скачать книгу бесплатно
– Се мое поле i мое роздорiжжя, – каже пан i так слово по словi розпочалася сварка, а далi чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкiнцi пан знiтився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе его по-пiд сили!
Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримае. Далi чорт зачав просити:
– Пусти, будь ласкав, бо згину!
– Не пущу, здихай зараз!
– Пусти, бо печеш мене собою гiрш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобi.
– Нi! Здихай, лукавий чорте!
– Дам чвертку червiнцiв: пусти!
– Мало! – каже пан.
– Дам двi: пусти!
– Мало!
Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить его мiцно тай каже:
– Сип червiнцi, а нi – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.
Чорт рад не рад насипав величезну купу червiнцiв, вирвався з панськоi руки тай пiгнав. Пан тогдi перехрестився, обцирк-лював червiнцi свяченою крейдою, пересидiв до рана, а рано заiхала фiра, забрали грошi тай завезли до двора. Вiд того часу станули нашi пани на ноги i спродане село одкупили, i довги поплатили, та ще й грошей чимало лишилося».
В Довгiм мав бути такий мудрий хлоп, що мав таку книжку по чорнокнижнику та умiв з неi читати. Для того нiхто, так як вiн не оджене граду чи хуртовини вiд села; вiн i дощi задержить i вiдгадае, кiлько лiт хто буде жити, де подiлася конина сусiдови, чи на чистiм мiсци будинок стоiть чи нi. А все з тоi книжки.
Яким однак способом тотi книжки дiсталися мiж нинiшнi люде, про се докладно годi довiдатись. Видно, що люде, повторюючи сi казки, глибше не застанавляються над ними. Я тiлько раз, будучи в Добромильськiм та оглядаючи старi звалища замку, чув вiд одного селянина, що в тiм замку в пiдземних пивницях мають знаходитися книжки по чорнокнижниках, однак iх дуже тяжко дiстати, бо книжок тих стережуть самi чорти.
Одна стара баба в Тегловi згадала менi раз, що якийсь хлоп дiстав був таку книжку; але коли я ii просив, щоби докладно про то оповiла, сказала баба: «Не годиться духовним таке розповiдати, бо тото би був неспокутований грiх».
Крiм книжок, якi походять вiд чорнокнижникiв, людова вiра розказуе також про старi образи, що колись були власнiстю тих казкових осiб. Тим образам приписують однакову силу, що i книжкам. Одна баба з Лiтиня оповiдала менi, що коли тому десять лiт назад украли злодii у неi пару коней, вона удалася до Стрия до знайомоi на цiлу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкоi з одним вiкном ворожчиноi хатини, баба достерегла вiдразу середньоi величини образ, завiшений на стiнi. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годi було на нiм розпiзнати що. Перед ним горiла лоева свiчка, а стара ворожка, розвiдавшись у неi, в якiм дiлi вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотiла щось до него довго, наче б молилася, а опiсля обернулася до баби тай сказала iй:
– Конi вашi украв недалекий; але ви iх не одпитаете, злодiй давно iх продав; колись сам вам признаеться.
– Тай так сталося, як сказала, – скiнчила баба. – Конi пропали, як камiнь у водi. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивiв моi конi зо стайнi вночi тай продав жидам в Роздолi за песi грошi.
Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другi частi тiла i тим способом привертав недужим iхне здоров'е.
Давня поезiя
Григорiй Чуй Русин iз Самборо
(1523–1573)
Народився в родинi симбiрського шевця. У Кракiвському унiверситетi здобув ступiнь бакалавра вiльних мистецтв. Був ректором лiцею в Перемишлi (1547–1550), потiм ректором Львiвськоi школи (1551–1553), з 1563-го став професором Кракiвського унiверситету.
Писав поеми, панегiрики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подаеться, переклав В. Маслюк).
Еклога
(уривок)
Й нивам поспiшно почне посилати своi подарунки;
Тiльки одягне у шати новi вона голi дерева,
Зараз же десь там пiд деревом в тiнi стрiчаються разом
Кастор i Поллукс, гiрськi пастухи, обидва сармати.
Хлопцi на вроду красивi i в спiвi митцi знаменитi,
Розумом рiвнi й однаково також вони красномовнi.
Силу однакову думка у кожного серцi лелiе,
Рiзний, проте, в них вогонь, хоч однакове грiе iх мiсце.
На муравi прилiг Кастор, об дерево Поллукс обперся.
В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботi,
Мовчки в задумi сидить вiн, а Поллукс увесь час говорить,
Першим почав вiн, звернувшись до Кастора-друга словами.
Поллукс
Друже, чому ти сумуеш, пiдперши обличчя рукою?
Чом же байдужа правиця твоя до сопiлки дзвiнкоi?
Горе яке ж то в обличчi твоiм сумовитiм засiло,
Що не промовиш нi слова й нiчого мене не питаеш?
Завжди, бувало ранiш, вигравав на сопiлцi гладенькiй
Чи виплiтав ти вiночок собi iз зелених листочкiв,
Зараз же мов остовпiв i сидиш на землi непорушно!
Кастор
Ти вже не скоро побачиш мене, як спiваю веселу
Пiсню, як радiсно бiгають пальцi моi по сопiлцi,
Як я корзини плету, увiнчавши вiночками скронi, —
Іншi турботи у мене тепер, не до втiх менi зараз:
Пастир мiй Дафнiс, якого любив я безмежно всiм серцем,
Щойно пiшов iз життя, i печаль мою душу терзае.
Тiльки один вiн давав моiй музi натхнення до пiснi,
Я ж всi таiни його невiдомi скривав i, востанне
Голос звернувши до нього, закрив своi очi поблiдлi.
Скорблять по ньому сiльськi божества: ореади, дрiади,
Флора i нiмфи лiсiв та полiв, нереiди й русалки,
Часто до нього приходять сiльвани й сатири iз Паном,
Навiть худоба сумуе, побачивши нашу скорботу,
Трави толочить ногами та воду в рiчках каламутить
З горя й печалi, бо втратила радiсть свою невимовну.
Поллукс
Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навiть небеснi
Плачуть, коли, очевидно, дощi ллють iз хмар безустанно.
Кастор
Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаеш!
Жодна чеснота не може твоiх оминути стрiл гострих!
Кожен чимшвидше iде уперед своiм кроком почесним,
Швидше прибуде до зброi, якоi уникати потрiбно.
Поллукс
Справдi щоденно нещастя чигають усюди на смертних,
Тiльки всевишнi судьбу свою впевнено завжди тримають.
Кастор
Нам, пастухам нещасливим, з'явилося вiще знамення,
Й серцем вiдчули, що скоро зустрiне нас горе безмежне:
Саме коли почали iз вiвчарень виходити вiвцi,
Камiнь, раптово зiрвавшись з великоi скелi, додолу
З гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вiвцi.
Справдi це був отой камiнь, що мав укрiпити вiвчарню.
Впав вiн додолу, о горе! Пропали i нашi надii!
Поллукс
Часу, одначе, немало прожив вiн тут разом iз нами,
Пам'ять лишив по собi, що не ганьбить його честi.
Кастор
Долi страшноi бажання – життя нам лишити й померти,
Тож бо рушаймо i ми, куди наш вiдiйшов милий пастир.
Поллукс
Як я хотiв би отут, на зеленiй травичцi, присiсти
Разом з тобою, якщо ти мене побажав би послухать!
Кастор
Часто мовчанка – не помiч стражданням, давай поговорим,
Завжди людинi вiд милих розмов на душi стае легше.
Поллукс
Кiзонька, голос сопiлки почувши, вiд радостi скаче,
Бiльше радiе, одначе, якщо двоголоса заграе.
Геть своi думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, —
Це утiкае зима й золоте наближаеться лiто.
Разом iз ним пiсля хмар грозових до нас радiсть приходить.
Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув:
Друзiв багато прекрасних ми втратили зовсiм недавно.
Ось плугатар iз дiдуських полiв у Перемишлi славнiм
Труду чимало вiддав, орючи там широкii ниви.
В мiстi оцiм ще не бачив нiхто йому рiвного мужа,
Пастирську службу латинян щоб знав так, як вiн, i щоб вiрним
Завжди ласкаво сприяв, ворогiв же умiв вiдганяти,
Вдень-бо й вночi недалеко овець його й бiля вiвчарнi
Лютi грабiжники й рiзнi злодii постiйно блукають.
Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримае,
Хто ж в нiй похований, свiдчить про це нам вiршований напис:
«Тут спочивае вiвчарнi пiдгiрськоi пастир побожний,
Всюди вiдомий Іван, що з дiдуськоi ниви походив».
Далi, мiж друзями нашими був i той Вовчик блаженний,
Що вовноносних прекрасно зберiг наших кiзок жадiбних,
Також йому пiдкорялась тодi уся руська громада,
Тигри вiрменськi боялись його, хоч i був вiн ласкавий,
Руськii леви дрижали, хоча справедливим вважався.
Тож, бородатi цапи, ви скажiте усiм, хто питае,
Де отой Вовчик тепер i в яку вiн вiвчарню подався,
Прахом вiн тлiнним вже став, очевидно, i так спочивае,
І не воскресне (о доле!) тепер, у бiжучому роцi.
Знову ж Старецький, мiй друже хороший, славетна людина,
Чи ж про заслуги його не дiйшла вiсть до самого неба?
Гори, що славитесь буйними травами, вас я вiтаю!
Вiн мав садибу у вас, i для наших овечок поживу
Щедро давав, i вiдкрив там для них життедайнi джерела.
Тож застеляйте тiнисту печеру пiд листям пахучим,
Ладан палiть на могилi, скропивши себейським напоем,
І додавайте постiйно цiлющий бальзам по краплинi,
Вдосталь хай буде ще й тут, на могилi, плакучоi мирри.
Хай же зберуться всi тут, де така спочивае турбота,
Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гiднi.
Адам Чагровський
(1565–1599)
Польсько-украiнський поет другоi половини XVIcm. народився у с Чагрiв бiля Галича. Походив з роду бояр Чагровичiв, вiдомого ще за часiв Ярослава Осмомисла. Дитячi i юнацькi роки минули у Зимнiй Водi. Заробляв на прожиття вiйськовою службою, брав участь у кiлькох iсторичних битвах, воював з турками.
Якийсь час жив у Познанi, але незабаром оселився у Добромилi в Яна Щасного-Гербурта. Писав польською мовою, автор единоi збiрки «Trenyi rzeczyrozmaite» (1597 i 1599 рр.). (Поезiю, що подаеться в нашiй збiрцi, переклав Р. Радишевський.)
ДУМА УКРАЇННА
Тож скажи нам, кобзо моя,
Що умiе дума твоя.
Кращоi нема в устоi
Вiд людини лицарськоi!
Йде на краi пограничнi,
Як льоди зiйдуть пiвнiчнi,
Й видно ген поля безкраi,
