скачать книгу бесплатно
Зелен-травами зiтканi!
Глянь, дiброви листя вкрило,
Птаство рiзне налетiло,
Звiрi зграями гасають,
І роями рибки грають.
Селянин до них охочий
Сiтi по водi волочить.
А стрiлець iз охорони
Вцiлить звiра без загону.
До непрохiдних порогiв
Днiпровий козак убогий
Пливе човном не без страху
«Худою жив соломаху».[1 - «Худою жив соломаху» – цi слова в оригiналi подано украiнською. Слiд розумiти так, що козак живився пiсною соломахою.]
Воiн у мiцнiм ладунку
В таборi шука рятунку
Пiсля скромного обiду
У сторожi зникне з виду
В крузi випробуе конi
Або списа в кiльце вгонить.
А коли заб'ють тривогу
Вiн iз табору – в дорогу
Пiд святими хоругвами
Кличуть труби iз бубнами.
Вiн бiжить по перелiску
Чи для слави, чи для зиску.
Юнi там на герць виходять,
Часто-густо в кровi бродять.
Як впаде палаш кривавий,
Кров стiкае рукавами.
А другому бистра стрiла
Серце тепле остудила.
Третiй, кiньми потоптаний,
Вже нiколи бiльш не встане.
Ворог ряди проривае,
Вiйсько флангом вiдступае,
Переможець невблаганний
Навздогiн наносить рани.
По трофеi, знать, ходили,
Геть лицарство потомили,
Що вертае з труду свого,
Вiддаючи славу Богу,
І сприймае все як ласку —
Перемогу i поразку.
Як би битва не кiнчалась —
Богу слава щоб дiсталась.
Боже, маеш в своiй печi
Лицарського люду речi,
Бiдний воiн просить в тебе,
Щоб воздав за нужду в небi.
Себастiан Кленовий
(1550–1602)
Народився в м. Калiш (тепер ПНР), Походив iз мiщан. З юних лiт оселився у Львовi. Навчався в Кракiвськiй академii, пiсля закiнчення якоi служив у Люблiнському магiстратi, був бургомiстром Люблiна. С. Кленовичу належать двi поеми латинською мовою – «Роксоланiя» (1584), «Звитяга богiв» (1587) i три польською, – зокрема «Лiсосплав» (1598) та «Гаман iудеiв» (1600). У найвидатнiшому своему творi «Роксоланiя» С. Кленович заманiфестував свою любов до украiнськоi землi. За твiр «Перший виступ проти езуiтiв» зазнав гонiнь i був доведений до голодноi смертi. Помер у Люблiнi.
(Уривок з «Пожежi турецькоi» подаеться в перекладi укладача, а «Роксоланiя» – в перекладi В. Маслюка.)
З ПОЕМИ «ПОЖЕЖА ТУРЕЦЬКА:
ЗАКЛИК ГАСИТИ І ВОРОЖБА ПРО ПАДІННЯ МОЦІ ТУРЕЦЬКОЇ»
Сполох сурмiте! Хай туркам не спиться!
Впасти, вже впасти турецькiй столицi!
Пишна й висока, покiль ми дрiмали,
В неi сiдниця росла-виростала.
Стане Христос нам суддею в цiм дiлi,
Що розпочати ми зважимось смiло.
Бiлi посланцi у злотих берлинах
Вiсть принесуть нам про мирну годину.
Впасти, вже впасти турецькiй столицi!
Благословляе Господь нашу крицю!
Доки терпiти йому соромоту
Милого сина й турецьку пiдлоту
Зграя злодюг та розбiйникiв хтивих
Царство сплодила оте нечестиве.
В час, коли нашi спокiйно дрiмали,
Греки пишалися, турки зростали,
Хатнi були iм на руку незгоди,
Нам же – покута за давнii шкоди.
Гей же, отямтесь, серця християнськi!
Зброю рихтуйте на ратi поганськi!
Духом проймiться одним, монархове,
Княжичi всi i всiх станiв панове,
Йдiте на турка, що казиться з жиру —
То вiн воюе, а то просить миру.
А що всiх разом нiяк не здолае,
То по шматочку вiд нас уривае.
Отже, спочинок одного лиш панства
Хай не помилить всього християнства.
Пакти сумнiвнi, пустi обiцянки,
Клятви брехливii безперестанку.
А як поганин збратаеться з нами,
Платить за мир вiн i кров'ю, й ланцями.
Дорого ж маем той кусник спокою
І той омильний передих по бою…
На суходолi французи спiвають,
А острови вже османи займають.
Греки у путах, то й ти, iталiйцю,
Спати не смiй! І ти, нiмче, надiйся —
Турки ж на Уграх! Волошшя[2 - Волошшя – Волощина, Молдавiя.] струсили!
Встаньте, поляки, аби й вас не змило!
Хоч ти, гiшпане, за тисячу гонiв,
Як беруть афрiв,[3 - Афри – жителi Африки.] сiдлай лучче конi!
Море зрадливе, англiйський мiй брате,
Браму морську турки можуть зламати.
Як вiтер схiдний надме iм вiтрила,
Й данця пiдбити знайдуть вони силу.
Хоч ви, шведове, добряче сховались,
На окрай свiту аж замандрували,
Вiйськом збирайтеся на бусурмана —
Як пiде добре, то й вас вiн дiстане.
Й ви, московити, хоч ваша столиця
Там, де небесна висить ведмедиця,
Вiри не ймiте мiсцинам багнистим,
Лютим морозам, дорогам снiжистим.
Нумо до гурту ставайте вже смiло,
Всiх нас святее очiкуе дiло!
Ми, як щосили ударимо разом,
Виженем турка за гори Кавказу.
Хай вiн iде в дикi землi поганськi
І забере свое право тиранське.
Вiн яничарами нас тiльки страшить.
Та ж яничари – це кров бiдна наша!
Силу дае йому кров християнська,
Щоби чинити злодiйства поганськi.
Запах пожарищ нам вiтер приносить,
По допомогу сусiди голосять,
Кров'ю вмиваеться iхня землиця —
Угри, Покуття, волоська границя,
Браття, на битву священну ставайте,
Гiдру прокляту у море скидайте!
Сполох сурмiте! Хай туркам не спиться!
Впасти вже, впасти турецькiй столицi.
РОКСОЛАНІЯ
Зiлля росте чудодiйне повсюди на землях русинiв,
Рiзних отам чарiвниць стрiнеш у кожнiм селi.
Бачив i я тих старих чарiвниць, як вночi вилiтали
І, нiби вихор, неслись швидко на крилах своiх.
Часто вони чудодiйним закляттям iз ясного неба
Нам посилали дощi, – сам я те видiв, клянусь!
Вiтром розбурхують рiки, наповнюють хмари громами,
Градом толочать хлiба, – ось яка сила тих слiв!
Сам я був свiдком, як кров iз шнурка вони бiлу пускали,
Вим'я корови нiяк стiльки не дасть молока.
Чарами часто дiвчатам, що розум втрачали з кохання,
Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.
Навiть пташина далеко отак залетiти не може,
Як, Купiдоне, свою здобич заносити звик.
Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —
Руськоi кровi дiвча: меж у коханнi нема.
Довго не в силi була затаiти цей шал божевiльний:
Як заховаеш любов – мучити стане сильнiш.
Тож подалась до ворожки, староi бабусi, з дарами,
Швидко зiйшлись на платнi, й мовила слово таке:
«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,
Хай же вiд чарiв твоiх темний здригне Ахеронт!
Тiльки скажи вже, куди той поганець утiк од кохання,
Де вiн бариться тепер, в землях яких i краях?
Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,
Щоб повернувся сюди й вирвав од смертi мене.
Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилi,
В серцi його запали зараз до мене любов.
Вирви коханця мого, хоч як би премiцно тримали
Сили небес i землi й води далеких морiв.
Зглянься, прошу, надi мною, бабусю миленька, бо гину,
Смерть на порозi чека, ти ж порятуеш мене!»
Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусi,
Чари побачиш тодi й силу моiх заклинань.
Федiр до тебе повернеться; навiть якщо його лютий
Тартар до себе забрав, мусить вiддати назад.
Милого скоро повернуть тобi небеса добровiльно
Й землi далекi, й глибiнь темних, шумливих морiв,
Тiльки належить чекать терпеливо, аж поки Дiана
Вирине з моря глибин срiбним пiвколом ясним.
Саме тодi я вiзьму новий горщик i в ньому iз просом
Зiлля змiшаю й, туди всипавши всяких отрут,
Викличу духiв iз пiтьми, почавши iз ними розмову;
Ти ж не зумiеш почуть жодного слова вiд них.
Темiнь сама заговорить i вiдповiдь дасть необхiдну,
Перед тобою пройдуть там дивовиди страшнi,
З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,
В пiтьмi вiдлунням дзвiнким всюди розiйдеться там.
Раптом розступляться надра, з них вийдуть гiгантськi потвори:
Тiльки одна перейде, друга полiзе услiд,
Нашим очам тут покажуть вони небувалi страхiття,
Серце, Федоро, твое хай не боiться цих див,
Розуму ти не втрачай i про Федора думай постiйно,
І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.
В духiв шукаеш поради, тож Бога забути потрiбно:
Небо iз пеклом нiхто ще поеднати не змiг.
Чорт подае комусь помiч – то Бог залишае такого,
Бог лиш поможе йому – чорт утiкае тодi.
Сядеш у пiтьмi на землю i, ноги вперед простягнувши,
Тiло держи догори прямо, – це добре затям.
Одяг розстiбнеш увесь, i тут же спаде вiн додолу,
Хай же на лоно твое зсунеться все прикриття.
Просо i бiб я тодi покладу на твою сорочину,
