скачать книгу бесплатно
Завiв його господар на те саме мiсце. А там стояла капличка, де молились тi люди, котрих та змiя мала погубити. Клякнув панич в каплицi, добув книжечку i зачав ся Богу молити. Аж дивиться, чуе: гримить щось. А то змiя виходить. Висунула вона своi двi голови, тiльки хотiла його ухопити – вiн як махнув шаблею – так i вiдтяв тi голови. За якийсь час знов щось гуде: виходить змiя зi чотирма головами. Як вiн махнув – то стяв тi чотири голови. Знов чуе: щось гримить. Аж виходить змiя з шiстьма головами. Махнув шаблею – i стяв всi шiсть голiв. Ще слухае: гримить щось. Аж iде змiя з дванадцятьма головами. Махнув шаблею панич i постинав чисто всi голови. Потому вiд тих голiв вiдрiзав дванадцять язикiв i зав'язав собi в хустину едвабну.
Зачав вiн Богу ся молити. А тут чуе: везуть цiсареву дочку. Заходить вона до каплицi, добувае книжку i починае Богу молитись. А той панич приступае до неi, бере ii за руку i каже:
– Ти тепер моя, а я твiй. Даймо знаки собi, що ми будемо шлюбувати один одному.
Мала вона золотий перстень, ото розломила його надвое, дала йому одну половину, а другу взяла собi. А вiн мав хусточку едвабну, роздер ii надвое, взяв собi половину, а другу вiддав iй.
– Тепер будьмо здоровi, за рiк i два мiсяцi будем ся видiти, а я ще пiду у свiт щастя шукати.
Цiсарева дочка виходить з тоi каплички – коло неi пiд горою слуга стоiть.
– А чого ж ти, небоже, йдеш назад? – дивуеться слуга.
– Бо був там один панич, i вiн ту змiю порубав i мене вiд смерти врятував.
А вiн каже:
– Як тобi не було смерти там, то я ти зроблю. Присягни менi, що будеш моею жiнкою, а я твоiм чоловiком, то я тя живою лишу.
Вона ся злякала i присягнула, але так на святий здогад. А вiн узяв ii на повiз та й назад привiз до батька. Батько дуже зчудувався, що слуга ii назад привiз. А вiн каже цiсареви:
– Я ту змiю порубав.
І показав голови, що вiн iх забрав зi собою (не бачив вiн, що тi голови були без язикiв).
Цiсар ся дуже тiшив i казав, що вiн буде його зятем. Слуга так хоче хутко робити заповiдi i весiлля, але цiсар питае своеi дочки. А вона зробилася слабою i каже до свого тата, до цiсаря:
– Мiй татуню коханий, менi ся у снi приснило, що я маю в жалобi ходити рiк i два мiсяцi, а тодi допiру за нього пiду.
От минуло рiк i два мiсяцi, i допiру зачинають весiлля робити. Цiсар розсилае запрошення усiм, хто хоче дивитися на весiлля його дочки з тим слугою. Гостi приiжджають, приiжджае i той панич з своiм псом. Як все панство ся вже посходило, почали iсти-пити i забавлятися. А потому почали рiзнi трафунки оповiдати. Коли всi вже виповiли своi iсторii, прийшла черга i на пана молодого, того слугу. От вiн почав оповiдати, як то вiн цiсареву дочку врятував, змii голови постинав i з собою iх всiх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрiвного, котрий направду цiсарiвну вiд змii врятував.
– Най пан тепер розкаже яку казку!
– Аби ся панство не гнiвало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звiрина, котра лiтае чи ходить, може бути без язика?
– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?
А вiн добувае хустинку, розв'язуе тi язики i притулюе до тих голiв, а кожен пiдходить.
– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цiсареву дочку вiд змii.
А дочка каже:
– Так, татуню, так! То мiй муж, а я його жона!
Взяли слугу набiк, а на його мiсце посадили мандрiвного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його костi рознесло.
А паничевi з дочкою удiлив цiсар половину свого маетку, i почали вони собi жити окремо. Першоi ночi подивився вiн у вiкно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зi собою коня, пса i йде на те мiсце на полювання. Поiхав далеко, заiхав у лiс та й заблудив. Блукав вiн, блукав, не може виiхати на дорогу, аж захопила його нiч. Треба ночувати. А почався дощ, вiтер-буря. Змерз панич, думае:
«Щоб якого вогню розложити, розiгрiтися».
Ходить вiн, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна i розложив вогонь. Вогонь розгорiвся, i вiн коло того вогню розiгрiвся, та й сон його зморив. Але чуе вночi: собака забрехав; вiн прокинувся, дивиться: йде баба.
– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтiла розiгрiти коло того вогнику трошки.
Вiн дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки грiти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягае прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третiй раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.
Ото ся дiяло зi старшим братом.
Коли молодший приiхав на роздорiжжя i побачив ножик заiржавлений, то дуже сумував.
– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на свiтi! Повертае вiн коника на ту саму дорогу, котрою брат поiхав.
Приiжджае до того самого мiста. Заiхав до того самого господаря, в якого його брат був, i питае:
– Чи не було такого i такого у вашому мiстi?
А господар йому розказуе:
– Був такий i такий панич, то i то зробив i з цiсаревою дочкою шлюб узяв.
Молодший брат поiхав до дiдинця цiсаревоi дочки. От жiнка брата вийшла навпроти нього з великою радiстю i його питае:
– Де ж ти так довго був на полюваннi?
Вона не знала, що то е лиш брат ii чоловiка.
Повела його в покоi, прийняла, як належить, а вiн ii випитав, де то брат його поiхав на полювання. Пiшли вони вночi спати – взяв вiн свою рушницю, положив посерединi. Опiвночi встав, дивиться у вiкно: вогонь горить.
– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?
– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потiм тебе пару днiв не було.
Переночували вони, поснiдали, збираеться вiн на полювання. Вона ж його просить:
– Мiй мужу коханий, не iдь на те полювання!
Але не послухав вiн, зiбрався, пiшов до лiсу. iде, iде та й заблудив. Треба також ночувати в лiсi. Зiрвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукае чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сiв, зiгрiвся, i захотiлось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться вiн: баба йде i проситься до вогню:
– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню i розiгрiлася, бо-м змерзла дуже.
А вiн промовив до неi:
– Вiльно, вiльно прийти, розiгрiтися.
Почувши то, баба прийшла, сiла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очi, а сам уважае, що баба буде робити. Баба витягае прутика та пац! коника по головi: коник вiдразу каменем став. Хотiла песика, а вiн ii за руку.
– А де, – каже, – мiй брат? А де мого брата кiнь? А де мiй кiнь?
Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:
– Панунцю, буде, буде зараз твiй брат i твiй кiнь.
Взяла баба води котроiсь та й почала кропити каменi.
Панич б'е ii, не перестае. Встав його кiнь, брата кiнь, брата пес, а брата нема. Вiн ii ще гiрше б'е.
– Де мiй брат?
Аж встав його брат. Каже до нього:
– Як я, брате, солодко спав!
– Чи ти спав, брате? Ти каменем лежав.
Стали вони вдвох бабу бити.
– Йди, бери води, кропи ту гору!
Набрала баба води, кропить гору. Як почали люди робитися з камiння, аж поки не стало гори, зробилося рiвне поле. Дякують усi люди братам, а тi думають:
– Що нам з тою бабою робити? Треба ii забити.
Як забили ту бабу, посiдали собi, i молодший брат усе розказуе старшому. Дiйшов до того, як вiн з його жiнкою спати лiг. Не вислухав старший брат свого брата (що вiн рушницю поклав мiж ними), вихопив шаблю i стяв молодшому голову. Почали кiнь i пес молодшого брата плакати над ним, а старший брат поiхав додому. Пiд'iжджае до свого дiдинця, варта почала кричати, що принц йде. Жiнка як почула, що чоловiк йде, вийшла назустрiч i з великою радiстю його привiтала. Пiшли в покоi, разом переднювали, заходить вже нiч. Повiсив пан свою фузею на гвiздок. А жiнка питае його:
– Скажи менi, чоловiче, що то е, що ти на першу нiч повiсив фузею на стiнi, на другу нiч – положив мiж нами, а на третю – знов повiсив на стiнi.
Аж тодi вiн розмислив, що його брат нiчого злого не зробив. Зачав вiн iхати до свого брата, подивитися на него. Приiздить, бачить – стоять пес i кiнь по колiна у сльозах i плачуть над ним. Жаль ему ся зробило брата свого, поiхав шукати тую криницю, звiдки баба-чарiвниця воду брала, як людей кропила. Знайшов, набрав живущоi та цiлющоi води i поiхав назад до брата. Змастив його тою водою – ожив вiн. Обнялися брати i поiхали обидвое до дiдинця. Жiнка вибiгла до них, та не могла пiзнати свого чоловiка i почала плакати.
Озвався старший брат до неi:
– Я е твiй муж, а ти моя жона, а то е мiй брат.
От взяли вони брата в гостину. Молодший брат питаеться:
– Мiй брате коханий, може, я би коло вас ся лишив? Може, ту е де мiсце? Питайся своеi жiнки.
І вiн свеi жiнки випитався.
А вона каже:
– Є ще одна моя сестра. Якби ii дiстати, то би ще твiй брат отримав половину маетку вiд мого батька.
Каже старший брат до меншого:
– Я вночi ii лiпше випитаю, а ти, брате, слухай пiд лiжком. Вночi старший брат говорить зi своею жiнкою, тамтой, другий, слухае.
– Мою сестру, – каже жiнка, – вiдiкрали злi духи, i вона iм ся належить. От яким би способом твiй брат дiстався до неi, бо вона е в степах, в горах: я маю таке яблуко, що як ся поко-те, то най буде море, най буде рiвнота, а воно заведе го до моеi середущоi сестри. Вона порадить, чи вiн зможе, чи нi дiстати тамту мою сестру.
От прийшов менший брат до теi сестри.
– І не видiла-м, i не бачила-м, чоловiче, – каже вона, – прiсноi душi, коли ти ся з'явив. Де ж я тебе сховаю, як чоловiк прийде?
Отже, встромила вона його пiд лiжко.
Прилiтае ii чоловiк, злий дух (один з чотирьох чи п'яти духiв, котрi разом лiтали) i каже:
– Десь то прiсна душа смердить!
От вона там йому бомки б'е:
– Що ти, – каже, – прiсна душа! Ти по свiтi налiтавсi, ти того сi нанюхав, то тобi сi так придае.
Всмажила вона йому яйце, вiн з'iв, лiг спати. Тодi вона написала листа до своеi молодшоi сестри i дала тому братовi, i ще дала йому яблуко.
– Їдь за тим яблуком, то воно заведе тебе там, де ти маеш бути, бо я, – каже, – тобi не поможу.
Яблуко те привело його до наймолодшоi сестри. Вона здумiла:
– Де ти, чоловiче, ту сi взяв? Вже тiлько-тiлько лiт не видiла-м чоловiка, йно тебе.
Перечитала вона лист.
– Де я тебе, чоловiче, подiю, як прилетить мiй чоловiк?
І та знов сховала його пiд лiжко.
Прилiтае ii чоловiк.
– Десь тут, – каже, – прiсна душа чути.
От, фурт вона йому знов баки забивае, що:
– Ти налiтався по свiтi, нанюхався того смороду, i тобi так ся придае.
Дала йому снiдання, i той пiшов спати. Тоди вона допiру каже:
– Чоловiче, на тобi коня мого i лист: поiдеш туди, де ся хочеш дiстати, але перше ще поснiдай.
Як вiн поснiдав, дала йому залiзну палку.
– Пiдiймай, – говорить, – чи пiдiймеш?
Той за ту палку: анi поворохати. Дала вона йому напитися – той як узяв за ту палку, то так вигинае, як прутом: такий вже здоровий.
– Як той кiнь знесе, – каже, – вгору аж пiд хмари, то ти нiц не роби, йно тею палкою в лоб смали.
Сiв вiн на коня, а той понiс його аж пiд хмари. Став брат його у лоб бити, то став той кiнь там, де мав стати. Вийшла наймолодша сестра. Брат дав iй лист, а коня казав завести до стайнi. Вона перечитала лист та й каже:
