скачать книгу бесплатно
Старий не вiрив очам своiм, чи то ся в снi, чи на явi дiеться, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця i каже:
– Івасейку, синочку мiй, голубчику мiй, зозуленько моя, та я вже мiй вiк за тобою переплакав, звiдки ти ся ту взяв, та звiдки ж у тебе такi статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?
І дивиться синовi в очi, рад би правду вiд нього дiзнатися.
– Нi, татку – каже королiвна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мiй муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.
І розповiв Івась все, що му ся де притрафило, же вiн хоча королевичем став, а таки душi своеi не запропастив.
Старий, втiшений дуже, забрав iх з собою до села, де всi люди зiйшлись на гостину, яку королевич справив.
На другий день хотiв Івась забрати вiтця з собою до своiх палацiв, щоби старий свiй вiк в щастю та в утiсi опровадив. Лиш старий не пристав на тое, тiлько каже:
– Не для мене замки i палаци твоi, iдь щасливо, мiй сину. Най тебе Бог на всiх твоiх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоiм старiм татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небiжку землею вкрили, ту вже гадаю i вмирати, iдь з Богом домiв, я втiшений, що знаю, що жиеш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приiду, щоби внука побачити i пригорнути до серця свого.
Син вiд'iхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всi за короля, бо дуже ж то розумний був. І дав му Бог сина. Зараз слав до вiтця i просить, щоби на хрестини приiхав.
Старий заложив стару шкапину до воза i приволiкся до замку. Цiлий двiр, навiть сам владика вийшли навпроти нього. Як тiлько над'iхав, так зараз зачали стрiляти, музики заграли, всi вiтали го красненько.
Вiн зняв шапку, тай звiльна пiшов до церковцi, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу i подякував за таку велику втiху, яку на тiм свiтi дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки i поблагословив. Та вже звiдтодi й лишився жити iз сином i внуком у добрi та достатку.
Кобиляча голова
Були дiд i баба. Дiд мав свою доньку, а баба свою. Дiдова була роботюха, яких мало, до всякоi роботи не полiнувалася, найранiше вставала, i вдома лад зробила, i на заробок пiшла, i найпiзнiше йшла спати. До жнива не було iй рiвноi в цiлiм селi, i не було над ню луччоi прялi. Вона старалася i на себе, i на тата, i на мачуху, i сестру, i коло всiх ходила. За тое бабина донька була лядащо, а iно любила багато iсти, а пити, а музику, а при всякiй роботi дрiмала. До кужелi уже ii i не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тодi, як уже сонце пiдiйшло на три хлопи. А не мож було нiчого iй сказати, бо зараз обi з мамою скакали до очей, як гадя. Ба i кого били? Дiдову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дiвку. Уже така дiдова недоля, що не годен був далi терпiти, повiдае:
– Ходи, дитинонько, ти iм не догодиш, поведу тя на службу.
Забралися, iдуть, а йшли через лiс. Повiдае старий:
– Іще, дитинонько, назбираемо ломакiв, та занесемо додому, бо тотi нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.
Пiшов дiд в один бiк за патиками, а дiвка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край лiса, то вона все далi в лiс, та десь зайшла в гущавину, де як живо iще не була. Дiд кличе, ходить, гукае, доньки нема. Думае собi – певно, мала додому пiти. Набрав ломакiв, iде додому, ба вдома нема. Баба i бабина донька тiшаться, смiються, а бiдний дiд плаче i плаче цiлу нiч.
А вона як заблудила, та й уже i смерклося, ходить, кличе, гукае, ходить i ходить, нi стежки, нi жадного людського слiду, а все густiший i густiший лiс. Що ту вночi робитоньки? Утомилася, сiла пiд дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить i плаче. Аж ту дивиться, якесь свiтло. Іде навпрошки за свiтлом, iде, iде, а то в селi хатина.
Отворяе дверi, нема нiкого, лиш каганець горить на припiчку. Хатина як звичайно хатина. Думае собi, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що смiття багато, взяла мiтлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила лiжко, сiла до кужелi та пряде. Аж ту щось в сiнях тур-тр-тр – пукае, вона отворяе, а то кобиляча голова.
– А ти що? – повiдае дiвка.
– То моя хата, доню, – повiдае кобиляча голова.
– А коли ваша хата, то не гнiвайтеся, що я ту заблудила.
– Нiчого, нiчого, доню, вiзьми пересади мене за порiг.
Взяла легенько, пересадила.
– Звари-но менi що iсти, – повiдае кобиляча голова.
– Вода уже кипить, – повiдае дiвка, – но не знаю, чим засипати.
– В комiрчинi всього досить, набери пшона i засип.
От вона зварила кашу, насипала миску, помастила, висадила кобилячу голову на скриню, пiдсунула перед писок. А як кобиляча голова наiлася, дiвчина подала iй води напитися, а потому положила на лiжко тай сама трохи з'iла, помила начиння, сiла пiд кужелею, пряде. Рано, iще кобиляча голова спала, вона схопилася, принесла дров, води, розпалила, наставила обiд, хату замела i далi пряде. Збудилася кобиляча голова, вона ю вимила, вичесала, нагодувала, напоiла, пересадила через порiг, тай кобиляча голова пiшла собi, де там хотiла.
Так була кiлька недiль, аж одного разу повiдае до неi кобиляча голова:
– Ну, доню, ти менi стiльки вiрно служила, треба тобi щось дати, та, може, схочеш пiти до твого тата. Подивися в мое праве вухо. – Дiвка дивиться, а там з вуха щось вистае бiлого. – Тягни тото, що там е, – повiдае кобиляча голова. – Вона потягнула, а то тягнеся i тягнеся таке велике бiле верето (бiлавка). – Розстели на землi. – Вона розстелила.
Кобиляча голова прихилила вухо, а ту з вуха як вiзьмуть сипатися коралi, грошi, хустки, сорочки, запаски, ба i сукмана з сивим баранцем, i кожух, i всяка всячина, тiльки що ледве кiнцями зав'язала, та що собi iно здужала завдати. Вона красненько подякувала за службу, поцiлувала кобилячу голову, тай пiшла, а iще кобиляча голова покотилася перед нею аж до стежки, щоби не заблудила.
Приходить додому, повiдае все, показуе свою заслужчину; баба i бабина донька аж зубами скриголять зi злостi, дiд тiшиться, що його дитина жие, та стiльки собi заслужила, ба i сусiди сходяться, оглядають, а не можуть надивитися. На другий день як присiла баба дiдову доньку, конечно веди мою там на службу, то добра дитина, вона iще бiльше всього принесе.
Ведуть бабину доньку до кобилячоi голови на службу. Там ю зоставили, а самi додому пiшли. Бабина донька лиш розглянулася в хатi тай взялася бушувати по всiх кутах, по полицях, по комiрчинi, не хотiлося iй розкладати огню, взяла собi хлiба, масла, знайшла i печену ковбасу, i горiлку, наiлася, напилася, лягае на постiль, спить. Увечiр приходить кобиляча голова, пукае пiд дверима, нема кому отворити. Пукае, пукае, аж збудилася бабина дiвка. Встае розчухрана, кляне, отворяе зi злiстю дверi, трунула кобилячу голову в чоло, вона бiдненька уже нiчого i не каже, а просить, щоби ii через порiг пересадила. Ой, як ii пересадила, то так, що мало всi зуби iй не повилiтали! Уже i не упоминаеться за страву, закотилася пiд скриню, лежить на землi.
На другий день уже сонце на три хлопи, бабина донька спить; де там тiлько сну набралося! Ба встае не умита без молитви, наiлася хлiба з ковбасою, випила горiлки тай викинула кобилячу голову за порiг. Така то ii служба була. В хатинi смiття повно, начиння не мите, нi нитки не напряла, iсти не зварила, бо не хотiлося легкоробi йти за патиками i по воду, тай цiлу службу лиш переiла i переспала. Аж ту раз повiдае кобиляча голова:
– Треба тобi, доню, заплатити за твою службу.
– Ой, заплати, заплати, – втiшилася дiвка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.
– Подивися, – повiдае кобиляча голова, – в мое лiве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там е.
Тягне, а то знаете що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дiвку, закусали на смерть. А баба вдома виглядае, а виглядае, а свариться з дiдом:
– Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукнi шовковi, а коралi такi великi, як бараболi, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.
А доньки не видно i не видно, ба i мiсяць, i два, i три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже iно костi.
Казки в записах Івана Франка
Пiп на казаннi
Був собi пiп, який дуже не любив казання говорити. То однiеi недiлi виходить на казальницю i каже:
– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казання казати?
– Нi, не знаемо, – кажуть люди.
– Та коли ви не знаете, то й я не знаю, – сказав пiп та й злiз iз казальницi.
На другу недiлю знов пiп виходить на казальницю.
– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казати казання?
– Знаемо, – кажуть люди.
– Ну, коли знаете, то нема вам що й казати. Кажемо всi вiд всiеi душi!
Приходить третя недiля, вже собi люди мiркують, як би його перехитрувати? Змовилися собi… Вилазить пiп на казальницю.
– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казати казання?
То одна половина людей у церквi каже: «Знаемо», а друга каже: «Не знаемо».
– Так? – каже пiп. – Ну, то добре. Хай тi, що знають, скажуть тим, що не знають.
Та й уже було по казанню.
Записав І. Франко в с. Батятичах
Блошинi рукавицi
Був собi один цар i мав одну доньку. Донька та була дуже красна i дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичiв свататися до неi, та вона не хотiла за жодного йти, бо всi iй видавалися дуже дурними. Що батько iй не казав, – нiчого не допомагало. «Не пiду та й не пiду за такого дурня!» – от i вся ii мова.
– Але де ж ти вiзьмеш розумних, коли всi однаковi? – говорив батько.
– Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.
Чекае вона, чекае, – царевичi приходять i вiдходять, а жодний iй не до вподоби. А один, сусiднього царя син, дуже сподобав собi царiвну, але боявся приступитися, щоб i його не вiдправила.
Далi, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила замiж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху i всадила ii в казанок з маслом. Там вона впаслася i виросла така велика, як добрий кiт. Тодi наказала царiвна ii вбити, зняти з неi шкуру, вичинити i зробити з тiеi шкурки рукавички. Розумiеться, усе це робилося у найбiльшiй таемницi. Тодi й каже царiвна татовi:
– Ну тепер я зроблю вашу волю i вийду замiж лише за того, хто вгадае, з чого отi моi рукавички зробленi.
– Добре, – каже батько i наказав розголосити по всiх краях, що хто вгадае, з чого у царiвни зробленi рукавички, той буде ii мати за жiнку.
Знов пустилися королевичi i царевичi, як до меду, але де там! Жодний не вгадае, i вона зо всiх насмiхаеться, проганяе вiд себе.
Дiйшла до того сусiднього царевича ця чутка, i подумав вiн собi: щось тут мусить бути неспроста, коли так важко вгадати, з чого тi рукавички.
Рад би i вiн пiти та спробувати щастя, але й боiться: ану ж не вгадае – нажене, та й тодi i вся надiя пропаде. Стiй, – думае собi, – треба знайти якийсь вихiд!
Перебрався вiн дiдом-жебраком i пiшов до того мiста, де та царiвна. Зайшов там на нiч до якогось старого кушнiра на краю мiста. Ну, як звичайно, стали собi бесiдувати. Слово по слову, кушнiр почав розповiдати про царiвну, яка то вона гарна i мудра та хитра: штуку вигадала таку що i свiт не чував, i тепер насмiхаеться з бiдних паничiв.
– Та яку штуку видумала? – питае царевич, нiбито нi про що не знае.
– А таку штуку, – вiдповiв кушнiр, – що сказала вигодувати блоху, зняти з неi шкуру, а вiдтак я ту шкуру вичинив i зробив iй з неi рукавички. Отже, вона тими рукавичками всiм паничам забивае баки: котрий, каже, вгадае, з чого вони, за того пiду. А котрий не вгадае, того проганяе з ганьбою.
«Постiй, – думае собi царевич, – тепер я тебе маю! Але й вiдплачу я тобi за твоi насмiхання!»
На другий день йде вiн, переодягнений дiдом-жебраком, до царських палацiв i просить, щоб його завели до царiвни, бо вiн хотiв би спробувати щастя.
Слуги змiряли його очима, що вiн такий шолудивий та обiдраний, але нагнати його не могли, бо мали вiд царя твердий наказ допускати кожного.
Входить царевич, а царiвна, навiть не дивлячись на нього, виставляе руку i питае коротко:
– Вгадуй, з чого це?
Вiн, розумiеться, того не злякався, приступае, обмацуе, обнюхуе, а далi каже:
– Бодай ви, пануню, здоровi були, та з блохи!
Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дiд-жебрак, шолудивий, обiдраний. Аж потерпла вся. Але що було дiяти? Отець та iншi мiнiстри бачили те все, i годi iй було взяти назад свое слово.
– Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотiла, те й маеш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобi суджено!
Бачить вона, що не жарти, – погодилася. Хочуть того дiда перебрати по-панськи, та ба, нi, вiн не даеться.
– Я жебрак з дiда-прадiда, куди менi до панського одягу! Який тут стою, такий i до шлюбу пiду!
Що цар напросився, що царiвна налютувалась i наплакалась – нiчого не допомогло, мусила таки з дiдом шлюб брати. А скоро по шлюбi дiд i каже:
– Ну, жiнко, тепер ваше панування скiнчилося, тепер переходите на мiй хлiб i мусите йти зi мною за жебраним хлiбом!
Скидайте своi панськi плаття й одягайтеся в таке, в якiм я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.
Знов просьби, знов плачi – нi, непорадна година з дiдом, як уперся, так на своему i стоiть.
Вже цар давав йому грошi i поле, i хати – так нi, не хоче та й не хоче.
– Я дiд-жебрак, i не треба менi вiд вас нiчого. Тiльки жiнку я вiд вас беру, бо вона мусить iти зi мною, а свое добро сховайте собi! Мое добро – торба й палиця, бiльше нiякого добра менi не потрiбно!
Тодi цар розгнiвався страшно на зятя i на доньку та й каже:
– Та, коли так, то iдiть же собi, куди хочете, i не показуйтеся менi на очi, i не признавайтеся до мене! Не хочу нi чути, нi знати про вас!
А дiдовi це байдуже. Вiн почепив собi i жiнцi по двi торби на плечi, палицi в руки та й пiшов з нею у свiт за жебраним хлiбом.
Ішли вони, iшли, аж зайшли до того мiста, де був того царевича, а ii мужа, батько. Царевич вибрав собi якусь нужденну хатку на краю мiста, лiплену з глини, з одним вiконцем, та й каже:
– Це мого дiда i прадiда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах i мiстах за хлiбом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусiдам за грошi, бо грiх i тобi задарма хлiб iсти.
Живуть вони так день за днем. А вiн все рано встане, торби на плечi та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповiв батьку все, як йому вдалася штука i яка добра жiнка iз тiеi царiвни зробилася, як його слухае i любить. Старий цар так утiшився, що й годi! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весiлля. Листи пишуть до усiх царiв i королiв, щоб з'iжджалися на гостину, а в дворi рiжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цiлiм мiстi iдуть.
Отже ж, одного вечора приходить царевич до своеi халупи, до жiнки, приносить трохи хлiба, але мало. Вона дае йому якусь юшку, вiн того не хоче iсти.
– Чому ти що лiпшого не звариш? – до неi.
– Та звiдки я вiзьму лiпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер iз заробiтками, та й не звикла я до того.
– Ну, постiй, нараджу я тобi зарiбок, – каже вiн. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобi питва, чарок i пляшок, сиди в хатi та шинкуй!
– Добре.
Пiшов вiн рано знов нiби на жебри, а вона сидить в хатi i шинкуе. Аж вiн живенько побiг до сво'iх воякiв i каже кiльком:
– Там на краю мiста шинкарка торгуе, iдiть i наробiть iй збиткiв!
