скачать книгу бесплатно
Ідуть години непримiтно, а вiн iще нiчого не зробив. Сонце пiдступило пiд обiдню пору, до дверей хтось застукав.
– Хто там?! – гукнув, здригнувшись на крiслi.
– Я, ходи обiдати, – озвався голос жiнки.
– Дай менi спокiй, подай менi обiд сюди…
– Ще що! Хiба ти шлюб узяв з тою вiдьмою!
– Забирайся геть! – крикнув люто Іван.
Жiнка вiдступила. За годину принесла служниця Оксана обiд i поставила на вiд-сувальне вiкно. Та артистовi нi при думцi обiд.
Потягнув трохи не пiв пляшки вина i став малювати далi. Нiколи ще так багато не справляв, як нинi, – а все на гiрше та й на гiрше. Вiд обiду здавалось йому, ще погiршало, що було путне, це понiвечилось…
Став понурий та вражливий, як мiмоза.
О четвертiй годинi знов застукала жiнка.
– Ходи хоч тепер на чай!
– Забирайся вiд мене, – крикнув вiн.
– Та миршавiй собi там, я не торкну вже тебе! – з пересердям трiснула жiнка дверима в iншiй кiмнатi…
Аж пiдскочив на крiслi. Гадав iти на розправу та отямився, сiв назад i став знову малювати.
Та й тепер не йшло – досада його росла в розпуку, кляв себе, жiнку, образ, цiлий свiт…
Тепер здавалося йому, що жiнка забрала йому цiлий хист, забрала з душi все велике, всю справнiсть рук вiдняла… За тих три тижнi ледарювання перегризла все, що творило його вартiсть… Змiй, жiнка-пух!
Сонце сiло серед кривавоi заграви, засяло довкола, заливаючи пурпуровим свiтлом робiтню. Іван опустив руки, сiв на канапi проти образу, став пити чарку по чарцi, похнюпився i шептав:
– Сонце гасне, сонце гасне!
А як посутенiло, здавалось йому, що вже згасло його життя, велике, вартне життя.
Лежав, як камiнь, наче в домовинi…
Нараз зiрвався, обернув крючок – у хатi блиснуло свiтло. Проти нього дивиться його красуня i смiеться, дише цiлим тiлом.
Лице стало оживати, кiлькома почерками кисти викликав тайну, блистiли золотi розпущенi кучерi, дивились на нього сумовитi глибокi очi, яснiло високе чоло, пашiло бiле, рум’яне личко, як рожа, тiльки ще та усмiшка, та гiрка сльозава усмiшка, черк!..
Стук у дверi – кинувся як опарений.
– Чого, сновидо?! – крикнув вiн i одним почерком знiвечив обриси уст… Жiнка вiдiйшла – став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорiв – замрячив живий рум’янець.
За хвилину з живого обличчя красунi зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цiлi груди, жбурнув ним об землю i упав на канапу.
Нараз зiрвався i повiсив образ на стiнi.
Годинник чикав одноманiтно, цвiркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, мiсячна нiч шумiла зорями, а всюди так тихiсько, тихiсько…
Ось муха десь забринiла, перелетiла через кiмнату i сiла на лице його красунi…
А вона так i смiеться до нього, просить зiгнати ту мушку з погожого личка… Але вiн не мае сили руку простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокiйна, непорушна, чиста, непорочна.
Мушка злетiла – постать наче порушилась – виступае, сходить з образу – Боже, що це?!..
– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива i вiчна!
Забув ти за мене, сину гiр! Обкрутила клiщами крила твоi солодка змiя. П’яний ме дом закопуеш талант свiй! Скинь iз себе обiйми ii тiла, а то не прийду до тебе, не буду твоя нiколи!
Івана обняв страх. Стрепенувся i мерщiй кинувся у спальню. Було темно, у третiм покою блимало свiтло. Жiнка стояла у вiкнi, почула його кроки, анi ворухнулась, заговорила до когось знадвору:
– Що ж ви так пiд вечiр нудите свiтом, зорi лiчите!
– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохiд, – вiдповiв хтось.
– Годi, пiзно вже!
– А чоловiка нема дома?
– Та е, але заперся зi своею музою, не iсть, не п’е – а з нею воркуе, – говорила з натиском, знаючи, що це слухае ii чоловiк.
– То ви самi? Менi вас жаль, вийдiть…
– Я дуже радо, вiн собi, а я собi – але вже таки пiзно, хiба колись iншим разом, як чоловiк не вiдлюбиться вiд тоi своеi паперовоi ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловiка.
А вiн приступив до вiкна, остовпiв – це був лiкар.
Лiкар, побачивши його, вiдiйшов i не поздоровкався з ним, тiльки з жiнкою.
– Ганно, – крикнув вiн, – що це?!
– Га, що? – вiдповiла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…
Його очi загорiлися, як ножi вогню.
– З ким?! Чого вiн!..
– Милiший хто-небудь, як немова!
– Як ти смiеш?! – скричав Іван, бiлий, як стiна.
– Може, ще руку пiднесеш, бити будеш? Замкнувся на цiлий день, а я тут маю нiмiти зi стiнами?
Вiн цiлий аж трусився. Зiрвався з мiсця, вхопив за капелюх i вийшов. А жiнка плакала…
III
Була дванадцята година опiвночi, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своiй расi обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка i грав дику степову арiю. Цiла каварня театральних гостей звернула очi в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловiка.
Був це 30-лiтнiй мужчина. На його головi волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолiя. Уста вузькi, кругло витятi, жiночi, грались демонiчною усмiшкою, тiльки щоки вiдбивались на бiлому, холодному обличчi… Вiн затиснув щоки i рвав малою, майже жiночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грае циган.
– Хто це? Хто це?! – питалися гостi.
– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вiвтарi, – говорила синьоока блондина в елегантнiй сукнi, прихиляючись до безвусих товаришiв свого стола.
– А-а, то вiн? Видно, що незвичайний чоловiк, коли змiг сотворити такий твiр, – сказав один з акторiв.
Небавом його iм’я було на устах усiх. Вiн не чув на собi зору людей, тiльки слухав, як грае циган, i дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арiю.
У диких тонах музики причувався артистовi якийсь шалений шум вiтру, клекiт, свист, рев, боротьба могутнiх стихiй. Пiднялися думи в його душi, як хмара, росли, як вiтер, розкуйовдались, як завiрюха, блискали громами, шумiли гураганом, трясли небесами, звiздами стрiляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвiтнiй виставi. Блиснув перед очима та став як живий мiнитись пiд такт шаленоi музики:
Широкий степ без краю, тiльки на одному краю гори синiють. Вiтер гуляе та свище. От, несе два орли попiд небесами… Два орли впали – один чорний, другий бiлий, упали та й б’ються, аж летить пiр’я – котрий буде переможець?!
Чорний орел бiлого з нiг валяе, топче ногами, груди розбивае, рине кров чорна.
Ой той чорний орел переможець!
А орел чорний та червону кров мае i дуже кривавий, хоч вiн переможець!
Циган вiрвав – артист стрепенувся.
– Грай ще! Маеш п’ятизолотник, грай! – крикнув вiн, кинувши золотом на мозаiковий стiл.
Циган заграв знов, та вже сумовитоi пiснi, не тоi понуроi, як шум нетрiв, а тихоi, як вода у степовiй рiцi.
Івановi пригадалась пiсня десь мiж людом перечута:
Ой на степу двi зозулi пали та й сiли, то двi дiвчини, чорна та й бiла, залебедiли, самi собi смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…
Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету i його жiнка, обi кривавi – Боже, що це?!
– Досить! – крикнув вiн, кинув п’ятизолотник кельнеровi, вхопив капелюх i вибiг з каварнi.
– Не побореш, нi, не побореш ii, вона безсмертна, а ти що?! Тiло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.
Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка вiдсунула засуву.
– Панi сплять!
Побiг до своеi робiтнi, блиснуло свiтло – образу не було на стiнi – насерединi лежала перевернена шталюга. Задзвонив на наймичку. Прибiгла блiда старенька.
– Де образ? – гримнув суворо.
– Я не знаю, – прогомонiла Оксана.
– Брешеш, ти знаеш, зараз говори, де образ? Що зробила панi з образом, – скрикнув вiн несамовито.
– Та панi спалили!
– Що? Спалили?
– Порубали на куснi i спалили!..
– Геть!
Упав без сили i закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камiнну опоку. Побiг як скажений до спальнi. З робiтнi крiзь вiдчиненi дверi упало свiтло на блiде обличчя Ганни. Кинувся до неi:
– Вставай, котику скажений, досить нагрiла тiло, вставай!
Жiнка з острахом прокинулась.
– Чого хочеш вiд мене?
– Чого я хочу? Не твого тiла! Де образ?!
– Який образ?! Я не знаю, дай менi спокiй, п’янюго!
Кинувся на неi, як звiр шалений.
– Я – п’янюга? Але ти, бiсова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собi остання… але до святоi речi тобi зась!
Стягнув ii з постелi на землю. На бiле тiло сипалось довгим стовпом блiдаве свiтло з ателье i цiлувало лоно точене з мармуру.
Ганна трималась цiлою силою прибiчки лiжка i стогнала. Вiн вiдiрвав ii i жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неi i придавив колiном бiлi груди…
IV
Сонце звертае з пiвдня над диким гiрським провалом. По однiм боцi зеленою стiною пiдiймаеться з провалу на гребенястiй горi темний бiр. По другiм боцi провалу станула висока скельна стiна, завершена чатинним лiсом. А на днi пропастi котиться з гуком i шумом зелено-бiла рiка. На серединi стiни до одноi каменюки причепилася береза. Пiд нею сидить Іван, блiдий як смерть…
Його волосся покудовчене та запорошене свiтиться вiд поту, на чолi зарисувалася глибока зморшка – тiльки очi дивно свiтяться…
Вiн дивиться в пропасть. Вода розбиваеться по бовдурах i вивертах бiлою пiною, паде вгнутими водопадами, вiдкачуеться спiненими валами вгору i взад та розпливаеться зелено-бiлим шумом на глибiнi, мiниться до сонця. А сонце прище огнистими iскрами, пестить золотим свiтлом розбурхане плесо, красить воду смiхом золото-цвiтним. Смiеться до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев вiдбиваеться вiд скелистоi стiни i несеться на темний бiр, розливаючись жалiсним шумом по лiсовiй глушi. А з темних нетрiв щось наче стогне, жалiбно квилить, iде по лiсi i плаче…
А рiка так шумить i шумить…
Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибiнь пiд водопадом. Йому здаеться, що звiдти виходить той плач, вода розбиваеться об каменистi звали, в нiй товчеться об камiння щось живе, людське, побите, покривавлене i плаче з пiнявоi хвилi… І стелиться той плач до нього по спадистiй скелi, чiпаеться за бур’ян, що вихопився з-пiд камiння, повзе вгору по моховi, драпаеться на камiнний виприск пiд його ногами, лягае на його душу та й тягне його за серце…
А вода так шумить i шумить…
Тягне його до тоi води, до тоi крутежi осрiбленоi шумом. А з неi викочуеться хвиля, пiниться живою струею, мiниться веселкою, бiла та ясна, звиваеться пiд ударами об камiнь, як жива людина. Ось i виринае з пiни бiле тiло, жiночi груди, личко… личко його жiнки!
Закрив очi руками i впав на камiнь.
В очах його потемнiло, – знявся рiй дум над головою, закуйовдився чорним снiгом i надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягаеться коло його, розливаеться клекотом, його тiло облите довкола срiбною пiною. А з неi виринае якась бiла рука, бере його за серце i тягне до води.
