скачать книгу бесплатно
Тепер мерехтить вiн на ii русальнiй русi косi… той гердан…
Дуга, що краснiе на тлi рясних слiз, оживля так пухкi, блакитнi основи.
Скiльки ж то алмазних криштальцiв у ньому iскриться! Той зорею зорiе – цвiтом надii процвiта, той огнем жарiе – прискае жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основi рожевого тла – могильним жалем-розпукою вiн зiр ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить – вiн долi-волi добува, – а той… той останнiй там на краю промiння iдеi розлива…
Дивлюсь на його… на той гердан; дивлюсь та й бачу… кого?.. його чарiвну основу – ii… живучий Гердан!..
Дивлюсь… завмерле серце ожива, рiй думок надлiтае… i я собi берусь нанизувати гердан!..
ОСІНЬ
Непривiтно й лячно тепер у нашому краю. Рудiють поля, скидають свою одiж дерева й, неприодiтi, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осiннiй цар забрав iм все добро й пiшов бундючний назустрiч свому противниковi, зимовому царевi, геть, геть… у темнi лiси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; вiн iз достатками раднiш погуляв би собi гарненько, так годi. Лютий ворiг напосiвся на його багате царство, на його достатки – доконче його завоювать хоче.
Бiднi пiдданцi осiннього царя бояться ворога своего пана; вони знають його смертоносну жорстокiсть, знають його кайдани. Вони хотiли б ще жити на волi й тому радi б стати в оборонi царя осiннього. Хоть i вiн забрав iм всi достатки, що iм здарувала iх земля в замiну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, – бо у нього iм воля. Тим i змовляються вони супроти ворога своего пана, тим i пробують своiх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, органiзуються, а буйний вiтер передае iх раду-на-раду ясному сонцю. Ще день, два днi – i вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочувае себе слабим, непригiдним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою мiць. Із журби поблiдло й заплакало ревними сльозами, що капчуть iз його пухкого покрову.
Бачать тее чепурнi пiдданцi-борцi царя осiннього i тривожаться чимало. Та нiяково iм людоморовi пiддаваться, волi й рiдного краю зрiкаться; вони пiдуть до бою, переможуть, а тодi й сонце повеселiшае й дужче iм пособлятиме.
Не пiдуть з ним лишень тi, що вiддались крайнiй розпуцi i не вiрять у перемогу. То поневольнi зрадники! Вони лишають його… свiй рiдний край й вибираються в свiт за море… далеко-далеко… до Америки мандрують – на чужинi шукають долi-волi.
Непривiтно й лячно тепер у нашому краю.
ВЕРБА
На широкiй млаковинi виросла верба.
Їi нiхто не плекав, не доглядав – сама вона виросла.
І старенька вже вона собi. Самою опоною тiльки держиться, бо в серединi дуплава, зовсiм дуплава. Де вона ж таки не подаеться. Щороку виростають з ii кучерявоi голови новi вiти.
Збиточний вiтер знущаеться над нею; безупину хилить ii гiлля до самого долу. Невдячна пташина вигрiваеться по ii дуплах i обкидае ii за це гряззю. Забагливi людцi деруть з неi кору собi на iграшку, немилосердно деруть… Хто хоче знущаеться над нею.
Другi дерева споглядають iз глумом на неi з плодовитих горбiв. А iй про те байдуже. Вона з нiким не перечиться, нiкому не супротивиться – нишком заплаче та й тiльки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неi чудна вдача!
Вона знае, що плачем не добуде собi луччоi долi, – як не добула ii безталанна Украiна, – та все-таки залюбки плаче…
Дивна собi тая верба! Не правда ж, дивна?..
Василь СТЕФАНИК
14.05.1871, в с. Русовi на Снятинщинi – 7.12.1936, там само
Навчався у гiмназiях у Коломиi та Дрогобичi (з 1891). І там уже починае пробувати писати. Був членом селянськоi «Украiнсько-руськоi радикальноi партii», заснованоi у 1890 р. І. Франком та М. Павликом. Пiсля закiнчення Дрогобицькоi гiмназii (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського унiверситету в Краковi (1892), зблизився з плеядою письменникiв «Молодоi Польщi».
Активно захопившись полiтичною дiяльнiстю, Стефаник втратив зацiкавлення медициною i у 1900 р. покинув унiверситет. Пiд впливом модерноi лiтератури Заходу вiн пише поезii в прозi i пробуе видати iх окремою книжкою. Однак збiрка «З осенi» так i не вийшла, письменник знищив рукопис. Тi поезii у прозi, що залишилися в архiвах друзiв Стефаника, були опублiкованi вже пiсля його смертi. Саме iх i подаемо в нашiй антологii.
Згодом видав збiрки новел «Синя книжечка» (1899), «Камiнний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Мое слово» (1905), «Вона – земля» (1926).
З 1908-го й до 1918 р. був депутатом австрiйського парламенту.
САМОМУ СОБІ
Ти будь у мене, як небо осiнне, уночi – тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчки темненькоi дитину хитае та тихонько-тихiсенько до сну приспiвуе.
Вбирайся, як дiвчина рано вбираеться; як виходить у сад до милого, i так ще вбирайся.
Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.
Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить i коле.
Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнню по свiтi вандрують.
Бiжи, як пристрастi моi, що iх бiльше батогiв гонить, як сонце мае промiння, лови чужi пристрастi та сплiтайся з ними та й разом спалюйтеся.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.
Така будь моя бесiдо!
У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ…
У воздухах плавають лiси та й села серед них.
На небi хмари, як той мох, що примерз до землi у лiсовiй тишинi – сiрий, ледом укритий. Сiрi хмари станули над заходом та й закаменiли.
Сонце, якби з нього кров спустив. Саме блiде i промiнi такi.
Воно засунеться за тi сiрi скали над заходом. Обiйде, як злодiй, i прокрадеться.
Якби розбив хто отi примерзлi хмари, то станув би понад сонце. Створив би новi зорi, бо iх багато закованих там сидить.
* * *
Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!
Лiси би зашумiли, заспiвали би села.
Там закований голос сопiлки моеi, що, як вона грала, то луг до сходу хилився.
Там схований шелест листкiв придорожнiх, що шептали, аби вiвцi моi iх не переступили, аби в шкоду не забiгали. Там заклятi слова коханки. Що слово промовляла, то кожде спiвало.
Лиш аби сопiлка заграла, аби вiвцi моi повернули та коханка заговорила!
Ой, вже нi!
Душа сидить у скалi, як злодiй. Не вилетить вiдти дiвчина у бiленькiй сорочцi, бо нема сопiлки моеi, бо моiх овець нема та й коханки не маю.
Не зашумить лiс, не заспiвають села.
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ…
Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!
Бiла рожа пiдiймила квiт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвiту понад жовте листя.
Каже вона:
– Ще-м на цiм свiтi не набулася. Я ще бiла, як снiг бiленька, та й вже усихати?!.
– Краями квiт мiй застигае. Мороз в душу лiзе, у середнiй листочок найменший, що ще жовтавий. – Вполудне приходиш, сонце. Збавляеш мене вiд смертi. Не приходи вже! Най зiв’яну разом з найменшим листочком жовтавим.
– Бо зорi вночi з мене насмiхаються. Мигають очима, як царiвни на просту дiвчину.
– Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвiтуся. Я зорi перейду i людей вiтати буду бiлою рожею.
Сонечко схилило сполудня i рожа похилила голову, як маленька дитина. Стрiмголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!
ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА…
Пiд горою коло лiса стоiть хатина. Повзае по землi, як перевалений хрущ. Вiконця якурат такi, як хрущевi пасують. Маленька сiточка шибок у рямках.
У тiй хатинi сидить стара баба на стiльцi. У руках тримае костур, утрое довший вiд неi. Рушае губами, але вони не сходяться, бо шкiра, як ремiнь у водi, збiглася та й не досягае.
Так до опiвночi цiпенiе. Вопiвночi всуваеться кiнська голова через порiг та й «сла-вайсу» каже.
– Навiки слава! То ти, пашкудо? – зашепеляла баба.
– Я. Принесла-м лопуховий лист зав’елий, завтра вмреш.
Сказала голова та й поклала той лист коло баби.
– А стара шо казала?
– Казала, аби-сь цвiт папоротин дала.
– Не дам, не дам! Най би була минi порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвiт, то нiчим стала.
– Мусиш дати.
Голова пiдлiзла на полицю. Взяла цвiт з платочком i пересунулася через порiг.
Стара ворожка над раном умерла.
Всi люди знали, що у ворожки була кiнська голова, що лист лопуховий принесла, а цвiт папоротин взяла для найстаршоi ворожки.
РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ
Вацлавовi
Раненько чесала волосся. Крiзь вiкно протискалися промiнi осiннi. Сповзали з волосся як срiбнi, тоненькi ниточки з золотоi брили.
Як вона чесала, то широке листя горiха пiд вiкном хиталося поволеньки i перегонило промiнi з одноi шибки в другу.
Шум горiха вкрадувався в ii гадки. Помалiше, все помалiше водила гребенем по волоссю – та й перестала.
Сперлася обома руками на стiл, а волосся впало та й плечi закрило, та й крiсло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадае. Спадаючи вижолобили собi хвилi дорогу i пiдмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як бiлий камiнь, тота шия.
– От осiнь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що вiн мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негiдна, бо-м далася на пiдмову? Або, приносиш його мислi, що я старiюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горiшку, що ти шепчеш?
Склонила голову на бiлi руки. Жмут волосся впав i закривав синi лiнii, що ними руки утканi.
– Скажи бо, горiшку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплi, що вiдiрвалися вiд того водоспаду.
А за вiкном шепотiв горiх широким листям: Чешися, дурна, вiн тебе любить!
ВНОЧІ
– Твоi очi пробитi чорною хмарою. Стадо чорних птахiв вилiтае з хмари, як ле-лики, i кругом тебе облiтае. Без нас тебе облетiли.
Японська рожа похилилася i било кактуса до пiвночi обернулося вiд голосу.
Другий голос:
– Голосом своiм – перлами тебе обсиплю, зором своiм – вогнем тебе скупаю, очима своiми чорними стрiлами тебе напою. Перлами чорнi птахи загулю, вогнем iх спалю, стрiлами чорними пострiлю.
Японська рожа цвiт впустила i лист кактуса д’нему схилився.
Третiй голос:
– Всi зорi з неба стягну до тебе. Всi пасма яснi висную iз очей ясних i зв’яжу з пасмами зорiв на небi. Та й над землею пiд небесами буду в’язати срiбнi промiнi моi, а з золотими впаду на серце коло нiг твоiх i звiзди потягну i звiзди впадуть. Порiжемо чорную хмару срiбними промiнями до половини, а золотими вiд половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.
Упав цвiт другий i лист, що другий схилився.
Четвертий голос:
– Рукою моею махну – всi лебедi злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву i очима погляну – та раем тобi стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синiх моря д’нам припливае.
