скачать книгу бесплатно
Пiшов же той другий, а фурман i тому так зробив. І так всiх вiн iх побив по одному, йно тiлько дванадцятий зiстався. Взяв си фурман пiстоля в кишеню, а шаблю в руки i пiшов до теiхати. А найстарший розбiйник сидiв собi i панну тримав на руках (яку вони в дорозi злапали). Як же той королiвський фурман вiдчинив дверi, то розбiйник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:
– Анi рухайся, бо життя свое маеш скiнчити! Вдарив його з пiстоля i забив.
Рано вибираються, але королевич нiчого не видiв i не знае, що ся дiяло. Отже, забрав фурман ключi, i вони далi в свiт поiхали. iхали вони, iхали i приiхали до королiвського мiста. Як вони приiхали, зара гонець вiд тамтого короля запросив iх в гостi. Королевич балювався у нього пару днiв, а той король мав iдним iдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловiкiв, а жаден чоловiк нiколи з нею ночi не переночував. Той королевич ii си сподобав i хтiв ii взяти за жiнку.
Але чужий король шкодував його i казав:
– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловiкiв, а з жадним чоловiком не переночували ночi.
Королевич радиться своего фурмана, що з тим мае чинити, чи ii взяти, чи нi. Фурман йому каже:
– Берiть, королевичу, нiколи нiц вам не може шкодити.
Пiдiймаеться той королевич, щоби ii за жiнку взяти. Пiшли до священикiв, до ксьондзiв, як е звичай християнський, шлюб, заповiдi, i вiн ся з нею вженив. І пiшли вони собi спати. А той фурман каже:
– Королевичу, тую нiч буду я з вами.
Як вони полягали спати i позасипляли, то той королiвський фурман стояв над ними.
Як прийшла десята година, ii сонну дуже страшно стрясло, а як прийшла одинадцята година ночi, то другий раз так само стрясло нею, а як прийшла дванадцята година ночi, то як нею стрясло – вилiзае такая гадь i королевича хоче вкусити. А королiвський фурман знав тое наперед, що ся може стати, тримав шаблю в руцi i стяв голову тiй гадi, котра вилiзла з середини тоi панни, i сховав в кишеню, а той тулуб влiз в ню назад.
Потому фурман пiшов до своiх коней, а iх там обое покинув.
Прийшло рано, i старий король казав:
– Пiдiть туди, до них, i принесiть того трупа.
Приходять слуги туди, заглядають без ключ, а вони повставали, обое собi говорять.
Дають то королевi знати, що вони сидять i обое говорять. Дуже король зрадувався i втiшився, що вже знайшовся такий, що з нею нiч переночував, i з тоi радости заложив баль. Довго був там королевич, але хоче вже iхати додому назад зi своею жоною.
І каже йому король:
– Що ж тобi за маетки дати?
– Нiчого я у вас не жадаю, маеткiв жадних, йно щобисте менi дали сто возiв драбинястих i фурмани до тих возiв, аби я заiхав до того мiста. І поiхали вони, а перше повернув назад до того палацу, де тих розбiйникiв фурман його побив, то вони набрали сто возiв драбинястих рiзних маеткiв, золота, срiбла. І приiжджае вiн назад до свого батька iз великими маетками, а батько дуже врадувався ним, що його за найгiршого у своiм царствi мали, а вiн найбiльшу штуку доказав.
От тому фурмановi вже вийшов рiк, i вiн хоче йти вiд королевича, але той каже:
– А що ж тобi за той рiк заплатити? Будь у мене, прошу тебе, великою тобi заплатою заплачу, аби-сь у мене перебував.
– Не хочу я жодноi в тебе, королю, заплати, йно маеш менi дати половину своеi жiнки.
Не хтiв перше той король того зробити, але згадав його всю вiрнiсть, не мiг йому вiдказати.
– Та коли ти хочеш половину, то я вже тобi вiддам всю.
Як побачила королевича жiнка, що то не жарти, то стала дуже плакати i умлiвати. З того плачу найшло на неi ригання. Зачала вона ригати, i вся та гадь, котру мала у собi, вийшла з неi. Тоди фурман добув тую гадячу голову, котру вiн вiдтяв, i зложив до купи i сказав:
– Ото видиш, королевичу, яку я маю половину в кишенi, а половина була в твоеi жiнки.
Ото, королевичу, стiльки я хочу в тебе заплати. Заплативiсь, королевичу, за мене давно, тоди, як той чоловiк бив по моему гробi, бо я був умерший чоловiк. Пан Бiг прислав мене за тих п'ятнадцять рублiв у тебе рiк служити. Викупiвись мене, королевичу, вiд теi неволi, що вiн рiк мав по смертi моiй збиткуватися. Бiдним я був i позичив у того багача п'ятнадцять рублiв, i вiн по смертi моiй збиткувався. Але Пан Бiг прислав таку душу, що за мене заплатив.
Дурний Гриць i водяна панна
Була собi iдна жiнка, що мала iдного дурного сина, називався Гриць. І не мала вона анi морга грунту, тiльки iдну хатину дуже стареньку. І не могла собi дати ради у свiтi, бо вже стара була, а той не мiг заробити. А то за панщини було, i iй казали панщину робити за ту хату. А вона не здужала вже вiдробити панщини свеi. Тоди пан казав, щоби Гриць iшов до ставу стерегчи риби, тоди вiн вiдпише панщину. А той не хоче iти стерегчи риби, бо дурний. Пан казав йому дати кiлька киiв.
– Мусиш хоч таким способом менi панщину вiдробити. Хоч ти дурний, то коло риби будеш стояти, коло ставу.
Допiру Гриць ся послухав i пiшов до тего ставу а пан його записав «ставничий». А було то лiтнього дня, голодного переднiвку коли мати не мала чим його поживити. Вона жебрала по селi i носила свому синовi. Так було раз i другий, а вона все понад коршму ходила. Раз виходить з тоi коршми жид i до неi каже:
– Чому ви до мене нiколи, Іванихо, не вступите?
– Як я маю до коршми вступати, така бiдная, як я нiчого не маю, йно душа в менi?
– Що ти питаеш, Іванихо, ти вступи – я маю горiлку i ще й закуску для тебе знайду: е у мене хлiб, булки. Хiба б я був такий нерозумний, щоб бiдного зле потрактував? Хтось мае грошi, а ти – нi, то я тобi подарую.
Подумала стара Іваниха:
– Пiду я до того жида.
І той жид-орендар дав iй горiлки келiшок чи там кватирку i дав iй хлiба закусити.
– Дякую вам, пане-орендарю, за те, щосьте менi дали, бо я плати не маю.
– Прийдiть-но ви завтра, Іванихо. Я й завтра тобi ще дам. Було так iден день, другий – на третiй день Іваниха вже встидаеться i боiться, i поза коршму вже ховаеться, як iде. Спогадала собi, що: «Довг вже маю великий у жида, вже найдеться близько злотий грошей, а як ще нинька третiй день вiн мене закличе, а я маю реманент на панщину, то як жид возьме подасть мене до пана, то ще хату мою злiцитують».
Але жид пильнуе лiпше Іванихи:
– І ви, Іванихо, вже мене встидаетеся до коршми ходити?
Закликав до коршми ii i каже:
– Не журися, нi. Я ще тобi грошей дам.
Налив iй горiлки кватирку, а ще другу дае для Гриця i буханець хлiба i каже до неi:
– Мiг би Гриць прийти сам, йому недалеко вiд мене.
– А пан як би довiдався, то б його не тiльки киями досить збив, а нагайкою ще лiпше побив.
Занесла той хлiб i ту горiлку до Гриця i розказуе:
– Знаеш, Грицю, казав жид, що ти мiг би i сам прийти, нiж голод терпiти.
А Гриць, як ту горiлку випив, то охоти набрався, думае: «Добрий то жид такий, що дурно дав менi горiлки i хлiба». Каже до матерi:
– Вже то я сам не пiду, а ви йдете, маете час, то вступiть ще до нього, що то вiн вам скаже.
Вертае Іваниха назад, а жид стоiть на порозi, каже:
– Ну, Іванихо, прийде коли Гриць, чи нi?
– Ет, що тамка питаете, де вам дурний прийде, як вiн не знае нiкого анi нiчого.
– Кажiть-но йому, нехай-но прийде сам до мене – ви можете жити легко тепер на переднiвок i ще грошi будете мати.
– Е, – каже тая Іваниха, – ну, а хто ж менi грошi дасть? Бiди менi бiльше дасть, нiж грошей.
– Чому? Я вам сам дам, але аби-сьте нiкому не споминали нiц, я маю таку вудку на довгiй тичцi, а iднаково Гриць стоiть коло ставу по цiлих днях, а якби вiн такий добрий був, щоби прийшов до мене, то я б йому дав тую вудку, i вiн би кидав на воду, i мав би сам що iсти i менi б якуюсь дав рибку. І з того би прийшло, що вiн би мав чим живитися, i я б йому ще заплатив.
І дав Іванисi ту вудку i тичку:
– Занеси Грицевi до ставу.
І показав йому, що мае чiпляти на той гачок, щоб на рибу кидати, i дав Грицевi ще горiлки i хлiба, щоби Гриць мав охоту рибу лапати. Іваниха занесла Грицевi ту вудку, горiлку i хлiб, а вiн злякався i каже:
– Мене пан заб'е.
Але як вiн горiлку випив i хлiб з'iв, то подумав собi: «Та вже менi однаково: буде бити, чи нi, альбо вже заб'е, iднаково я бiдний». І дивиться Гриць, що пiдходить жид очеретом, i дуже злякався.
– Грицю, не лякайся, – каже жид, – я тiльки прийшов показати тобi, як ти маеш рибу лапати.
І показав, i навчив Гриця.
І так iден день, другий день лапае Гриць рибу на ту вудку, в очерет складае, приходить мати до него, якби приносить iсти, i забирае рибу, i несе жидовi до коршми.
Коли жид каже:
– Я маю, Іванихо, такий волочок, що стiлько ся не буде мучити, а кине раз, то вже буде з него.
І занесла Іваниха, i дала Грицевi той сак на рибу. І як Гриць закинув його в ставок, то витягнути не може, таке щось тяжке там е. І дуже злякався, i став плакати, що у водi той сак, бо як прийде економ, то побачить i вже його заб'е. Приходить мати.
– Чого ти плачеш?
– Ви менi такоi бiди принесли, що ми пропадем обое: щось там тяжкого е, що його не можна рушити, так, як камiнь у тiм саку.
– Стiй-но ти, Грицю, не лякайся. Я тобi поможу витягнути. Мня Отця i Сина i Святого Духа, амiнь. Господи, допомагай!
І зачала мати тягнути – витягае…А в тiм саку е дiвка, але ще й панна до того. Але стара ще не чула, щоби коли у водi дiвка з рибою плавала. Гриць зачав втiкати, а та дiвка – за ним. І вчiпилася його за шию i каже до него:
– Ти вiд мене вже тепер нiгде не втiчеш, бо я на тебе двадцять i чотири роки у водi чекала. Тепер ти будеш мiй чоловiк, а я твоя жiнка, коли ти витягнув мене на свiт i сонце iз води.
Той плаче i дереться вiд неi, тiкае, як дурний Гриць, а вона каже до него:
– Ти, Грицю, тепер йди додому. А я пiду за тобою.
Гриць дурний млiе зi страху, звичайно, що вiн дурний розум мае, i каже:
– Мене пан заб'е! А вона до нього:
– Ти теперка будеш паном, а той пан то не буде навiть варт у тебе за економа бути.
Прийшов же Гриць додому i зi страху i того клопоту заснув собi. Встае рано: вiн такий убраний, i льокай коло него е, який його опуцовуе, чоботи i одежу його. А та хата, що була хатина старенька, стала хата мурована. Вiн дуже злякався вiд того i питаеться матерi:
– Де е мiй латун?
А мати каже:
– Ти дивися, якi я сукнi маю! Або ж я маю тii лахи? Чи я знаю, де вони ся дiли?
А та дiвка каже:
– Ви теперка не будете в латунах ходити, йно в такiм убраню панськiм, як я.
А йде економ заказувати на панщину, дивиться, що хати нема, йно якийсь мур на тiм мiсцi, такий дiдинець, i думае: «Що ся то за диво стало без нiч, що такий палац став на тiй хатинi?» Кличе вiн Іваниху, щоби спитати, чи Гриць коло ставу, чи нi. А як та Іваниха вийшла, за таку паню вбрана, так економ сам завстидався, що вiн ii Іванихою кличе.
А Іваниха каже:
– Ще вiд учера нема нiкого коло ставу, бо Гриць удома.
– Ти ще, Іванихо, iз Грицем пiдеш до тюрми.
А Гриць на собi своi сурдути дере на кавалки, бо одне, що вiн дурний, а друге, що вiн на собi ще не видiв такого жодного убьору панського.
Економ каже:
– Іди ж но ти на диспозицiю, пане Грегор, до пана!
А Гриць плаче:
– Як же я пiду, коли я пан, i тамтой пан?
А панна написала табличку i винесла економовi i каже йому:
– Прошу я вас, пане економ, i ви за то не гнiвайтеся, що я вам буду казати: що така близька дорога пановi до Гриця, як i Грицевi до пана.
Занiс економ пановi ту табличку. Пан перечитав, засмiявся з дурного Гриця i питае економа, хто йому так написав. Економ каже:
– Якась така панна винесла, якби королiвна.
Думае пан, що то все жарти i смiх, i посилае назад економа з тою карткою, щоб Гриць прийшов i дав рахунок, скiльки ще вiн панщини винен. Приходить економ назад, дае Іванисi картку. По якiмсь часi Іваниха виносить знов ту картку. Де та панна написала: «Не був i не буду, але нех сi пан сам пофатигуе». Занiс економ назад, а пан собi думае: «Щось гострого е для мене вiд того дурного Гриця». І казав козаковi коня осiдлати i з великою злiстю нагайку в руки взяв: «Поiду до того дурного Гриця i уб'ю його!» І приiхав. Як оглянув той дiдинець i салю, то завстидався сам. Не злiзае з коня, йно в дзвiнок задзвонив:
– Хто то тут мешкае? – питае.
Хтiв Гриць вийти до пана, але панна не пустила:
– Я сама вийду.
