скачать книгу бесплатно
І привiтала пана графа бардзо:
– Вельможний пане графе, проше до покою.
– О, нi, не буду я злiзати з коня, бо щось я виджу дивного, що ся теi доби стало за мою рибу. Бо е ваше велике щастя, а вже мое нещастя.
І придумав скоро собi пан, як Гриця до себе запросити. Пише на конi картку, вже не пише «Грицю», йно «просить пан Грегора прийти на диспозицiю». Гриць хоче йти i шукае за своiми латунами, але водяна панна каже:
– Нема i не буде вже твоiх латунiв, бо до третього дня то ся той пан граф вдягне в них.
Пан думае собi вдома, яку б то кару йому видати? Аж запросив других панiв, урядника i касира, i розказуе iм, що то ся стало, дае iм той лист читати. А вони кажуть до того пана:
– Пане граб'я, нiц йому за кару не дайте, йно тiлько нех вiн iде до сонця, за один день цiлий свiт об'iхав i назад щоб приiхав, i щоб спитав сонця, як то за один день цiлий свiт об'iхати. І щоби ввечерi був вже вдома. То лiпшоi кари не може бути суджено, бо одне, що вiн дурний. І вiн, як пiде, то вже ся назад не верне. І пан ся всього позбуде.
І пан собi охоти набрав до того, що його преложонi кажуть, i написав пан, щоб Гриць пiшов i спитав сонця, чого то воно вдень свiтить, а вночi не видно.
Приносить економ той лист до пана Грегора, а панна перечитала i каже, щоб дав пан коня для него i грошей, хоч би триста злотих. Пан з того ся засмутив, але його преложонi йому кажуть:
– А що ж то пану графовi шкодить? Чи нема коня? А як у картах програе вiн триста ринських? Але, прецiнь, спробуем дурного Гриця, що з того вийде i що ся з ним стане.
І пан собi подумав, i охоти пiдiбрав. Подумав вiн, що то правда, що то е мала багателька. Отже, дав йому коня i грошi.
І Гриць поiхав з великою журбою в серцi. А панна дала йому свiй сигнет на руку i лист, який вона написала, яко королiвна, до свого батька i до матерi. Що море ii взяло, що в ставу була втоплена, а такий знайшовся, що, коли вона до ставу приплила, витягнув ii замiсть риби на свiт.
Їхав вiн, i вечiр вже його захопив, стало дуже невидно, i дорога скiнчилася. А з ним iхав економ, котрий був за свiдка, бо йому самому не буде дана вiра. От, нiч iх захопила, i вони журяться, що нема де переночувати. Аж дивляться, щось ся свiтить. То був палац великий. Приiздять пiд вiкно i просяться на нiч, але там нiкого нема, тiльки iдна сама старенька кобiта, панi.
– Що хочете, люди?
– Ми хочем, може би, ви нас переночували.
– Не можу я вас тут ночувати, бо тут вас звiрi з'iдять.
Подав Гриць лист тiй панi. Вона перечитала той лист i запровадила до скали, такоi стайнi, щоби там звiрi не добулися або вовки. А коло дев'ятоi-десятоi години вночi чути щось.
Гудуть, виють, не виють, але так, як крик i галас. Вони страшно полякалися, що iх смерть вже приходить, як та панi казала. А панi дала той лист свому пановi, вовковi.
Вони були заклятi: король i його цiле вiйсько, як були на войнi, у вовкiв. iх зачарували, а вона ся зiстала з малою дитиною i втiкала з свого краю. І як вона iхала на Дунаю, зачала велика фаля бити, i вона ту дитину згубила в Дунаю i в морi. А та дитина не втопилася, а виросла разом з рибою. І iден хлопець ii витягнув замiсть риби на свiт. І та дочка живе, i прислала ту саму печатку, що я iй вчепила. Як все то розказала стара панi тому вовковi, то з того вовка зробився чоловiк. Як вона дала йому перечитати той лист i той перстень йому дала, то все войсько стало знов людьми з вовкiв.
Казав король припровадити Гриця перед своi очi.
– Я разом з тобою пiду з войськом до дочки своеi.
І так вони iхали усi разом, аж приiхали до Грицевого дому. А на другий день казав король пана запросити в гостi. Пан прийшов i привiтався з таким можним царом. І зачав вiн журитися, що вже вiн нiц не е годен зрiвнятися з Грицем. А король розказав пановi, як то ся стало все. Що вiн був зачарований на вовка, а його дитина була в водi, але не втопилася, а жила з рибою.
– А тепер щастя таке прийшло, що вона вийшла на свiт з води, а я з вовка перейшов на чоловiка. Теперка я тут буду паном, а ти, вельможний граф, зi сторони меi маеш вступитися.
І економ засвiдчив, як свiдок, що вiн видiв, як з вовкiв зробилися люди.
І пан з тоi журби не знав, що зробити, i взяв пiстоля, i застрiлився. А Гриць зачав панувати вiд того часу.
Данило Лепкий
(1858–1912)
Народився у с Лiтиня на Дрогобиччинi, був священиком у рiзних селах Галичини, ординальним шкiльним комiсаром, членом Народного комiтету. Тривалий час очолював у Старому Самборi «Просвiту», заснував Кредитове товариство. Друкував у часописах повiстi, оповiдання, етнографiчнi нариси. Номер у м. Старий Самбiр.
Вода в людовой вiрi
Уже найстаршi та й найдавнiшi народи, про котрих тiльки згадуе iсторiя, надавали або самiй водi божеську силу, або зображали собi особне божество, володiюче водою та ii струями. Старi египтяни почитали живучих у водi крокодилiв, а найпросвiченiшi народи старини, римляни i греки, заселяли глибокi хвилi рiки рiзними богами, богинями та духами. Тая вiра про водянi духи, про iхню силу та моць була i есть до нинiшнього дня мiж народами слов'янськими. Воду кождий майже народ надiляв божественною силою, се нiчого дивного, бо ж прецiнь i нинi люди оi науки, як от геологи i натуралiсти, випроваджують з води початок свiта, ба навiть сама бiблiя звертаеся до сего джерела початку свiта та роду чоловiчого. Що ж дивного в тiм, если простий, неосвiчений чоловiк тiй водi, котра его роли надае «влаги» (плодовитости), за помочю котроi шукае вiн свое здоровле та свою через слабость утрачену силу, если тiй водi приписуе вiн моць та силу самого моцного божества? Мiж нашим простим сiльським людом множество рiзного роду вiровань гомонить про той елемент, – в яких видах вiн ся показуе людовi в природi. Я зiбрав, скiльки мiг, невеликий одламок той староi вiри про воду, походячоi з давноi, передхристiянськоi давнини по селах нашого краю, маючи передовсiм на цiли, щоб не одно гарне та вельми поетичне вiроване зберечи вiд забутя, а при тому хочу показати ту велику силу творчества нашого люду, его фантазiю та его погляди на свiт та на природу.
ДЖЕРЕЛА
Не тiлько наш народ але майже всi народи свiта почитали джерела вiд непам'ятних часiв та приодiвали iх рiзними божеськими силами; декотрi своi оселi, мiста та села закладали над джерелами, вiруючи, що в водi кирниць перебувають рiзного роду божества, котрi будуть опiкуватися та пiклуватись жителями та своiми сусiдами. У нас на Руси-Украiнi розповсюдилася широко й далеко вiра про чудотворну, майже божеську силу джерел i нинi гомонить вона голосним гомоном мiж нашим сiльським та маломiщанським людом. Не буду довго розводитися над тим, згадаю тiльки про тое, що наш люд бачить у водi появи чудотворних образiв.
При джерелах, кирницях i потоках Зеленого тижня пересиджують мавки, котрi в людовiй фантазii зображаються божищами; в Лiтинi вiрить простий люд, що по при кирницях, джерелах та потоках вночi св. Юра, св. Онуфрiя, Петра, Івана Купала пересиджують чарiвницi та ворожки, ждучи тоi дуже важноi для себе хвилi, в котрiй вони зможуть набрати з води потрiбноi для себе сили. Я був кiлька разiв на Краснiй-Грушовiй в Дрогобицькiм на одпустi на Успенiе Пресвятоi Дiви. Множество народа з рiзних сiл спiшить до того села в той день до каплички, поставленоi над кирницею серед толоки, обмаеноi, наче зеленим вiнцем, зеленим рястом густих верб. І серед побожних богомольцiв, що тиснулися по цiлющу воду до кирницi, я бачив множество таких, котрi, кидаючи до джерела кусники хлiба, шмати та друге, хотiли затим лишити свою слабiсть або лиху долю в чудотворнiй кирницi.
В Лiтинi в пов. Дрогобицькiм вiруе простий люд, що в кирницю не годиться анi плювати анi кидати камiнем та грудами; нераз чув я, як мати перестерiгали своiх маленьких дiтей, щоби вони не робили того, бо з кирничноi води вирине дух, котрий заскубоче iх на смерть, або порве за собою у глибоку пропасть.
Людовi казки та оповiданя знають такi джерела з чудотворною водою, котра не тiлько помагае на рiзнi рани, хороби та слабости, але котрою умившись, стае i сивоголовий старець назад молодим, черствим та здоровим чоловiком. Тi чудотворнi джерела знаходяться «за синими горами, за густими борами, за великими пропастями та за глибокими озерами». Вiд одноi староi баби в селi Тегловi в окрузi Равськiм чув я, що тi джерела стережуть рiжнi духи, котрi нiкого з людий не хочуть допустити до них. Лише одному старому батькови, котрий через ЗО лiт шукав свого сина, – говорила тота баба, – котрого загубив у лiсi, вдалося в саму Великодню недiлю достати до того джерел, умитися тою водою та одмолодiти. Однак злi духи, довiдавшися про тое, розiрвали его на кусники. Ба, що бiльше: навiть сi кусники з сего чоловiка спалили вони, щоби вони, змоченi чудотворною силою, не оджили.
В Вороблевичах коло Дрогобича чув я таке вiроване вiд одного селянина. Єсли гадину чоловiк здибле, нехай не лишае еi на дорозi або на травi, лише нехай повiсит на патицi на сонцi, бо сли тiлько вода скропить забиту гадюку, вона певне оджие i тогди помститься на своiм убiйцю. Але ще що! Потяту на дрiбненькi кусники гадюку скропити лише кирничною водою, а вона оджие; таку велику цiлющу силу приписуе у своiй вiрi наш люд кирничнiй водi.
В людових казках над кирничними водами стоять величезнi заклятi палати; в лiсi над студеним джерелом в казцi про дванадцять розбiйникiв, записаноi в Равськiм, стоiть печера розбишак. В печерi тiй у темному пiдземному льоху знаходиться величезна дiжка наповнена людськими головами, котрi злодii-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.
Багатий чумак, – оповiдае далi казка, – вертав раз тим лiсом сивими волами додому. Серед темного лiса у ясну мiсячну нiч напали на него розбишаки, забрали сивi воли, одiбрали грошi, старого же чумака завели до пiдземного льоху, стяли голову, кинули еi до величезноi дiжки, а решту тiла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жiнка чумака зi своею одинокою донькою на чоловiка, та дiждатися не може, а далi i каже: «Пiйдем, доню, в широкий свiт тата шукати». – «Пiйдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти пiдеш тихим лiсом, а я широкими полями-степами».
Пiйшла донька тихим лiсом, взявши з собою вiрну собаку. Бiжить собака попереду дiвчини, шукае та нюхае, а дiвчина iде та iде за нею. Іде день, iде другий, уже замучилась, нiженьками поллялася червона крiвця та скропила биту лiсову дорiжечку. Змучена на четвертому днi, сiла дiвчина пiд зелений явiр та плаче-плаче дрiбненькими слiзоньками. А явiр тiльки скрип та скрип. Собака скулилася коло дiвочих нiг та спить. Аж чуе дiвчина щось дуднить лiсом; заперла дух у грудях та слухае. Чуе, ржуть конi, пес зачав гавкати, дiвчина знiтилася та жде, що то буде такого. Аж тут пiдлiтае дванадцять розбiйникiв, страшнi, бородатi та поганi, як нiч.
«Що робиш, дiвчино, тутка?» – запитався еi якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», – одповiла дiвчина. «А де ж твiй тато?» – «Поiхав чумакувати сивими волами та не вертае.» Старий розбишака казав взяти дiвчину з собою, привести до своеi печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким вiконцем. Сидить дiвчина та плаче, визираючи на свiт через одне вiкно. А до вiкна день-денно прилiтае маленька пташина та цвiркае, та б'е крильцями у шибку. Якось раз дiвчина отворила вiконце, пташина влетiла до хати, сiла собi на кiлочку тай каже: «Не журися, дiвчино, таточко твiй недалеко звiдси, дивися в тiй стiнi е дверi», – вона стрiпнула крильцями тай вдарила собою об стiну, – «потисни вдолинi ногою i вони отворяться. Тогди iди до пiдземного льоху, дивися добре, тамка знайдеш дiжу з людськими головами, а у куточку тiло твого батька. Бiжи ж тодi з того льоху простенько до джерела, бери сiм раз воду у губу та неси скропити нею трупа твого батька, приложивши до него i голову».
Я не буду довго розводитися та наводити цiлi довгi казки в тому мiсци, скажу тiлько коротко, що дiвчина послухала пташини, сiм разiв принесла в устах цiлющоi води з джерела i тим способом воскресила свого забитого батька.
Крiм тих джерел з цiлющою водою простий наш люд у своiй вiрi народнiй знае ще джерела з водою шкiдливою житю та здоровлю людини. Ворожка та знахорка одсилае дiвчину полишену любовником-парубком до джерела, що тече з-пiд зеленого дуба; каже тоi води зачерти у синiй, новий горнець до сходу сонця, зварити в нiй чар-зiле, та одвару того дати напитися легиневi, котрий або вернися до полишеноi любки, або «задре ногами». Є джерела з такою поганою та нечистою водою, що, встромивши ногу або руку, дiстаеся на тiм членi тiла струпи або не вилiченi рани. В таких джерелах мае перебувати Обiйник або якась iнша чорна сила, котра любить шкодити на здоровлю та майнi всiм людям.
Що ж в кiнци дивного, если наш простий люд надiлив у своiй вiрi та забобонах кирничну воду надприродною силою, коли навiть серед таких культурних народiв, як французи та нiмцi, простий люд з почестю вiдноситься до декотрих джерел, приписуючи iм надприродну силу?
МОРЕ ТА РІКИ
В округ широкоi та простороi землi розливався ще ширше та довше море, на серединi котрого стоiть бiлий камiнь, на тому каменi росте дерево i по тiм то деревi на птасi грифi можна дiстатися на тамтой свiт (записано в Лiтинi). В iнших сторонах нашого краю, як Рудецькiм, Самборщинi, в Равськiм та Жовкiвськiм вiруе наш простий люд, що на самiй серединi моря пiдноситься величезна золота гора, по котрiй душi небiжчикiв мусять дiставатися на тамтой свiт. Котра душа на тiй землi не шанувала своiх нiгтiв та, обтинаючи iх, не ховала за пазуху, ся так скоро не видрапаеся на тоту високу гору. Будь-що-будь, наш люд уважае море за дверi на тамтой свiт, а по декотрих сторонах, як в Короснянськiм, вiруе, що на конци моря з глибокоi води виринають прехорошi золотi стовпи, на котрих спочивае просторе сине небо.
У морю живуть рiзнi люди та дива. На днi широкого моря живуть такi панни, котрих очi з самiсеньких жемчугiв, а волося iз коралiв та дорогого камiння. Тотi панни лiтом у яснi днi виходять на берег та, поклавшися на зеленiй травi, вигрiваються на сонячному свiтлi. Тогди пiдкрадаються до них немилосерднi моряки, лапають iх, одрiзують хороше волося, вилуплюють жемчуга з очей, а одтак пускають iх назад у море. У морю вiдростае iм назад волосе та вертаються дорогi очi. На днi моря е мiста та села з своiми людьми та рiзними гаями, лiсами та рiзними превеликими багатствами.
У чорному морi живуть мелюзини. Люди по передмiстю в Дрогобичи описують iх двояко; однi говорять, що то е дiвчата з головою, руками, грудьми до самого пояса чоловiчими, а вiд пояса йде хвiст риби; iншi описують iх так, начеб то були через половину рибою, а другою половиною дiвчатами, такi що мають по однiй руцi а по однiй плетвi. Вони суть авторами народних пiсень, котрi в погоднi днi виспiвують: сi пiснi пiдслухують чумаки, учаться iх та розвозять по селах.
В морю е величезнi риби, котрi живут тисячами лiт. Тоти риби рушаються дуже поволи, деколи засипають довгим, твердим сном на серединi моря, виставивши спину на верх. Тогди iхнi хребти покривае трава, на нiм ростуть корчi та дерева. І не раз моряки, доiхавши до тоi риби човном, вискакують на ню, думаючи, що то острiв, але не раз така риба тогди, вражена або вдарена чим, моцно стрепнеся, потрясе собою, шморгне пiд воду i тим способом позбавляе житя морякiв.
Турки пiсля народноi вiри бувають дуже добрими плаваками по синьому морi. Я чув оповiдане в Лiтинi, в котрiм простий люд представляе собi, що турки по морю плавають так добре, наче качки або гуси. Вони стрiляють до свого ворога з ручниць, а одтак самi ховаються перед своiм ворогом у глибокi морськi хвилi.
За сине море одлiтають птицi восени у вирiй, з синього моря виринають розмаiтi звiрята, птахи; з синього моря походять морськi свинки, котрим наш сiльський люд приписуе, що вони витягають ревматизм.
Рiчна вода не вливаеся пiсля вiрувань нашого люду до синього та безкрайнього моря, вона морем тече аж пiд самiсiньку землю довго-довго; тому, если на воду на Великдень кине селянин посвяченi шкарлупи з яець та з великоднього м'яса кiсточки, то все тото за якийсь час рiкою заплине до Рахманова пiд землю, тай там людям з другого свiта скаже: «Христос Воскрес», звiщаючи тим способом iхнiй Великдень.
У рiках жиють русалки та топельники з зеленими студеними руками, з рогами, та кучерявим, русявим волосем. В тих водяних духiв палати з кришталю та прозрачного шкла, з синiми кровлями, а в серединi них знаходяться засланi ложа з барвiнку та водяних лiлей.
Взагалi рiки та рiчна вода одограе вельми важну ролю в духовнiм житю нашого сiльського люду. В народних пiснях, казках та оповiданнях дуже часто згадуеся про тихий Дунай, за котрий поiхав козак в далеку чужу чужину. Зi струi рiки стараеся згадати дiвчина свою будучу долю та свое жите, пускаючи на Купала зеленi з барвiнку вiнки на воду. З Щедрого вечора на Йордань опiвночи вода перемiняеся на вино, а той чоловiк, котрий у Бога щасливий, зможе пiд той час з рiки зачерти вина мiсто води у свiй збанок. Тое вiруване розповсюджене особливо в сторонах положених над Днiстром в селах: Лiтня, Тинiв, Колодруби, Ропчицi та другi. І менi не раз зустрiчалося видiти тамошнiх селян в ту нiч ждучих тоi години, в котрiй би можна вмiсто води зачерти вина.
Посвячена йорданська вода пiсля людового вiруваня охороняе чоловiка од розлучного рода нещасть та недругiв. Чоловiк обложений струпами, ранами та золотухою нехай тiлько скупаеся в йорданськiм полонцi, а певне поздоровiе; таких людей лiчить також купiль в водi в живний четвер. На Щедрий вечiр мiсить у свяченiй водi селянин пшеничне тiсто, робить ним хрестики на дверях та стiнах не тiльки своеi хати але й всiх будинках, вiруючи, що тим способом приступ всiм злим та нечистим духам до свого домiвства. Ба що бiльше! Зiшкробане з хрестикiв йорданське тiсто помагае на рiзнi слабостi та хороби.
Я бачив в деяких сторонах нашого краю переведене людового забобону у йорданськiм днi. Особливо в горах в Сяноцькому, вiрить люд, що купелею в йорданськiй полонцi зможе очистити та позбавити чарiвниць та знахарiв iхньоi сили. Менi зустрiнулося видiти в однiм селi, як парубоцтво серед трiскучого морозу купало три баби в йорданськiй водi, котрих пiдозрiвали в цiлiм селi о тое, що вони е чарiвницями та що забирають молоко коровам.
В Белзькiм та Дрогобицькiм вiруе сiльський люд, що коли чорна градова хмара над суне над село та поле, нiчого не потреба робити, лише ждати на перше зернятко граду; тое зернятко кинути до перехованоi йорданськоi води, а град перестане падати.
В воду кидае вдосвiта на Рiздво газда срiбний грош та миеся в тiй водi, думаючи, що тим способом вiн з цiлою своею сiм'ею стане богатирем.
Але згадаймо звичай, розповсюджений не тiлько по нашiй Руси-Украiнi, але й по других слов'янських землях на Великоднi свята, коли то парубки обливають водою дiвчат! Є села по нашiй землi, в котрих дiвчина не борониться, добровiльно даеся зливати студеною водою, тихо i покiрливо стоiть вона при вербi над рiкою, коли тим часом парубки одну коновку води за другою на неi ллють. Вона ж не борониться та не втiкае, бо вiруе, що тота вода надасть iй краси, здоровля, черствоти, а вконци принесе iй жениха та змiнить не раз лукаву долю на лiпшу.
ТУЧА, ДОЩ ТА СНІГ
Так само, як рiчна вода, так само дощ та снiг почитуе наш люд в своiх вiрованях, казках та забобонах за святий, та односиться до него начеб до якого святця. В Грушови коло Дрогобича мiж дiтьми записав я спiванку, котру вони лiтом спiвали запрошуючи, щоби перестав дощ падати:
Не йди, не йди, дощику!
Я ти звару борщику;
Поставлю тя на дубки, —
Вип'ють твоi голубки!
В Равськiм представляе собi наш люд, що на чорних хмарах, пiд самiсiньким небом, сидить страшно старий дiд, борода у него аж по самi костки на ногах; скулившися ховаеся вiн перед ясним поглядом золотого сонця, бо боiться, щоби жарке сонце у лiтнi днi посухи та спеки не висушило ему его мокроi бороди, у котрiй дощ криеся. Коли повiе буйний вiтер i потрясе бородою того старця, тогди пускаеся дощ. Деколи i тому старому дiду забагаеся погуляти та розвеселити своi старi костi, тогди бере вiн за руку свою стару сестру – тучу, ослонюе ясне сонце темними хмарами тай пускаеся у танець полями, степами, лугами та лiсами.
В Руденськiм кажуть, що дощем, градом, снiгом та тучею володiе святий Ілiя та св. Миколай. А тогди, коли в хмарах гоготить та гримить, сi два святi огненими колесницями розвозять калачики та кидають ними на землю.
Тихий, супокiйний та тепленький лiтнiй дощ, котрий скрапляе селянськi ниви, у вiрованях, називаеся чистим, святим дощем. Бурю та дощ уливний називае наш люд нечистим, i тим дощем володiе нечистий дух або лиха сила.
В Дрогобицькiм в Лiтинi я чув такий опис дощу: «На вершках дерев сидить чоловiк та тримае на плечах шкiряний мiх дощу. Як тiлько захмариться та вiтер повiе, летить той чоловiк попiд самiсiнькi хмари, бере сито та зо свого мiха лле на него воду. Деколи вiтер свариться з тим чоловiком, тогди вiддирае вiд него шкiряний мiх, телiпае ним з цiлоi сили тай тим способом спроваджуе на землю тучу».
Дрiбненький та легенький дощ, котрий довго не йде, називае сiльський люд в надднiстрянськiй дрогобицькiй сторонi дощем «слiпим». Коли сонце свiтить, а дощ падае, тогди чарiвниця масло робить, а дощ той не е дощем чистим, бо его накликала чарiвниця. Взагалi ворожбити, чарiвники та знахарi зi злости або з якого завзятя можуть спровадити на село не тiлько дощ, але навiть хуртовину, град та тучу.
В людових вiруваннях вiщунами дощу та тучi бувають кури, ворони та ластiвки. Загально вiдоме тое вiроване, що на дощ кури пiють та встають зi свого сiданя дуже рано; ластiвки звiщають тим дощ, що вганяються високо попiд самi облаки; ворони же на тучу та заметiль пхаються до села та людських жилищ.
Крiм вiрувань про чистий i нечистий дощ можна також подибати в декотрих сторонах нашого краю поговiрку мiж нашим людом про камiнний, сiрчаний та огненний дощ. Дощ огненний буде падати при кiнци свiта, запалить цiлiсiньку землю, залявши еi перше огненною водою. З дощем у лiтi та на весну з самого неба спадають на землю жаби; особливо належиться згадати тутка про маленьку зелену жабу, котру люд простий в сторонах Дрогобицьких уважае за дар неба, вiдноситься до неi дуже дружно, бо вiруе, що, приложивши тоту зелену жабу до посiдалих та попуканих од буйного вiтру уст, нiг або рук, тим способом вилiчиться iх, а при тiм охорониться на будуче од посiданя та попуканя. Пiсля вiруваня тамочного люду ся зелена жаба не любить дуже рiчноi води, а коли серед лiта настане страшна посуха i всi калабанi висохнуть так, що ся жаба не мае дрiбочки води, чим могла би закропити свою спрагу, тогди вилазить вона на вербу i так, як каня рохкотанем просить у Бога дощу. Тому люд по деяких селах уважае рохкотане тоi маленькоi жаби за признаку слоти. Серед лiта та погодноi осени з дощем спадають на землю також мишi, котрi одтак розлазяться по полях, споруджуючи в зимових засiвах чималу шкоду; з дощем спадае на пшеницю руда i др.
Маевий дощ надае хлопцеви росту та сили, а дiвчинi краси та вроди; тому декуди по наших селах посилають матерi своiх малих дiтей на маевий дощ, щоби iм той надав краси, сили та росту. Єсли на весiлi парубка та дiвчини падае дощ, тогди в деяких сторонах нашого краю, загалом всi весiльнi разом з молодятами тiшаться, бо вiрують, що той дощ принесе молодiй парi щастя та долi; в Дрогобицькiм же я чув, що дощ падае по найбiльшiй частi на весiлю того парубка чи тоi дiвчини, котра любила за свого дiвування поiдати ласощi, а в Грудi я бачив, як молода княгиня заливалася дрiбними слезами на своiм весiлю, бо в тiм дни, в котрiм вона шлюб брала, падав рясний дощ. Стiлько, отже, слiз – пiсля ii вiрованя – прийдеся iй небозi вилляти в житю зо своею парою. Якi два суперечнi вiрованя та якi суперечнi погляди на ворожбу про будуче жите молодих!
Крiм дощу на тiм мiсцi належиться згадати про росу, котра серед погiдноi лiтноi ночi такими гарними каплями вкривае поля, луги та луки. В Дрогобицьких сторонах вiрить люд, що росу самi «янголи» змiтають на землю з ясних звiзд; а на Солтисах од староi баби я чув, бутьтоби роса мала бути тими дрiбними слезами, котрi Пречиста вилляла за своiм сином тогди, коли его жиди били та розпинали, тому щорана ясне сонечко збирае росу iз землi та ховае у золоту скриню. Колись визбирае сонечко всi слези Матiнки Божоi iз землi, поскладае iх до скринi, замкне золотим ключем, а тогди горе буде людям! В Тегловi од одноi староi жiнки я чув, що росу ронить проклята од Бога дiвчина за тое, що на самiсiнький Великдень рiзала на вiнець зелений барвiнок. Тому теперка од Великодня (од весни) аж до пiзноi осени вганяе вона по ночах та ронить слези-росу на дрiбненьку траву, зiля та дерева.
Роса назбирана з ячмiнних зелених колоскiв у святоянську нiч помагае на очи; вночи на св. Юра, Онуфрiя, Івана Купала збирае чарiвниця з трави, з зiля та з дерев росу до вiдерця та робить з неi масло та сир. Хто щорана буде вмивати свое лице, той нiколи не постарiеся, дiвчина же, котра часто обливаеся свiжою ранньою росою, охорониться од рябини, чирякiв та струпiв, еi лице буде завжди гоже, румяне та свiже.
Найменше я змiг зiбрати вiрувань по наших селах про снiг. Докладно про его генезу, про его близшi свойства, про его персонiфiкацiю, не був я в силi помимо моiх старань та допитiв нiчого ясного та докладного розпорпати. В Михайловичах в повiтi Руденськiм чув я од одного чоловiка, що снiг змiтають на землю святi щозими, а в многих селах нашого краю вiруе простий люд, що добре та здорово е натиратися мартовим снiгом, бо снiг той надае краси та здоровля навiть старому лицю. Серед снiгу в ночах по Рiздвi до Щедрого вечера уносяться душi нехрещених дiтей, опирi, чарiвницi та другi нечистi сили в повiтрю. Коли острий стулений зимовий вiтер бовдурить та закручуе снiгом, як у лiтi, порохом, тогди лихий жениться та заводить крутий танець.
ОЗЕРА ТА БАГНА
Нема анi однiсiнького, може, села на нашiй просторiй Руси-Украiнi, в котрiм би простий люд не нав'язував якось якоiсь казки або оповiдання до озера або до багна, яке в селi знаходиться. Менi вдалося в протягу моеi чотиролiтноi мандрiвки та бурлацтва по Галичинi зiбрати та списати чимало таких розказiв про озера та багна, але подавати iх всiх на тiм мiсцi, було би неподобно. Тому я згадаю для одноi цiлостi про озера в людовiй вiрi поверхово, сподiваючися, що колись про них подам бiльше цiкавих вiрувань та казок.
На озера, багна, опарени та баюри глядить наш люд з жахом та трепотом, уважаючи тi мiсця не чистими, бо в iхнiй водi по найбiльшiй частi пересиджуе страшний обiйник, мань або блуд, топельник та другi лихi духи та чорнi сили. В Вороблевичах на просторих, рiвнинних сiножатях знаходиться великий став, зарослий тростиною, очеретом та татарським зiлем. Не дуже далеко од того ставу веде бита дорога одна до Дрогобича, а друга до Медини, котрою день-денно майже вечерами iдуть люде або з недалеких мiст, або вертають з панських дворiв з заробку до дому. Кiлько я наслухався розлучних оповiдань та розказiв про той став! Однi оповiдали менi, що бачили, як з глибокоi води ставу вилазив величезний кiнь у ясну мiсячну нiч, iшов на дорогу, ставав на високiм мостi, полоненiм на Тисменицi i пив з рiки воду, витягаючи свою довгу шию. Був се обiйник – (злий дух) – володiтель i пан того ставу. Давно, дуже давно впилився он так у темну осiнню нiч до вертаю чого з углем з летнянських лiсiв грушiвского коваля, затуманив его цiлком, потiм водив его майже цiлiсiньку нiч по сiножатях а в кiнци над раном завiв его разом з конем i возом над став, тай утопив его на самiсiнькiй серединi ставу.
На серединi сего ставу, серед густого очерету та осоки е закляте мiсце – говорили другi – на котрiм не змогла до сего часу жадна нога чоловiка удержати ся, бо щоби на тое мiсце човном приплив не знати який плавак, сей час погибати мусить. Там бо власне в тiм мiсци сидить сей страшний обiйник.
По озерах, по багнах та баюрах пересиджують чорти та дияволи, а в сторонах Дрогобича, Стрия, Белза та Рудок вiруе люд, що озерами та багнами можна дiстатися до самiсiнького пекла.
На iншi озера та баюри вказуе наш сiльський люд з страхом та тривогою тому, бо вiруе, що на тих мiсцях стояли або богатi оселi, житла або палати, але вони за якийсь грiх запалися пiд землю. І нинi серед погодноi та тихоi ночi можна чути голоси людей в тих озерах. Я наведу лише один розказ записаний в Тегловi од Юрка Дiдуга про невеличке озеро, що лежить посеред Хлiвчанського лiса: «Давно колись стояла тутка красна палата, що належала до старого багатого воеводи. У воеводи було три сина; тому, як умирав, роздiлив цiлий свiй маеток межи них з тим, щоби вони разом в палатi всi три сидiли. Але середущий захланний брат не хотiв пошанувати батькiвськоi послiдноi волi, ему забаглося захопити у руки цiле батькiвське майно. Тому раненько в недiлю запросив вiн своiх двох братiв на мiд солоденький. П'ють брати медок, та не знають, що братчик досипав до него отруi. Напилися тай поумирали. Похоронив брат братiв про людське око красно, побивався та плакав, iдучи за iх домовиною. А вернувшись з цвинтаря, з утiхою взявся до того, щоби уладити палату по своей волi та вподобi. Та ба, зараз над вечором того самого дня як не зiрвеся вiтер, як не закрутить, як не сипне дощем, то аж страшно зробилося окаянному братчиковi. Вконци пiд землею щось загудiло та загримiло, i цiла палата ринула пiд землю. На тiм мiсци виступила лише вода та сталося тото озеро. І тепер поночi можна видiти, як окаяний брат ходить берегом озера, ломить руки та плаче за потроеними рiдними братами».
Подiбних вiрувань, оповiдань та казок про рiзнi озера гомонить дуже много мiж нашим людом; а бувають вони цiкавi, бо дуже часто малюють собою дуже докладно сей здоровий погляд на свiт, на суспiльнiсть та на житте чоловiка.
На послiдок ще скажу, що наш люд уважае воду так як вiтер, воздух та огонь майже за святу i дуже часто в своiй щоденнiй бесiдi виражаеся про воду «свята водиця»; вiн тремтить перед ii могучою силою особливо тогди, коли вона розiллеся повенею, та забирае ему его поля. Не належиться, щоб вночi, пробудившися зi сну, пити воду, бо можна набавити якоi слабостi або з водою проликнути гадину або ящiрку, котра потому в чоловiчi розростеся. Для тих, хто хоче вночi воду пити, нехай еi перехрестить та мовить Отче наш.
Вода одiграе вельми важну ролю в життi нашого люду. Я чув вiруваня в Дрогобицькiм, Самборським, Равськiм та Ярославськiм, пiсля котрих чоловiк перекидуеся зараз в звiрюку, скоро з еi слiду нап'еся. Оповiдали менi селяни, що чарiвниця не конче потребуе iти до корови до стайнi, щоби iй молоко одiбрати, вистарчить чарiвницi коров'ячого слiду, з котрого потребуе вона лише набрати води, а тодi молоко еi! Чорт скроплений свяченою водою розливаеся у мазь або смолу. Така то сила води i такi то вiрування змiг я зiбрати про ню мiж нашим сiльським людом. Вконци водою послугуються знахарi, ворожбити в своiй медицинi, своiх забобонах та розлучних нечистих дiлах.
Вiрованя про чорнокнижникiв
Будучи iще школярем, мешкав я в Дрогобичi у старих мiщан К., мали вони там при вулицi Бориславськiй свiй власний домик з досить красним садком та городцем на ярину Старому Василеви могло тогдi дотягати до 70 лiт; вона, маленька, худощава, була може трьома або чотирма роками молодшою вiд него. Була то жiнка тим замiтна, що добре шила чоботи, виспiвувала хриплим голосом над своiм малим верстатиком нераз довгими зимовими вечерами дуже много пiсень, знала багато казок, а – що найважнiйше – приймала у себе щопонедiлка тьму селянського жiноцтва та ворожила з карт i вичитувала iм будучнiсть зi староi книжки, котру бережно ховала в старiй комодi.
Була то жiнка побожна, майже щоднини ходила до церкви; про себе рiдко що говорила. Моя покiйна мати-селянка, котрiй старенька К. також читала зi своеi книжки про еi будучу долю, оповiдала, що моя газдиня мае дуже стару книжку, котра була колись власнiстю чорнокнижника. Що то за однi були тi чорнокнижники, мати моя не знала, а питатися моеi газдинi я не смiв. Аж якось пiзнiше розказала менi вона сама про тi казковi постатi.
«Чорнокнижники були то лицарi, яких нинi нема вже нiгде на свiтi. Вони воювали зi своiм ворогом i убивали змii, що то з'iдали людей та кормилися людською кровiю. iхнi палати, замки та доми були розкиненi по неприступних мiсцях в горах та вертепах».
Пiсля людових вiровань чорнокнижники були не тiлько добрими лицарями, а мали також в своiх заклятих недоступних палатах множество рiзних книжок, з котрих можна було довiдатися про судьбу i долю так поодинокоi людини, як i всеi землi. Тi книжки були писанi iнакшими знаками, як теперiшнi письма; для того рiдко найти тепер такого чоловiка, щоби знався на тiм писаннi. Моя стара газдиня нераз, показуючи на старi книжки, зложенi в парохiяльнiм костелi в Дрогобичи, казала менi: «Дивiть, кiлько там грубих книжок! Всi вони вiд чорнокнижникiв. Що таму них написано, Господи! Кобихоч сотну часть знати з того! Та що ж?… Нинi нiхто iх не перечитае!»
Чорнокнижники мали якусь зв'язь зi злими духами i чортами; вiд них мали вони свою силу i маеток, а iхнi княгинi свою красу i уроду. В Летинi, в повiтi Дрогобицькiм, чув я вiд одноi староi баби ось яке оповiдане.
«Буде тому зо двадцять лiт назад, як вибралася раз в недiлю рано моя посестра Маруся – вона давно умерла – до лiсу на гриби. Іде, iде лiсом, заглядае пiд кождий корчик; уже перейшла зруб i знов пустилася в гущавину. Приходить над велику трясавицю, зарослу зеленою високою рiзiйкою та рiзним зiлем, дивиться: а по тiм озерi ходить красна панна, що такоi ще Маруся нiколи не видiла. Ходить тая панна та збирае зiле. Як же тiлько побачила Марусю, стрепенулась, знiтилась тай щезла. Маруся прийшла додому, зачала вiд того дня щось слабувати, хирiла-хирiла тай за вiсiм недiль опiсля умерла».
В нинiшних часах в найбiльших лiсах i вертепах не можна вже знайти замкiв та палат чорнокнижникiв; всi вони зо своею силою, мудротою, зо своiми скарбами, достатками та красою провалилися пiд землю. Але простий люд вiруе свято, що ще й нинi можна би чоловiковi дiстатися до тих запалих, заклятих палат, можна побачити тих чорнокнижникiв, сплячих у своiх кiмнатах або шкляних домовинах. Пiд кiнець свiта виринуть вони знов з-пiд землi зо своею силою, зо своiми багатствами та запанують на землi. Але iхне пановане не буде довге. Чорнокнижникiв зженуть з землi такi манюсенькi люде, що дванадцять iх буде молотити в нинiшнiй селянськiй печи.
Дорогоцiнною спадщиною по чорнокнижниках для ворожбитiв, знахарiв та знахарок суть iхнi книги та письма. З тих книг можна довiдатися всего: в них суть записанi рiзнi зела та лiки на найтяжчi слабости, в них е написано i про долю людини, у них суть поданi ради i способи, як можна дiйти до маетку та багатства.
В повiтi жовкiвскiм знав я одного знахаря, про котрого говорили люде, що мае книжку вiд чорнокнижника. З тоi книжки вичитував вiн про усi зела та лiки. Щовесни, скоро тiлько розцвився лiс, iшов вiн до лiсу збирати зiле; одно сушив на сонци, друге мочив у горiвцi, а все тото бережно переховував у своiй коморi, цiлiсенький Божий рiк iшли до него люде Бог зна звiдки просити старого о пораду то на вроки, то на лупане голови, то на iншi хороби. Старий знахар давав кождому трошечки зiля, наказуючи, як его уживати.
Я знав навiть одну iнтелiгентну жiнку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селi говорили про ню, що вона мае книжку по чорнокнижнику, з котроi вичитуе лiки.
Дуже цiкаве оповiдане записав я торiк вiд одного селянина в повiтi дрогобицькiм.
«Наш дiдич дуже був збiднiв через повстане, – розказував менi Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якiсь гостi, якiсь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бiднi пани так через тото пiдупали, що одно село мусiли продати, а на решту маетку наробили тiлько довгу, що моя дурна голова i сказати не годна.
А був у нашого пана дiдича дуже учений брат. Бувало день i нiч все над книжками: читае щось, шукае межи старими книжками та паперами. Знайшов вiн межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великоднiй четвер запросив до себе нашого панотця та казав ему посвятити муку на паску. Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замiсив сам пан з тоi муки тiсто, облiпився ним вiд нiг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику i пiшов пiд лiс на роздорiжжя. На роздорiжжi сiв собi, отворив книжку та зачав до мiсяця щось читати. Читав довго-довго. Коло пiвночi у лiсi щось зашумiло, зiрвався вiтер, дерева затрiщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червонiй з рiжками шапчинi, з однов баранячою ногов та з свiтлячими гудзиками.
– Здоров! – заговорив хлопчина.
– Здоров, антипку! – каже та смiеся пан.
– Чого ти прийшов та сiв на мое мiсце? Гони звiдси, а нi – скручу тобi голову!
