скачать книгу бесплатно
Стоять i у мене в господi, пiд бiлими стiнами, в бiлих одежах, у бiлих чалмах.
Дивлюсь я на них i дивуюсь – нiчого не тямлю.
Чи вiйсько? Але ж не узброенi турки… Вiйна? Не було ж бо i чутно, що б хоч з гакiвницi гримнуло. Нiхто ж не стае i в оборонi…
Та враз заворушились турки в господi моiй…
Усi замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всi мое речi якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостаеться на мiсцi своему. Нiчого вони не беруть, лиш завзято працюють i плавко руками махають… махають…
Враз зникли, мов у землю пiшли.
Дивлюсь я й нiчого не тямлю. Іду до вiкна i там бачу все мiсто, немов на долонi. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’янiло, як в казцi.
Вже робиться страшно менi. Пильнiш приглядаюсь до всього i бачу, що справдi все так воно е, як i здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку рiч, та не можу ii рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скiльки сили, зриваю нарештi iз столу, кладу на полицю.
Коли це, як стiй, де не вiзьметься турок – махне рукавом своiм бiлим i рухом тим враз менi свiт весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая рiч вже знов на столi опинилась на тiм самiм мiсцi. Тут я починаю уже розумiти, що турки iз хати моеi нiкуди не йшли, а зробились усi невидимi. І боязко якось менi, неприемно, i я почуваю, що турки за стiною в мене стоять i холодом вiють на мене. Не знаю куди менi й як утiкати вiд них! З страху починаю тремтiти… А там пiдкрадаюся тихо до столу, беру з нього бiлий папiр i сiдаю писати листа, щоб подати ним звiстку про себе до вiрного друга, позвати його, розпитати, чи скрiзь таке дiеться в мiстi? Листа написав, закладаю в коверту i тiльки почав запечатувать – враз несподiвано бiлий рукав невидимого турка майнув i свiт менi знов затуманив…
Як тiльки очунявся, зараз побачив: лежить перед мене знов бiлий папiр на столi…
Погано та страшно стае знов менi i зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються бiлii турки до мене, хоч iх i не бачу. І це доторкання для мене ще бiльш вiдразливе, нiж помахи iх рукавiв. Я чую, як мацають руки мене з голови аж до п’ят i знов до волосся. Стою, немов кари чи страти я жду: ось бiлий рукав промайне i знов очмарить… Ой, якби покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого. І щойно його я згадав, як i вiн бiля мене.
– Мiй друже единий, ой, як менi страшно! Рятуй мене, любий! Дай руку на вiчне, святе побратимство…
Скидае вiн з грудей свiй хрест i менi подае.
Мiняемось мовчки хрестами i тричi цiнуемось щиро…
Не вспiв я надiти й хреста, як знову рука навiсная майнула в повiтрi – i я захитавсь, непритомний.
А скоро очутився, зараз, помiтив, що хрест мiй знов висить на грудях моiх.
– Та що ж це таке? – побратима з розпуки питаю.
Стоiть побратим перед мене i дивиться поглядом тихо-сумним, жалiбливим без мiри. У поглядi тому вбачаю, що знав вiн зарання, що так воно й буде, як сталось.
Читаю в тiм поглядi тихi слова:
«Не бiйсь, не лякайся! Вони, отi турки, тебе не зачеплять, якщо ти добра свого сам не займатимеш бiльше: не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва краiна, а ти ще живий… Ти умри!.. Не живи, бо цього одного i не можна. І нiщо не поможе тобi. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковiсть вражень, i ти вiддаси тодi все доброхiть оцим туркам: скарби своi, душу i тiло. Тай приймуть вони лиш тодi, коли будуть до тебе прихильнi…»
Читаю у поглядi друга цi дикi слова, i обурення в серця росте i кипить у души моiй лютiсть…
– Дурницi плетеш еси, зраднику лютий! Твiй погляд такий навiсний… вiд нього холоне в душi, стискае у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моiх геть! Не дивися…
І враз побратима не стало.
Менi уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хатi так тихо, що в ухах гуде…
Пiдходжу я знов до вiкна i кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемнiло вiд хмар, не видко i клаптика неба блакитi, не знати де й ранiшне сонне сховалось. І гнiвним зробилося море i страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починае ревти. І б’е сивi хвили об берег сердито, немов викликае до бою. І сплескотом кожним сердитоi хвилi мене мов обухом хто в голову б’е, черкае холодним ножем поверх мозку. Стою край вiкна, мов прикутий i рушитись сили не маю, не можу нiяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителi вийшли моi – невидимi бiлii турки.
А море реве-клекотить, змагаеться, бiлими хвилями б’е в кам’яне набережжя сердито. І бiлая пiна летить геть далеко на город увесь. За хвилею бiлая хвиля бiжить, одна одну немов випереджае, – i гнiвнi усi, i страшнi…
Іде ось одна… iде i шумить, вже до берега близько пiдходить i бiлою пiною вдарила в берег, i високо пiна летить i пада, мов снiп на все мiсто. І разом iз цим невидима рука черкае по мозку мене боляче…
Іде знову другая хвиля… ще здалека бiлую пiну угору скидае… Та що це таке? На високiм хребтi тоi хвилi русалка якась, уся бiла, гойдаеться стиха… у довгiй, у бiлiй одежi, в чалмi… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля iде i шумить… Ударила в берег i порохом легким, кривим той турок умить розлетiвся. І разом з тим вибухом хвилi мене рiзонуло холодним ножем.
Іде знову бiлая хвиля, несе на своему хребтi знову бiлого турка. Злегенька земля стугонить i тремтить. На мене вiд п’ят до лиця буцiм снiгом холодним хто сипле.
Слiдкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима i жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче вiд удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирае.
Ось хвиля шумить бiля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди вiн упав, я не бачу, бо б’е мене в голову й риже холодним ножем.
Ось новая хвиля iз недрiв морських устае; гойдаеться турок на нiй, рукавами махае… Ось вже коло берега хвиля… Вiд п’ят iде дрiж по менi… Ударила турка об берег – i порох кривавий летить…
Четвертая… п’ятая хвиля…
На всьому просторi морському здiймаються хвилi, як гори i пiняться й дико клекочуть i кидають високо пiну. На iхнiх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливi бiлii турки. А море ще дужче реве, клекотить i б’е в набережжя. І бiлii турки все бiльше i бiльше з безоднi на поверх морський виринають i б’ються один об одного, i в хвилях ховаються знову i знов виринають, немов в казанi величезнiм ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилi сердитii б’ють… А вiтер лютуе, а вiтер одежу iх рве i далеко шматки вiдкидае, розмотуе iхнi чалми… i скрiзь завивала тii мають, мов прапори бiлi…
Чим бiльш, чим грiзнiш реве море, лютуе i б’е в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мiй дужче хтось рiже, на голову пада удар за ударом помiрно.
Вже берег увесь геть засипаний порохом дрiбним, червоним, мов кров’ю политий. Мiшаючись з бiлою пiною, порох ii червонить, i кров ця у море стiкае рiчками.
Вiд берега – море криваве, страшне; на просторi – воно ще страшнiше!
В душi же моiй iзболiлiй пануе не страх, а розпука безкрая, мiй мозок болить вiд ударiв, а тiло холодне, немов завмира.
І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…
Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирае… Чи довго ще буде оце?
А хвиля до берега ближче iде та шумить. В обiймах ii здоровезний пручаеться турок, руками ii роздира, зубами гризе, скаженiе з розпуки.
А хвиля все ближче, все ближче…
Земля стугонить i тремтить…
З важким силкуванням заплющую очi, аби вже нiчого не бачить, i жду, завмираючи серцем…
Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, i я полечу у безодню.
По тiловi всьому вже холод смертельний iде, i серце уже не колотиться в грудях – спинилось.
Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась i вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…
ХАТА ГОРИТЬ
Це трапилось зо мною несподiвано, як хвороба, як пригода.
Пробуваючи давно в цьому городi, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому моi знайомi завжди дивувалися i мали мене за угадька.
Якось був у театрi, звiдти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сiм’я виiхала. У мене проживав тодi тiльки товариш.
Чуденний був у мене товариш. Зв’язала нас доля ще змалечку, потiм разом училися.
Хоч вiн здебiльшого жив моiм розумом, а часто й працею моею, проте ставився так, нiби був великим доброчинцею менi.
До цього, як людина i як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.
Інодi здавалося, що у його душi нема нiчого свого, iнодi – що тiльки свое, особисте, не схоже нi в чому з другими.
Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на твердi ноги, окрiпне в життi, та вже багато води утекло, а вiн живе…
Мае на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а вiн бiдний. А мое все багатство – власна хата.
Терплю по добротi.
І що найчуднiше – нiяк досi не можу розiбрати: чи вiн менi друг, чи ворог?
Здебiльшого здаеться другом, хоч iнодi таке викине, як тiльки може найлютiший ворог.
Очевидячки по простотi своiй.
Не рiдко помiчав я у нього й заздрiсть до моеi, з його погляду, забезпеченоi, задоволеноi особи, а вряди-годи в якомусь словi, або руховi, або в поглядi зненацька ловив глибоку ненависть до себе…
Що ж? Кожний невдатник мало мае любовi в серцi.
Останнi часи я особливо його уникав, оскiльки це можливе, коли живеш з людиною в однiй хатi…
Як я вийшов iз клубу, то десь уже спiвали пiвнi.
Поплентався додому.
Пiдходжу до свого будинку, – аж бiля парадних дверей стоiть якась жiнка, щось колупае в замку, зовсiм не знайома, вiку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному свiтлi поранку хочу заглянути iй у вiчi, та вона iх якось так ховае, що тiльки бiлки блимають.
От, думаю, справжня Темида – без очей.
Не встиг я нiчого спитати у неi, як пiдходять двое чоловiкiв i… полiцай. Здивування мое переходить у якусь непевнiсть.
Очевидячки мене дожидали…
Іменем закону сильного полiцай вимагае впустити його в хату.
Я вагаюсь якось, напружуюся зрозумiти незрозумiле. Поволi-волi встромляю ключ у параднi дверi, одчиняю iх i без слiв проходжу в своi кiмнати.
Вони, цi зовсiм невiдомi менi люди, iдуть натовпом за мною.
Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кiмнату, що була менi i вiтальнею, i iдальнею, тут оглядiвся.
Юрба чоловiка з п’ять насунула в моi покоi. З вигляду – звичайнi типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягненi полiцаi.
Усе менi видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбiльше за все здивувало, що товариш мiй ще не роздягався i не спав.
Перейшовши всю кiмнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звiдси в садок, я став, опираючись об одвiрок i оглядаючись, як засуджений.
Зараз же з правоi руки близько мене стiл, на ньому ясно горить лампа. Кiнець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприемним обличчям, дядько.
Другий присiв на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз бiля вступних дверей, а полiцай пiшов нишпорити до кабiнету. Там жив мiй товариш, а я мiстився в спальнi. Жiнка, слiпа Темида, що мене дивувала присутнiстю при цiй справi, десь зникла.
Прислухався напружено до розмов.
Розмовляе товариш iз чорномазим понятим, рiвно, спокiйно, без здивування.
Перекидаються словами, а я нiяк не можу розiбрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тiльки спостерiгаю, що це не випадковi бесiдники, а давнi знайомi.
І знову менi здаеться, що у всьому есть щось ненормальне, щось дике, страшне.
Чуттям якось угадую, що в дiйсностi вони не те, що з себе удають.
У кабiнетi полiцай шурхотить паперами. Ось вiн зачиняе щiльно вiконницi, виходить звiдти, стае в дверях i прислухаеться до розмови.
А розмова така, що мене починае тiпати нервова пропасниця: якiсь поради, щоб усе закiнчити в тому ж напрямку та й по всьому, потiм вагання, нарештi голос товариша бере перевагу i робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.
Тепер я ясно бачу, що у всiх едина мета – зробити менi щось лихе; що й полiцай i понятi – це лиш кумедiя, щоб краще виконати свое злочинство.
Із вiкон у двiр iде матовий свiт i розливаеться по кiмнатi, лампа тускне, огонь стае червоним.
Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.
І щоб не подати вигляду, що вже все розумiю, роблю наiвнi запитання i зненацька зустрiчаю погляд товариша. В його очах засвiтилась така ненависть до мене i разом такий глум над моiм становищем, що я зовсiм уже зрозумiв, що прийшов мiй кiнець i ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити гвалту.
Коли я ще раз оглянув кiмнату, побачив ще бiльше: двое сидить бiля столу, один iз них загороджуе менi дверi в спальню, другий – вiкна у двiр; полiцай чатуе кабiнет, що виходить на вулицю вiкнами, а четвертий на канапцi стереже парадний вихiд.
Очевидячки так умовились заздалегiдь.
Пiймався я, як пташка в сiльце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нiкуди утекти. Дверi в коридорчику, що виходять у садок, уже заколоченi на зиму, i тiльки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.
Глянув ще раз по кiмнатi, як уловлений звiр, i постерiг: вони вже розумiють, що я все знаю i що шукаю порятунку.
Тепер може скiнчитися тiльки одним: хвилина, один мiй рух – i всi кинуться на мене. Смерть перед очима.
Що ж може бути iнше, коли товариш одверто привiв до вас банду розбiйникiв?
На диво нервова дригота моя минула, я спокiйний, напружую розум, як би спастися?
Просто мене через кiмнату в коридорi висить мое пальто, а в ньому револьвер… О, прокляття!
Тихо в покоях, нiхто вже й слова не мовить, тiльки чую, як серце мое об груди стукае.
Усi напруженi до краю. Один мiй порух i зчиниться злочинство…
