скачать книгу бесплатно
Покидаючи Леополь i пiднявшись на висоти, якi оточують його, я зупинився на хвилину, щоб оглянути польовi укрiплення, збудованi минулого року i уже наполовину зруйнованi. Звiдси мiсто мае найкращий вигляд, зате всерединi його немае мiсця, звiдки б можна було бачити що iще, окрiм безладноi купи будов. Роззирнувшись довкола, я вiдразу помiтив, що для захисту Леополя потрiбно багато вiйська; военний його стан дуже незручний i вiдкритий з усiх бокiв.
З командноi висоти я вклонився Леополю i попрощався з ним, як iз мислячою iстотою.
4 червня. Мiстечко Глиняни населене жидами. Поява моя у призначену корчму вигнала усiх пиякiв i торговцiв пивом та горiлкою, але не могла проте вигнати жидiвського смороду i нечистот, вiд яких мене нудило i голова крутилася. Не лише пiдлога, але й стiл такi бруднi, що можна б зорати, посiяти овес i бiгме б вирiс; на щастя, товаришу по сусiдству дiсталася порядна хата, i я до нього перейшов на житло.
Бiлий Камiнь. З усiх селищ, якi траплялися на нашому шляху в Галiцii, не було бiльшоi i, можливо, кращоi за цю станцiю; але злива загрожуе Ноевим потопом, i я поневолi ковтаю жидiвський сморiд. Повiрте, що кажу правду: до найохайнiшоi жидiвки навiть у святковий день пiдiйти неможливо без того, щоб найгрубiший нюх не здивувався запахом гiршим, нiж зi стайнi.
Залишившись один в хатi з розбитими вiкнами i освiжаючи заразливу атмосферу курiнням люльки, розповiм вам дещо про жидiв. Вони, мов вiдчуженi, живуть завжди окремо i не мають жодних стосункiв з християнами. У всякому жидiвському мiстечку, де, якщо е церква, еврейськi будинки зазвичай будуються навколо квадратноi площi, а селянськi хати у бiчних вуличках. Жидiвський квартал обнесений шнурком, i цей кордон пiд час сабаша (субота у них те саме, що у нас недiля) жоден жид не смiе переступити.
Селянськi хати позаду дворiв мають город i невеликий сад, але нi в однiй з них не знайдеш шматка хлiба; навпаки у жидiв, якi землi не орють i займаються продажем вина та iншою торгiвлею, знайдеться усе що завгодно. Кожен жидiвський будинок – корчма для проiжджих. Пристрасть до накопичення поглинае увесь iхнiй хист. Немае такого низького ремесла, з якого б вони не витягнули для себе користi; але мало хто з них насолоджуеться придбаним: усi скупi до огиди. На них, здаеться, лежить тавро гнiву Божого, яке очевидно й досi виключае iх з людського роду. Проте, де тiльки християни живуть з ними у сусiдствi, то стають iхнiми рабами, потрапляючи у хитромудру залежнiсть, стають жебраками, а усi плоди праць iх збагачують жидiв.
Броди, 5 червня. На кожному кроцi, куди не озирнешся, жидiвська столиця демонструе яскравi, особливi риси моральностi i способу життя цього народу. Кому хочеться побачити зразки огидного безладдя, той нехай iде в Броди, i затиснувши нiс, пройде одну вулицю. З усiх мiст Польщi Броди славляться найповажнiшою торгiвлею, ставши осередком комерцiйних оборудок мiж Австрiею i Росiею, бо користуються правами вiльних мiст, тобто тут товари купуються i продаються без мита, вiльно.
І що ж? Вулицi вимощенi, але краще б iх не мостили, заваленi гноем, ганчiр'ям i зогниваючими кiстками. Площа вкрита болотом, яке насилу можна перейти по однiй-единiй дощечцi. На ринку, заставленому столами, бiля оселедцiв i свiчок – купи червiнцiв. Будинки, бiльшiсть з яких кам'янi, правлять за склади й набитi товарами, у кiмнатах зi склепiннями поруч iз парчею валяються пакунки з милом; краi покрiвель покришилися, стiни вимащенi де червоними, а де жовтими плямами; шиби, вiдколи iх вставили, нiколи не витиралися. Лемберг i в половину не стiльки багатий, а яка рiзниця в зовнiшностi, в порядку! Тут, окрiм пiдвод i хур з товарами, не побачиш жодних екiпажiв.
Невмивана красуня в шовковiй накидцi з дiамантовими сережками i в шапцi, унизанiй великими бермудськими перлами, у якоi, можливо, лежить в скринi сотня тисяч, не соромиться, пiднявши сукню, брести через вулицю по колiна в багнюцi. Жиди з дикими палаючими очима, скуйовдженими бородами, з роззявленими вiд нетерплячки ротами, у лисячих хутрах або в чорних шовкових зi шлейфом опанчах, бруднi i засмальцьованi з голови до нiг, не звертають уваги на усi цi дрiбницi.
Тут е особливого роду фабрики пiдробки вин, галантерейних золотих речей, пiдфарбовування хутра, майстернi для iноземних штемпелiв до суконних i паперових товарiв; виробництво фальшивоi монети доведене до досконалостi; тут усе е, а нiчого купити не можна, бо значення слова продати у еврейському лексиконi означае обдурити або вкрасти.
Францiшек Яворський
(1873–1914)
Народився у м. Городок на Львiвщинi. Закiнчив юридичний факультет Львiвського унiверситету. З 1897 р. почав активно дописувати до львiвських польських газет. Пiсля закiнчення унiверситету стажувався у львiвському магiстратi. Своiми публiкацiями привернув увагу керiвництва i був призначений до архiвного вiддiлу, де пропрацював майже 10 рокiв. З огляду на популярнiсть публiкацiй Ф. Яворського спецiальною ухвалою архiвно-музейноi комiсii магiстрату йому було створено спецiальнi умови для працi над iсторiею Львова.
Ф. Яворський iсториком був не за освiтою, а за покликанням. Став одним iз засновникiв Товариства любителiв iсторii Львова (1906) i видання «Бiблiотека Львiвська», в якiй це товариство публiкувало своi iсторичнi працi. Францiшек також опублiкував низку розвiдок з iсторii Львова: «Львiвська Ратуша» (1906), «Львiв за часiв Ягелли» (1910), «Львiв старий й вчорашнiй» (1911), «Львiвський унiверситет» (1912), «Про сiрий Львiв».
Помер вiд туберкульозу. Похований на Личакiвському цвинтарi. (Оповiдання «Гуманiст над Полтавою» переклала Адрiана Гриновець, подаеться за журналом «І».)
Гуманiст над Полтвою
Про те, що славетний гуманiст i приятель Яна Ольбрахта, Фiлiп Каллiмах Буонакорсi закохався у Львовi у якусь звичайну кельнерку добре знають iсторики нашоi лiтератури. Зрештою, запальний iталiець зовсiм не приховував свого почуття i написав до свого iдеалу з-пiд зеленоi вiхи[11 - Зелена вiха – тичка з вiхтем сiна, що виконувала роль вивiски для шинку.] таку кiлькiсть любовних вiршiв, що сьогоднi отримав би пальму першости помiж поетами з каварень, що зiтхають за панночками при касi. У такий спосiб на вiки залишилася в iсторii вродлива львiвська дiвчина, i завдяки не якомусь посередньому вiршу але цiлком добрiй латинськiй поезii, над котрою сьогоднi роздумують фiлологи, котру перекладае п. Ян Магера, з якою розкошуе п. Казимир Хлендовскi та над котрою ламають голови iсторики: ким би могла бути ота Фаньоля, львiвська дiвчина з-пiд зеленоi вiхи?
Бо замало для неi означення львiвськоi дiвчини, на красу котроi склалася уся львiвська природа, i не вистачить сказати, що ii лиця золота зоря рум'яниться блиском ягiд i калини, а гнучка береза ii матiр'ю була, i срiбна осика боязнь принесла тремтливу. І забракне, коли сказати, що вiд сходу i заходу блиск падав у ii золоте волосся, з неба хмари в очi яснi, що червiнь троянди вилилась на ii полум'янi уста.
Коханець латинськоi музи, приятель Помпонiуса Летуса i Платiни, двох сонць гуманiзму, той самий Каллiмах, котрий снував змову на життя папи Павла II, у котрого були закоханi римськi панни, закохався сам аж у Львовi, та ще й у кельнерку з винярнi! Якщо дев'ять олiмпiйських муз не остовпiли на ту звiстку, якщо Аполлон не розтрощив своеi лютнi зi злости i якщо не схопили спазми ревнощiв лесбiйську Сафо, то, очевидно, та львiвська дiвчина з-пiд зеленоi вiхи була гiдна любовного запалу поета i гiдна його латинськоi лютнi.
Проте iсторик прагне довiдатись, ким була Фаньоля, що стала пасiею людини, славноi в iсторii?
У темнiй задушливiй пивницi тiльки залiзний каганець постать ii освiтлював, а у напiвтiнi помiж винними стелажами панував смiх та грубуватi розмови вiдвiдувачiв. Інодi лунала пiсенька фривольна та безбожна, i вульгарний жарт оточував дiвчину, котра пiд зеленою вiхою розносила золотий напiй.
Однак вона з усмiшкою приймала пияцькi залицяння,
Бо була от такою собi веселою дiвчиною, що вино у шинку подае.
І отакi-то дистихи спiвав Фiлiп Каллiмах, той що втiкав вiд папськоi вендети, немов би його з мiсця на мiсце гнали дикi фурii, на хижому конi перелiтав через скелi Апулii, перепливав Тиренське море, втiкав з Пелопонесу вiн, нещасний поет, котрому нi на Кiпрi, нi на Критi не дали жити папськi легати, котрий осiв з розтрощеною лютнею аж у Канопусi, у гирлi Нiлу, над берегами Скамадру, i оплакував свою долю, а вiд папськоi помсти втiкав на Родос, Делос, до Константинополя той самий Каллiмах, котрий вже навiть у Львовi знайшов собi приятеля, та не якого-небудь, а самого Григорiя з Сянока, львiвського архиепископа, i це вiн писав вiршi Фаньолi, котра у шинку вино розносила!
Отак мiж архиепископом та кельнеркою точилося життя переслiдуваного iталiйця в холодному Готичному Львовi. Днi проходили у вчених розмовах у палацi, а вечорами вислизав колишнiй автор папських булл до винярнi, де серед пияцьких залицянь та соромiцьких жартiв спiвав до розсмiяноi дiвчини, що охоче роздавала поцiлунки й вино.
Коли б ти була народжена на островi Делос,
То перед тобою, дiвчино, вiдiйшли б у тiнь чада Латони,
І уславлений був би острiв делiйський на вiки iм'ям Фаньолi.
Коли б Орфей вiдчув на собi промiння твоiх очей,
То з певнiстю не шукав би на свiтi жодноi Евридики,
Бо одна е лиш Фаньоля едина!
Бо ж виросла ти з касталiйських хвиль, о прекрасна,
Та один лиш Маро[12 - Маро – Публiй Вергiлiй Марон.] здатен вроду твою описати.
Зовсiм нiчого не розумiла з чудернацькоi мови Ганнуся, заправська дiвка, але смiялася вдячно, смiялася солодко з таких мадригалiв i з iталiйця дурного.
А вiн добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальськоi глибини, бо усiх олiмпiйських богiв спровадив до львiвськоi винярнi та спiвав уперто, плутаючи з лiлiею троянди пурпуровi, очi яснi з персами бiлими та рум'янцем, волосся божественний ореол з вирiзьбленим iз слоновоi костi профiлем. Славу принад своеi коханоi прагнув рознести поза рiвниннi береги скитських рiк, поза часи майбутнiх вiкiв.
Проте смiялась вона з iталiйця, рiдиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по виннiй винярнi смiх шалiв п'яними каскадами серед веселих гостей: той дiвчину обiймае, инший поцiлунку просить, i до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собi була дiвчина, що не гордуе нi грошем, анi ярмарковим подарунком. Грошей, однак, не набув надто багато iталiйський вигнанець, тому стогнав та зiтхав зi смутком глибоким: коханiй хотiв принести те, що лiсова дрiада й нiмфа серед гущi дерев вiдшукае: горiхи зеленi та квiтiв оберемок, голубiв з пташками хотiв iй, може, хмари з неба принести срiбнi, сонця промiнь золотий, з листя дерев зелень чудову…
І якщо його, котрий нiс такi дари до винярнi, хлопським словом не облаяла дiвка заправська, то лиш тому, що вчений гуманiст видався iй якось нiби не зовсiм… сповна розуму. А може, то сила малмазii та алiканту такi дурнi думки йому до голови несла?
Отож шкода стало iй iталiйця, а вслiд за цим усмiх солодкий впав на його упокорену постать i… Фiлiппо Буонакорсi, внук ясноволосоi Латони зi звучною лютнею, став коханцем бiлявоi кельнерки з-пiд зеленоi вiхи.
І так потужно хильнув з кастальськоi глибини, аж йому латинськi рими i радiснi слова блукали у головi й вилiтали у свiт пiсенькою про Фаньолинi поцiлунки, про обiйми i так далi… Бо дуже нестримним був учень Помпонiуса, не вмiв зберiгати таемницi, любив похвалятися прихильнiстю дiвчини, що пiд зеленою вiхою вино розносила у винярнi.
Щастя Каллiмаха було б однак повнiшим, коли б грiм вдарив в «однооку мамку» Фаньолi, вихор винiс усiх гостей з-пiд зеленоi вiхи, а сама Фаньоля так зуби не вишкiрювала б до кожного, хто тiльки завiтав до винярнi.
Ще «матуся» з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разi потреби вмiла те око примружити вдячно i скромно, але п'янi гостi настiльки безцеремонне поводилися з iдеалом антагонiста папи Павла II, що той одразу вiдчув у собi антиалкогольний дух i потребу у стриманому товариствi у Львовi.
Нехай блискавку зiшлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дiвча посадити за бочкою вина та ii личком гожим, буйними розкiшними персами, золотим ореолом волосся привабити до винярнi пиякiв.
Забуло однак вразливе серце приятеля латинськоi музи, що коли б не львiвська винярня пiд зеленою вiхою, може, i не зустрiв би вiн Фаньолi на своему шляху i ще бiльше забулася душа поета, коли всiх, хто вино пив, блазнями вона назвала, не пам'ятаючи, що i Фiлiп Каллiмах Буонакорсi не з самоi лиш кастальськоi пив глибини…
Але найворожiше дивилася душа спiврозмовника кардинальських бесiд, коли швидка дiвка з-пiд зеленоi вiхи не пам'ятала про домовленi побачення, коли смiялася негiдниця з натхнення латинськоi музи, коли вiд п'яного натовпу брала все: поцiлунки та грошi. Тодi Каллiмах був цiлковито подiбний до декадента сьогоднiшнiх часiв, метав похмурi слова, крик зраненоi душi нiс по готичному Львову або понуро потягував напiй Бахуса, що нiс, як вода з Лети, забуття.
У такi-то хвилини вiн також погрожував, що за зневажене кохання помститься Фаньолi Зевс громовладний, що Посейдон тризубом ii своiм дiстане i Дiана стрiлою серце ii прошие…
Сьогоднi з такоi погрози дуже розсмiялася б львiвська дiвчина, та й Гануся, попри поетичне iм'я Фаньоля, не надто багато видно мала поваги до повелителiв Олiмпу i до нестерпного iталiйця, що на чолi цiлого почту грецьких богiв крокував пiд зелену вiху, до винярнi.
Раптом, посеред тiеi поетичноi зливи, грянув грiм. Лиш не Зевс громовладний випустив його iз своеi руки, а значно ближчий сейм у Пйотрковi, ухвалюючи рiшення видати Каллiмаха папi Павловi II як такого, що готував замах на главу Костьолу. Папська вендета сягнула навiть до Львова, а водночас з нею з'явився перед очима поета привид понурих казематiв у пiдземеллях замку св. Ангела i жовтi хвилi Тибру, в котрих зникали трупи засуджених смертникiв.
Отож знову змушений був утiкати наослiп поперед себе. Здавалося, що його, спiвця, вже навiть грецькi боги покинули. І у таку-то чорну годину залишився з гуманiстом лишень Григорiй з Сянока, львiвський архиепископ, та тiльки Фаньоля, львiвська дiвчина.
Саме в той час над берегами Золотоi Липи, посеред лiсiв i болiт, недалеко вiд Перемишлян, Григорiй з Сянока добивався для спадкового архиепископського села Дунаiв назви мiстечка. Сам там охоче i часто перебував, а зараз, у хвилину тривоги, привiз у той затишок iталiйця, знаючи, що буря над його головою рано чи пiзно стихне, а у такому Дунаевi не знайде його навiть сам папа Павло II. За Каллiмахом потягнулася також Фаньоля, i така мала, проте дуже особлива компанiя: архиепископ, поет i з-пiд зеленоi вiхи дiвчина опинилася над чарiвним дунаiвським ставом.
Було то дивне товариство, але на тi часи, на переломi середнiх вiкiв, траплялися i такi особливостi. Зрештою, Фаньоля не могла нiчим скомпрометувати оселi в Дунаевi, бо ж вроду ii оспiвав славетний гуманiст, а сам архиепископ, що «вiд природи певним чином до цноти призначений», зовсiм не зважав на злiснi людськi язики.
Отож, бажаючи справити гуманiстовi приемнiсть, вiн часто запрошував до свого столу львiвську дiвчину, а сам навiть латинським вiршем кпив з Каллiмаха та його любовного запалу. Останнiй вiдповiдав йому також латинськими епiграмами, i так вони там в Дунаевi забавлялися: архиепископ, поет i… з-пiд зеленоi вiхи дiвчина.
А коли у 1472 р. Фiлiп Каллiмах Буонакорсi виiжджав на широкий свiт до Кракова, де його чекали великi почестi та королiвська прихильнiсть, то поряд зi схлипуваннями та сльозами Фаньолi, що пливли немов рясним потоком дiамантiв, вiз у подорожнiй торбi тридцять двi елегii i двадцять вiсiм епiграм, написаних на честь… от такоi собi дiвчини, що вино пiд зеленою вiхою розносила у винярнi.
Вiн пiшов до вершин, а вона замiж вийшла, вродлива дiвчина, i отак з великого кохання залишились лиш отi епiграми та елегii, котрi Каллiмах на багато рук та примiрникiв наказав переписати i на них-то свою поетичну славу збудував серед знайомих…
Бiдна львiвська дiвчина! Нiбито славу ii принад рознiс по свiту щасливий коханець, нiбито про неi ще довгi роки не забував i все божественною Фаньолею називав, однак, з часом спогадiв свого любовного шалу у винярнi соромитися почав, а самi елегii вигладжував неодноразово, поправляв, смiливi, нескромнi, нестриманi мiсця перекреслював i навiть сiльське походження Фаньолi змiг одягнути у брехливу оторочку шляхетського пурпуру…
Немае, зрештою, нiчого дивного, бо став Фiлiп Каллiмах у Польщi великою людиною i було соромно королiвському приятелевi, що колись був вiн закоханий… в таку-от собi львiвську дiвчину з-пiд зеленоi вiхи.
Отож з повною безцеремоннiстю поета i сьогоднiшнього парвеню дав своiй коханцi стрия-магната i навiть написав це в iсторii варненськоi битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрiтiус, стрий божественноi Фаньолi.
I перекрутив метрику львiвськоi дiвчини так, що сьогоднi даремно шукають iсторики справжне iм'я тiеi, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською пiснею.
Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобрицiя була бiльшоi чи меншоi шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати ii кревних, чи може також, що легше, у мiських книгах у Львовi, де часто зустрiчаеться ймення Бобрiв, Бобркiв i Бобрекiв, то нiчого у сутi питання не змiнить.
Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний iталiець кохав ще тодi, коли сидiв на львiвськiй брукiвцi сумний i вимучений; нiколи про неi не забуде дослiдник минулих часiв: про Ганусю, що вино золоте розносила.
Дзеган
З усiею рiшучiстю й упертiстю твердила вiрменка Дзеган, що нiколи нi була, анi е дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невiльницею, в невiльному станi у нього мешкала, мов рiч, яку Юрко мiг продати так само, як рибу зi свого ставу, як збiжжя iз заораного поля…
З усiею рiшучiстю й упертiстю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львiвського вiрменина Григора Чорного, вiд митi шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди i е нею й досi…
«Дружина чи невiльниця?» – ось питання, яке мав розв'язати мiський суд мiста Львова 9 квiтня 1449 року.
Бiла Дзеган була бiлою настiльки, що всi звали ii по-русько-му Бiлкою. І саме пiд таким iменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привiлеiв законноi дружини розглядалося за обставин, якi геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тодi пiд час судових розправ нiхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторiччя знов-таки не була у львiвськiй землi добою iдилiчного романтизму, коли могло йтися про пута Гiменея чи про золотi ланцюги кохання.
І якщо тодi, 1449 року, на судi впало з вуст Бiлки слово «неволя», «невiльний стан», то його варто сприймати у всiй дикiй буквальностi варварського звичаю, який за тих часiв iще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який iнший товар. Адже за тих самих часiв i перед тим самим львiвським судом Станiслав зi Щепежова присягав, що не продавав жидовi вiльноi жiнки, а всього-на-всього ii… заставив. Італiець Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станiславовi з Гури двi марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрiй iз Сенна на Мазовшу, який за двi копи грошiв продав вiрмениновi Іванiсу парубка, що його такий собi Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свiдках i при могоричi. І, зрештою, Мардохай, еврей iз Галича, гiрко бiдкався, що йому втекла невiльниця, а вiн бо ж купив ii за 6 кiп грошiв. А та на це заявила, що була куплена не за 6 кiп, а лише за копу – коли ще була дитиною.
Нам невiдомо, якi були домашнi стосунки мiж Юрком i Бiлкою, важко й збагнути суть судовоi суперечки мiж цим сумнiвним подружжям. Досить i того, що з юридичного боку Бiлцi було, знати, куди вигiднiше виступати в ролi невiльницi, тодi як Юрковi розходилося в тому, щоби суд визнав ii за законну дружину. Адже саме такий присуд дозволяв йому в подальшому вимагати вiд Бiлки повернення якогось документа на долю в його майнi, котрий вiн оцiнював у п'ятсот гривень, ще якогось привiлею на ведення прикордонних спорiв вартiстю у сто гривень, ста марок готiвкою i, зрештою, вiна, що складалося з ковдри, хутра, подушок та iнших речей загальною вартiстю сто гривень. Бiлка ж, принаймнi на ii думку, взагалi не була зобов'язана повертати всi цi речi, якби виявилося, що вона була тiльки рабинею Юрка з Мальчиць.
Заки подружнiй конфлiкт мiж Юрком i Бiлкою вилився у вищезгаданi вiсiмсот гривень судовоi претензii, вiн мусив достатньо довго визрiвати в самих Мальчицях. Акти мiста Львова, з яких ми почерпнули цю iсторiю, не подають безпосереднiх вiдомостей про це, проте дозволяють зазирнути до казана, в якому варилася подружня чвара мiж затятим русином i хитрою вiрменкою.
На луках, ставках, пасовиськах i рiллi пiдльвiвських Мальчиць сидiли з давнiх-давен трое братiв, шляхта схiдного обряду: Юрко, Гринь i Федорко. iм була притаманна непогамовна запеклiсть старого руського боярства; нестримна гарячнiсть, гвалт, наiзд, грабунок були iх насущним хлiбом. Мила родина постiйно чубилася й мiж собою, i то в розмаiтих комбiнацiях: то Юрко з Федорком, то Гринь iз Юрком i Федорком, або ж усi трое з сусiдами. Були вони хрестом Господнiм для такого собi Длута, солтиса iз сусiднього Порiччя. І навiть сам львiвський архиепископ Ян Жешовський регулярно вносив на них скарги за гвалт, за переорання грунтiв, за скалiчення своеi челядi тощо. Юрко мав навiть цiлу банду «таких же добрих, як сам» i на iх чолi гнобив як нещасного солтиса, так i грунти архиепископа, як свого кревного брата Федорка, так i якусь дiвицю Анну з Камiньполя. В тiеi останньоi Юрко вiдiбрав корову i присягав потiм, що не мае й гадки про жодну корову. Попри те мiський суд наказав йому повернути ту корову впродовж тижня. За iншим разом вiн вiдповiдав за рибу, яку виловив iз Федоркового ставу ятером i врештi за наiзд на чужу рiллю й за те, що забрав чуже рухоме майно до свого будинку на львiвськiм передмiстi. У цьому будинку як сам Юрко, так i його банда: Гринь, Зан, Семен i Марек – чулися у безпецi перед помстою сусiдiв.
1442 року Юрко напав на свого брата Федорка разом зi Стефаном Мельником, Яном Лучником i львiвськiм вiрменином Григором Чорним… Спiр був нецiкавий, гвалт цiлком посполитий, але нас цiкавить те, що Юрко припустився його на спiлку з вiрменином Григором, батьком прекрасноi Бiлки, i що саме на цьому грунтi зародилося кохання i щось на кшталт подружнiх стосункiв мiж Юрком i прекрасною вiрменкою.
Отой Григор Чорний, вiрменин з львiвського передмiстя, ймовiрно, прибув до Мальчиць з питання рибного ставу, який постачав йому добiрний товар для продажу. Такий самий став вiн сам орендував у Волковi, а поза тим займався справами колонiстiв, бо ж ручився декановi львiвськоi капiтули Францiшековi з Ожека, що Абрагам i кiлька iнших вiрменiв, якi поселилися на його землi, нiколи ii не полишать. Зрештою, серед вiрменiв, якi осiли пiд Високим Замком у Львовi, той Григор мав значну вагу. Серед його приятелiв, а може, навiть i кревних, був сам Христко, вiйт передмiських вiрменiв, i Бернард, лiкар, який до того ж був власником лазнi або, як сказали би нинi, утримував гiдропатичний заклад.
Отже, коли остаточно трiсли любовнi узи мiж Юрком i Бiлкою, i коли та остання, прихопивши згадуванi вище документи, грошi, посагову ковдру, подушки й хутро, схоронилася у Львовi, мала вона за собою пiдтримку всього вiрменського народу. А що Юрко зi своiм темпераментом i бандою не мiг на це спокiйно дивитися, то вся львiвська околиця загримiла суперечками, гвалтами й нападами. Отже, фамiльний скандал став скандалом публiчним, непересiчною сенсацiею, якою зацiкавилася вся шляхта львiвськоi землi.
Сам Петро Одровонж, воевода й генеральний староста руських земель, узявся мирити задерикувате подружжя, призначивши iм термiн для примирення i запевнивши, що особисто правуватиме справу, якщо вони так i не дiйдуть згоди. А що про згоду не могло бути й мови, то процес розпочався цiлком офiцiйно – Бiлцi вручили судовий позов через возного Мацея, а вона зажадала, щоби термiн розправи перенесли, бо була «геть немiчна» або ж хвора. Внаслiдок цього воевода перенiс день розправи на 19 квiтня 1449 року.
У зазначений день Бiлка урочисто складала в костелi i за вiрменським звичаем присягу, мовляв, вона й справдi лише через хворобу ударемнила попередне судове засiдання. Потому по обiдi розпочався суд на Низькому Замку. Зацiкавлення справою було вельми велике. До суду з'явився сам Ян iз Чижова, кракiвський каштелян; Петро Одровонж; Дерслав iз Ритвян, сандомирський староста; Ян Голомбек iз Зимноi Води, львiвський суддя; Фредро з Пельшовиць, щирецький орендатор; Павло зi Спрови – пiдстолiй; Ян Носе; Слупський з Дублян – львiвський войський; Бистрам iз Лопенiкiв i цiлий тлум дрiбноi шляхти. Вiд iменi вiдповiдачки виступав сам пiдстароста, Ян iз Виссока.
За присутностi усiх згромаджених i за всiею формою Юрко виголосив проти своеi дружини аж чотири позови: окремi – за кожний iз документiв й окремi – за готiвку й вiно. Щораз вiн урочисто стверджував, що довiряв iй тi речi «яко жонi своiй, котра була його жоною i е нею досi».
На кожен iз позовiв Бiлка вiдповiдала через свого представника, стереотипно повторюючи: «Панове! Я не е його жоною, а була в нього у неволi. Вiн нiчого не давав менi на збереження i я нiчого вiд нього не брала…»
І так повторювалося чотири рази у тiй самiй формi i в тих самих виразах, аж зрештою Юрка запитали, чи мае вiн iще щось сказати про свою дружину. «Не маю нiчого до повiдомлення», – вiдказав вiн.
Вiдтак згромаджене товариство визнало, що справа ця е передовсiм духовною, подружньою. Згiдно з таким присудом обидвi сторони вiдiслали правуватися перед духовним судом, а як iх розсудять, то чотирма тижнями пiзнiше мають знову стати перед мiським судом.
Тодi Юрко разом iз Бiлкою подався по розлучення до Атаназiя, владики Перемиського, i Якима, Галицького митрополита. Обидва достойники схiдноi церкви дуже глибоко перейнялися тим, чи е Бiлка дружиною, а чи тiльки невiльницею Юрка, бо наказали заплатити собi за присуд аж 30ривень. Понад те, на iхню думку, можна було цiлком легко розiрвати цей подружнiй стосунок через розлучення, якщо Бiлка заплатить ще й Юрковi (вочевидь, задля розради) 36 гривень, а називатиметься це «divorcionales alias rospustu».
З «розпустом» у руках Юрко знову погнав до мiського суду, але той через загрозу вiйни з татарами не мав часу займатися його справою. Сам воевода Петро Одровонж визнав, що для вирiшення суперечки доведеться вислухати думку багатьох панiв i достойникiв, а що вони тепер вирушають на вiйну, то допiру через три тижнi пiсля повернення з виправи процес мае початися знову. Тим часом нехай Бiлка заплатить Юрковi згадуванi 36 гривень.
Якщо Юрко трохи й турбувався, чи отримае свою винагороду за розiрвання подружнiх уз, то цiлком заспокоiвся, коли за Бiлку вступився вiрменин Бернард, лiкар i власник лазнi на Кракiвськiм передмiстi. Цей муж присягнув, що заплатить Юрковi 36 гривень або ж вiддасть йому свiй гiдропатичний заклад. До таких крайнощiв однак не дiйшло. І шляхетному Юрковi з Мальчиць не судилося осiсти на золотодайнiй лазнi. Адже Бернард знайшов кошти i впродовж одного тижня задовольнив усi Юрковi претензii.
Тим часом хитра вiрменка думала, яким би чином обкрутити колишнього чоловiка довкола пальця. Военна завiрюха i смерть Петра Одровонжа дарувала iй прекрасну нагоду для цього. Адже син i спадкоемець Петра, Андрiй Одровонж заповiвся, що розв'яже суперечку мiж подружжям через тиждень по поверненнi з похорону батька у Краковi. За вiдсутности Юрка Бiлка зi своiм заступником-пiдстаростою добряче помiзкували i таки вигадали, як заочно вiдкинути всi претензii останнього.
Юрка взяв жаль. Однак даремно сiпався вiн на судi, волаючи, що небiжчик воевода, Петро Одровонж, усно «призначив йому рiк» i перенiс розправу на пiзнiший термiн. Заступник Бiлки з незворушним спокоем заявив, що «це е тiльки слова, однак цього немае в книзi, а я тримаюся того, що у книзi записано».
Горопашний Юрко впiймав облизня.
Стративши два документи, чувся вiн, певно, так, наче хтось видер йому два корiннi зуби. Йому було вiдiбрано силу процесуальних аргументiв у прикордонних спорах, а ще ж втратив готiвку i мусив звiдтодi поневiрятися без… ковдри й посагових подушок.
Однак небавом на його мiсцi зазорiли перед мiським судом сонцесяйнi риси двох достойникiв схiдноi церкви – Атаназiя, владики Перемиського i Якима, митрополита Галицького. Адже сума у 30 гривень за розрив шлюбу мiж Юрком i Бiлкою була надто поважною, щоб отцi церкви зреклися б своiх претензiй. Оскiльки за сплату цiеi суми ручився вiд iменi Бiлки Христко, вiрменськiй вiйт, парочка клiрикiв вчепилася в нього. Однак Христко вiддав грошi митрополитовi Якиму, одержав вiд нього розписку на пергаментi з висячою печаткою, i за посередництва свого заступника, iталiйця Юлiана, звiльнив Бiлку вiд усiх претензiй.
Отож i владика Атаназiй вхопив облизня, а над усiею подружньою справою залягла глуха мовчанка. Юрко й надалi провадив свое барвисте життя в Мальчицях, судився, часом разом iз iншою шляхтою засiдав у судi, важучи справи своiх близьких, а за Бiлкою наразi пропав усякий слух.
Допiру п'ятьма роками пiзнiше, 1455 року, вона вигулькнула у мiських актах як опонент свого колишнього чоловiка. Цього разу вона мала до Юрка претензii у 40 кiп грошiв, i претензii вельми слушнi, бо Юрко чимпрудкiш продав свiй став у Мальчицях Стефановi, власнику млина на Полтвi поблизу Низького Замку, i з одержаноi суми наказав негайно вдовiльнити Бiлку.
