скачать книгу бесплатно
– Ясюню, коханий, прошу свое дiло сповнити.
Глянув вiн: красна панна на двi частини людина, а на третю – ведмiдь; але вiн ся до неi не обзивае.
В одинадцятiй годинi приходять два капiтани, котрi ся з ним на дорозi розлучили, i вiтаються:
– Як ся маеш, пане офiцер? – а той ся до них не вiдзивае. Отже вони кажуть один до другого: – Тут е студня дуже глибока, вкиньмо його до теi студнi. Бо вiн ще е тепер офiцером, а не королем, а як вiн зiстане королем, хто знае, що вiн з нами зробить…
Взяв iден за ноги, другий за голову i в ту студню понесли його кидати. Як йно його розмахали, як йно його в ту студню пустили, то в тiм часi пiвень заспiвав, i iх не стало. А вiн сидить коло столу, як сидiв, як читав книжку, так i далi читае, i нiц ся йому не стало.
Дав Бог день. Приходить панна до нього красна-слiчна, обняла i поцiлувала та й каже:
– Прошу вже до мене вiдзиватися, бо ти вже викупив мене вiд усього злого.
От почали вони собi розмовляти по-панськи. А пiзнiше i поженилися. По весiллi за кiлька днiв питае офiцер панну:
– Що ти маеш?
– Я, – каже, – маю королiвство, а що ти маеш?
Каже вiн:
– Я маю тiльки одних п'ятдесят рублiв.
А то, як панич перебiгав золотий, та й повернув йому тих п'ятдесят рублiв назад.
Каже вона йому так:
– Знаеш ти що? Йди ти до тоi церкви, де ми шлюб брали, дай тих п'ятдесят рублiв на Боже.
Запряг вiн чотири конi, повiз красний, i iде до тоi церкви, де брав шлюб, тих п'ятдесят рублiв дати на служби. iде вiн гостинцем, аж виходить стара баба i каже:
– Пануню-шерденько, прошу вас шнiдання.
А то була велика чарiвниця. Та й того пана вiдразу зачарувала. Пiшов вiн до неi на снiдання. А по снiданню дала вона двi сливки його слузi i мовила:
– Як пан схоче в дорозi води, то щоби-сьте дали йому тi двi сливки з'iсти, то вже не схоче пан води.
Вiд'iхав пан на пiвдороги i захотiв води в такiм мiсцi, де води не можна було дiстати. А слуга дав пановi тих двi сливки з'iсти. Як з'iв пан сливки, вiдразу заснув i спав до години дванадцятоi. Потiм збудився i каже слузi:
– Вертайся назад.
Вернулись назад на тое самое мiсце. Аж знов виходить баба i просить його на обiд. Поiхав вiн до неi на обiд, а до церкви не поiхав. Пообiдав у неi красно. По обiдi баба дала слузi два яблука.
– Як пан схоче у дорозi води, дайте йому тих два яблука з'iсти, то вже не схоче води.
Вiд'iхав пан з пiвдороги, а в тiм самiм мiсцi, в котрiм не було води, пан знов захотiв води. Дав слуга йому з'iсти тих два яблука, а вiн вiдразу заснув знову. Спав вiн до пiв четвертоi, збудився i наказав слузi, щоб завертав конi до теi баби назад на пiдвечiрок. Вернувся назад, а баба просить його на пiдвечiрок. Попiдвечiр-кував вiн, а баба дала слузi двi грушки i сказала:
– Як пан у дорозi схоче води, прошу дати тi двi грушки з'iсти, то вже пан води не схоче.
Отже, вiд'iхали вони тою самою дорогою, аж пан на гвалт захотiв води, а не мiг дiстати. Дав тодi йому слуга тi двi грушки з'iсти, а вiн вiдразу заснув мiцно. Тут над'iжджае його жiнка та видить, що його не розбудить. Пише йому лист i кладе в кишеню. І здiймае золотий перстень зi свого пальця, ломить надвое. Одну половину бере собi, а другу завивае в папiр i дае слузi в руки. Та й каже:
– Як пан встане, дасиш йому той лист i той перстень.
Встае пан та й читае, що написала йому його власна вiрна жiнка:
«Даю тобi, мiй муже коханий, цей перстень, ту половину. Коли нашi половини зiйдуться докупи, тодi ти знов будеш моiм мужем, а твоею жоною. А з отою бабою ти маеш таке зробити: вертайся назад i, як вона тебе буде просити на вечерю, нiчого iй не кажи, лиш вийми зi шпати шаблю i зрубай iй голову. А тодi шукай мене iз перснем тим, що я тобi дала.»
Та й завернув пан в те саме мiсце. Виходить баба i просить його на вечерю. Не довго думаючи, витягнув пан шаблю i махом бабi голову стяв. Як стала з тоi баби смола летiти, аж на три милi довкола, що не мiг вiн через тую смолу переiхати. Випрягае пан коня, сiдае на нього верхи та ледве-ледве ту смолу переiхав.
І поiхав вiн свою жiнку шукати. iде вiн, iде, аж заiхав в такi лiси, де лиш святе небо i земля. Там здибае вiн три чоловiки, котрi ся б'ють на смерть.
– Люди, люди, чого ви ся так б'ете? – питае iх пан.
– Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такi були, як ти, i не порадили, – вiдповiдають.
– А прецiнь, що?
– Якби ти мiг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобi.
– Чому? Я вас розсуджу, скажiть лишень, що мiж вами зайшло?
Розказують вони:
– Ми е три брати. Помер наш отець i зiставив нам три рiчи, але не сказав, котрому мають тi рiчи бути. От один брат хоче, аби тi три рiчи були його, другий – його, а третiй те саме хоче.
– А якi ж то рiчи?
– А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сiдло, що як сядеш не нього, то поiдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя рiч – то нагайка така, що хоч би було сто воякiв, то лиш вдар один раз, а вiдразу всiх виб'еш.
– Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю i стрiльну через тую гору, а котрий з вас скорiше ту кулю злапае, то того i будуть усi три рiчи.
Отже набив вiн рушницю i стрiльнув через гору, а всi три брати за нею полетiли. Як вони побiгли за кулею, сiв вiн на сiдло, рушницю взяв на плечi, а нагайку в руки i вйо! – поiхав у свiт. Так далеко iхав, так далеко, що заiхав в такi дебри, такi лiси, що лиш небо, земля i лiс. Там застала його нiч. Засмутився вiн:
– Ото допiру бiда. Що я буду тепер дiяти?
Розглядаеться вiн, бачить – в лiсi щось свiтиться. Йде пан на те свiтло, заходить до хати, а там сидять дванадцять розбiйникiв.
– Добрий вечiр вам! – каже.
– Добре здоров'я! – вiдповiдають йому, а потiм питають:
– Чи убив коли кого?
– Убивiм ксьондза, убив пана одного.
– А що ж ти маеш з того?
– Маю п'ятдесят рублiв.
– Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублiв? Та ти не е жодний розбiйник. Прецiнь, нас розбiйникiв дванадцять, а ми людей не убиваемо.
– Ну, то розкажiть менi, як ви людям шкоду робите.
– Е, – кажуть, – ми маемо такi черевики, котрi на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то двi. А ще маемо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас нiхто не видить.
Просить iх пан:
– Будьте ласкавi, уберiться в той плащ, чи я вас буду видiти? Взяв найстарший розбiйник той плащ, убрався i питаеться:
– А чи ти мене бачиш?
– Нi, не бачу. А позвольте менi його убрати, з ласки своеi, чи й ви мене не будете бачити?
Дали йому той плащ, вдягнув пан на себе й питаеться:
– А чи бачите ви мене, люди усi, чи нi?
– Нi, не бачимо нiчого.
– То бувайте ж здоровi. Як мене не бачите, то вже бiльше нiколи не будете бачити.
Хапнув черевики в руки, вибiг надвiр, плащем ся укрив, сiв в сiдло, рушницю на плечi, а нагайку в руки i поiхав далеко попiд самим небом. Всiх розбiйникiв ошукав.
Їде вiн, iде, доiжджае до зеленого гаю, до скляного замку. Йде туди, застае свою жiнку на шлюбi, на весiллю. Сидить собi його жiнка з королем за столом, п'ють, iдять. Вiн все поховав: i рушницю, i нагайку, i сiдло, i черевики. Лиш плаща не здiйняв. Прийшов i сiв собi коло неi з другого боку в тiм плащi, в котрiм його нiхто не бачить. Аж п'ють вони собi гербату або чай. То пан бере перстень, ту свою половину, i кладе iй до склянки. Як випила вона свiй чай, то перстень i дзенькнув iй до зубiв, аж вона дуже ся злякала, що то за диво. Бачить половину свого персня. Бере свою половину i прикладае до теi, що зi склянки, – i раптом перстень зрiсся докупи. Встае його жiнка та й каже до своiх гостей:
– Панове гостi, я собi казала зробити куфер i замок до нього разом скувати. Але загубила-м ключ вiд нього i казала собi доробити другий ключ до него, до того замка. Тепер скажiть менi: котрий ключ е лiпший, чи той, що разом роблений iз замком, чи той другий, дороблений?
Вiдповiли всi гостi разом:
– Лiпший той ключ, котрий був зроблений разом iз замком. Бо вже той другий так ся не вдасть, як той, що ся iз замком робить.
Боялась вона вiдразу признатись, пiшла до шлюбу з тим королем. А як клякали двое до шлюбу, то клякнув i перший ii чоловiк, котрий в зачарованiм плащi був. То король брав шлюб раз, а той пан – два рази зi своею жiнкою.
По шлюбi приступае король до своеi жiнки i каже:
– Моя жiнка!
Аж тут пан скидае плаща, теж приступае i собi каже:
– Моя жiнка!
Король каже:
– Я з нею шлюб брав!
А той офiцер каже:
– Я брав з нею два рази шлюб! Ти брав i я брав!
Каже той король тодi:
– В такiм разi ставаймо до войни!
– Ставаймо!
Той король привiв цiле вiйсько, а офiцер стоiть сам. Та вiн, не довго думаючи, укрився плащем, на сiдло сiв, рушницю на плечi, а нагайку в руки, черевики на ноги. Пiднiсся попiд небо i за королем розглядае. Спускаеться згори, бере короля пiд пахи на свое сiдло i тягне його пiд саме небо аж пiд хмари. Питаеться його:
– Скажи менi тепер, чия жiнка: чи твоя, чи моя?
Король вiдповiдае:
– Моя.
– То я тебе як пущу до землi, то живий вже не будеш.
– Твоя жiнка, лиш будь добрий, занеси мене на землю, а я тобi подарую свое королiвство. Пусти мене живого, а я собi пiду в свiт.
І так ся стало, амiнь.
Як брат брата визволив i злого духа стратив
Був собi iден пан i мав вiн двох синiв. Як були хлопцi малими, то одна кобила привела двох лошат, i одна сука – двох песикiв. Отже вони собi росли, i тi хлопцi росли. Повиростали сини, i пан дав iх до школи. Як вони вже ся повиучували, батько заслаб. Заслаб та й вмер.
Журяться сини:
– Тепер треба нас на бiльшу науку посилати, але нема кому оплачувати, то кидаймо школи та й вертаймо додому, пускаймо батькiв грунт у посесiю. А як вiзьмемо грошi, то справмо собi мундур, щоб не встид було межи люди десь вийти, та й пiдемо в свiт мандрувати.
Зробили то все, як хотiли, та й пускаються в свiт. Взяли вони собi кожен по лошаковi i по одному песиковi i виiхали з дому. Але недалеко вiд'iхали, як натрапили на двi дороги, що ся розходили. Стали на дорозi i мiркують:
– Ну, що ж, брате, – каже один, – купою не будемо iхати. Ти пускайся направо, а я – налiво.
– Як же, брате, – питае другий, – ми ся розiйдем? Борони Боже, якоi смерти в дорозi, як ми будемо знати один про другого, чи яка слабiсть спаде?
А старший брат вiдказуе:
– Отже так, брате. Я маю ножик, то закопаю його на тiм роздорiжжi. І як вернеться котрий з нас на те мiсце та й вiдкопае ножик, i коли ножик буде чистий, то брат живий-здоровий, а коли заiржавлений, то вже нас одного нема.
Довго ходили по свiтi, аж смутно зробилося молодшому братовi, тяжко на серцi. Вертае вiн назад на те роздорiжжя, добувае цезорик, а вiн заiржавлений.
– Ой, Боже, Боже, – засумував брат, – нема мого брата, вже вiн небiжчик.
А слухайте, що ся стало з тим братом.
Поiхав вiн дорогою i приiхав до одного мiстечка. Те мiстечко було дуже хороше, слiчне, але дуже в жалобi. Отже питае той панич у свого господаря, в якого вiн був на квартирi, що то е, що мiстечко таке файне i люди такi краснi, але дуже в жалобi. А господар розказуе:
– У нас е така змiя, що вона щодня мусить челядину з'iсти, а нинi то вже припадае черга нашому найяснiшому королеви, то мусить вже дати дочку.
– Запровадьте мене до неi, – каже панич.
