скачать книгу бесплатно
Пiшов я додому та й татовi скажу:
«Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!»
Іще-м собi гiршого лиха набавив,
Що учитель не добив, то отець доправив.
Побiг же я до мами та й i до сусiда,
Куди ся не оберну – всюди менi бiда:
Матiр мене коцюбою, сусiд – цибухом,
Аж менi набiгла грушка за ухом.
Пiшов я до корчми позбути туги
Лигнув-ем горiвки кубок i другий.
Мислю си: «Горiвка моя потiха,
Як вип'ю з квартину – позбудусь лиха».
Випив я квартину, прийшов додому,
Аж лiпше було серцю мойому
Вiд кварти горiвки, доброi сивухи
Станув ми свiт, як банька, а люди, як мухи.
Описи Львова i Львiвщини
Ян Альнпек (? – 1636)
Купець, аптекар, львiвський мiщанин, багатолiтнiй лавник, райця та бургомiстр Львова. Народився у Львовi. Вчився на аптекаря за кордоном, у 1582–1586 pp. перебував у Вроцлавi, навчався в Падуi. Пiд час навчання Альнпек отримав пропозицiю зробити опис Львова для нiмецького видання про найвизначнiшi мiста свiту. У 1597-му Альнпек пiсля навчання повернувся до Львова i потрапив до в'язницi через майновi проблеми. З 1602р. Альнпек боровся разом iз львiвськими мiщанами проти узурпацii влади патрицiатом, за що двiчi зазнавав ув'язнення i був за образу магiстрату позбавлений громадянства Львова, яке йому повернув король у 1607р.
Пiд час пошестi у 1623 р. Альнпек втратив дружину i доньку. При другiй епiдемii 1625 р. Альнпека було призначено бургомiстром. Крiм «Топографii мiста Львова» (1616), Альнпек е автором мемуарiв про виступи львiвських мiщан проти мiського патрицiату, опису епiдемii 1623 р. та iнших записок.
Перекладено з латинськоi.
Опис мiста Львова
Це мiсто мае найкращi каменоломнi в порiвняннi з iншими мiстами Польщi, чотири цегельнi, багато печей для виробництва вапна, а також велику кiлькiсть дерева, придатного для будiвництва. У навколишнiх горах е також поклади гiпсу i гарного прозорого алебастру, якого мало де можна знайти. Мiсто мае архiтекторiв i найдосвiдченiших будiвничих – полякiв, нiмцiв, iталiйцiв, i в кожнiй професii настiльки чудових майстрiв, що нiде в Польщi не можна б краще озброiти вiйсько, як тут…
Ринок служить як для справ громадських, де вирiшуються адмiнiстративнi питання i суперечки, так i для купецьких, де виставляються на продаж всi потрiбнi товари. Вiн становить велику квадратну площу, оточену чудовими високими мурованими кам'яницями; у схiднiй сторонi ринку височить вишуканий будинок архиепископа. Можна побачити натовп купцiв усiх народiв, якi напливають до цього мiста майже з цiлоi Европи i Азii, найбiльше грекiв, туркiв, вiрмен, татар, волохiв, угорцiв, нiмцiв та iталiйцiв. Тут розбещений натовп бездiяльних гебреiв – вигнанцiв цiлого свiту, – тут – майже iх «земля обiтована». Саме вони, спокiйно дрiмаючи на мiських бруках, заробляють своею запобiгливiстю бiльше, нiж iншi купцi… Хоч внаслiдок сусiднiх воен Львiв, як торговельний центр, дуже пiдупав, однак сюди продовжують приiжджати купцi з Туреччини, переважно греки, якi перебувають пiд пильним наглядом присяжного мiського товмача, щоб запобiгти обдурюванням. Щороку вони продають приблизно 500 бочок малмазii. Це мiсто в достатнiй кiлькостi постачае цiлому польському королiвству рiзнi шовковi тканини, килими i пахуче корiння. У Львовi також е воскобiйнi, якi зайвий вiск постачають нiмцям, iталiйцям та Іспанii. Восени солять тут також вартi похвали щупаки, якi можна порiвняти з тими, якi колись ловили мiж двома мостами у Тибрi i дуже iх цiнили римляни. Навколо е багато великих ставкiв, де ловлять коропiв, пiскурiв та окунiв; вони смачнi i дешевi. Привозять сюди угорськi i молдавськi вина, але вони дуже дорогi, тому населення п'е переважно солодкий мед, заправлений хмелем, i пиво – напоi не тiльки смачнi, але й кориснi для здоров'я. Є у Львовi також мiделиварня, де вiдливають вiйськову зброю. Є великий арсенал, заповнений всякого роду вiйськовою зброею. У громадському шпихлiрi зберiгаеться такий великий запас зерна, що його вистачить на довгi роки. Мiсто це мае друкарню i папiрню i все, що тiльки потрiбно для людського упожитку; до того ж тут незрiвнянно низькi цiни на продукти, що притягае до мiста велику кiлькiсть людей рiзних нацiональностей i професiй, а одночасно запроваджуе також рiзноманiтнi пустощi i розваги.
Мiсто мае двi брами: кракiвську, звернену на пiвнiч, i галицьку – на пiвдень; стiльки ж е передмiсть, де збудовано приблизно 1500 будинкiв, якi магiстрат наказав будувати з цегли, щоб у випадку нападу неприятелiв могли бути легко знесенi. На тих передмiстях височить багато римо-католицьких i грецьких храмiв. Мiсто огинае рiчка, яку звичайно називають «Полтва» i яка випливае з малого джерела бiля цегельнi Гольдберга (на Кульпарковi). Вона перепливае попiд мури мiста, вiд пiвдня до пiвночi, далi тече мiж горами, через гаi i долини i, круто повертаючи, широким розливом впадае до рiки Буг пiд мiстом Буськом. У мiстi е сади, повнi рiзних i розкiшних фруктових дерев, декiлька виноградникiв, якi постачають ледве 100 бочок терпкого вина, багато пасiк i родючi поля…
Юст Юль (1664–1715)
Юст Юль – данський посол у Москови при Петровi Першому.
Лемберг
Мiсто оточене великим високим валом: стiною ж – невеликою, старовинною, з вежами – укрiплена тiльки внутрiшня його частина. Саме мiсто прекраснiше за усi iншi мiста подiбного розмiру. Тут багато красивих палацiв: майже усi будинки п'ятиповерховi, з великими колонами з кубiчних каменiв i прикрашенi прекрасними статуями; вiкна забезпеченi залiзними вiконницями або гратами. Особливою пишнiстю вирiзняеться будiвля Єзуiтськоi колегii з церквою. Кажуть, нiби король шведський, якому при взяттi i розграбуваннi Лемберга дiсталася найбагатша здобич, сказав, що в усiй його державi нема стiльки золота i срiбла, скiльки вiн знайшов в одному цьому мiстi. Шведи узяли мiж iншим золотi i срiбнi прикраси з усiх церков i монастирiв i всюди чинили насильство; втiм, пiсля штурму життя людей щадили. Чоловiки в Лемберзi носять польське вбрання, жiнки французьке. А загалом у мiсцевих жiнках нiчого польського непомiтно. У Лемберзi е замок на дуже високiй горi, яка височить над найвищими церковними шпiцами, оточений стiнами i вежами i може обстрiлювати усi мiськi вулицi.
Цiкаво, що львiв'яни симпатизують бiльше шведам, нiж московитам. Шведи з'явилися сюди як вороги i узяли з полякiв великi побори, але отримавши, що хотiли, дозволили iм володiти iншим iхмайном спокiйно, в безпецi, як у наймирнiшi часи. Навпаки, московити з'явилися як друзi, проте теж зажадали з полякiв податкiв, а тепер, отримавши iх, все-таки, як i ранiше, грабують, крадуть, вiдкрито чинять усiлякi насильства, забирають усе iз зайнятих ними будинкiв; без всякоi совiстi навiть пiд час посту, коли не можуть iсти м'яса, вбивають худобу тiльки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам i виробляють багато iнших безчинств.
Ян Томаш Юзефович
(1663–1729)
Народився у родинi багатого мiщанина у Львовi. Його предки були видатними постатями в iсторii Львова.
Вихованець i викладач Ягеллонського унiверситету в Краковi, канонiкримо-католицькоi капiтули у Львовi. Автор латинськоi хронiки «Зауваження про життя львiвських архиепископiв», яка мiстить вiдомостi про подii в Украiнi, зокрема у Львовi.
У 1704 p., пiсля захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспiшно виконував дипломатичну i посередницьку мiсii. Уривки з хронiки перекладенi з польськоi i опрацьованi укладачем.
Образа дзвону
Пiд 1659 роком Томаш Юзефович записав таку iсторiю.
Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвiн Успенськоi церкви, якого в народi називали Кирило, сказала украiнськiй перекупцi:
– О, як же грубо звучить ваш Серило!
Украiнка сприйняла те, як вона обiзвала ii дзвiн, за особисту образу i собi збештала польку, вигукнувши:
– Якщо наш дзвiн Серило, то ваш кафедральний Гаврило!
Слово по словi перекупки добряче пересварилися i врештi-решт постали перед судом.
Суддею на той час був консул Варфоломiй Зиморович, який, вислухавши сварку обох жiнок, видав такий вирок, звертаючись до польки:
– Слухай, жiнко, щоб ти нiколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвоновi, а пiд карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»
Почувши цей вирок, полька розсмiялася, а украiнка втiшилася так, мовби виграла справу.
Навiть духи покiйних епископiв молилися за Львiв
Вже кiлька мiсяцiв 1648 року Львiв жив у тривозi й чеканнi облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпанi, в пилюзi вояки, розбитi пiд Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й бiженцi. Мiсто наповнилося жiночим плачем, жидiвським лементом i галасом збiглих воякiв.
Усi церкви стояли вiдкритi навстiж денно i нощно, священики на змiну правили служби Господнi. Побожнi мiщани цiлi ночi проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомленi шукали спочинку, то мiсце поснулих людей займали духи.
Якогось ранку на останнiй сходинцi великого вiвтаря у катедрi люди побачили трьох епископiв у святих плащах та шапках-iнфулах на головах. Єпископи правили службу i просили Господа вiдвернути вiд мiста лихо. А коли кiлькоро мiщан захотiли зблизька придивитися до них, святi отцi враз позникали.
А iншого дня на свiтанку з'явився в катедрi львiвський епископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, i теж усi бачили, як вiн молився за Львiв.
Петро Алабiн
(1824–1896)
У книзi «Чотири вiйни. Похiднi записки» (1888) з великою симпатiею описуе галичан, яких вiн побачив, беручи участь в походi росiйськоi армii, що йшла придушувати революцiю в Угорщинi. П. Алабiн згодом став вiдомим росiйським державним i громадським дiячем, вiйськовим письменником i журналiстом.
Переклав укладач.
Галiцiя
1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрiю.
Багато хто з нас сподiвався зустрiти тут безлiч предметiв, якi своiми рiзкими особливостями приемно урiзноманiтнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Подiлля i цiлковито на нього схожим. Тi ж красивi краевиди, тi ж плодоноснi долини, грайливо прорiзанi вiдрогами Карпатського хребта i струмками, що мальовничо звиваються квiтучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослиннiстю i облямованими густими хащами кущiв або перелiсками рiзноманiтних листяних дерев. І тут тi ж хати, що яскраво виблискують своею бiлизною в тiнi густих садiв черешень i слив, що й у нас, на Подiллi; той же одяг чоловiкiв i жiнок; та ж мова, традицii, звичаi, що й у подiльського простолюду; те ж унiатське вiросповiдання, якого були змушенi дотримуватися i жителi Подiлля до незабутньоi пори возз'еднання iх з нашою церквою.
Жителi мiст, мiстечок, сiл збiгалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галiцiю, то привiтнiше зустрiчали нас не лише селяни, але й iнтелiгенцiя. Офiцерiв у Галiцii оточували такою увагою, що ця привiтна гостиннiсть ставала iнодi нам тягарем. Мiщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсiм не привчили походи по вiтчизняних мiстах; у менш-бiльш заможного хазяiна офiцер знаходив приготовану для нього найкращу кiмнату, свiжу воду, зручне лiжко, каву, закуску, а за чаем товариство порядних людей, миле i, нерiдко, дуже добiрне.
Цей край густо населений i земля чудово оброблена, чим, по сутi, вона i вiдрiзняеться вiд сусiдньоi подiльськоi землi. На значному просторi не бачиш клаптика землi, на якому не було б слiдiв працi i зусиль людини; втiм, за помiрну навiть працю, тут природа, звичайно, i винагороджуе сторицею. Край благословенний, схожий на найкращi куточки нашого Подiлля i Украiни, тiльки в полiпшеному виглядi.
Дорогою на Лемберг ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, i минувши кiлька гарненьких сiл, вступили в повiтове мiсто Злочiв, дуже живописне i чистеньке. Не доходячи мiста, праворуч вiд дороги, посеред напiвзруйнованих земляних укрiплень, височiе древнiй замок Яна Собеського, якого вiн збудував за допомогою полонених турок i татар.
У Злочевi нас зустрiли дуже гостинно: його люб'язнi жителi навперебiй прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужiй сторонi дуже приемна подiбна увага; приемно хоч на кiлька годин помiняти бiвуак на затишну вiтальню, сиру землю на м'яку канапу i грубу балачку своiх товаришiв на жваву бесiду вишуканого товариства.
Наступний нiчлiг ми мали у поважного ксьондза села Винники i здивувалися, як славно живуть в близькому сусiдствi з нами духовнi особи. У господаря поедналося усе, що тiльки можна забажати на сiльському обiйстi: дивовижний сад, наповнений квiтами i фруктовими деревами; комфортабельне помешкання з вiтальнею – в оранжереi; велика бiблiотека; картини неабияких майстрiв на стiнах. Мати i сестри ксьондза служили прекрасним доповненням хатнього затишку нашого хазяiна.
Але якою б приемною не була розмова в благовоннiй оранжереi, все ж ми змушенi були промiняти ii на похiдного коня i того дня проминули так звану Печенiзьку могилу насипану як розповiдають, на мiсцi битви печенiгiв з нашими предками.
Нарештi, пройшовши ще досить великий простiр по мальовничiй мiсцевостi, ми пiднялися на узвишшя, з якого в долинi на мальовничих пагорбах побачили Лемберг в усiй його красi.
Натовпи народу оточували нас увесь час, поки ми вiдпочивали, чекаючи наказу вступити в мiсто. За увесь час перебування у Лемберзi не виникло з боку жителiв жодноi скарги на солдатiв. Що стосуеться офiцерiв, то iм вiдвели квартири в найкращих будинках, де хазяi прийняли iх у своi сiмейства, запропонувавши iм окремi кiмнати, прекрасний стiл, готовий екiпаж для оглядин мiста, словом – гостиннiсть цiлком слов'янська.
Ми обiйшли Лемберг у всiх напрямках i дiйшли висновку, що коли не за обширем, то за витонченою своею зовнiшнiстю, за надзвичайно рiзноманiтною архiтектурою – то новiтньою европейською, то середньовiчною готичною, – за величиною прекрасно обставлених площ, за шириною вулиць i тротуарiв; за великою кiлькiстю садiв i взагалi за переважаючими тут чистотою i порядком, вiн може бути зарахований до найкращих европейських мiст.
Вражала будiвля Оссолiнського з картинною галереею i чудовою бiблiотекою, основу якоi поклав iмператор Йосип II, подарувавши Львову одну з Вiденських публiчних бiблiотек, зауваживши при цьому, що для вiденцiв забагато i однiеi бiблiотеки, бо вони не люблять читати!
Заможнi крамницi Лемберга займають велику частину нижнiх поверхiв будинкiв на кращих вулицях мiста i головнiй площi. Товари в крамницях виставленi з великим смаком. Тут усе можна знайти найрозкiшнiше, наймоднiше, найвитонченiше, але, зрозумiло, усе це предмети нам недоступнi, оскiльки з нашою появою торговцi швиденько пiдняли цiни. Мiсцевi жителi дивувалися, звiдки росiяни беруть стiльки грошей, щоб за усе платити утридорога, – а ми дивувалися у свою чергу: як у цих освiчених европейцiв вистачае совiстi за те, що ми принесли iм мир i тверду надiю на вiдновлення в краiнi спокою i порядку, оббирати нас! Але нам слiд було пам'ятати, що тут уся торгiвля в руках жидiв, для яких ми представляемо собою тiльки щасливу нагоду зробити добрий гешефт!
У найкращому ресторанi мiста ми за вiдносно високу цiну знайшли не надто вишуканий обiд i за двi пляшки поганоi мадери заплатили пiвiмперiал.
Ресторан заповнювали лембергськi мiщани й австрiйськi офiцери. Однi з вiдвiдувачiв грали в домiно, в карти, на бiльярдi, – iншi, слухаючи непоганий жидiвський оркестр, попивали прекрасне пиво з чудових високих склянок i поганеньке австрiйське вино, яке подали у маленьких пляшках.
У театрi, в якому кращi актори Лемберга немилосердно спотворювали Шiллерових розбiйникiв, глядачi сидiли в капелюхах; але коли ми, увiйшовши до партеру, скинули каски, публiка, хоч, мабуть, i здивувалася, узяла з нас приклад i оголила голови. Таким чином Лембергський театр завдяки нам уперше побачив парики i лисини своiх вiдвiдувачiв!..
А далi ми попрямували на Самбiр, проминувши гарненьке мiстечко Добромиль, де на нас дивилися, як на диво, бо ми були першими з росiян, що тут з'явилися. Але, натомившись дорогою, ми навiть не оглянули тут старовинну солеварню, що стоiть над глибоким джерелом солоноi води, i усе, що бачили в Добромилi, то це костьол, заснований 1513 p., з портретом будiвничого на стiнi. Праворуч вiд Добромиля мiж горами на високiй скелi вимальовуються величезнi руiни древнього замку згаслого нинi роду Гербуртiв, якi колись володiли i цим мiстом, i околицею. Цей замок, що викликае нинi своiми руiнами якусь романтичну привабливiсть усiеi околицi, прославився тим, що витримав сильнi облоги шведiв i трансiльванцiв.
За верст 15 перед Самбором ми побачили збоку вiд дороги мiстечко Старе Мiсто. Кажуть, що тут i був спочатку Самбiр, заснований в прадавнi часи руським князем, i що тiльки згодом якийсь польський король, полюючи в лiсових околицях древнього Самбора, убив оленя на мiсцi нинiшнього Самбора i в пам'ять цiеi подii заклав мiсто, давши йому в герб поцiленого стрiлою оленя. Герб збережений Самбором досi. Насправдi Самбiр перенесений на його справжне мiсце в 1241 р. пiсля пожежi, яка знищила первiсне мiсто. Польськi лiтописцi – великi вигадники, пишуть, що Самбiр заснований у IV ст. якимись саборами.
Верст за п'ять, не доходячи мiста, нас стали зустрiчати натовпи самбiрчан, кiлькiсть яких збiльшувалася з кожним нашим кроком, i разом з нами посувалися до мiста, навiть заважаючи рухатися нашiй колонi.
Самбiр невелике, але красиве мiстечко. Шкода тiльки, що Днiстер протiкае не пiд самим мiстом, а верстах в трьох вiд нього; рiчка ця хоча ще дуже вузька i мiлководна тут, але все-таки прикрашала б мiсто i додавала б йому багато зручностей.
Мiська площа, що лежить пiд моiми вiкнами, – найкращий закуток мiста, – квадратна, обставлена прекрасними дво– i триповерховими каменицями, чиста, гладко вимощена. Посеред площi – мiська ратуша легкоi i витонченоi архiтектури; вулицi впадають в площу вузькi, як в усiх старовинних захiдних мiстах, але прямi i чистi.
Самбiр, можна сказати, колиска щастя Дмитрiя Самозванця. Тут уперше визнали його царевичем; тут вiн закохався в Марину Мнiшек; тут вiн уклав вiдомий контракт з ii батьком, тут вона названа його нареченою i звiдси поiхала в Москву; тут в iм'я Дмитрiя зiбралися польськi полки i звiдси вони рушили захоплювати для Самозванця Московський престол. Самбiр ще вiдомий в iсторii поразкою пiд його стiнами: шведiв (1656), трансiльванцiв (1657) i турок (1672), нарештi ще тим, що жиди, якi ранiше, як i тепер, тримали в Польщi усю торгiвлю в своiх руках, були позбавленi до 1732 р. права торгувати в Самборi!
Ми прожили в Самборi недовго, але весело, i я упевнений, що самбiрчани довго з любов'ю згадуватимуть нас за пожвавлення iхнього мiста, за рiзноманiтнiсть, яку внесли ми в iхне тихе життя. Так, щовечора ми iмпровiзували велике гуляння на мiськiй площi, де незалежно вiд музики, яка лунала, щовечора влаштовували «зорю з церемонiею».
Нашi гарнi стосунки з самбiрчанами спонукали iх дати бал в нашу честь. Ми усi були запрошенi на цей бенкет. Бал вийшов на славу: вiн вирiзнявся багатолюднiстю, витонченiстю i водночас простотою костюмiв, безлiччю гарненьких жiнок, щедрим почастунком i повною невимушенiстю, яка викликала непiдробнi веселощi.
У один з останнiх днiв нашого перебування в Самборi ми були свiдками, i деяким чином, навiть учасниками, католицькоi, церковноi, народноi урочистостi – свято Божого тiла.
В цей день на чотирьох кутах головноi площi влаштували вiвтарi, прикрасивши iх квiтами, iконами, зеленню, барвистими тканинами, корогвами, статуями святих i картинами духовного змiсту. Пiсля лiтургii з католицького собору потягнулася процесiя. Попереду йшли довгою низкою дiти, попарно, пiдiбранi за зростом, найменшi попереду; за ними потягнулися пiвчi й iншi служителi усiх мiських церков, далi в блискучому одязi усi священики мiста i його околиць, вони несли парчевий балдахiн, прикрашений золотими шнурами, китицями, позументами i страусиним пiр'ям, – пiд яким йшов старий ксьондз зi святими дарами. Услiд за цим священиком йшла наша полкова музика; потiм загiн австрiйських солдатiв i великi натовпи народу, вирядженого в найстрокатiшi i найяскравiшi костюми. Пiд час ходу наша музика грала безупинно рiзнi духовнi п'еси.
Але найоригiнальнiшим було те, що в найурочистiший момент церемонii, коли ксьондз, зупинившись перед вiвтарем, вознiс догори дароносицю з дарами i благословив тiлом Господнiм народ, який вклякнув, причому австрiйськi солдати вiддали честь святим дарам триразовим рушничним залпом, нашi музиканти грянули «Боже Царя храни»!
Пiсля закiнчення процесii народ трiумфував протягом усього дня. Натовпи жiнок i дiвчат, у квiтах i яскравому вбраннi, ходили строкатими вервечками по мiсту, притягаючи своiми тужливими пiснями кавалерiв, якi пригощали iх дешевими ласощами. Отут таки можна було надивитися на красунь! У Самборi багато красивих жiнок, але в селах iх ще бiльше, а до дня «Божого тiла» зiбралися тут жителi з усiх околиць, нiби навмисно влаштувавши для нас виставку красунь. Та й те сказати, якби нам довелося постояти в Самборi довше, то немало наших опинилися б у вiчному полонi самбiрчанок; але сурма вже гримiла вдалинi; ii чарiвливi звуки вже почали долинати до нас, заглушаючи солодкi пiснi галичанок.
Володимир Броневський
(1782–1835)
Публiцист, мемуарист. Був вiйськовим моряком, командував дрiбними кораблями Чорноморського флоту. Видав «Подорож з Трiеста до Санкт-Петербурга в 1810 р.» (1828). Цiкавий також його «Огляд Пiвденного берега Тавриди в 1815», де описана iсторiя та етнографiя Криму. (Наведений уривок переклав укладач.)
Подорож з Трiеста до Санкт-Петербурга
Лемберг, 30 травня. При вступi в Галiцiю, мене усе тiшило: схожiсть жителiв з нашими малоросiянами вражаюча: iхнi свити i шапки такi самi, якi носять у нас в Украiнi, говорять же так виразно, що я, не будучи малоросiянином, усе мiг розумiти без труднощiв; i сама природа здавалася менi чарiвнiшою i щедрiшою, нiж бачив я ii учора.
Проходячи повз Унiатську церкву i почувши спiв, зайшов помолитися. Служба йшла на слов'янськiй мовi, i я не помiтив жодноi вiдмiнностi вiд нашоi служби, окрiм того, що на актенii згадують Папу. Священики ходять без бороди, стриженi, i в такому ж вбраннi, як католицькi приходськi ксьондзи. І церковне облачения унiатських попiв таке саме, як у наших.
В мiру того, як, минаючи довге передмiстя, я наближався до Лемберга, предмети швидко змiнювалися, цiкавiсть зростала, стукiт, гамiр наростали; i раптом вiд сiльськоi тишi, вiд скромних дерев'яних будиночкiв я перенiсся, наче завдяки чарам, в галасливий, багатолюдний натовп, i перед жадiбними моiми поглядами виросла громада будiвель – однi кращi, прекраснiшi за iншi. Прекраснi конi, прекраснi екiпажi, багатi крамницi, кваплива хода людей, чистi тротуари, широкий бульвар, милi веселi обличчя, строкатiсть i смак дамських нарядiв, дивували мене поперемiнно i утворювали дивну протилежнiсть з довгими каптанами, конфедератками, червоними або жовтими чобiтьми польських чепурунiв, i особливо з бiдною зовнiшнiстю чернi, що тiснилася на вулицi. Я заздалегiдь знав, що дорогою вiд Трiеста до Петербурга нам зустрiнуться тiльки два великi мiста, Буда i Лемберг; але нiяк не уявляв, щоб цей останнiй був такий багатолюдний, такий багатий. Завтра Трiйця, i з завтрашнього ж дня почнуться контракти, на якi з'iхалося безлiч купцiв та шляхти, щоб укласти рiзного роду родиннi й торговельнi угоди.
Лемберг схожий на маленьку столицю, в якiй чого забажаеш, те й просиш. Крамницi наповненi усiлякими товарами, обабiч вулицi видно золоченi i розписанi вивiски, що рекламують рiзного роду мануфактуру й ремесла. Скрiзь повно народу, всюди по гладкiй брукiвцi котяться багатi екiпажi, i польськi улани у святкових мундирах скачуть на гордих конях; самотнi красунi снують по тротуарах або, сидячи бiля чистого вiкна, ваблять i запрошують прихильною усмiшкою. Розкiш i розпуста йдуть плiч-о-плiч. Поляки люблять забави майже настiльки ж, якщо не бiльше, нiж iталiйцi. Будучи неробами усе життя i заможними без зусиль, вони не знають, як убити час. Тут е гарний театр, а бали i вечоринки майже щодня то у генерал-губернатора, то у iнших знатних панiв. Академiчна бiблiотека мiстить сто тисяч книг.
Вулицi добре вимощенi, розташованi правильно i перетинаються трьома великими площами; будинки в три i чотири поверхи; кращi з них оточують площi, прикрашенi трьома величезними церквами, спорудженими посерединi. Я заходив у найдавнiшу, побудовану королем Іоанном Собеським. Це готична будiвля дуже добре збережена. Склепiння ii високi, церква не надто велика, але в нiй стiльки прикрас, стiльки чудасiй, що саме ця вiдсутнiсть смакуй безлад здавалися менi кращим достоiнством цього пам'ятника хороброго визволителя Вiдня.
У центрi мiста збудована висока чотирикутна вежа, на якiй щогодини сурмлять i сповiщають, що в мiстi усе спокiйно. Я пiднявся на неi, але нiчого особливого не помiтив, окрiм дахiв, що займають великий простiр. З усiх будiвель понад усi iншi сподобалася менi головна гауптвахта, оточена iонiчною колонадою, на якiй легко лежить важкий карниз, багато i зi смаком прикрашений вiйськовими гарматами i прапорами.
Лемберг гарний, але не може похвалитися вдалим розташуванням, вiн розкинувся в ямi помiж двох пологостей, так що i пiд'iжджаючи, побачиш мiсто не ранiше, як опинишся вже на його передмiстi. Лембергу ще бракуе судноплавноi рiчки; Полтва, що його зрошуе, не годиться для мiста з 50 000 жителiв, якi займаються значною торгiвлею. Французи, за прикладом древнiх грекiв, перейменували його на Леополь.
У Трiйцю стало ще тiснiше на вулицях, ще галасливiше, i коли я йшов на обiдню, то вже зустрiв багатьох напiдпитку, а багато й таких, що валялися. Це давно не бачене мною явище нагадало, що рухаюся на пiвнiч у i що з усiх тварин людину можна вважати за найупертiшу, бо всупереч природi упиваеться найдужче там, де земля не родить винограду.
По обiдi я вирушив до мiського парку подивитися, як стрiляють у цiль. Там знайшов я численне товариство, музика гримiла, вiдлуння повторювало пострiли. Мiська мiлiцiя або iнакше цивiльна варта щонедiлi, промарширувавши з прапором i музикою по головних вулицях, приходить сюди для стрiльби в цiль.
Хто поцiлить в яблуко, того називають Царем стрiльцiв i вдягають йому на шию золотого пiвня на ланцюжку, а окрiм почастунку вручають йому невелику нагороду. Я увiйшов до галереi, з якоi стрiляли в щит, але що з тридцяти пострiлiв жоден не поцiлив, то знудьгував i подався в iнший парк, прозваний Єзуiтським.
Парк прекрасний, i ще прекраснiший тому, що тут прогулюеться найкраща публiка. Обiйшовши усе, я не знав, чим милуватися: прекрасними кущами чи красою квiтникiв, оксамитовими лужками чи розфарбованими будиночками, що миготiли серед свiжоi зеленi. У одному з будиночкiв була чудово умебльована ресторацiя, в iнших – кав'ярнi i галантерейнi крамницi. З пiдвищення i з фiгурноi альтанки видно найкращi мiськi будiвлi i чути вiддалений гомiн людей, що веселяться, перестук карет i бричок, якi пiд'iжджають до ворiт саду. Звикнувши до постiйних нiмецьких мод, я був приемно здивований рiзноманiтнiстю, багатством i смаком вбрання тутешнiх пань, а ще бiльше тим, що мiж ними дуже багато красунь з блакитними, млосними очима; одне менi не сподобалося, що рум'яна занадто грубо накладенi на нерiвнi мiсця i приховують у молодих дiвчат надто багато природних принад. Втiм такий обман дозволений, бо дуже приемно бачити у всiх однаково свiжi обличчя. Я давно чув про люб'язностi польок, яких багато хто називае пiвнiчними француженками, але тут застав щось геть вiдмiнне. Одна за однiею скромно i тихо йшли вони розмiреними кроками i на питання кавалерiв вiдповiдали, потупивши очi i ледь розтуляючи рожевi вуста, i жодна прекрасна голiвка не ворухнеться, щоб зиркнути набiк.
Сонце сiло, i на усiх дорiжках стало так тiсно, що довелося проштовхуватися. Голова у мене закрутилася. Менi набридло блукати назад i вперед, безупинно остерiгаючись, щоб не заплутатися у вуалях або стрiчках.
У сутiнках я перейшов на бульвар, що розкинувся на зруйнованому валу посеред мiста, i тут такий самий натовп, навiть ще бiльша тiснява, але скоро стали усi роз'iжджатися по балах i в театр. Нiмфи веселощiв, досi непримiтнi, зосталися в перших рядах. Проходячи, вони кланялися, зiтхали, смiялися, i вiдводячи за собою кавалерiв, бажали подругам, якi залишалися, доброi ночi.
Лемберг, 3-го травня. У Духiв день я обiдав у руськiй корчмi, найкращiй в усьому мiстi. Не дарма дали iй цю назву: серед гостей було чимало наших офiцерiв. Одному з товаришiв моiх геть не до речi спало на думку запитати у польського офiцера, у французькiй службi, притому ще росiйського пiдданого, запитати: кого поляки краще люблять: росiян чи австрiйцiв? Звичайно, росiйських, вiдповiдав поляк, тому що iз ста одного можна полюбити, а австрiйцiв i з тисячi жодного не знайдеш.
Ввечерi, не знаючи як провести час, пiшов в театр; при входi подаю п'ять гульденiв, замiсть квитка отримую двi лотерейнi карти, i захоплений натовпом, що тiснився в коридорi, сiдаю в партерi на лавку. Скоро театр наповнився, i жодноi ложi не залишилося порожньою. Жаднiсть до виграшу множила нетерпiння глядачiв, мiж якими помiтив я бiльше застареньких i взагалi бiльше лiтнiх, нiж молодих жiнок.
При першому русi смичка в оркестрi шум, стукотня i розмови почали зменшуватися; коли ж завiсу пiдняли, усi раптом замовкли, i наступила урочиста тиша. Посеред сцени стояв великий стiл з колесом; по обидвi сторони його двi чорнi дошки. Замiсть акторiв виступили Магiстратськi або якi iншi цивiльнi чиновники у супроводi полiцейського офiцера. Навкруги розставили вартових; старший з чиновникiв поклав пук асигнацiй на стiл, наказав прочитати, скiльки зiбрано грошей i якi призначаються виграшi. Найбiльший з них в 500 гульденiв; але мене запевнили, що можна п'ятьма флоринами придбати до п'яти тисяч. Чиновникiв зустрiли оплесками; вони скромно i важливо вклонилися, i усе знову затихнуло. Пiсля прочитання звiту визнали номери, змiшали в урнi i поклали iх в порожнечу колеса. При кожному зверненнi випадав номер, який повторювали кiлька разiв i виставляли його чiткими цифрами на дошцi. По мiрi, як дошка списувалася номерами, що вийшли, увага збiльшувалася; потiм, коли почали скрикувати то тонкими, то басистими голосами: Амбо! терну! катерна! потрiбно було подивитися на обличчя тих, що втрачали надiю до виграшу. Ледве вимовили смертоносне для багатьох: куля моя! – я залишив театр, радiючи, що, наближаючись до своеi межi, нiколи не витрачатиму час на лотерею; бо крiм того що не знаходжу в тому нiякого задоволення, для мене зовсiм не забавно бачити порочну пристрасть, явно i без сорому що виявляеться.
Марно, проте ж я так розсердився; лотереi усiма майже европейськими урядами прийнятi i складають важливу галузь фiнансовоi системи, доставляючи казнi щорiчний дохiд.
Ярмарок почався на Трiйцю, а разом з ним i контракти; крамницi вiдчиненi, скрiзь сяють продукти смаку i розкошi, ваблячи очi, простi ж твори природи, якими заваленi магазини, ледве звертають на себе увагу. Такоi моторностi, такоi кiлькостi мiшкiв iз золотом i бочок зi срiблом менi не доводилося бачити нiде. Опiвднi ми вирушили на бiржу, де купувалися i продавалися товари позаочi, i здiйснювалися акти рiзного роду за умовами. Там у великих залах для мене було найцiкавiшим i найприкрiшим бачити, як чепуристий ставний ясновельможний увивався, лестив i принижено кланявся до землi перед розпатланим евреем, який гонорово вимагав погасити вексель у сумi двiстi тисяч злотих.
Поляки тiльки платять або позичають, усе золото, усi оборудки, усе багатство Лемберга в руках десяти тисяч жидiв, якi своею зовнiшнiстю скидаються на жебракiв, трохи не сказав – шахраiв.
