скачать книгу бесплатно
А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,
Ой юж мою дiвчинойку до шлюбу ведуть.
Єден веде за ручейку, а другому жаль,
Третьому ся серце крае, що ей та не взяв.
Четвертий стоiть в оконейку, як ружовий квiт,
Заплакавши чорнi очка, аж ся змiнив свiт.
Поставлю я кирничейку на своiм дворi,
Ачей прийде дiвчинойка по воду ко мнi.
Посаджу я та вишеньку на своiм дворi,
Ачей прийде дiвчинойка на вишнi ко мнi.
ЖОЛИНСЬКА
Чи чувалисьте о такiй новинi,
Що загублено молодця в Жолинi?
За едну панi, що мужа мала,
Же нерiвного собi покохала.
Кохала його без три чвертi року,
Взяв вiн од пана з рушницi по боку.
Став ся Петруньо у пана прохати:
«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»
«Зрадив-есь – пана, покохав-есь паню,
Впав-есь мi в руку, яко лис у яму».
«Я ii не кохав, сама мя кохала,
По п'ять раз на день по мя посилала,
За шостим разом сама приiхала,
Вiрнii слуги спровадили пана».
Взяли, зв'язали i кинули в воду:
На ж тобi, Петруню, за твою уроду.
Кинули в воду у вечiр, в суботу,
Вельможная панi дерлася по плоту.
Крикнула потiм голосом до неба:
«Милосердний Боже, чого iм ще треба?
Гей, слуги ж моi, слуги вiрнейкii,
Будьте ж ви менi тепер приязнейкii.
Та дайте ж знати до матунi его,
Нехай шукае синойка своего».
Гей сталася там межи людьми рада,
Шукала его жолинська громада.
Шукали его через двi недiлi,
Нiкому того впадку не повiли.
І знайшли його в уманськiй границi,
Поставили его в жолинськiй улицi,
Та дали панi через попа знати,
Чи буде вельможна тiло навиджати?
Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,
Завила голову в рубчик тонюсейкий.
Брнула[9 - Брнула – побрела.] водами, густими лозами,
Обмивала бiлi личка дрiбними сльозами.
Шиту спiдничку по пас замечала,
Бiлii ножейки о камiнь шибала.
У суботу без б день дзвонойки грали,
В недiлю при службi тiло поховали.
Нi отець, нi мати Петруня ховала,
Сама вельможна червонi сипала.
Та було знати та по першiм разi,
Же панi в атласах, а ти у фармазi.[10 - Фармага – сiряк.]
Вельможна панi буде iсти, пити,
А ти, Петруню, будеш в землi гнити.
Пiснi та вiршi невiдомих авторiв
ШСНЬ СВІЦЬКАЯ
Дiвчинойко, моя голубойко,
Клопочеш ти мою голов ойку!
Як же ся мнi да не клопотати:
Ци моя, ци не моя будеш,
Тiлько менi серденько смутиш!
Дiвчинойко, не горди мною,
Бiднесеньким сиротою!
Як ти мною будеш гордiти,
Не буду я до тебе ходити!
Дiвчинойко, чим же ти пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?
Не знаю, серце, не знаю,
Як я до тебе виходити маю?
Отець, матка на мя нарiкають,
Же ся я в тобi, серце, кохаю.
Як я тебе не вижу годину,
Видиться мнi, же сама загину,
Як рибi без води трудно,
Так менi без тебе нудно!
Гди би-м я мав орловiе крила,
Лiтав би-м до тебе, мила.
Упав би-м я на твоiм дворi.
Аби-м тебе обачив воскорi.
Дiвчинонько, моя голубонько,
Скажи ж менi усю правдоньку:
Коли любиш – дай же, що маеш,
А коли не любиш – як собi знаеш.
Коли любиш, скажи ж правду,
А коли не любиш – я си iншу знайду!
Коли любиш – люби гаразд.
А коли не любиш – покинь мене зараз!
ШСНЬ СВІЦЬКА
Смутна на серцю хвиля наступае,
Що моя дiвчина мене покидае.
Що я чинити тепер, бiдний, маю,
Коли милую з очу пострадаю?
А iншой не маю.
Бiдна пташина i та пару мае,
Поки ей не знайдет, поти ей шукае.
А я, нещасливий, все то уважаю,
Що в своей милостi користi не маю,
А iншой не маю.
Риба з рибою i та ся злучае,
Моя слiчна дама мене покидае.
Вода з водою iз Божого суда
Злучатися мусить для iного труда,
А я терпiти мушу.
І ви, орлята, соколята милi,
Позичте крил полетiти менi.
Нехай лечу в скали, яскинi глубокi,
Нехай моi сльози наполнять потоки
При нещасной годинi.
Ой, там же менi пребивае жити,
В нещасной долi горькi сльози лити.
Там моя розмова з звiрятами буде,
Поки мое серце любвi не забуде.
Лучче було не знати.
Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,
Бо я то знаю, що не буде другий
Над мене щирший, богу присягаю,
Нехай я твою давню ласку маю,
Твоiм слугою зостану
ШСНЬ СВІЦЬКА
Вимовити менi трудно, що тя люблю,
Але серцю мому нудно, що тя згублю.
Що тя люблю, як свою душу,
Сам тобi правду да признати мушу.
А ти мене ци не любиш, ци не знаеш,
Що навiки мене згубиш, если знаеш.
Що для тебе, ах менi горе,
Сам втоплюся да в Чорнее море.
Не завдавай серцю туги, дiвчинойко,
Не допускай умирати, голубонько.
Дай менi мiсце, серце, в себе,
Так мене люби, яко i я тебе.
Бiйся Бога, глянь на мене оченьками,
Розвесели серце мое розмовами.
Дай рученьку, нехай бачать люде,
Що дiвчинонька та моя буде.
А як же ти моя будеш, будеш знати
І навiки мою щирiсть пам'ятати.
Дай нам, Боже, вiк щасливий,
Просимо в тебе, пане милостивий.
ШСНЬ СВІЦЬКА
Нехай нагородять неба твоi труди
І тяжкого серця вздихання,
Которi для мене поносить завсегди
Щироi милостi кохання.
Я тобi вiрним серцем сприяла,
Поки-м в свободi своей гуляла
І друга вiрного не мала.
А тепер, як милость нам руки зв'язала
Через поприсяги, то трудно
Тому, которому вiрне слюбовала,
В парi проводити вiк любимий.
Не знаю, чим би тобi платити,
Хiба й вдячнiстю нагородити
За твое прихильное кохання?
Нехай за тое Господь своi дари
Зливае з небес з високостi,
Щоби могли по милостной парi
Повiншовати взаемностi.
Заки то Божа судила воля,
Чили то ж то моя така доля,
Що тебе моя приязнь минула.
Бо то есть образа i присягши Богу,
А iншого щиро кохати;
Бо то за тое на страшнiм судi
Треба Богу отвiт дати.
Бог буде судил, як ся справовал,
Би-м за тое пекла не достал
Навiки вiчнi.
ПІСНЬ МАНДРОВАНОГО ЛЯХА З ВАРШАВИ
Да йшов ляшок iз Варшави,
На нiм бути, сукнi шарi.
Мам при боку канчука,
Не боюся мужика.
Да йшов ляшок маковиком,
Надибав жiнку з чоловiком.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
Мужик його привiтав,
За чуприну вихитав.
От так, ляшку, добре знай,
Помагай-бог давай.
Да пiшов ляшок понад Бугом,
