скачать книгу бесплатно
Розквiтали котрi там за благочестивих
Тих княжат, котрi й самi науки любили
І маетностей своiх для шкiл не жалiли,
Аби молодь до наук бралась нелiниво,
Церквi нашiй i Русi на духовне жниво.
Боже, дай, щоб школи тi далi протривали
І хвалу тобi нехай завжди б помножали.
Конашевич славний, там немалий час живши,
У слов'янському письмi вправностi навикши,
Почуваючи в собi здiбнiсть воювати,
За пороги поспiшив, щоб козакувати.
І мiж рицарями там, живучи час довгий,
Вмiння рицарське довiв, ставши пiд корогви.
Вiйсько гетьманом його за оте обрало,
Туркiв з ним i татарву мужньо побивало.
В час свого гетьманства взяв мiсто кримське Кафу,
Що аж сам султан зазнав немалого страху.
Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,
Каторги однi спалив, iншi потопив.
Із неволi безлiч вiн християн звiльнив,
Бог його i воiнство в тiм благословив.
За найбiльшу рицар в нас мае нагороду,
Як з неволi визволя бранцiв на свободу.
І за те йому грiхи бог всi одпускае,
А по смертi вiн його в небi помiщае.
Дiзнавав не один раз турчин той, поганин,
Його силу i прудкий на вiйнi татарин.
Розповiсть мултян земля, а також волошин,
Як iх той гетьман своiм рицарством полошив.
Дiзнавав iнфляндчик теж його вiйська сили,
Як iх рицарi отi, мов траву, косили…
Тож умiнням на вiйнi того досягав,
Що без шкоди для своiх ворога змагав.
А як мiсто вiн яке християнське брав,
То лишати в нiм церкви в спокоi казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий:
По звитяжствi пам'ятав про свiй стан поштивий.
Нi, не скоро вже такий з'явиться на свiтi,
Щоб i вiйськом, i пером так умiв рядити.
А без нього нас беруть напастi i горе —
Палить воен нас пожар, внутрiшнi роздори.
Зауважимо отож: воiнiв хоробрих
Для держави треба нам i гетьманiв добрих.
До гетьмана я свого знову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому вiдзначаю:
Нашу вiру вiн берiг в серцi своiм свято
І вiд ворога ii боронив завзято.
З вiйськом вiн своiм не раз в короля просив,
Аби вiру святу лях в нас не колотив,
Обiцяючи йому охiтнiш служити,
Коли вiру нашу вiн не дасть колотити.
Та ж бо внутрiшня вiйна, чвари тi кривавi
Дiються помiж людьми у його державi.
Рiдну вiру кожен з нас буде до загину
Боронити i не дасть завести новину.
Анонiмнi вiршi з рукописних збiрникiв XVII–XVIII сторiч
ХОДИТЬ ДІВЧИНА, ПО ПОКОЮ ХОДИТЬ…
Ходить дiвчина, по покою ходить,
Вельми ся тужить по жовнiру, як горлиця,
Ще й ручейки ломить, слiзойки ронить:
– А хто ж мое серденько з жалю укоiть?
Ой якби хто знав, як же мi нудно,
Що менi з милим говорити трудно.
Ой трудно, труднiй же буде,
Коли його довго не буде.
Ми ж бо любились пiвтора року,
Покiль не знали вороги збоку.
Ой як пiзнали, розклеветали,
Бодай од Бога щастя не мали!
ПІСНЯ РУСЬКА
Дiвонька тяженько в здихае,
Що свого дружбойка не мае.
Краси з личенька iспали, чорнi очi заплакали,
Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?
Чом очi рубойком криеш,
Чом дрiбнi сльозойки сiеш?
Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якiй стратi,
Не туж головойки, знайдем способойки,
Порадимся з собою.
Ой дружбо ж, дружбойку мiй любий,
З недолi я плачу, не згуби,
В любiсть ти-сь ме вправив красну, одказував, що мiй власний,
Тепер в дорожойку, в свою сторонойку
Од'iхав мiй сподар.
Батьковий i материн синець,
Назвався родом волинець.
Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,
Забудеш любостi, а вiн по щиростi
Обiцявся повернути.
Звiриламся йому була,
Що-м його крiпко любила,
Вiн те всейко поприймавши i од'iхав, не казавши.
Нi сам не бувае, нi знати не дае,
А я, сирота, в тужостi.
Не дам я сердейку волi,
Не буде знати недолi,
Бо так умiють любостi, хотя й хто прийме i в гостi,
За вiрного слугу мае взамiн тугу,
Але треба терпiти.
Два мiсячейки минули, як мi обiцявся вернути,
Тепер юж бiльш, нiж годойка, ох лихая пригодойка,
Чом знати не даеш, чом не прибиваеш
До мене, дiвойки.
Терплячим в нагородойку
Дае Бог всiм за службойку,
Терплю, а Богу молюся, буде вiн мiй, не журюся,
Коли мнi з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.
* * *
Жаль серденьку, що тя не видаю,
Вдень i вночi о тобi гадаю.
Да пiшов би я вночi, не маю помочi,
Боюся блуду для страшного суду.
Ах, серденько, не лякайся суду,
Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.
Серцем засмучуся, з твару[7 - З твару – з обличчя.] а iзмiнюся,
Гди ж тя не видаю, тяженько зiтхаю.
Ах, серденько, скажи менi правду,
Коли мене не кохаеш, iншу собi знайду.
Чи ж би я казала, коли б не кохала,
Бог того засмутить, хто кому iзмутить.
Ах, серденько, не буду я спати,
Волю ж бо я з диким звiром в пустинi мешкати,
А в пустинi звiрi лютii без мiри,
Пташата лiтають, жалiсно спiвають.
Ах, серденько, рiка розлилася,
Я ж бо зi своiм милесеньким не намешкалася.
Пiднесуся к горi, упаду надолi,
Нiж з нелюбом жити, вiк свiй i скiнчити.
* * *
Гей i сам же я не знаю, що так менi нудно,
Тiльки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.
Гей полюбив, не зблудив, гiдна з гiдним хороша,
Хоч i страчусь до гроша.
А старатись ревно буду, аби позискати,
Ласку твою, мое серце, знову отримати.
Гей, а за тим, а при тiм, чи не буде прилюдна
Твоя мова облудна?
До нiг твоiх упадаю, не одмовляй тому,
Хто приiхав одшукати ласку в твоiм дому,
Гей же, вiрному свойому, котрий прагне вiк цiлий
Завше бути зичливий.
Гей, поiду пораджуся старенькоi матки,
Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.
– Гей поiдь же, одвiдь же, а при тому старайся,
Що мя любиш, признайся.
– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,
Іще тяжче друга мати, крiпко не любивши.
Гей же, мила, несила зносить клопiт i тугу,
Завше з мислю про друга.
Полюбивши, кожен знае, дасть на тее руки,
Що кохання жодне щире не бува без муки.
Тii муки, розлуки хутко хай проминають,
Серця лиш не вражають.
Ворiженькi облуднii мають про нас мови,
А вже ж бо нас обмовили од нiг до голови,
Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,
Ласки щиро чекаю.
* * *
– Анно, Аннусенько, панно, гарная Дiанно,
Чом ти iзмарнiла?
Чом ти iзмарнiла i личеньком iзмiнилась? Була не такая.
– Тужу i зiтхаю, що тя, серце, не видаю
Та й перед очима,
Хоч провiдай прийди i зi мною посиди,
Уже менi так марудно,
Сумно менi, милий, нудно
Без тебе, серденько.
– Сiдлай, хлопче, свого коня
Да поiдьмо з полудня до твоеi голубки.
Там я ii привiтаю,
З кониченька не зсiдаю:
– Чолом, мила панно!
– Чолом, чолом, мое серце,
Дай же ручку, облюбенче.
Із радостi прошу в гостi
До покою, поговоримо з тобою
Для лiпшоi знайомостi.
Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,
За всiх кревних своiх.
– Многая лiта, паноньку, многая лiта, голубонько,
Зi мною заразом.
– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,
Я од'iжджаю, поклiн оддаю
В далеку дорогу.
Оставайся здорова!
– Чом так скоро вiд'iжджаеш, мов на лови,
Без мене молодоi?
Знати погордився, що зi мною не насидiвся,
Чи мене не любиш?
