скачать книгу бесплатно
Я вибiг на самий верх до пiднебноi салi, притулився до найбiльшого дальновида i став смотрiти ген вдолину на те нове мiсто, в якiм менi доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед вiкiв порадила менi дивитися пильно на мури, дивитися рiк за роком в будуччину i шукати своеi посмертноi карти.
Перейшов я уважно, терпеливо тисячу лiт i не знайшов своеi посмертноi карти.
Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моеi жiнки на сiрих мурах великого мiста.
Перейшов спокiйно тисячу лiт i не знайшов смерти моеi жiнки.
Я похилився з горя, але вчув над собою гомiн отсеi правди:
– Чого ж хочеш? Ти – самотник, я – бiлий коник, про таких духiв нiхто не знае, не вiдае на сiрих мурах великого мiста.
ПОШТИЛІОН
…Мою невiрну дiвчину засватав iнший. Я був на забавi до пiвночi, а тут досвiта служба, спати не було часу; я вже трохи того…
Взяв я батiг i трубку, сiв на дилiжанс – i гайда в дорогу.
Вдосвiта ворожу звичайно, як менi цiлий день пiде, бо сонце дае життя на землi i невидющого веде за собою.
Того досвiтка туман банував над дiбровою на високiй горi, я дивився з уподобою на се i думав: «Так журба давить чоловiка i так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця i перебере мiру».
Приiжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловiлий, як би хотiв порадитися в чiм.
Видно, йому також заваготiло щось на мiзку i не дало спати цiлу нiч. Передавав менi урядовi папери, листи i пакунки, а в його очах снувалися нiчнi дивогляди.
Пiд самим мiстом увидiв я молоду пару: вона нагадала менi «мою» дiвчину. Була студена, як рання зоря взимi. Вiн в довгiм плащi i капузi. Повiв ii в лiсок.
В мiстi двi години спочинку, я повернув в шинок – клин клином вибити. Виходжу, порошить дощик, як марево, вулицями снуються люди, чи тiнi – менi однаково.
Сiв на дилiжанс, помахав батогом, конi бiжать самi, фiри уступаються; я притулився до кута будки i дрiмаю далi.
Крiзь марево повидiв я, що тiнi рухаються живiше, розказують собi якусь новину, – менi байдуже.
Нараз вскакуе до моеi будки молодий чоловiк в плащi i капузi, бере з рук трубку i зачинае грати. Я вiдразу полюбив його. Конi летять, як бiснуватi, сутолока розступаеться i глядить з дивом, а молодий чоловiк не грае, але чаруе душу. Грае про невiрну дiвчину, як завiв ii в лiсок i посадив мiж червоним маком сталевий кинджал. Слухаю тоi пiснi, з серця кров пливе, грудь вогнем сипле.
Коли я прокинувся, товариша не було вже при менi, довкола лиш пустi стернища.
Конi станули коло першоi стацii. На ганку дрiмав жандарм з настороженим карабiном, я ладив обрiк, одна лише думка снувалася менi з-пiд вечiрних брiв.
Василь ПАЧОВСЬКИЙ
12.01.1878, с. Жуличi бiля Золочева на Львiвщинi – 5.04.1942, Львiв
Навчався в гiмназiях у Золочевi та Львовi, пiсля чого вступив до Львiвського унiверситету. Виступивши за викладання украiнською мовою, невдовзi мусив перейти до Вiденського унiверситету.
У 1901 р. видав першу збiрку поезiй «Розсипанi перли», яку тепло привiтав І. Франко. Пiсля неi вийшли його драматичнi поеми «Сон украiнськоi ночi» (1903), «Сонце руiни» (1911), збiрки «На стоцi гiр» (1907), «Ладi й Маренi терновий огонь мiй» (1913). Був одним iз органiзаторiв лiтературноi групи «Молода Муза».
Пiд час Першоi свiтовоi вiйни Василь Пачовський, як i Богдан Лепкий та скульптор Михайло Паращук, працював педагогом у таборах украiнських вiйськовополонених росiйськоi армii, а пiсля закiнчення вiйни був гiмназiйним учителем на Закарпаттi, що дало йому матерiал для поеми «Князь Лаборець» (1924), книги «Срiбна земля».
У 1933 р. В. Пачовський переiздить до Львова, багато пише й перекладае. Зокрема, створюе драми «Роман Великий», «Золотi ворота».
ЖЕРТВА МИСТЕЦТВА
І
Маляр сидiв у своему ателье i вiдмальовував iдеальну жiночу постать.
Як учитель малярськоi академii вiн пiзнав ii як свою ученицю. Вона була така нiжна в усiй своiй духовiй красi, що захопила його вiд першоi стрiчi. Вiдтодi, як тiльки входив до своеi робiтнi, вона ставала перед його очима, як з’ява, та всмiхалася до нього.
Була це молода дiвчина, ясна, як рожевий цвiт. Овальний ii вид окружало золото-кучеряве волосся, розсипане за точенi бiлi рамена. Над глибокими очними ямами спускалися на шнурочку чорнi брови до зморшки, що сумною задумою затiнювала яснiсть чистого чола. Хоч личко бiле та рум’яне пашiло, як рожа вранцi пiд росою, синiми глибокими очима виглядала незбагнута туга. На малинових вузеньких устах грала гiрка усмiшка розчарування. Шия, груди i цiла постать як виточена з мармуру. Прозирала з-пiд прозороi обслони i дихала якимсь притаеним життям, душу брала на себе…
Малював, добираючи фарб, знов замазував i нищив наложенi вiдтiнки… Досада брала його на свою несправнiсть, на фарби, на пензлi, на муху, що бринiла над вухом, на солов’я, що щебетав у клiтцi, на шум дерев, що лився пахощами крiзь вiдчиненi вiкна… Все йому було на завадi! Що не гляне на образ, а дiвчина так i смiеться до нього, так i дише, пестить його очi, цiлуе, душу бере на себе – а його, його твiр дерев’яний, сухий, без життя!..
Знов малював i серед працi не чув, як до робiтнi ввiйшла жiнка i станула йому за плечима. Висока, струнка, як тополя, з волоссям чорним, як циганка, а бiлим, як снiг, обличчям. Великi чорнi очi грали блиском, як зорi на свiтанку. Чорнi, як вугiль, брови стелилися дугами по високiм чолi, на скронях жеврiли матовi рум’янцi, вузько викроенi вуста аж смiялися кармазином. Шия, гей лебiдь, визирала з-пiд бiлоi сукнi i вiдкривала за прозiрчастою тканиною високi груди, наче рiзьбленi з пiни та алебастру. Круглiсть рамен доповнювала гармонiю постави iдеально збудованоi жiнки.
Стояла за плечима i дивилась, слiдила усмiх i запал очей свого чоловiка.
– Ваню, ходи на чай! – сiпнувши за рукав, промовила вона.
– Дай менi спокiй, пий сама! – вiдповiв нехотя артист.
– А що я сама? Ходи, подивитися, як менi добре в тiй сукнi!
– Добре, ага! – бубонiв неласкаво, мiшаючи фарбу.
– Е, ти не дивишся, подивись, ходи на чай!
– Не пiду, пий сама, не маю часу!
– Самiй нудно менi та й сумно!
– Я не забавовий смiхун, – вiдрiзав рiзко, – не маю часу, iди!
– Все не маю часу, так уже з тобою нi поговорити, нi з’iсти через ту якусь… – дорiкала жiнка.
– Краща менi з нею розмова, – вiдповiв уiдливо Іван, – в неi душа! Видиш, кiлько душi в тих очах…
– Така мавпа, – з досадою крикнула жiнка.
– Мавпа ти сама, iди геть звiдси! – І в нестямi скочив, мов ужалений.
– То менi життя, сиди, як у тюрмi, сама та й сама, а вiн сiв та й смаруе! Коби хоч що з того! Хто тобi що за те дасть?! От, краще малюй той образ до церкви, вже так довго ждуть… А вiн смаруе ту зводницю якусь!
– Ідеш менi звiдси! – крикнув люто Іван, вiдчинивши дверi.
Жiнка вийшла плачучи з кiмнати. Вiн сiв схвильований перед полотном i хвилину бубонiв пiд носом:
– То гадь, плазун, iдiотка!
Небавом успокоiвся, черкнув кистю об палiтру i дивився на портрет… Дiвчина так i смiеться до нього, дише, пестить його, цiлу душу вбирае у себе…
Непримiтно минають години, а вiн дивиться на неi.
Дивиться i туга проймае його, якiсь дивнi радiснi променi сипляться з очей, – вона така гарна, така гарна!
– Я чую тебе, чую, – говорить вiн до неi, – та як тебе змалювати? Що менi не дае вловити ту твою глибоку тугу за утраченим щастям?! Що е мiж нами, що дiлить нас, що, дiвчино кохана, зоре моя!
Дiвчина наче оживае, далi уста ii розхиляються i вiн чуе виразно:
– Твоя жiнка! Твоя жiнка!
Вжахнувся i подався взад. Дивиться – вона смiеться до нього, але не жива i не мертва – твiр мистецтва.
Встав з крiсла, став ходити по кiмнатi, в душi прокидаеться жаль до жiнки, серце окривае туга за самотою, туга за давньою волею, розростаеться, цiлу душу туманом сповила…
– Що вона робить? – блиснуло йому в головi.
Станув, вiдхилив дверi i тихо пiдiйшов через спальню в iншу кiмнату, якоi два вiкна виходили на вулицю.
Були вiдчиненi, в однiм хильцем оперта стояла його дружина. Навшпиньки пiдiйшов ближче – не плакала! Глянув у друге вiкно, дивиться – йде високий, рослий мужчина, славний лiкар, багатий на цiле мiсто. Високе його чоло, здоровий вус, бистрi очi i ставна постава були приманою для жiнок цiлого мiста, тим паче, що парубочив iще, та й багатир був.
Саме переходив попри друге вiкно i вклонився його жiнцi.
– Добрий вечiр! – промовив.
Вiдклонилась мовчки з вимушеною усмiшкою. Лiкар перейшов раз i другий раз повернув i знов…
«Чого вiн шукае пiд моiми вiкнами?» – подумав Іван.
Страшна думка скребла за серце. Саме як переходив коло вiкна, здавалось йому, що повернув очi на його жiнку. Слiдкував за ним – дiйсно: лiкар вiдвернувся лицем до неi i усмiхнувся.
Серце Івана гей жаром обсипало.
– Ганно! – вiдозвався глухо.
Не ворухнулась, мов не чула, ждала, аж пiдiйде до неi та й обiйме, припрошувати стане.
– Ганно, геть вiд вiкна! – крикнув суворо.
– Що, Ваня, що тобi? Такий голос! – заговорила з острахом.
– Вiдступись! кажу тобi, ти мене зi свiта зженеш! – очi загорiли в нього, як двi свiчки.
– Ваня, Ванечко, – защебетала солодко, – хiба ж я що? Я тобi неба рада прихилити!
– Не солодись, знаюся на тих солодощах, бiсова тварюко!.. – кричав несамовито Іван, падучи на отоману.
Припала до нього, як ясочка.
– Геть! – вiдтрунув ii, понурившись, як нiч; встав i вiдiйшов у iншу кiмнату. Жiнка припала до отомани, як збита лелiя, i захлипала гiрко.
Три днi не заглядав до свого ателье, а хоч i зайшов, думки його були далеко не при образi – забрала думки червона зависть та краплями гарячого олова скапувала на серце. Ходив, як хмара, а зазирцi слiдив, куди жiнка не повернеться; не говорив до неi нi слова, а очi його падали на кожний ii рух, падали на ii чудово рiзьблену постать i цiлували ii високе лоно, стан ii гнучкий i високий.
Вiн любив ii, ах! як вiн любив ii тепер, яким палким коханням голубив ii! Вона така красна, чудова, зоря його едина, – вона його любка, його!.. А прецiнь вона…
Три днi були з собою нарiзно. Третього дня не видержав, упав бiля неi i ревно заридав, як дитина.
– Ти плачеш?! Ваня, Ванечку, голубе мiй! Чого тобi? – залебедiла вона, припавши йому на груди. Обняв ii, приголубив до себе, так нiжно, так щиро, так дуже…
– Моя, моя Ганнуся, на вiки моя!
– Твоя, твоя, голубе мiй! Ти мене любиш? Любиш, правда?! – щебетала, променiючи радiстю.
– Люблю, дуже люблю, дуже!
– А чого так гнiвався на мене, чого так?..
– Я думав… – увiрвав, зiтхнувши глибоко.
– Що думав, скажи? Чому зiтхаеш?
– Що ти мене покидаеш, той… той доктор… – процiдив вiн тяжко, мов би його щось за горло душило, i захлипав.
– Що ти, Ваня? Я ж так тебе люблю, я нуджу свiтом без тебе. Коби ти знав, як менi тяжко, коли ти хмуришся, я люблю тебе на вiки!
Притиснув ii до себе, як мати дитину, i вона його палко поцiлувала.
Над ними стелилася оксамитна тиха, тепла, солодка нiч…
Тоi ночi зачалось життя в лонi Ганни, а вiчнi зорi дивились холодно i мерехтiли смiхом холодноi iронii над артистом, ..
Та вiн не видiв, вiн жив тодi, як звичайна людина. Три тижнi не заглядав до свого ателье, а все сидiв бiля своеi дружини. Встане рано, одягае ii, наряджае, ходить за нею, очей з неi не зводить… Пiсля обiду сяде та й гомонять обое, як голуби, а пiд вечiр iде вiн з нею в парк, граеться м’ячиком та смiшками розвеселяе.
II
Сходять непримiтно днi за днями серед насолоди. Аби нудьгу вiдiгнати, взявся за той образ замовлений до церкви. Принiс шталюги до жiнчиного покою, поставив, малюе Матiр Божу з дитиною. Жiнка дивиться, сяде на отоманi побiч нього та й шие, гаптуе – сорочки дитинi… От i мрiею в очах щастя: «Чоловiк такий добрий… вiн добрий, тiльки часом роздразнений чогось… як вiн любить ii, доглядае, наряджае, який добрий!.. Добрий батько буде! Коби хоч син прийшов, син! Такий маленький пустунчик, подiбний до батька… Зголубила б вона його, як ота Матiр Божа, – як з води рiс би! Бiгае по хатi, а мама – мама за ним, а вiн сховаеться, так i регочеться, перлами сипле!..
Скiнчив Іван образ, вiддав – усiм до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собi. «Так гарно зробив!» – думае вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усi.
Заплатили три сотнi – купив жiнцi футро i золоту брошку i ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всi у мiстi. От i вже готова, яка гарна! Убрав ii, нарядив, як паву, – провiв на прохiд: очi всiх бере на себе Анна, горда та пишна. Вона йому пiд стать, всi дивляться – така гарна пара! Вертаеться додому, ходить вона коло нього, пiклуеться ним, сама рада, щаслива, очi в неi горять, лице пашить, з радостi землi пiд собою не чуе.
Та не вiдгадае, хоч видить, який це знов смуток налягае на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само вiдiйде! А в Івана рiй радiсних думок знов вертаеться у незглиблену тугу – охопила його нова радiсть, озиваеться творча сила, чуе в собi голос: «Ти геть звiвся, ледарюеш, непотрiб ти, не творець!»
Узяла туга його серце з жiнчиноi кiмнати та й занесла до тоi коханоi красунi-дiв-чини, що жде на нього в ателье вже три тижнi. Та як пiти вiд неi, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жiнка що? Вона тут буде плакати, бiдна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неi найшлася, – треба заждати. Коби скорiше!.. Говорить вiн до неi та думка слова йому вiдривае, жаль i досада точать його серце… Не витримав три тижнi – вранцi пiшов i замкнувся у робiтнi з думкою не виходити, аж не скiнчить свого твору.
Сидить проти своеi красунi, а вона знову смiеться до нього, наче дише, пестить його очi – цiлу його душу бере до себе…
Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палiтру, розтягае фарби, розроблюе… малюе, справляе, вiдступае – дивиться на образ, то на свiй твiр… нi, де йому до оригiналу! Знов здирае фарби, затирае кольори, наливае вина до чарки, п’е i малюе…
