скачать книгу бесплатно
Тим лиш подавай таке! Пiшли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нiчого та й пiшли. Приходить чоловiк вечором, а вона сидить та й плаче.
– Що тобi? – питае вiн.
– Та от, – каже вона, – якiсь тут жовнiри прийшли, посуд побили i не заплатили нiчого.
– Ну, кепська з тебе шинкарка, – каже вiн, – але не бiйся, я вже зумiю позбутися злиднiв. На завтра треба буде iнакше зробити. Я тобi ще за решту куплю горшкiв, сядеш собi в мiстi та й будеш продавати.
– Добре.
А раненько вiн знов побiг, наказав кiльком воякам сiсти на коней i наробити тiй гончарцi збиткiв. Тi – на коней, iдуть нiби повз неi, – аж тут один за iншим вдаряе коня – нiби кiнь сполошився, та мiж горшки: всi дочиста потовкли.
Вечором приходить той додому, а жiнка плаче.
– Що тобi? – питае вiн.
– Та от, – розповiдае вона, – нещастя мое з тими жовнiрами. Над'iхали якiсь на конях, конi iхнi сполошились – всi горшки перетовкли.
– Ну, ну, – каже вiн, – не плач, якось-то буде. А от я тобi пораджу iнший зарiбок. Навiдалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухнi: води принести, замести, дров пiдкласти – то все-таки i сама поiла б чогось доброго, i менi принесла б. Ану, пiди завтра!
Що тiй бiднiй робити? На другий день прибрала в хатi та й пiшла. Прийняли ii там: порядкуе вона, носить воду, дрова, кухню замiтае, м'ясо на рожнах обертае. Правда, кухар iсти не шкодував, а ввечерi, коли вона вже збиралася йти додому i просила, щоб дав iй дечого i для чоловiка, вiн казав понасипати iй у дванадцять маленьких горщикiв потроху всякоi страви. Як же тут те забрати? – мiркуе вона, а кухар порадив iй, щоб понанизувала усi тi горщики на полотно й оперезалася ними, – це було б найкраще. Зробила вона так i вже збираеться iти, аж тут царевич крикнув до неi, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срiбну коновку i несе. А там уже музика грае, танець починаеться. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пiзнае його, навiть iй не на гадцi, щоб то мiг бути ii чоловiк.
– А чия ти, молодице? – питае царевич.
– А тут одного дiда, що живе на краю мiста.
– Але ти, як бачу, гарна, – зовсiм би тобi не годилося бути дiдовою жiнкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмiеш.
– Та де менi до танцю, – вiдмовляеться вона, а тут сама аж тремтить зi стиду i страху.
– Ану, спробуймо! Гей, музики! – крикнув царевич, ухопив ii, музика заревiла, а вiн давай з нею танцювати. Та бiдна опинаеться, вiн нею крутить i сюди, i туди, уся страва в горщиках, що у неi поприв'язуванi до пояса, розливаеться, обляпала ii вiд нiг до голови – але царевич не зважае. Гостi регочуться, а ii все лице горить зi встиду, а далi як заплаче, та тому до нiг, щоб ii пустив. Тодi вiн змилувався, пiдняв ii та й питаеться:
– А що, ти мене не пiзнаеш? – Вона дивиться на нього та й нiчого не каже. – А то вiдколи у нас такий закон, щоб жiнка чоловiка не пiзнавала? Я ж твiй чоловiк, а ти моя жiнка!
Тут вiн розповiв iй про все, як це усе сталося, наказав ii зараз переодягти по-царськи. Аж тут ii батько над'iхав – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царiвною, бо вiн же ii вiддав за дiда.
Там то вже бал був, можете собi уявити! Вилами молоко iли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бородi текло, а в ротi сухо було.
Мiсце запису не вказане.
Казки в записах Осипа Роздольського
(1872–1945)
Народився на Збаражчинi. Був збирачем i дослiдником украiнськоi народноi музики та фольклору. Зiбранi ним матерiали опублiкованi в «Етнографiчному збiрнику» НТШ: «Галицько-руськi народнi казки» (1899), «Галицькi народнi новелi» (1900) та «Галицько-руськi народнi мелодii» (Ч. 1–2,1906–1907).
Записи казок походять з Бродiвщини.
Чоловiк без страху, вдячний мрець i заклята царiвна
Та був такий iден чоловiк, котрий не знав, що е бiда на свiтi. Запитався своiх батькiв:
– Батьки, ви вже в свiтi прожили, що то е в свiтi за бiда?
Вiдказали йому батьки:
– Ей, сину, сину – е велика бiда.
Тодi вiн питае:
– Тату мiй i мамо моя, чи ви мене дуже страшите? Яка то е бiда? А до того всього я нiц не знаю робити – як я далi буду в свiтi жити?
Вiдповiдали йому отець i мати:
– Сину, сину, вдайся до якогось ремесла.
Ну, а вiн питае:
– До якого ж я ся вдам?
Каже йому отець йти до кравцiв – вiн не хотiв, до шевцiв – вiн не хотiв… Скiльки е ремесла на свiтi, вiн до жадного не хотiв пристати – лише одне собi вибрав: до дзигармiстра. Так дзигарки робити щоб вiн умiв добре. Завiв його отець до дзигармiстра i каже так:
– Прошу, майстре, навчiть мого сина.
Той каже:
– Добре, навчу вашого сина, але дасте менi п'ятдесят рублiв.
Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати – то до трьох мiсяцiв вiн знав лiпше дзигарки робити, як сам майстер.
Як минуло три роки, пише вiн до батька свого, аби по нього приiхав. Но, приiхав до нього його отець. Побачив майстер через вiкно, що батько йде (а був той майстер чарiвником), та й закляв усiх своiх челядникiв (а було iх трьох разом з хлопцем), що стали усi три голубами сивими. Повилiтали голуби на жердину та й сидять.
Приходить отець до хати i каже звичаем:
– Слава Богу Ісусу Христу!
Вiдказуе йому майстер:
– Слава навiки!
– Майстре, майстре, а де мiй син?
– А, – каже, – подивiться: онде на жердцi сидять. Як пiзнаете свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моiм сином.
Став вiн мiркувати i не знае, що тому майстру вiдповiсти.
А його син тим часом сидить в серединi i дивиться на нього, на свого батька, та показуе: я, я, я! – так дзьобом нiби.
Вiдповiдае батько тому майстрови:
– Я буду вгадувати. То, – каже, – майстре, мiй син, котрий в серединi сидить.
І позлiтали голуби, i стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублiв майстрови i своего сина забрав додому.
Та син, як перше не робив нiц, так i, як забрав його отець додому, i потiм не робив нiц.
Каже той син по якiмсь часi:
– Тату, тату, скажiть ви менi, що люди повiдають, чи е бiда на свiтi, а я би хотiв ii видiти.
Каже отець так:
– Сину, сину, най тебе Пан Бiг боронить, аби ти хтiв ту бiду одну знати, та бiда е у дворi у пана.
Покинув вiн своiх батькiв i пiшов до двора. Пiшов до двора, але що ж, став за економа: сiв на коня та й iздить собi коло людей. Люди роблять, а вiн собi iздить. iздить та й думае: «То не е правда, що моi батьки повiдали. У дворi жодноi бiди нема».
Аж почув вiн людський поговiр, що у войську е бiда. От покинув вiн двiр та пiшов до войська. Був вiн мудрим чоловiком, вiдразу у войську став офiцером. Сiв си на коня i iздить, командуе войськом, i жодноi бiди нема.
Раз пiшов вiн в компанii з двома капiтанами на одну забавку. Почали собi ся балювати, забавляти, i став вiн про свое життя оповiдати.
– Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бiдою видiв, але не можу.
Вiдповiдають йому:
– Та ж ти допiру молодший офiцер, тому ще бiди не знаеш, а ми вже е капiтанами i стiльки знаем бiди, що нам ся вже не хоче iз нею видiти.
От вже по забавi зiбралися всi три на спацер. Отже ж приiхали на три дороги. А хлопець задрiмав трохи та й упав з коня, а як ся схопив, то не вздрiв, котрою дорогою тi два капiтани поiхало. І ставши, си подумав, що то вже бiда. Сiдае на коня, iде далi сам. iде, iде, тай ухопила його нiч. Заiжджае вiн до гостинницi i проситься на нiч. Хоче не хоче, але переночувати мусить. Жид дав йому стайню для коня, дав покiй для хлопця. Той повечеряв i положився спати, але спати не спить, дивиться – встае жид уночi, свiтить свiчку, бере гарапник великий у руки та й iде коло його лiжка до льоху. Мудрий офiцер, пiдвiвши голову, слухае: б'е жид раз – чути «ой!», б'е жид дванадцять разiв – i дванадцять разiв чути «ой!».
Вертаеться жид, гасить свiчку, лягае спати, але офiцер зовсiм не спить i собi наслухае. Встае жид о дванадцятiй годинi вночi, бере гарапник, iде знову попри його лiжко в той самий льох, знов б'е дванадцять разiв, i дванадцять разiв чути «ой!» Знов вертаеться понад його лiжко, лягае спати. Шоста година ранку – жид знову встае, свiтить свiчку, бере гарапник, iде попри його лiжко в той самий льох i знов б'е дванадцять разiв, i знов чути дванадцять разiв «ой!». А офiцер уважае. Та й по тому всьому лягае жид спати. Встае рано, дае офiцеровi снiдання, коневi обрiк, звичайно, як повинно подорожньому зробитися.
Питае жида офiцер:
– Пане орендарю, скажiть ви менi: що то у вас за дiло було тоi ночi?
Вiдповiдае йому орендар:
– Гирсти, пане, яке дiло?
– Що пан ходив три рази до льоху i бив по дванадцять разiв нагайкою, i щось дванадцять разiв кричало: «ой!?
Вiдповiв йому орендар:
– Того не можу нiкому оповiсти.
– Менi можеш сказати, бо я нiкому не розкажу.
– Гирсти, пане, як ви менi присягнете, що нiкому не скажете, тодi я вам оповiм щось.
Офiцер присягнув йому, що нiкому не розкаже.
– Прошу пана, – каже жид, – був колись iден господар, що мав великий маеток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублiв заборгував ще. От вiн умер i менi той борг зiставив. Пiшов я на цвинтар, викопав його зi землi i тi п'ятдесят рублiв йому одбиваю.
Офiцеровi жаль ся зробило того чоловiка, вийняв п'ятдесят рублiв з кишенi i дае жидовi:
– Вiзьми того чоловiка, занеси назад на те саме мiсце, закопай його.
Як дiстав жид грошi за той борг, то занiс i закопав назад того чоловiка.
Збираеться собi офiцер рано, iде далi в дорогу. Так iде дорогою, iде, iде – аж виходить навпроти нього золотий панич i все так, як офiцер iде конем хутко, так той панич бiжить ще хутчiше. Та й спиняе його i красно дякуе.
Питае офiцер:
– Хто ж ти такий?
– Ой, – вiдповiдае той, – я е того чоловiка душа, за котрогось ти дав п'ятдесят рублiв. Пане, я знаю, за чим ти iдеш. Ти iдеш за бiдою шукати, але лише послухай мене, все добро тобi учиню, iдь, – каже, – до того i того лiсу, а в тiм лiсi стоiть палац iден пустий. В ньому е королiвна заклята в дiдька. Як ти ii визволиш назад у вiру християнську, то будеш паном i королем.
І дякуе йому:
– А за то, щось мене визволив вiд того жида, котрий мое тiло катував, то най тебе Бог стократ нагородить. І лише абись нiчого не боявся.
Приiжджае офiцер до лiсу, а там стоiть палац великий-превеликий. Заiжджае вiн до палацу, чуе луну якусь, чути, як грають i спiвають, але не видно нiчого.
Беруть йому коня доглядають, йому iсти-пити приносять, що лиш вiн не забажае, так всьо мае, але нiкого не бачить.
Була вже година шоста, як? повечерявши, засвiтив вiн двi свiчки i книжку став читати. Аж приходить до нього ведмiдь страшний i великий та й каже:
– Добрий вечiр, пане! Прошу ласкавого пана всьо, що хоч собi робити, iно тiльки до нiкого не обзиватися.
І зник.
Була то година одинадцята чи пiв до дванадцятоi.
Аж приходять до нього отець i мати його.
– Сину, сину, як ти тут ся маеш?
Вiн нiц ся не обзивае, iно тiльки сидить i книжку читае. Каже отець до матерi так:
– Е, та що ж, ми до нього прийшли, а вiн сi до нас не вiдзивае! Запалiм-но десять саженiв дров нараз i вкиньмо його в той вогонь, най вiн згорить. Бо ще й не е вiн королем, а вже до нас обзивати не хоче, а що ж буде тодi, як вiн королем буде…
Узяв його батько за ноги, мати – за голову, i розмахали, щоб його в той страшний вогонь вкинути, але Бог дав, що пiвень заспiвав. Не стало нi батька, нi матерi, нiкого.
Лiг вiн спати – спав до свiтла. Приходить ранок, дав Бог день, приносять йому i iдженя, i пиття, що лиш вiн собi замислив у своiй душi. Та вже вiн собi думае: «Страшне е це мiсце», – але чекае, що буде далi.
Носять все йому iдженя, пиття, пiснi спiвають, кричать:
– Вiват нашому царю! – але вiн нiкого не бачить.
Дав Пан Бiг другий вечiр (був красний обiд, був красний пiдвечiрок, була красна вечеря i йому, i його коневi), а вiн нiкого не бачить. Шоста вечора – приходить ведмiдь, лише вже одна частина – ведмiдь, а двi частини – людини, i каже так:
