скачать книгу бесплатно
Де прикривае вона нiжну дiвочiсть твою.
Просо тодi закипить, але полум'я ти не побачиш,
Хоч в твоi фалди вкладу зiлля та просо сире.
Все в цю хвилину почне в тiм горшку закипать й шумувати,
Й просо само по собi стане тодi промовлять:
«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серцi,
Прагне та кличе тебе вiн, цей пекучий вогонь.
Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тодi припiкати,
Будеш далеко вiд нас – буде вiн далi пекти».
Цi ось слова у Федорине серце вселили розраду,
Сповнена добрих надiй, в дiм повернулась вона.
В пiтьмi нiчнiй непрогляднiй усе своi барви втрача,
Гавкають тiльки по селах собаки, едина сторожа,
Десь вiтерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.
Виють собаки, лютують, той гавкiт лунае в повiтрi,
Зовсiм не видно кiнця лютостi злющих тварин.
Тiльки у пiтьмi нiчнiй почнуть мiж собою змагатись,
Скрiзь без упину тодi гавкiт ми чуемо iх,
І пустотлива луна вiдiзветься на гавкiт собачий
Рiзноголосо, й собак дрочить ще бiльше вона.
Гавкоту злодiй не любить: йому це – велика завада,
Так бережуть отi пси вiрно хазяйське майно.
Десь там на стрiсi хлiва вiдгукнеться ще пугач зловiщий:
Сумно, зловiсно для всiх голос лунае його.
Саме в ту пору тужливо зiтхають забутi коханки:
Тяжко в постелi самим без чоловiкiв лежать.
Тож за своiм i Федора зiтхае, хоч мае надiю,
В вiдьми поради шука, сумнiв долае ii,
З боку на бiк повертаеться в лiжку – перина для неi
Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,
Тяжко зiтхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —
Знову здалося, що iй навзнак лягти вигiднiш.
Вхiд до хатини ii закривае заслiн з очерету,
Навiть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.
Чари iз зiллям змiшавши, бабуся ввiйшла до кiмнати,
Помiч Федорi несе, як обiцяла ранiш.
Тут же звернулась до духiв, тих жителiв темноi ночi,
Раптом потвори страшнi в пiтьмi з'явились нiчнiй:
З довгими чорними кудлами цап важкувато ступае, —
Сиплються в нього з очей iскри разючi, густi,
З нiздрiв i пащi жахливо палае вогонь iскрометний,
Гострi на лобi мiцнiм роги стирчать догори.
Глянеш – i дуба волосся стае, жах охоплюе душу,
Тiльки бабуся iз ним може розмову вести.
«Нащо, – питае потвора, – сюди мене кличуть сьогоднi?»
Вiдповiдь зразу таку вiдьма потворi дала:
«Цапе, ану ж, поспiши i подайся в краi невiдомi,
Звiдти кохання тягар милий сюди привези.
Десь там у свiтi далекiм ти Федора знайдеш напевно,
Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла,
Маеш годину часу, хоч би нiс понад скелями й морем,
Спати вiн буде чи нi, виконать мусиш наказ».
Швидко тварюка рушае в дорогу, щоб вiдьми велiння
Виконать i привезти той препоганий вантаж.
Федiр тим часом пiд вечiр добряче пiдпив на бенкетi
І, безтурботний, забув зовсiм Федору свою,
Тут уже iнше знайшлося, милiше дiвча, нiж Федора,
В серцi сильнiш запалав пломiнь новий, нiж старий.
П'яний пiднявся з-за столу, щоб справить надворi потребу,
Ситий живiт вже давно змушував вийти його.
Й там, пiд порогом, на нього чекав уже цап бородатий,
Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет.
Федiр лише кiлька крокiв ступив, як цаписько, раптово
Вставши, спокiйно схопив Федора, той не пручавсь,
Тiльки смiявся, бо думав, що цап випадково проходив
Й вiн випадково тодi просто на цапа упав.
Та коли глянув пiд себе, лiси там i рiки побачив,
Миттю тодi зрозумiв: цап отой з пекла прибув.
Десь там пiд ним мерехтiли то вежi, то гори високi,
Бiльшу долав висоту, у пiднебессi летiв.
Федiр спочатку жахнувся, та швидко прийшов вiн до тями,
Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому.
Ось уже стрiха знайомоi хати виразно з'явилась,
В хатi Федора лежить, вибилась зовсiм зi сну.
Тiльки пiд хату прибув, до порога, знайомого добре,
Вмить про жагуче кохання Федiр iзнову згадав.
Що було потiм, вiдомо, хоч музи про це не спiвають,
Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповiсть.
Ян Щасний-Гербурт (1567–1616)
Польсько-украiнський письменник, палкий захисник Украiни. «При кривдi шляхетного народу руського, з якого i я, i дружина моя взяли свою кров, буду стояти з такою Божою помiччю, як мене вчить право… Коли я проти будь-якого порушення права готовий покласти свою силу i здоров'я, тим бiльше я готовий ним важити на боцi такого великого i шляхетного народу, з якого i кров маю, i якому тепер дiеться безправ'я», – так заявив Ян Гербурт у вiдповiдь на погрозу перемишлянського бiскупа пiддати його прокляттю.
Рiд Гербуртiв походив з Моравii, але на украiнських землях осiв ще в XVI ст., тому письменник називав себе русином. Виховувався Ян Щасний-Гербурт при дворi канцлера Замойського. Брав участь у вiйськових кампанiях, був дипломатом. У1601 р. залишае офiцiйну службу i поселяеться в родовому маетку Добромилi. Католик iз дiда-прадiда, вiн виступае ревним захисником православноi Русi-Украiни i запеклим противникомунii. Збирае давнi книги i рукописи, пильно вивчае iсторiю рiдного краю, закладае у Добромилi православний монастир. У 1606-му i 1607р. бере участь у повстаннi польськоi i украiнськоi шляхти проти короля Сигiзмунда III. Два роки вiдбув в ув'язненнi, але до кiнця життя залишився ворогом Сигiзмунда IIIi оборонцем Русi. Вiд 1611р. розпочав активну видавничу дiяльнiсть (видав «Хронiку» Я. Длугоша, «Хронiку» В. Кадлубка, твори С Орiховського), написав поему «Геркулес».
У 1613 р., коли пiсля невдалого московського походу збунтувалося польське вiйсько, Ян Гербурт написав вiдомий «Розмисл про народ руський».
Писав польською i украiнською мовами (Поезiю, що подаеться, переклав Р. Радишевський).
ПРАКТИКА РАКУСЬКА[4 - Ракуська – австрiйська.]
Роздавання вакансiй – то хитра затiя,
За харчi тi майбутнi невiльники млiють.
Беруть хлiб в заслужених ще вчорашнi слуги,
Вже тому нiщо панства доброго заслуги.
Короля коморники, пустi фаворити,
Посади i почестi тринькають вiдкрито.
В нас езуiти судять, нинi i керують,
Через вiрних пiдданих свое пропонують.
Постiйно обережнi, хитрують з усього,
Вдають, що не причетнi нi до чого злого.
Про польських езуiтiв можна так сказати,
Ракушанам чи папi лиш би присягати…
Як тi вовки голоднi, затятi й суворi,
Чигають на овечки слабуватi й хворi.
Так, гидкий ракушанин за своi фортелi,
Вiн загибель вiтчизнi таким чином стелить.
Його злить наша вольнiсть, права i свободи,
Хоче Польщу обкрутити, як iншi народи.
В нього – платнi шпигуни i махлярi вражi,
Яких рано чи пiзно великий бог вкаже.
Вiтчизно ти дорога! Вiтчизно кохана,
Як королем-деспотом маеш буть вкарана,
Краще мiсяць турецький хай сюди наплине,
Нiж орел чорним кiгтем знов ярмо накине.
Не ганьба, кого в бою знищать супостати,
Краще вмерти на мiсцi, нiж довго страждати.
Олександр Митура
Освiтнiй i культурний дiяч першоi половини XVII ст., видавець Киево-Печерськоi лаври. Родом з Львiвщини, вчителював у Львовi. Написав i видав першу друковану поетичну книжку в Киевi – «Вiзерунок цнот превелебного… отця Єлисея Плетенецького» (1618).
Писав давньоукраiнською мовою.
(Поезii, що подаються, переклав М. Туз.)
НА КЛЕЙНОД МИЛОСТИВИХ ПАНІВ ПЛЕТЕНЕЦЬКИХ
Господь тiлом на хрестi нам здобув спасiння
І до раю спрямував наше животiння,
Задля нас вiн подолав пиху преворожу —
Уразила сатану в серце зброя Божа.
Задля нас i звитяга Костянтину слана,
А вiд нього почата вiра православна.
Тим-то рiзних ересей валяться твердинi,
А сини православних квiтують донинi.
Ясний мiсяць та зоря в клейнодi одному
Разом вмiщенi; свiтять падолу земному.
Такий знак символiчний дано за герб дому
Плетенецьких, а з ними нiколи нiкому
Не зрiвнятись у вiрi, що Боговi мила,
У святостi iстиннiй i слова, i дiла,
iм за зброю був i е хрест непереможний,
Життя iхне зразкове сяе сонцем гожим.
Хай же слава цих людей доти не заходить,
доки мiсяць високо в небi зорi водить.
КОЛЯДА
Православнi, день прийшов душу звеселяти —
Нам вшестя Христове скоро зустрiчати.
Зволив Бог зiйти униз зi свого престолу
Сатану прогнати геть з нашого падолу
Щоб творiння рук його лиха не терпiло,
Вiн принизив до людей святе свое тiло.
То ж вiтати Господа стараймося, браття,
Якомога бiльше хай з'явиться завзяття.
За те Богу подяка i велика шана,
Що принiс в вшестi нам спасiння бажане.
Уродини нам твоi радiсно зустрiти
Дай же, Боже. Просимо нас благословити.
Касiян Сакович (1578–1647)
Народився в с. Потелич на Львiвщинi в родинi православного священика. Навчався в Замостенськiй та Кракiвськiй академiях. Був дяком у Перемишлi. У 1620р. прийняв чернецтво i став ректором школи Киiвського богоявленського братства. В 1624 р. переселився до м. Люблiна, де був проповiдником при мiсцевому братствi, а в 1625-му перейшов в унiю i до 1639 р. завiдував Лубенською архiмандрiею. Помер католицьким священиком у Краковi. Автор полемiчних творiв та поетичноi книги «Вiршi на жалiсний погрiб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», виданоi в Киевi 1622 р. (Поезii, що подаеться, переклав В. Крекотень [5 - © С. Д. Попель, О. В. Крекотень, правонаступники В. І. Крекотеня, переклад украiнською, 2013])
ІЗ «ВІРШІВ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРІБ ШЛЯХЕТНОГО РИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО»
* * *
Коли козацьку мужнiсть королi пiзнали,
То рицаря отсього iм за герб признали,
Котрий готовий завжди вiтчизнi служити,
Життя за ii волю свое положити…
Любов великим жалем нам душi покрила,
Коли смерть того мужа вiд нас оддалила,
Котрого мужнiсть знали геть усi усюди,
Татари, турки навiть i пiвнiчнi люди.
Не раз громив оршаки[6 - Оршаки – юрби, зграi.] орд хижих татарських,
Стаючи на дорозi в звитягах рицарських.
Проти полкiв турецьких умiв мужньо стати,
Із силою малою вовкiв розiгнати.
* * *
Хто б хотiв достатньо тут справи описати
Конашевича Петра i на свiт подати,
Мав би той у грецького поета Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена,
Котрi грекiв своiх честь i военну славу
Описали доладу, маючи пiдставу.
Та нас трудно з ними в тiй вправностi рiвняти,
Ми в науках праць таких не хотiли мати.
Хоч у нас i простий ритм, годi промовчати,
Того мужа гiдностi станем величати.
А найперше про його рiд i виховання
І у молодих лiтах у школах навчання.
У перемиських краях, на самiм Пiдгiр'i
Народився вiн i рiс в православнiй вiрi.
Потiм у Острог пiшов для наук поштивих,
