скачать книгу бесплатно
По хвилi всмiхнулася й сказала знов:
– А знаеш що?
Вiн втiшився цiею змiною i чекав на несподiванку.
– Іди ти сим боком в долину, я помчу тим, вiдтак кликнеш, як обiзвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обiзвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!
– Добре! – кликнув i пустився в долину.
Дiвчина скрилася за виступом скелi й глядiла вниз.
Хитала в задумi головою, усмiх виринув знов на личко i прийшла гадка:
– Якби вiн любив мене, то вiдчув би, що я тут лишилася…
Через час учула далекий гомiн, потому слабший, i стало знов тихо.
Сидiла на скелi, самота i нiч обгортали ii поволi.
ДИТЯЧА ГРУДЬ У СКРИПЦІ
Музика строiв скрипку, в нiй будився тихий плач дитини.
Дiтвак сидiв на постелi, жалi скрипки обiймалися з шумом лiсу, з зойком вiтру серед ночi та з маминою думкою.
В хатi пиятика, спiви i танець.
Чупринатi голови, зiпрiлi лиця й широкi зрiбнi рукави замелькали перед очима дiтвака, зiллялися зi спiвом i тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у снi, а над тим дивом верховодила скрипка.
Мати сперла голову на руку й всмiхалася, як би плакала.
Один з чужих взяв ii до гурту, дiтвак став неспокiйний. Мати пiшла в колесо, дiтвака зняв страх. Кличе матiр зразу потихо, потому голоснiше, та вона не чуе його, не видить, лиш бiгае з iншими в колесо i смiеться, як би плакала, аж дiтвака по серцi рiже.
Вiн не може на се довше дивитися i плаче, зойкае на цiле горло, але цього нiхто не чуе, бо його плач у скрипцi.
ADAGIO CONSOLANTE
Бувають твори, що захоплюють таемним чаром. Чути в них запах залiза i кровi, невiдомi нещастя, терпiння злочину, терпкий отруйний усмiх здавленого болю, шепiт богiв, псалом покаяння, плач Ахерона серед тишини вiчностi.
Добрий мистець вмiе дiлити тишину, лиш марний чоловiк фальшивим рухом продирае ii i паде в безодню. Найглибшi музичнi твори постали з тишини. Ритм руху перейшов з тишини в рiзьбу. Той юнак, що ладиться кинути диск, який прегарний в його тiлi ритм руху!
Серце, кров мае також свiй ритм, iнший в любовi, iнший в гнiвi, а ще iнший в годину смертi.
Хто не тулив вуха до зачарованих грудей, хто не вичував мелодiй кровi, серця?!
Серед спiву кровi, серця мовчать уста, а говорить вiчнiсть.
Цiлi роди можна пiзнати, коли лиш вслухатися в ритм iх буденного голосу i руху.
Вiки караюся серед юрби, моя туга випружила слух, i нiколи не зачуваю акордiв, якi трафляли би до моеi душi. Живу серед поганi без слуху, серед самих фальшивих звукiв…
І знов клониться перед Твоiми святими тiнями мiй дух, безсмертна матiнко моя…
Коли Ти промовила, Твое слово полонило душу, коли отвирала дверi, отвирала глибiнь почувань i тайн, коли iшла в Твоiй ходi чув лиш я шелест розчарованого лiта, ритм пiснi, що тремтiла в Твоiй безсмертнiй душi.
Матiнко моя кохана… моя творча Сльозо… Ти дала менi душу, а я ще не знайшов слова для Тебе…
II
Була весна, i був святочний ранок, як казка.
Батько i мати пiшли до святинi, ми лишилися дома: я, молодший брат Тiвар i маленький Дан в колисцi. Ранне сонце падало крiзь отворене вiкно на помiст. Я читав книжку, Тiвар сидiв коло колиски i забавляв Дана. З-поза книжки видiв я, як сонце творило в помостi ясну безодню. Хлоп’я було веселе i смiялося вголос. Люблю дiточий смiх, але Тiвар робив зi себе дивогляди, що Дан аж заходився, i се зачало дразнити мене. Я вiдвiв очi вiд книжки, Тiвар зрозумiв се i дав спокiй, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться вiн на Тiвара i дрижачим голоском чекае на леда рух в його лицi, аби вибухнути знов сердечним смiхом. Тiвар взяв його з колиски, носив по свiтлицi i гойдав на руках.
Не раз силуюся збагнути ту хвилю i не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тiваровi з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом – дитина вдарила головкою до помосту i в тiй же хвилi пiдхопив його Тiвар i занiс в колиску.
Був я тодi дуже молодий, i признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не мiг вiдвернути очей вiд книжки, лише на страшний плач дiтвака вийшов з хати.
Вернули родичi, Дан хлипав в колисцi. Перемучив нiч в гарячцi, а на другий день помер рано.
Я вбирав в коморi бiлу сорочку i заходився тайком з плачу та ламав руки.
На похоронi думав над тим, що не видiв Тiвара три доби. Тайна стала мiж нами обома. По правдi, я боявся стрiнути його. Коли припадково замiтив я його осторонь боком ока, був блiдий, як папiр. Бiдний хлопець мучився i не спав три доби.
Тiвар, той непосидющий, веселий хлопець, змiнився до знаку. Покинув товаришiв, забув усмiх, всяку розривку, а полюбив тишину i музику. Я був з ним цiлих кiлька лiт, але за той час ми нi разу не лишалися оба. Коли доходило до того, то вiн все висувався зручно i лишав мене самого.
Я виiхав на студii, кинувся у вольний вир, але одинокою душею, яка завзято оправдувала перед рiднею i боронила кожний мiй крок, був Тiвар. В тих часах писав вiн до мене про все, що дiялося серед наших. За себе не згадував нiколи анi словом.
По школах взяв вiд батька пiдмогу, виiхав на чужину i пропав без слiду.
III
Блукаю по свiтi, вже й посивiв i похилився серед фальшивих звукiв.
Не раз серед ночi мигне деяка хвиля з життя – зiрвуся i бiгаю по хатi.
Отсе навiдався до могилки Дана… Запалася, лише берези збiгають до неi в долину, як стрункi бiлi дiвчата.
Слухаю i собi не вiрю.
Пливуть тони, дивна музика… знайомi таемнi тони. Лише скрипка може 'iх виспiвати, бо грудь скрипки се грудь дитини…
Лине скарга з далекого свiту… Сльози перемiнилися в дiаманти i падуть на глибiнь, а на тiй глибинi струни арфи. Чим бiльше звисока вони падуть, тим тони вищi, а чим нижче сльози падуть, тим гомiн яснiший.
Чую смiх дитини, сердечний, захоплений смiх розбавленоi дитини. Нараз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейкiв вдарили крила смертi…
Пiсня без слiв, без iменi… Я лише знаю, що се твiр Тiвара. Вiн посилае менi його з далекого свiту на розрадоньку серед болiв дня.
По бiлих березах повiяла дрож. Кулилися, як душi жiнок.
По струнах неба пересунувся кiготь вiрла i палець дитини…
ДОРІЙСЬКЕ ПІДСІННЯ
У стародавнiй святинi, покинутiй на горi за мiстом, заколочують потомки спокiй давнiх богiв i построюють своi гри. Пiсля тисячi лiт дочекалася святиня, що вiдновлено в нiй Софоклового «Царя Едiпа».
В першому ряду сидить артист i видить, як велич сеi трагедii затяжка на нинiшнi сили, як уся ii вага скриваеться перед публiкою – Едiп i публiка – обое слiпi; тiлько Едiповi не снилося пiзнавати ii.
Стрiнувся трагiзм слiпоти Едiпа з комiзмом темноти нинiшноi суспiльностi. А може, ся друга слiпота ще бiльше трагiчна?
Артист заглибився в штуцi, його забуття мало таку силу, що зайняло увагу дiвчини. Вона вдивилася в нього всiею iнтуiцiею i забажала глядiти й вiдчувати його душею.
Зовнi святинi повiвають хоругви в погiднiм вечорi, а подалiк сидить на плитi бабуся. Вiдшепотiла молитву, сперла голову на руку i вдивилася в древнi, камiннi стiни святинi. Сутенiе. На темнiм пiдсiннi заметушилися двi потворнi тiнi, бабуся здригнулася i подрiботiла вдолину.
Представлення скiнчилося, в святинi знов пусто i глухо.
Минають днi i ночi, дiвчина в’яне, розсiваеться в тiнях туги i смутку, а артист не видить i не знае нiчого.
Одноi ночi зiбрався в далеку дорогу i переходив через гору попри святиню. Ішов через пiдсiння. Було тихо, мiсяць свiтив ясно i метав грубi тiнi аркад. Долi стiни спочило смутне свiтло. Артист сiв на камiннiй пiдлозi, вдивився в те самотне, мертве свiтло, а воно мало мову i притягало його. Дрож перебiгла по ньому, вiн вихопив кинджал i оглянувся. Кругом глухо й пусто. Заглибився знов в свiтло на стiнi, вiдчув смуток розлуки з сим мiсцем навiки. З пiдземних коридорiв долiтали здавленi зiтхання i стогнання, таемничi шелести i гомони, перед ним розвивався блiдий величавий хоровод богiв, розвивався чарiвним танцем i линув, як хмара, з святинi понад мiртовi й кипарисовi кущi. Артист не замiтив, як до нього наблизилася хитка жiноча тiнь. Вона станула хвилину i кинулася на його шию. Заглушений даремним страхом, вхопив вiн кинджал, пробив ii i втiк.
У далекiй дорозi здригався вiн не раз, не два на той спомин i вiрив, що втiк з рук розбишаки.
Хто переходить нiччю через те пiдсiння, чуе, як зачiпае його крило таемного смутку, але воно щезае скоро.
Занавiса упала. Правдивi, великi драми не все виходять наяву, вони остаються поза людською увагою так далеко, як тi двi тiнi, що налякали задуману бабусю, i не нам судити такi злочини.
КАРТИНА З ДНЕВНИКА
Такий тихий погiдний свiт бувае раз на рiк, а може, – нi разу в життi. Зеленi береги, розлогi долини, гаi, лiси, живий веселий рай в дуговiм морi ранку.
З чарiвних тiней гаю на горi виринае будiвля i приманюе до себе усю поезiю сего раю.
Я прискорював ходу i помiчав, що в мiру того, як багатство старого замку прибувало, гора зливалася з краевидом, який я залишав за собою. Мене очарувала далечiнь долини за мною, я не видiв в нiй великого спаду, нi великоi висоти вгорi, на якiй стояв i любувався тим достроем.
Іду поволi, плентаюся мiж корчами, гублю дiйснiсть, минувшину i стаю легким, вiльним, а херувими осiняють мою душу такою поезiею, що плачу з утiхи.
Замчище мохом поросло, замiсть молодят в обiймах, рiснi повоi пригортають старi тесанi каменi. Зiлля i цвiти заховують пам’ятку молодостi, любовi.
Тiнню входив я з фасаду в мармурову глибiнь сiней, у спiралi тихих коридорiв й оглядав у тiнистiй величi саль свiтла, що вийшли з безсмертноi волi геройських душ i вернули так загадково, що годi вислiдити, звiдки тут взялися. Блудять по зчорнiлих портретах, цiлують фосфоричними устами хмарнi чола, яряться на порохнавих ложах, снуються в поблеклих нарядах по звiтрiлих мозаiках i хлипають, то витягаються пiд рiзьбленi склепiння вiконних каблукiв i майстерних касет стелi, мерехтять на камiнних китицях цвiту-винограду, а я все чую, що у тих свiтлах тлiе сила, яка постала з могучих душ, i з глибини тишини сну снуе правди смутку й вiчностi.
Виходжу поволi у такiм забуттi, у такiм духовнiм скупленнi, що не чую нi свого руху, нi вiддиху.
Ступенi пiдо мною виджу, як крiзь сон, зiлля найшло свое тепло у студенiм каменi.
Я опинився коло крайноi колюмни, кучерявi корчики розсипанi коло неi, очi перебiгли по широкiй пiдставi колюмни, i я заки розглянувся – застив на мiсцi, як вiд грому.
На краю пiдстави i я – i не я.
Струменi морозу прошибли мене й обняли залiзними обручами, я подався вбiк i полетiв стрiлою вiд замчища.
На бережку за корчами охолов страх, але те, що я видiв, опанувало мене.
Я прилiг до румовища й слiджу.
Таемничоi появи не видко, але в менi дрижить непохитна, глумлива певнiсть, що вона не лиш не ворухнулася з мiсця, але навiть не завважала мене.
Стежу пильно, довкола погода i така тишина, що нi листок не здригне. Пригадую собi, що нинi не видiв я ще нi одного чоловiка, нi звiряти навiть. Гейби увесь свiт вимер. Я дивився пильно д’крайнiй колюмнi i не мiг збагнути того, що зайшло. В ту мить, як схоплював я попередню хвилю, в ту мить пересилення мiж душевним скупленням, а зовнiшним забуттям вчув я, що дух менi займае, i виджу на камiннiй пiдставi ту саму постать.
Чоловiк закутаний в чорне, як вугiль, простирадло, сидить i глядить уперто перед себе, а його очi свiтять з пiдлоб’я так, що не видко зiниць, лиш блискучi бiлки.
В менi усталювалося пересвiдчення, що ся поява не знана на люднiм мiсцi, що ii виключне царство – се зачарованi урочища i самота старинних замчищ.
Чи се поет, чи демон – менi байдуже, мене цiкавила чимраз бiльше математична точнiсть сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкiнцi вiдчитав я в сiй появi цiлу необмежену мiстерiю незнаних синтез, майстерну аналогiю, живе доповнене старого замчища.
Нудьга налiтала на мене, я глянув знов туди, куди смотрiла уперто постать, i мене придавила знов грiзна тишина, приковала так, що я не мiг утекти, нi рушитися, лиш вгрiб пальцi в землю i тремтiв усiм тiлом.
У хвилi, як тишина дотулилася вiчноi мертвеччини i, як здавалося, настае кiнець свiту – зiрвався громом такий гураган, що я вдарив лицем до землi.
До мене долетiв регiт, я пiдняв очi й узрiв крiзь шалену метушню пiску i галуззя появу в бiсноватiм танцi, чорна плахта розвiвалася i мигала на голих кiстках, я замкнув знов очi i котився вдолину.
Як довго се тривало, не знаю.
Мене збудила знов звичайна свiжа погода.
Я встав i вздрiв перед собою широку лаву чорноi спустошеноi землi, видертоi великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.
І, не оглядаючись, пiшов я тiею чорною лавою.
БІЛИЙ КОНИК
Моiй дружинi Галi
Перекинулася моя жiнка бiлим коником, я сiв на нього, але голос сурм i барабанiв пригадав менi военний розказ, що маю iхати з iншими боронити чужоi вiтчини.
З лави кiнницi гурт за гуртом рушав вперед, мене обiймив неспокiй.
Прийшла черга на мене, мiй бiлий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ мiста, а коли я розглянувся, увидiв себе на розлогiм самотнiм степу.
Бiлий товариш похилив голову i працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очi в тiй пильнiй працi.
– Так мовчки ти все двигаеш нашу тяжку долю.
По дорозi стрiчали ми своiх. Однi пиячили, другi торгували й лiчили грошi, iншi вели сварку, хто з них найлiпший, i волочилися за чуби, а ще iншi йшли на прощу.
– Не буду займати iх, – сказав я.
– Так, так, – вiдповiв бiлий товариш, киваючи головою, i смутним бистрим зором вдивлявся в землю i працював ревно.
Опинилися ми далеко, виiхали на високу гору, а на горi була зачарована звiздочотня.
