скачать книгу бесплатно
У мене те – лиш не смiйся з курйозностi – називаеться Єпископом. Курйозно – правда? А може, i ти його знаеш? Є то заголовок одного малого оповiдання високо цiненого сучасного письменника, котрого я не люблю за надмiрну балакучiсть i виключно еротичнi теми. Тож коли випадково трапилися менi його твори в комплектi, нерадо перекидала листки грубих томiв, аж зауважила я маленьку но-вельку пiд згаданим заголовком. Прочитала – i здригнулася, а властиво здригнувся у моiй душi Єпископ. Вiн жие у кожнiй замученiй людськiй душi. Той терпить, хто мусить, а однак i в такiй бiднiй зневоленiй душi прокидаеться Єпископ, котрий, як в оповiданню автора несподiвано для себе, як i для iнших, кидае штилетом у груди тому, хто з нього так довго знущався! А люди вмiють знущатися. Переповнишся чаркою болю, як в душi Єпископа, станеш у свою оборону, то тi, вiд котрих ти терпiв кривду, почнуть ще жалiтися i тебе винуватити. А людська справедливiсть не ввiйде в твою душу, не змiрить болю критичного моменту, а ще осудить тебе.
Кажуть, що бiль ублагороднюе людину. Менi здаеться, що навпаки. А може, се залежить вiд того, якi причини болю. Бiль, викликаний людською неправдою, витворюе нехiть i вiдразу до них. Се було би оправдане i логiчне, та, на жаль, почуття не визнають нiякоi логiки.
Бiль i нехiть моеi душi до кождоi майже людини зокрема, перетворюються саме в якусь загальну любов до цiлого людства: працювати для загального добра, всюди без розбору на якiм будь полi, де тiльки вистане сили i вдатностi, справляе менi дивну пiльгу, i здаеться часом грiхом думати лиш про себе i плакати над собою.
Те нове життя мирить мене знов з людьми; вони стають для мене симпатичнiшi, бо не бачать моеi особи, а лиш те, чим я прислуговуюся загаловi. То якось дивно розширюе мое серце. Бачу, що життя ширше i цiкавiше, коли не дивимося на нього через призму свого «я». Се поясняе те, що все мене дивувало: чому мужчини раднiше перебувають в товариствi мiж собою, нiж жiнки? Поминувши карти i острi напоi не можна не признати тут ще одного важного чинника, а саме що iх життя бiльше абсорбують загальнi всiм спiльнi почування громадських справ, наколи жiнки жиють переважно вузькими особистими почуваннями, що вiдносяться лиш до iх особи, iх хатнiх i родинних iнтересiв.
Загальний iнтерес, загальне стремлiння, любов до одного iдеалу, одно слово групова еднiсть геть дужче лучить людей, нiж вони самi думають. Хоч часом i на тiм полi виростають стремлiння i почування вузького егоiзму.
VI
Пiд час довгоi перерви нашого листування зайшов не один факт i не одно нове почуття зродилося.
Передусiм мушу заявити, що я стала далеко тверезiша. Праця для загалу, здаеться, уздоровила мою душу. Давнi галюцинацii, викликанi смутком, вже не вертають. Дивлюся на свiт бiльше реально i не гублюся в районах недовiдомого.
Праця для ширшого загалу дае людинi i бiльше значiння. Признання загалу для одиницi мае якусь оп’яняючу силу, що часто бачимо в амбiцiях – переважно мужчин. Але з тим, вiдай, змалку треба зростатися, а воно довго плекане сильно вкорiнюеться в душу людини.
Для мене, що виросла в домашнiм затишку, признання людей на ширшiй аренi мае в собi щось соромливе.
Призвичаена до поклонiв мужчин, вечiркових i бальових комплiментiв, i так тим зiпсована, що коли який мужчина не пiдлягав моiй сугестii, просто для мене не iснував. І от тепер, чи можеш повiрити, не можу часом пiднести очей, коли подибуе мене признання за працю для загалу.
Тому була я дуже засоромлена, коли з-закордону двое молодих людей невисказа-но чемно заявили, що вступивши на нашу територiю, хотiли пiзнати всiх визначнiших людей, мiж ними i мене.
Знаеш моi домашнi вiдносини i працю, яка на мене все спадае. Гiсть в дома ще бiльше ту працю побiльшае. Аж з полудня могла я присвятити час гостям. З нагоди iх приiзду уряджено прогульку, в якiй брали участь жiнки i чоловiки. Цiллю прогульки був звiсний тобi лiсок i розлога царинка, котру ти так любив. Товариство подiлилося на кiльки гурткiв, я йшла з одним з наших гостей.
Днина була чудова, сонце, що хилилося на захiд, розсипало скрiзь рожевi блиски. Легкий вiтрець, як се часто в наших сторонах перед заходом сонця трапляеться, дув милим холодом. Вид довкола був гарний, прогульковцi уважали за вiдповiдне подивляти природу, а подивляли таким банальним способом, що зривалось пере-сердя. Я сама люблю природу, i нiчо так не заспокоюе моеi зболiлоi душi, як ii чаруючий вид. Скiлька високих грубих пнiв, обвисла галузка хмелю, цвiтка, що визирае з трави, нераз сильнiше промовляе до мене, нiж найкращi слова. Але любування природою в бiльшiм товариствi виглядае завжди так офiцiально, що вiдражае прикро. Рада була тому, що мiй товариш не звертав на се нiякоi уваги, i не переставав говорити.
Була се енергiйна i буйна натура. На загальнi справи дивився критично. І, як тодiшнi закордоннi украiнцi, був тоi думки, що ми тут не умiемо використати наших прав. Моi запевнення, що легше не раз боротись з одвертим, як з потайним ворогом, не переконували його. Взагалi виявляв вiн таке ознайомлення з нашими справами, i вражав такою незвичайною вимовою, що я слухала його не лиш з приемнiстю, але з певного роду напруженням цiлоi моеi уваги. Так була зайнята його прелекцiею, що гнiвало мене, як хто переривав нашу бесiду. Тому з великим невдоволенням зауважила, що другий гiсть покинув свое товариство i прилучився до нас. Однак скоро показалось, що се цiлком не псувало нашого настрою.
Принципово вони не рiжнилися мiж собою. Вражаючою лиш була рiжниця темпераменту i зовнiшнього вигляду.
Перший високий, широкий у плечах, з бистрим зором, говорив скоро i голосно. Товариш його менший на зрiст, утлоi будови, з синiми очима, якби мрякою застеленими, говорив тихим, рiвним, м’яким голосом. Рiжниця була надто велика, щоби ii не помiтити. І се так мене вражало, що часто гарнi слова вимовного бесiдника лиш перелiтали коло мого вуха, i хоч не без внутрiшнього протесту, другий товариш зачав мене щораз бiльше займати, а головно вражав його тихий рiвний голос i суворий спокiйний погляд його темно-синiх очей.
Що бiльше дослухалася я до того голосу i слiдкувала за поглядом його очей, то дужче опановувало мене вражiння, начебто я не вперше чую той голос, не вперше бачу тихий погляд тих очей, що вже когось такого знала я в життю, а лиш не можу пригадати, коли, де i кого!?
Коли велике i майже неждане товариство спадае на хату, мусить захопити цiлу увагу газдинi. Гощення, потайна боротьба зi слугами в таких случаях не надаеться до аналiзи тонших почувань.
По вечерi сiла я на мiй улюблений фотелик, покриваючи фiзичну втому банальним усмiхом вдоволення, вiн присiв до мене на табуретик. Ми розпочали звичайну товариську розмову без глибшого значiння.
По хвилi зачав мене знов сугестiонувати його тихий, рiвний голос i такий самий погляд очей, i знов зачав менi пригадуватися хтось наче знайомий, але хто? І звiдки могла я його знати? Даремно лиш напружувала мою пам’ять.
Се неясне якесь почування лишилось менi надовго i по виiздi гостей, i не переставало мучити, що я знаю його, тiльки що не можу нагадати звiдки i вiдколи?
VII
Смiешся i пишеш, що тобi моi незвичайнi почування видаються зовсiм звичайними i природними. Чи гадаеш, що тi пiдозрiння не насувалися i менi, що не питала себе, чи воно не е лиш тим почуванням, що вiчно шукае i стремить до того, щоби серед безлiчi людей, котрих подибуеться на дорозi життя, знайти якусь одну, для себе сотворену, душу? Ох! То шукання! Саме нагадуеться менi казка про закляту душу гарноi жiнки, що снувалась довгими хiдниками старого замку, i кождий мужчина, що ночував у тiм замку, опiвночi мiг бачити, як нахилялась над ним блiда тiнь i кивала головою, неначе хотiла б сказати: «Нi, то не той». Нi, то не той, – i я скажу, i не те, що ти думаеш. Нi! Се щось iнше, чого я собi нi розумом, нi серцем пояснити не можу.
Щоби не лишати тебе в тiм переконанню, вiдписую на борзi лиш на сю частину твого листа. Решту лишаю на пiзнiше, бо велика народня манiфестацiя, в котрiй я беру чинну участь, забирае менi тiльки часу, що не маю анi хвилини на iншi справи.
VIII
Ось i ненадiйне. Хто мiг би сподiватись, що в твоiм життю зайдуть такi перемiни. Щастя, що то все уже перейшло, i ми по цiлорiчнiй перервi, можемо знов вернути до нашого листування.
Матерiальна руiна, що загрожуе тобi, не перейшла i по менi безслiдно. Твое положення схаменуло i мене. Мое не краще. Подразнена тим фактом уява вивела на арену новi почування. Страшне зеленооке марево ставало коло моеi постелi, i вiдбирало очам сон. А коли склеплялися змученi повiки, ще бiльше непокоiли мене сни. Мимовiльно витягала я руки i шукала рятунку.
Зважилася використати, доки пора, свою молодiсть. Сором менi признатися перед тобою, се ж таке низьке, негiдне лiпшого чоловiка. Уяви собi, я постановила рятуватись вiд матерiальноi нужди оковами шлюбних перстенiв. Щастя, що з того морального упадку вирятував мене той сам чоловiк, що мав мене рятувати з поганих матерiальних вiдносин. Був то чоловiк такий звичайний, такий шабльоновий у своiх поняттях i почуваннях, що з вiдразою вiдвернулася вiд нього. А хоч з початку мене болiло, а ще бiльше ображало, на кiнець розсмiялася, як колись з щипцiв моiх прадiдiв. Се був смiх над власною глупотою, а такою низиною з другоi сторони, що не варта навiть думати про се. На кождий случай була я покарана зовсiм справедливо. Що й казати, була се профанацiя найкращих i найсильнiших почувань, що становлять моральну вартiсть кождоi людини.
Життя дае нам i душу i серце i якусь дивну надiю, але те все усмiхаеться до нас лиш у ясних днях. Коли щастя вiд нас втiкае, перестають блимати яснi зiрки на нашiм небосклонi i серед розчарування того ж життя затрачуеться вiра в його iдеалiзм. Та все ж, коли що мене ще ратуе з того пониження, так переконання, що не для мене такi практичнi дороги життя. Але краще було б, може, не писати до тебе про тi iсторii i не завдавати собi сорому, хоч чую якусь непереможну потребу виговоритись.
IX
Кажеш, що не подiляеш моiх переконань, i не добачаеш в тiм всiм великого пониження. Бо коли життя обдирае нас з нашого iдеалiзму, то мусимо дивитись на свiт реально, чого i тебе навчили досвiди життя.
Я все-таки рада, що до того не прийшло, що моi матерiальнi вiдносини настiлько змiнились, що не потрiбую того рятунку. Цiкавiшi тепер для мене твоi допити про молодого чоловiка, про котрого я не могла нагадати, коли i де бачила його.
Навiть хоч би ти й не зазначив, що цiлий рiк, крiм правних документiв, нiчо iншого не читав, догадалабся по твоiх допитах. Нiчо не знаеш, що через той час дiялося в краю. Бо iнакше довiдавбися про прикростi, якi стрiнули наших закордонцiв.
Уяви собi, що з приводу гостей, тих двох молодих людей, вийшов полiтичний процес, в котрий i я попала.
Процес був черговою компромiтацiею польськоi Темiди. Не удався трiюмф наших полiтичних противникiв. А однак лишилось стiльки глибокого болю i бунту в наших серцях, що не скоро забудеться, а може нiколи.
Зрозумiеш, що в такiм вирi не було мiсця на iншi почування i думки, крiм тих, що вiдносилися до тоi справи. Отже немало вразило мене, коли по процесi всi пошко-дованi зiйшлися, щоби вiдсвяткувати свою кривду i попрощати закордонних братiв, котрим заказано раз на все переступати границю нашого краю. Менi нараз зачали вертати моi давнi загадковi настроi. І коли по загальних остентацiйних протестах i заявах товариство подiлилося на окремi групи, мiй знайомий зачав знов мене сугестiонувати, i я знов почала запитувати себе, коли i звiдки знаю його?
Один добрий знайомий сказав раз, що я нiколи не стою, а все йду. Може, се й правда. Тепер знов переходжу новi еволюцii. Людина взагалi дивний клубок суперечностей, а може бути, що моя зболiла душа стратила вiдповiдну спроможнiсть вiдпорностi.
Те iнше життя i заняття загальними справами, що уздоровило мене, стаеться новим товчком новоi муки.
Люди, котрих я iдеалiзувала тому, що не бачили мене, лиш цiль, добро загалу, зачинають бути менi противнi, i з того знов виростае якийсь iнший вiдмiнний бiль душi.
Життя – се велика непереможна сила iснування. Вона виявляеться у всiх змаганнях людини. Для свого iснування ладна людина присвятити всiх i все. Дивно, звiдки у людей взялося ще друге почування, а саме, що найкраще, коли вони свое життя присвятять iншим. Хоч iхне життя так само вартне, як тих, для котрих iм кажуть посвячуватися.
Скажемо, що в тiм е i цiла суть посвяти, що лиш бiльше вартнi одиницi здатнi до сього, що воно iм справляе незвичайну радiсть?
Може бути, що я не доросла до тоi висоти. Але як бачу той гурт, що жадае для себе посвяти одиниць, морозить мене холодом i переймае дрожем. Се, здасться, найбiльше деморалiзуючий чинник в людськiм життю.
XI
На твою думку найбiльшою штукою життя е умiти годити суперечностi. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалi той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаеш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрiвноважилася i заспокоiлася. А що бiльше, те приносить менi новi несподiванки. Самота, котроi я донедавна так боялася, тепер вже не лякае мене.
Припiзнилась з вiдповiддю, бо жила в стадii безвпинного ферменту.
Немало треба було на те часу, щоб перетворитись i сказати за Ібсеном: «Сильно стоiть, хто сам стоiть».
Довго шалiла буря, падали громи, довго мiй човен хитався на филях непевностi, болю i зневiри, аж опинився в тихiй пристанi. І немовби осягнула невiдому досi свiдомiсть чогось скiнченого.
Чим тихше стае навкруги, тим краще кристалiзуеться мое внутрiшне я.
І якби з найбiльших глибин щось пiдносилось i визволялось з тяжких оков.
Розгорiла мрiями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свiчка на широкiм свiта просторi.
Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолi великих жертв i муки душi.
Горю, як свiчка на божiм престолi.
Одна-одинока…
Не скiнчила.
Сiла на фотель в кутi кiмнати, опустила голову на груди.
В печi горiв вогонь, в сумраку вечора ажурнi дверцi кидали фантастичнi цвiти.
Тихо. Немов ангели перелiтають хатою. На iх крилах лiтали колись ii дiточi сни, понад чистi, бiлi лелii у батькiвськiм садку, понад гарнi рожi над берегом блискучоi рiки.
Полумiнь щораз сильнiше палахкотiла у печi, а тепле свiтло пересувалося великими п’ятнами по ii сукнi, руках i лицi, втискалося в кров i кружляло в жилах.
Все затрачувало границi виду i буття i розливалося в просторах безконечностi.
Святочний спокiй царював з необмеженою властю.
Понад ясним полум’ям пiдносились i гойдались тихi тужливi филi супокою i падали на дно душi омутом терпiнь i крику кервавого болю. Теплi свiтлянi рамена обiймали i тулили бурю i вир життя.
А дрiбнi блиски, розсiянi через ажурнi дверцi, тягнулись золотими нитками i вишивали на темнiм тлi мiстернi гафти.
Знов потемнiло!
Раптом блиснула ясна стрiла, продерла темряву i загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась i мов причаiлась.
У печi загуло, ажурнi дверцi цокали тихо, звучно, ритмiчно.
Щось нiби видиралось з ii пам’ятi, прибирало означений вид i знайомi звуки.
Звiдки знае вона той звук?
Так!
То той тихий голос, той спокiйний лагiдний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звiдки знае його.
І щораз бiльше входила сама в себе, дивилась i вслухувалась в якусь далеку таемничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душi,
Так сидiла непорушно, не числячи довгих хвиль часу.
Аж нараз здригнулась, пiднесла над головою руки, а уста розхилились i порушились шопотом одного з найбiльших генiiв свiта.
Die bist die Ruh
In aller Welt bist du!
БЛУДНИЙ МЕТЕОР
Дзвонять сумнi похороннi дзвони. Сумним вiдгомоном гомонять грубi заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту i бездонних омутiв. Несуться розгуком шалених вихрiв, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелi филь.
Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставленi Богу святинi вiд болю роздертоi душi чоловiка,
А дзвони б’ють вiчну хвалу безмисльнiй, глухiй потузi, що навiть не знае своеi сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею свiт стае цвинтарем, печерою попсованих тiл. Люди просять рятунку – ангели спасення!
Причаiлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменiла брила, пригнiтало боввани облакiв. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусi птахи.
Незрушимо висiли шмати чорних хмар, а довгi iх тороки досягали землi. На похилених барках чорного страховища бiлiла вузька трумна, знам’я побiди слiпоi потуги.
Замерли мисли, зледенiло серце, здеревiли зложенi на грудях руки.
– Нащо мислити, жити, сприймати, нащо серцю битися любов’ю i терпiнням? – коли нема сили, щоби в мертве тiло знов вляти життя! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.
Щось порушилося в воздусi, захиталися хмари i доптали одна другу. Сонце скотилося к западу i кинуло стовп спiненоi кровi. Огнем кровi займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квiтiв вiнка.
І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучi дзвони, стогни – вiд котрих завмирае життя, бiлiе волос на головi.
«Вiчная пам’ять!»
Земля завила, як стадо шакалiв, витягнула пазурi i отворила пащеку, аби прогло-тити свою жертву.
З шумом i лоскотом зсунулося в чорну пропасть камiння, задрожала трумна, з вiнка вiдiрвався сухий листок i упав на бiлу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днiв, страшних безсонних ночей.
І усе нараз заточило п’янi круги, заморочило мозок, пiднесло грудь, затиснуло в горлi. Лишилося – хрест, могила i сухий листочок, що кричав iз-за гробу: «Не забудь мене!»
Повiнь чорних думок розсаджувала iй виски, серце з конвульсивного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зiницi, затискала уста i ломила пальцi слабоi жiночоi руки.
А за нею з розсiяним волоссям тягнула блiдолиця туга. Вбила безкровнi уста в филюючу розпукою грудь нещасливоi жертви i висисала усi живiшi пориви думок, усi теплiшi життя жадоби: тяжким забуттям прикрила молодiсть i красу лиця.
Сумна, пригноблена ховалася пiд крила самоти столiтнього дуба, що рiс серед гаiв чорноi вiльхи i бiлоi берези. Тут уся туга i душi розливалася струями слiз.
Сльози текли по ii лицi, по корi дуба, дрижали на листках берези, капали з ягiд рябини.
Сльозами блищали стебла трави, хилилися повнi слiз головки квiтiв.
Сльози бризкали з чола розламаноi скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках i заростали трощею i шуваром. В тiй плачучiй тузi пiд дубом смутку минали iй днi, мiсяцi, роки.
З похиленою на груди головою, оперта на грубiм, плiсню оброслiм корiнню, що потужною ногою опиралося на коверцi моху i твердих, блискучих листкiв копитни-ка – дивилася в якiсь далекi та сумнi свiти.
Що то?!
Щось мигае?!
Вузький золотий промiнчик свiтла задрижав у воздусi, пролетiв понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синiм ручаю, продер листя старого дуба i огорнув сумну стать жiнки.
І дивнi почування переплили ii душу, розбудили з тяжких мрiй i глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонiв в ii серцю.
