скачать книгу бесплатно
Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злiсно i ждуть. Чого ждуть?
По хатi розходиться пах керосина. Звiдки йде, не можу розiбрати, тiльки сморiд од нього все сильнiшiй.
Враз щось бухнуло, i кiмната освiтилася…
Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звiдти через другi дверi сховатися в спальню. Пропало все! Дверi були замкненi.
Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.
У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стiнки, самi тягли до дверей у спальню. Затулили рот i держали так мiцно, що я не мiг анi скрикнути, нi поворухнутися.
На помiч прибiг ще й полiцай. У руках у нього бичiвка, щоб нею мене зв’язати. Двое мене пхають до дверей, я опираюсь щосили. Полiцай одчинив дверi, i волосся менi стало дибом: уся спальня горiла великим полум’ям, усе там було залите керосином. Уже полум’я пробиваеться через одчиненi дверi. Ще хвилина, мене зв’яжуть i кинуть в огонь, щоб i слiду не зосталося.
Уже полум’я опалювало менi лице, а густий i iдкий дим забивав дихання. Тут од-чай додав менi сили, i я так крутнувся, що якось вислизнув iз рук товариша, збив iз нiг чорномазого i прожогом через кiмнату, повну iдкого диму, чорного, смертоносного, в якому вже корчився дядько на канапцi, вискочив на улицю через параднi дверi i захлопнув iх за собою. На мое здивування побачив тут ключ, що його забув, пускаючи до себе страшних гостей. Замкнув дверi на ключ.
Я так знесилився, що ледве не зомлiв на свiжому повiтрi. Однак перемiг себе, бо боявся, щоб яким чудом розбiйники не вискочили через вiкна у двiр i не вбили мене на вулицi.
Та вони не вискочили.
Тодi я огледiвся i побачив, що по вулицi вже ходили люди, що вже було зовсiм свiтло.
Зiбравши сили, щодуху закричав:
– Рятуйте! Горить хата! Люди! Люди!
Був зовсiм ранок. Стояла гнила осiння мряка i скрiзь було болото. На вулицi попiд моiми вiкнами саме тодi прокладали каналiзацiю. У довгих канавах, нахилившись, стояли рядочками люди i вибирали з них болото.
– Люди! Люди!
Нi один з тих, що стояли, нахилившись, рядочками в ямах, не випростався, не глянув. Я бачив тiльки 'iхнi широкi спини, накритi сiряками з простого товстого сукна.
– Люди! Люди!
У ямах чистять болото, а по вулицях бiжать кудись люди, чоловiки й жiнки, селяни й горожани, та нi одна душа не спиняеться, навпаки ще швидше пробiгае повз моеi хати, окутаноi iдким димом.
– Люди! Люди!
Ранок вогкий, сiрий, без свiту сонця. Надо мною висять сумерковi хмари i сиплять дрiбним дощиком на гарячу голову. Улиця сумна, забруднена. По нiй болотом швидко пробiгають люди, усi минають мою хату, окутану iдким димом, – непривiтнi, мокрi, холоднi… З ям тiльки видно сiрi спини… Там копаються в болотi, не пiдводячи голови…
Менi стае млосно…
А хата горить…
Олексiй ПЛЮЩ
25.05.1887, с. Оленiвка бiля Борзни на Чернiгiвщинi – 24.06.1907
Народився в сiм’i учителя. Закiнчив Першу росiйську гiмназiю у Варшавi. З осенi 1906 р. вчився в Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi. Був книгарем i писарем нiжинськоi «Просвiти», виступав з рефератами на зборах чернiгiвськоi «Просвiти». Покiнчив життя самогубством Писати почав у 1902 р. Кiлька оповiдань опублiкував у «ЛНВ» та альманахах «Багаття» (Одеса, 1905), «Перша ластiвка» (Херсон, 1905). Автор повiстi «Великий в малiм i малий у великiм» (1903). Писав також вiршi, драми. Найповнiше вид.: Плющ О. Твори. У 2-х т. Одеса, 1911—1912 (з життеписом О. Плюща, написаним його батьком Л. А. Плющем).
ПАЛКИЙ МИСЛЕННИК І УЧИТЕЛЬ
Присвячуеться коханiй матусi
З отвертим чолом високим, iз тiнню задуми на нiм, iз поглядом, кинутим геть у долину, в ту чудову, зелену далечiнь безкра'iх степiв, що морем пiд вiтром хвилюючись несуться далеко-далеко аж до крайнеба й непомiтно ховаються там десь за ним, – стояв на високiй скелi вiн, той палкий мисленик, той гетьман необмежених, але величних своею чарiвливою силою фантазiй, стояв та дивився в безкрае широку долину й милувався собою й окружаючою природою, любував iз неi i з себе, почуваючи себе безконечно вищим над усе те, що тiльки iснуе в тому свiтi, який чеврiе посеред дрiбних турбот отам унизу, на долинi, де ходить те дурне стадо овець, яке пасуть дурнi пастухи…
Раптом вiн запримiтив орла, що сидiв недалеко вiд нього на скелi. Здоровий хижак з гачкуватим дзюбом, iз круглими очима й цупкими, гострими пазурами зразу зачарував його. Який красовитий сей цар скель, сей син волi, сей величний витатель серед вершин, що ховаються у хмарах!.. Яке смiливе серце вложила природа йому в могутнi груди, що вiн так одважно й гордовито споглядае на все довкола спокiйним, побiдли-вим оком орлиним i не боiться навiть його, людини! Вiльний, безкрае вiльний та вiчно вiльний, як сама воля та, вiн собi понад скелями височезними свобiдний цiлком од усяких можливих буржуазних думок та мiркувань, що здержують людину й керують нею!.. Ідеально вiльний i тим розкiшний своею царською красою! Пишний цар скель!..
Особливе поривання обхопило мисленника, коли вiн, милуючись, стежив натхненними очима за тим, як витатель скель плавно, ледве пiдплигнувши, почепився на дужих крилах у повiтрi, загойдався грацiйно на нiм, далi поважно справив декiлька помахiв раз за разом, а потiм, уже зовсiм розправивши могутнi крила й ледве помiтно двигтячи ними, розпочав перше широке коло в повiтрi, розсiкаючи його могутнiми грудьми.
З захватом стежив мисленник далi за тим, як орел почав зменшувати своi кола, гармонiйно колишучись на пружному повiтрi, й раптом як стрiла, потрапивши в центр найменшого кола, востанне виведеного ним, зразу немовби впав на ягня, що паслося в долинi коло своеi матки, схопив його, що жалiбно мекало, в своi цупкi пазурi, i, грацiйно вiдчаливши вiд землi, незабаром вернувся на те мiсце скелi, де сидiв ранiше, виглядаючи здобич собi: сiв вiн i почав роздирати на шматки ягня мiцними пазурами й, жадiбно глитаючи свiже м’ясо, ввесь закривавився, зчервонивши свое пiр’я. В такiм виглядi вiн видався ще грiзнiшим у своiй красi палкому мисленнику.
Орел занiс мисленника в поривання, безконечно приемно вразив грацiею сили, з якою вона справляе руйнування та смерть, i занесений у поривання палкий мис-ленник заспiвав раптом гiмн силi, гiмн хижацтву, могутньому, нагальному та само-впевненому i усiм тим красовитому в його очах:
«Величаю силу, могутнюю силу, ту силу, що кволе, слабе i нiкчемне, безсиле, страждаюче, плачуче мiцно й без жалю глита, бо лише сильному, дужому мае належати земля вся!.. Блаженнi сильнi, бо вони наслiдять землю!..
Величаю силу, бо сила красива, витворна та благородна, грацiйно велична в проявах своiх… Бодай роздушила ти, сило, безсилее все, те ображене мiцними свiта сього, бо всi тi ображенi, слабi – бридкi, викликають до себе вiдразу i смiх своею слiзливiстю!.. Блаженнi сильнi, бо вони наслiдять землю!
Величаю силу i гордiсть, що так украшае ii, як вродливицю дiвчину гарний вiнок iз квiток, бо покора лиш личить рабу, що боiться раз у раз свого пана могутнього!.. Блаженнi гордii, бо вони наслiдять та закрасять землю!
Гетьте ви всi «страждающi та обремененнii!»… Гетьте слiзливi, що плачуть, i геть, що кладуть свою душу за други слабii своi!.. Гетьте всi, що не вмiють нi жить, нi розтрачувать силу свою красовито!.. Я кличу лиш тих до життя, якi можуть взивати-ся грубими егоiстами, бо всi тi жалiсливi – дурнi, бо не мають вони розумiння життя, змiсту його не вмiють збагнути!.. Блаженнi лиш сильнi та гордi та вмiючi красно, грацiйно споживати життя!
Нехай пануе серед вас, людей, краса в орлинiм правi!.. Вчiтесь, люди, жити в орлiв i станете надлюдинами!..
Покиньте дрiбнii iдеi, як-от слабих визволення з ярма iх слабостi!.. Лишiть i станьте, як орли!..
А я?.. Я ладен копнути ногою все слабе, нiкчемне, убоге, що попросить у мене шага. Еге!.. копнути ногою, плюнути в вiчi слiзливi…»
Так палко сам з собою розмовляв палкий мисленник.
Раптом перед натхненними очима палкого мисленника став чоловiк убого одягнений у снiжно-бiлий хiтон, iз терновим вiнком на головi. Вiн стояв нерухомо супроти нього на скелi, низько опустивши голову й лице з глибокою, повною стради, любовi й покори думою в безоднiх очах та докiрливо, разом же й тихо-лагiдно дивився на мисленника. Йому по високому, бiлому, умережаному терновими колючками чолi, надертому ними, текли буйнi краплини ясно-червоноi кровi, кривавлячи високее чоло, засихаючи на ньому й навiть спадаючи на бiлий хiтон… А вiн усе мовчав, усе дивився широким, безкраiм поглядом на палкого мисленника…
«Де б се мiг узятися тут сей раб пошарпаний? Вiдкiля вiн, сей еврейський раб, i кого се вiн менi нагадуе?» – гадав, здивовано дивлячись на нього, мисленник i нарештi спитав:
– Хто ти?.. Чого ти тут?..
– Чом же ти мене, еврейського вбогого раба, що може попрохати в тебе шага, чому не копнеш ногою, як казав?..
Мисленник суворо й разом здивовано поглянув на чоловiка в хiтонi: його слова й дратували, й дивували його.
– Хто ти?.. – скрикнув мисленник нетерпляче.
– Невже ти мене не впiзнав?.. – тихо-лагiдно обiзвався чоловiк у хiтонi.
Мисленник пильно подивився на нього, протер очi, ще раз поглянув на нього i раптом зблiд:
– Ти – привид!.. Адже се галюцинацiя?..
Чоловiк у хiтонi мовчав, лише спокiйно дивився на нього.
– Ти кажеш, – раптом почав вiн, – що я галюцинацiя; значить – ти хворий?..
– Нi, я не хворий… Нi, нi!
– Хто ж ти?.. – спитав його чоловiк у хiтонi.
– Я?.. Я – мисленник, я чоловiк, що зрозумiв змiст та красу справжнього життя, тим я надлюдина!.. – гордовито вiдповiв той. – Але хто ти?.. – замислено вагаючись, голосно гадав мисленник. – Невже ти – Христос?.. Ха, ха, ха! – раптом розкотисто зареготався мисленник зневажливо. – Тепер я впiзнаю се змарнiлее, схудле, пошарпане лице доброхiть самокатуючого!.. Ха, ха, ха!.. Ти менi смiшний, – не вгавав нервово i палко реготатись мисленник.
А чоловiк у хiтонi лагiдно й тихо-замислено, спiвжалiючо-нiжним, усепрощаю-чим поглядом голубив розходившогося мисленника.
– Еге! Я – Христос, той син чоловiчий, якого ти, надлюдина, як сам про себе кажеш, не зрозумiв еси… Я той, Кого ви чули й Кого не послухали…
– Ти?.. Ти – син чоловiчий?.. Нi, ти iншим разом мовиш правильнiше, коли взиваеш себе сином Божим… Еге, син того, кого вигадали ми, люди… Ти втiлив у собi все вигадане, й фантастичний учитель вийшов iз тебе…
– Так!.. – тихо сказав чоловiк у хiтонi. – Але скажи менi, що ти дав людськостi?.. Як ти вжив талант, що дав тобi його Пан Твiй?..
– Жодного Пана я не маю над собою, не визнаю нiчиеi над собою влади!..
– Все ж таки вiдповiдь менi на питання!..
– Вiдiйди, вiдiйди вiд мене, марiвниче вбогий!.. Вiдiйди геть, марево, з своею блiдою й безживною мораллю, що скалiчила свiт! Геть вiд мене!.. Вiдiйди, не муч моеi душi! Не муч моеi наболiлоi, недужоi душi!.. Я не тебе шукаю… Чуеш, не тебе… О, я тебе навiть ненавиджу, бо я маю право, усвячене моею самосвiдомiстю людини, з погордою дивитися на тебе, бо ти бог, ха, ха, ха, ха!.. Бог – ти, а я людина, розумiеш? Людина реальна, повна, справжня, здатна власними намаганнями стати надлюдиною, i тебе менi не треба, не треба!!! Чуеш?!. Ти менi заважаеш, ти мене робиш шаленим, стоячи передi мною!!. Геть же, геть!!. Прiч, марiвниче, що до вигаду своiх iсторичних жидiв додав свiй власний вигад i сам, втiливши в собi на час тисячолiтню скалiчену гадку рiдного народу, став спогадом менi подiбних, але маючих менше людських сил на те, щоб жить справдi, вповнi по-людськи жить!.. Я хочу жить, жить так, аби усса-ти, вбрати в себе все життя цiлком, не обмежуючи широкостi його нi, лещатами вiкового розуму, що його придбав свiт за ввесь час свого iснування, нi вiнками сили волi, а лиш керуючись важким та широким iнстинктом людським, вiльним iнстинктом надлюдини, що пiдносить ii, царя природи, над усе iнше… Так! Все життя, все його вповнi, цiлком до краю дна хочу вбрать, уссати в себе, хочу широко й вiльно витратить свою життеву мiць, не боячися жодних сентиментальних, безживних моралiв, яких творцем був еси й ти, нинi лиш згадка людська!..
– Чи ж я тобi перешкоджаю всисати в себе цiле свое життя… Хiба не я казав, що людина не мае права морального сама кидати свое життя, поки воно ii не кине по розпорядженню Вищоi Влади?.. Еге, ти i багато вас не схотiли розумiти мене… Двi тисячi лiт незабаром упаде в вiчнiсть, зникне й сховаеться в нiй, але й досi мало хто вповнi мене зрозумiв… Невже за свою простiсть, невже за яснiсть та придатнiсть до життя мое слово повинно буть незрозумiлим, незрозумленим?.. Просто його розумiть мають за неможливу рiч!.. Але нi, ти та iншi – а iх безлiч – не виннi в тiм, що не хочете, не можете зрозумiти його, в тому навiть, що з погордою дивитесь на його… На мойому бо словi тi лицемiри, що iм подiбнi не згоджувались зi мною в той час, коли я жив та вчив, вони збудували цiлу безодню пiдлоти, панування, яке я вiдкидав, пишноти, яку я заперечав, старшинування та нерiвностi, що iх я, ганячи, вiдпирав, проповiдуючи цiлком протилежне; усе се вони вкрили лицемiрством, назвавши се моiм ученням, i виклали його таким перед слiпими людьми, що ще не здатнi були мене шукати й вiдшукать, i вони привикли мене знати таким, яким я був викладений iм лицемiрами, що, пересварившись мiж собою, творили жорстокощi iнквiзицiйнi, за котрi б я вигнав iх з храму, якби вони були менi трапилися пiд той час… І все се робилося в мое iм’я!.. А люди не розумiли, що се – не моi слуги, що iх слова – не моi, що вони – зрадники, кати мого слова, не розумiли сього й не чули тих, якi насмiлювались стати за мое слово, не слухали iх, а як i чули потiм, то знов не розумiли уже й тих, що iм нагадували про дiйсного мене, i люди, люди нещаснi все мерли мовчки в страшних стражданнях посеред густоi темряви непроглядноi…
О, люди б повиннi мене проклинати, мене, винуватця всiх тих пострахiв та звiрячих заходiв, а ви лиш одступились од мене, не схотiвши зрозумiти мене!..
Еге, ви зневiрилися, скалiченi лицемiрством, що циркулювало пiд моiм iм’ям, на-ложуючи полуду на очi всiх, i кращi помiж вами, замiсть того щоб зрозумiть мене, поривались у всi сторони, на всi боки, все намагаючись витворити собi новий рай, збудувати добробут свiй поуз мене, так кажучи; i вони зробили для вас безмiрно багато хорошого, що не протилежне моiм словам, але вони помилялись, i сi помилки, дякуючи вам, вашим недомислам, вашим вiковiчним привичкам, утворили цiле нове пекло помiж вами, в якiм всесвiт тепер знемагае в конвульсiях, зневiрившися у всiм i в своiх власних силах!..
От ти мислиш, що вбирати в себе життя свое цiле вповнi – се значить розливати кров тих, що стоять тобi на життьовому шляху?.. А я кажу: нi, бо се або скалiчене, або дике розумiння життя й борнi… Се наслiдок хворостi душi, що вистраждалась у шуканнях правди, або недорозвинутого розуму… Чи не краща ж з правдиво людського пункту глядiння боротьба, коли, не проллявши нi краплини кровi братньоi, ти несеш щастя собi й свойому вороговi?..
Ти знов мислиш, що будувати свое життя – се значить руйнувати матерiю в формах, яка перешкоджа твоiй будiвлi?.. А я кажу тобi: орел, яким ти милувався в пориваннi, лиш тим i нижче тебе, що йому, будуючи свое життя, добробут свiй, неминучу треба руйнувати матерiю, що мае певну форму й що одушевлена життям, нищити собi подiбних, тобi ж сього не треба або бодай не в такiм обсязi та й не вiдносно себе подiбних…
Боротись – не значить руйнувати, а значить будувати; от здорове розумiння боротьби… Але ти казатимеш, що не може буть будiвлi без руйнування; тодi я виправдую тебе; але коли тобi бiльш до вподоби процес руйнування, нiж космос, як наслiдок твого будування, то ти – нещасний хворий, син свого скалiченого недужого часу!..
Але ти страждаючий, бо ти страдно шукав правди й занедужав, «обремененним» став еси, то прийди до мене страждаючий та обремененний, i я успокою тебе!..
– Геть!.. Тiкай вiд мене, геть же, геть!!! – несамовито скрикнув мисленник i кинувся на того чоловiка в хiтонi з стисненими кулаками, але його загонистiсть згубила його: вiн не втримався рiвноваги, посковзнувшись, та й, упавши з високостi, розбився…
А чоловiк у хiтонi, як хмаринка, розпливався в повiтрi, але можна було ще примiтити, що голова його нижче впала на груди, терни глибше впились у чоло, по нiм потекла кров сильнiше та буйнiше, потекла по лицi i, змiшуючись з буйними сльозами, що виплинули з його очей, капала на бiлий хiтон, спадала й униз та падала краплинами на труп розбитого й непорушно лежачого в долинi палкого мисленника, що шукав правди в орлинiм правi…
1904 року 2 лютого
СТРАШНА ПОМИЛКА
Психологiчний нарис
Антiн Корденко вернувся додому о першiй годинi дня задоволений, як поет по скiнченнi свого твору, який, на його думку, випав зовсiм добре. Вiн увiйшов у свою кiмнату, став проти бюро, що стояло перед вiкном. На долiвцi, на стiнках, особливо на бюро, взагалi на всiй кiмнатi сяяв вiдблиск сонячного дня, в якому переливалась i буяла радiсть весни, молодоi, повноi творчих сил, – i було ясно, весело, без плям, як i в душi Корденка.
Вiн усмiхнувся.
Могутне чоло його з трохи навислими над ним пасмами не дуже довгого волосся, що шапкою облягало його здорову, правильноi конструкцii голову, було чисте вiд зморщок; товстий нiс та витисле, немов пiдкреслююче все лице, пiдборiддя, осяянi сiрими, ясними, розумними й смiливими очима, взагалi надавали рiзко означеним, енергiйним рисам його обличчя якогось твердого, впевненого виразу, повного рiшучостi.
Ся твердiсть виразу тепер, коли вiн усмiхнувся вiдблиску весняного дня, трохи зменшилась, i в очах йому засвiтилось якесь задоволення переможця, людини, що, зробивши дуже важне дiло як слiд, стала на голову вищою в своiх власних очах, – утiхою творця, що чудово викiнчив свiй найулюбленiший твiр.
Струнким рухом свого присадкуватого, плечистого тiла з широкими грудьми вiн наблизився до вiкна i одчинив його.
Свiже повiтря з новим вибухом сяева влилось в кiмнату, i вiдблиск дня засяяв на шибках iскристим золотом, немов запаливши скло. Десь весело i бадьоро вигравала гармонiйка. Навiть сiрi протилежнi мури дому, залитi сонцем, повеселiшали, а блакить неба в вишинi була чиста й нiжно-блискуча. Радiсть весни влилась йому в душу, i, проходячись по кiмнатi плавно, хоч i так твердо, що дошки пiдлоги потрiскували, вiн здавався сливе натхненним.
Вся його постать, здорова, могутня й струнка, одягнена в звичайний клiтчастий гарнiтур, який тiсно облягав його мускулисте тiло, – здавалась втiленням сили i розумноi волi. Випнутi груди, широкi плечi, на яких панувала здорова голова його з одвертим, дуже енергiйним i свiтлим обличчям, мускулястi мiцнi ноги i дужi руки з широкими долонями, тепер засунутi в кишенi, нарештi спокiйна, впевнена, рiвна i сильна хода його, все вкупi пiдтверджувало те вражiння.
Тепер, струнко рухаючись, вiн почував всю силу й мiць своеi iстоти. У душi йому та сила, пiдтримана тепер впевненiстю в своi творчi здатностi по скiнченнi важкого дiла, буяла i вроджувала натхнення. Очi сiяли йому цим натхненням. Порив рвався з широких грудей. Вiн тихо почав наспiвувати голосом, в якiм бринiла сила почуття:
Wermirmein Werkbezahlt! О Pfarrer, Pfarrer!
Wohltihr das Gluckbegl?ckt; den Lohnbelohnt.
І ледве помiтна хмаринка пронеслась по його рiвнiм чолi, кинула вiдтiнь на ясний погляд, бо в душi виникло те Werk[2 - Робота (нiм.).], яке вiн утворив… Але хмаринка та, як в ясний день, миттю розтанула i зникла.
Знову позiр його прояснiв. Знов у душi забуяв порив, i вiн знову заспiвав:
Wermir, mein Werkbezahlt! О Pfarrer, Pfarrer!
Wohltihr das Gluckbegl?ckt; den Lohnbelohnt
Nenntimmerhinmein Werk, wennichesnannte.
Ein Glockenspiel[3 - Хто мою роботу менi оплатить! Отче, отче! Хочете щастя ощасливити, нагороду винагородити. Назвiть усе-таки мою роботу, коли я назвав ii Дзвоном (нiм.). «Ein Glockenspiel» – також убивство присудженого партiею на смерть зрадника»…].
Вiн виконав присуд партii, який взяти на себе вагались другi члени, i вбив зрадника, що, перейшовши в таемну полiцiю агентом, мав тепер видати всю органiзацiю. Вiн спокiйний цiлком, i переконання, що вимовилося словом, у нього втiлилось в дiло.
І так просто, як слiд справжньому борцевi. Увiйшов у передпокiй, коли йому одчинив старий пiп, батько зрадника. На запит, кого йому треба, вiдповiв, що старшого сина. У передпокiй з кiмнати лiворуч вийшов той, кого йому було треба, Тартаренко. За ним стояла старенька мати.
Вiн вистрiлив.
Куля попала в лутку протилежних дверей, що були збоку. Мати, скрикнувши не своiм голосом, кинулась захищати сина собою.
Вiн раз за разом вистрiлив ще двiчi.
Батько перелякався i вибiг гукати на помiч. Мати стояла поперед сина, немов занiмiла.
Вiн наблизився до них.
Мати всiм своiм тiлом захищала сина.
Корденко, вийнявши з кишенi нiж, ранив ii злегка в мускул в правiм боцi, аби лиш здихатись квочки, що, захищаючи свое курча, тiльки заважала.
Зрадник почав тiкати в кiмнати, коли мати впала, скрикнувши. Вiн кидаеться за ним i наздоганяе його в спальнi, вмить хапае за горло i падае разом з ним на долiвку.
Б’е в серце, в горло, в живiт…
Без озвiрiння, лиш рахуючи на те, щоб вiн вмер, бо треба зробити дiло як слiд.
Кров порскае йому на пальто… Битий дрижить, ввесь конвульсiйно рухаеться в його руках…
