателье. Зняв клiтку з соловейком i вибiг. Вiдчинив ii i випустив пташку з усмiшкою дивноi вiдради.
– Лети, лети на волю, спiваче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!
Пташка вирвалась, пурхнула i сiла на галузку вишнi, розглянулась, затрiпотала i стрибнула вгору понад сад. А Іван пiдкрадався, як кiт, край базника до купи камiння. На каменi ще сидiла гадюка. Кинувся, як блискавка, i прибив ii клiткою. Засичала, напнялась, звинулась i цiлою вагою свого тiла метнулась у порожню клiтку. Без нiякого остраху з поспiхом зачинив Іван клiтку i поставив на землi.
Звiрюка кидалась у клiтцi, шипiла, кусала, пiнилась…
Виймив з кишенi хустку, перестiбнув через верх, зав’язав ключку i вхопивши за неi, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крiзь кущi порiчок та агрусу. Гадюка кидалась у клiтцi, а далi, знесилена, впала на долiвку клiтки та й свiтила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе:
– Завiшу тебе в кiмнатi, дивися, учися, спiзнай, хто ти!.. Поки ти в клiтцi – лагiдна, як ласичка, а як вийдеш поза стiну, кусаеш!..
Увiйшов крiзь вiдхиленi дверi навшпиньки через вiтальню до ателье i задержався пiд дверима. Почув стогiн – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала i плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клiтку i засоромився.
Пiдiйшов до вiкна i з цiлою силою жбурнув клiткою у квiтник.
– Я навiжений, навiжений! – шептав до себе.
Вiдвернувся вiд вiкна – очi його впали на стiну, де був образ його красунi.
Наче хто проткнув нiж пiд його серце, знов бризнула кров iз засклепленоi рани – знявся в нього давнiй жаль до Ганни, великий жаль…
Вибiг з хати як одержимий, перебiг через сад i помчав садами у темну вiльшину, як ранений звiр.
VI
Була пiвнiч. Небо чисте – iскрилось золотими очима над сонним мiстом. Лампи у мiстi погасли. Де-не-де свiтила лампа на розi вулицi. В садах тихо, сюрчали коники та й тi притихли. В маляревiй хатi блимало свiтло i ясною смугою падало в садок.
Крiзь кущi вiд садiв кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освiтленi вiкна. Пiдiйшов пiд саме вiкно i глядiв блiдим лицем всередину спальнi.
Над лiжком сидiла наймичка Оксана i дивилась у блiде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, блiденька та спокiйна, наче сонна, мабуть, засипляла. Їi блiде обличчя викривилось край уст рисою великого терпiння, але було лагiдне, безмежно добре та невинне.
Легко застукав до вiкна. Наймичка встала i вiдчинила дверi вiд веранди.
– Що там панi? – прошептав тихо.
Наймичка глянула на нього блiдого, аж у долонi сплеснула.
– А пановi що? Так змарнiли, аж пожовкли!
– Пусте, що коло панi?
– Та захорiли дуже, цiлий час стогнали, вчора i нинi, я прикладала зимнi обклади – трошки легше вже стало, цiлу нiч не спали та й заснули недавно, тiльки все марять крiзь сон… гарячка така!
– А кликали доктора?
– Та де, панi не хотiли.
– Чому?
– Та вибачать пан, дуже синцi та й стидно.
«Гм, жiноча причина!» – подумав вiн, усмiхаючись гiрко.
– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!
– Не треба!
– Та як? От якби панi збудилися та й не спiзнали би, згризлися би… Цiлий час за паном питали, чи не прийшли. Чи не пан нинi були, хтось був у вiтальнi i лишив дверi навстiж. Панi казали, що то пан та й дуже iх узяв жаль. Обiд розпорядили щонайлiпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть iсти?.. Чому би нi? Голоднi! От я принесу… принести, прошу пана?!
– Нi, маете чорну каву або чай?
– Є, чому ж би нi, е одно i друге! – говорила стара i почимчикувала до кухнi.
Іван присiв край лiжка, сперся обома руками на прибiчки лiжка i похилився над дружиною. Слiдив кожний ii рух, кожний вiддих, кожну жилку на алабастровiм тiлi. Узяв за руку, слухав ударiв живчика, потримав долоню на бiлiм чолi…
«Гарячку мае, – подумав, – янгол мiй, чого ж я тебе так знiвечив, скарбе мiй найдорожчий?»
За хвилину внесла наймичка чай i чорну каву.
– Де поставити пановi, тут чи там? – показала головою на робiтню.
– Поставте там пiд дзеркало i можете йти спати!
– А нехай пан мене збудять, якби що… – сказала вiдходячи.
Іван не слухав ii слiв, задивлений в обличчя хвороi дружини.
Жаль великий прокинувся в його душi. Вона ж така добра для нього, так любить його, така ясна, як з пiни морськоi зроджена!.. Вона ж його любка, Гануся, красуня… Кого ж, як не його так брала за душу ii краса?.. Красунею виглядала його з дороги ще дiвчиною, на дорiжку виходила назустрiч йому, як русалка серед левад зелених, припадала до землi i слухала, чи не iде, вiтром пересилала любощi своi до нього…
Молив ii душею, прохав вибачення в неi поглядом:
«О, люба моя, я вже вернуся до тебе i назад стану той давнiй. Зорiеш ти красою мiж моiми гадками, пишна голубко моя, зоре моя едина!..»
Оттак летять в його душi думки та скиглять, як чайки голоднi пiд вiтер. Зiгнувся з розжалля до ii нiг i заридав тихо…
Гасли зорi, свiтинiло небо, займалось на зазiр, а вiн сидiв коло неi, хоч був утомлений до упаду. Пив безупину, спрага пекла його горло – випив чай з ромом, каву, вино, далi став пити сам ром…
Ганна лежала блiда, аж жовта, час до часу зiтхала глибоко, марила крiзь сон та стогнала:
– Вiдiрвала вiд серця, його вiдiрвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згорiла, пекло тобi?! Вiн мiй, мiй, я його вже не пущу, вiн мiй, тут коло мене малювати буде, не вiдбереш менi його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!
Анна кидалась на лiжку, скинула зi себе ковдру, бiле ii тiло, як з мармуру, так i кинулось артистовi в очi своею незвичайною яснiстю i класичними лiнiями. Скiльки не мав вiн перед очима чудових модельок та класичних фiгур, нiяка не була такою красунею, як вона, нiколи ще не видiв вiн такоi чудовоi будови жiночого тiла.
«А все ж в цьому тiлi нема духа, нема високоi душi, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати ii в форму. Як ii навчити, як пiдняти ii вверх, як вдихнути душу в те тiло!»
Для цього тiла вiн покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до iдеалу i малюе образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!
Засмiявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось i загорiлось ненавистю до жiнки. Перед очима станула чорна пропасть забуття – вiчного, безiменного…
«Страшно, як страшно так умерти! І вiн не блисне навiть, як метеор, вiн, що мiг бути творцем, вiдкривцем духових тайн!
Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не мае свого «я», вона слiпа, не видить ясних зiр, щойно по смертi, може, побачить, натхнеться духом вiчностi, щойно по смертi!»
Думки його бiгли, як хмари в бурю, гомонiли, грали, блискали. Нараз блиснула одна – аж струснувся, голова пiшла ходором, вдивився в одно мiсце, як заклятий…
– Геть звiдси, геть! чого мене давиш? – застогнала жiнка на вид якоiсь сонноi прияви. – Іди, iди, не можу стерпiти твоiх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, вiдриваеш вiд мене!.. Грiх, грiх!
Іван слухав з великим напруженням ii слiв, аж його обняв страх.
– Невже вона щось бачить? Невже вона чуе, що я задумав?!
У хатi стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнiтила йому голову…
Дивився в порожню, як навiжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.
З долiвки виприснув стовп свiтла, перед ним станула вогнем обсипана бiла тiнь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, i сяяла, аметистовим то рубiновим свiтлом мiнючись.
Іван закрив очi i припав до долiвки, а над ним говорив глухий пророчий голос:
– Чому покинув еси храм свiй i перейшов у домовину духа? Початi i ненародженi дiти твоi плачуть за тобою i кличуть тебе!
– Чи на те винiс я тебе з самого дна на крилах своiх, аби забув ти на храм свiй, дiйшовши до стоку гiр?!
– В раба часу i матерii змiнився ти i п’еш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жiнкою, якiй служиш, – лиши ii i вертайся за мною в гори, не надiйся вiд неi нiчого кращого вже!..
Голос занiмiв, тiльки шум пiшов по кiмнатi. Іван пiдняв очi – з яснояви нi слiду…
– Ох! – стогнала Ганна. Вiн глянув, чи не збудилась – та вона спала камiнним сном, як сон-трава по бурi, яснiла, як мармурова статуя, вабила красою свого тiла, як Єва яблуком розкошi.
– Лиши ii i вертайся в гори! – повторяв слова артист.
«Не пущу його, не пущу, вiн мiй!» – шибнули йому в головi слова, вирванi крiзь сон з глибини душi Ганни.
– Не пустить, га-га! – зареготався вiн демонiчним смiхом. – Не пустить, доки буде жити!
– А якби… – прошептав змiненим суворим тоном. На блiде його обличчя висунулась понура тiнь – знов заблиснула та сама думка i в кiнцi заграла з незвичайною рiшучiстю.
– Так, мушу!.. Для неi лiпше i для мене…
Зимний пiт облив його чоло. Зiрвався i глянув мимовiльно до дзеркала.
– Роби скоро! – гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст i вибiг з кiмнати в сад. На небi на свiт займалося, меркотiли зорi, прижмурюючи своi блiдi очi. Одна заблимала, заяснiла, пiрнула в безмежну глибiнь сизоi блакитi – i згасла в очах артиста.
VII
У саду вхопив клiтку i несе – станув на стежцi.
Хтось iшов за ним! – нi, тихо скрiзь, нiхто i не шершне. Ступив два-три кроки – нi, хтось iде! «Га, то моi кроки», – подумав. «Іде, щось, трiснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Пiдiйшов до дверей, ступив на схiдцi, станув – скрiзь тихо. Щось свiркнуло – цвiркун збудився в травi. Тихо, аж тиша б’е в вуха…
Вiдчиняе дверi – скрипнули i його серце застигло на мiсцi.
«Чого я? То дверi!» – отямився вiн. Увiйшов у кiмнату, як кiт, i станув, як злочинець. Гадюка збудилась i кидалась до свiтла, Ганна застогнала, зiтхнувши глибоко.
Не чув нiчого, одна думка вразила його: «А наймичка?»…
Поклав клiтку й обшарив навшпиньках iдальню, слухае – Оксана спить у кухнi. Вернувся i зачинив дверi.
Пiдiйшов до Ганни i похилився над нею, – слухае, як спить; приник до ii лона, а серце гомонить, б’еться в грудях! А його серце затрiпотiло i застигло, анi чичирк!..
Тiльки ii серце б’еться i кров’ю шумить…
Як блискавка, кинувся до клiтки, тремтячими руками вiдчинив дверцi i безпри-томний приложив ii до вiдхиленоi ковдри.
Гадюка кинулась потягнена темнотою до ямки i шмургонула пiд ковдру.
Іван побiг до вiдчинених дверей, з веранди скочив у сад i кинув клiтку мiж кущi…
Вернувся без пам’ятi, глянув у дзеркало, втiкав через покiй, не озираючись, до свого ателье i впав на канапу…
Тремтiв на цiлiм тiлi, як лист осиковий. Думки, як клубина гадин, били його в серце, однi одних побивали: «Пiти вiдкинути звiрюку, чи нi?!..»
Приступив до дверей, приложив вухо i слухав – холонуло серце, – тихо, хоч маком сiй.
– А-ах! – рознiсся страшний крик з iншоi кiмнати.
Іван не знав, що робити, прожогом кинувся до вiкна.
Вернувся, припав до канапи, закрив очi, немов би спав.
