скачать книгу бесплатно
На другий день, еще господар спав, чорт ввалив скалу на вiз, везе до двору.
Приiхав у браму, а пан очi своi забув, бо ему не треба було скали, лиш хотiв допечи господареви, та щоби его мав за що бити. Побачивши, що той тако й на правду везе скалу, кричить здалека:
– Не вези ii сюди, не вези, бо браму завалиш!
Но чорт, якби й не чув того слова, як тiльки в'iхав у браму, та й брама за ним завалилася, а вiн заiхав на подвiр'я та й скинув скалу перед двором. Пан лиш заскреготiв зубами, уже нiчого i не каже. Но на другий день приходить знову отаман i кличе господаря до двору.
– У тебе, хаме, добрi конi i розумний наймит, робiтникiв у полi е у мене доволi, то я тобi приказую, щоби-сь менi до недiлi весь той лiсок зрубав, звiз i скорчував, а нi, то знаеш, якi будуть батоги.
Господар упав панови до нiг та, вставши, повiдае:
– Вельможний пане, таже до того треба хоч сто люда. Де ж я сам тую роботу годен зробити?
А пан его по лицю та об землю.
– Ти, хаме, мудю, смiеш менi перечити, не знаеш, що то панська воля?
Йде господар з плачем додому, знов его питае чорт-наймит, чого вiн так сумуе.
– Ой, – каже, – аж тепер я уже цiлком пропав, – та й розказуе ему все.
– Е, – каже чорт, – шiсть день то е час, лише треба добре взятися до роботи. Не журiться, пане господарю, якось то буде.
Як вiзьме чорт сокиру i городник, як не пiде, то за один день весь лiсок зрубав, другого дня поскладав в стоси, третього дня стоси повозив, четвертого i п'ятого дня все чисто скорчував, а на шостий день уже i випрятав всi пнi i корiння.
Задивувався господар, та й цiле село, що то за такий наймит, котрий не годився на грошi, не знати за що служить, i супокiйний, i покiрний, лиш одно дивно було, що за три роки служби нiхто его не видiв у церквi. Як люди до церкви йдуть, то вiн собi десь якусь роботу найде, або з кiньми йде в поле; нiхто не видiв, щоби вiн коли i перехрестився, а як сiдали до обiду або вечерi i хрестилися, то вiн тодi одвертався назад.
Уже ему завтра мае рiк кiнчитися, рад би уже дiстатися до пекла, аж тут приходить знов отаман з двору, кличе господаря до пана.
– Мудю солений! – каже пан. – Я твоi конi не замучу? Зараз запрягай, вези мене до пекла.
– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди iхати та де воно.
– Ну, то я тобi покажу. Чуеш, за пiвгодини iдемо. Рушай!
А пан хотiв его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.
Приходить господар додому, знов сумуе. Питае его чорт: чого?
– Та, так а так, за пiвгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.
– Ну, – каже чорт, – то я буду за фiрмана. А ви iдiть зо мною.
Чортовi то на руку було, бо i так ему уже покута за тую страву, що бiдним з'iв, кiнчилася, а мав вiн злiсть на пана, що его так дуже примучив тою скалою i тим лiсом. Та повiдае вiн господаревi:
– Як сядемо, я затну конi i поженемо. Потому я его скину з воза, а ви обертайте i не оглядайтеся та йдiть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.
Заiхали перед двiр, пан сiв на вiз, чорт затяв кони, жене. Як приiхали пiд велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув его з воза, i сам зiскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже нiхто вiдтогди в селi не бачив.
Івась, лицар славний
Селянин, бiдолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця. А мав вiн грунт ген-ген далеко вiд хати, через крутii дороги та лiс великий а густий. Раз iхав вiн з плугом на те поле i велiв синовi, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозi порозмiтуе, аби в лiсi де не заблудив.
Красний був то день весняний. На небi сонце вже на полудне указуе. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу i гайда в поле за вiтцьом. Перебiг скоро село i пустився у лiс туди, куди му розкинена солома указувала.
Серед найгустiшоi дебри щез весь слiд i соломи нiгде не побачити. Івась, бiдолаха, заблудив i в щораз темнiшу гущу забрiдав. Іде швидко, роззираеться на всi сторони – чи не побачить де якоi дороги, змучився, зiпрiв, нарештi станув тай гiрко заплакав. Вiн не знав, де е i де вiтець ся обертае, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зiйшло.
Наплакавшись до сита, повтирав сльози i нуж дивитися на всi сторони, чи де яку живу душу не побачить. Дивиться дивить, – а з-помiж галуззя дубового та соснового визирае красний i дуже ж то великий дiм. Іде до нього, вiдчиняе дверi, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з лiса видiстатись.
В великiй кiмнатi сидять за столом дванадцять розбiйникiв, кiньчать власне полудновати i попивають з великих дзбанiв золотих та срiбних мiд i вино. У кождого довгi вуси та бороди величезнi, пояси зi шкури, а за поясами ножiв та пiстолетiв багато.
Хлопець, як тое побачив, мало вiд страху не омлiв. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вiтця указали.
Найстарший розбiйник, що був отаманом, обернувся до нього i каже:
– Вже тобi, мiй хлопче, з того лiса не вийти, останешся ту i будеш всего в дому дозирати. За тое iсти i пити можеш, скiльки тобi ся схоче i ще вбрання дiстанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, i затопи в п'ецу. Ми iдемо полювати, затвори дверi у сiнях, засунь i не вiдчиняй нiкому, тiлько нам, як вернемо. Сиди на мiсцi i не важся тi ось дверi, личком зав'язанi, вiдчиняти. Ми ся о тiм дiзнаемо, а тогди смерть твоя.
І пiшли геть в далекi лiси не на звiря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сiв си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:
– Боже ж мiй, Боже! Що татуньо скажуть, що я iм полуденку не принiс, вони тепер десь iз голоду омлiвають, що я бiдний сирота дiяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.
Так плаче i заводить, аж з великоi туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляе, роззираеться по кiмнатi i бачить, на столi iдла i напитку багато. Сiв, попоiв i випив чарку меду, перехрестився, i якось му легше на серцi стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як вiдходив. Скоро позамiтав хату, поприбирав усе, затопив у п'ецу, так що ся на цiлу хату видно, i жде доки тii бородатi люде не вернуть.
Власне когут на пiвнiч запiяв, як зашумiло щось в лiсi. Застукано до дверей, Івась схопився, вiдчинив. Увiйшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили i другi. Зараз велiли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбiйники зносили дуже тяжкi скринi та всякi статки з воза.
Як тiлько зачало зорiти, збудили Івася, а найстарший велiв му дозирати хату i пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, вiдчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.
– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два днi не буде, дозирай що добре хату.
Хлопець зварив си снiданя, попоiв, та й зачав роздумувати, куди тi дверi, личком зав'язанi, ведуть, чому не велiв вiн му iх одчиняти?
Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, i взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко i звiльна вiдчинив дверi.
І бачить дуже красну стайню, а в тiй стайнi жолоб золотий, а до жолоба прив'язанi три краснi конi. Один чорний, другий сивий, а третiй бiлий, як снiг. Той останнiй обернувся до хлопця i каже:
– Іванцю душко, вiзьми тi три яблука, що от там лежать на вiкнi, сiдай на котрого з нас i втiкай враз з нами, тодi звiльнишся вiд тих розбiйникiв.
Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сiв на сивого коня, i всi враз лiсами швидко, мов вiтер, погнали.
Вже ся лiс закiнчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загудiла земля, а незабаром з'явилися розбiйники i женуть за утiкаючими що тiлько сил стане.
Тогдi кiнь чорний каже:
– Не лякайся нiчого, вiзьми тiлько одно яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.
Як тiлько Івась тое вчинив, так зараз з того яблука вирiс за ними великанський лiс. Конi помчали далi, лиш незабаром загудiло знову, i женуть за ними розбiйники. Тая запора не дуже iх спинила.
Тогдi каже кiнь бiлий:
– Вiзьми друге яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.
Івась так зробив, а за ними розлилася глибока i широчезна рiка. Розбiйники скочили у воду, переплили на другий берег, i не багато бракувало, щоб iх усiх не пiймали.
Тогдi каже кiнь сивий, а на ньому iхав наш Івась:
– Вiзьми трете яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.
Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко i далеко, так, що не можна анi його обiйти, анi до нього приступити. А бiлий кiнь мовить до Івася:
– Ми врятувалися, можемо вiдпочити – вже розбiйники за нами бiльше гонити не будуть. Чи бачиш ти се велике мiсто, де то церков так багато? Де той гай зелений, там розлучимося з собою. Ти iди до того мiста, до палацу самого короля i стань там на службу. Як коли нас затребуеш, прийди в тое ось мiсце, засвисти три рази, а ми тобi на помiч станем.
Івась iзлiз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як конi ся розбiгли, пiшов вiн поволi до того величезного мiста до палацу самого короля.
Прийшов на подвiр'я i питаеться, чи не дiстав би вiн тут службу. Якась служанка переходила i каже:
– Заведiть го до палацу, там власне потребують коминяра. Івась пiшов i станув на службу.
Незабаром настала велика вiйна. Сам король з вiйськом вибрався на тую вiйну. І наш коминяр рад був iти, але велiли му дома зостатися i дозирати п'ецiв.
На третiй день приходять вiстi, що король побитий, а жовнiрiв порозганяли вороги на всi сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сiв на коня, позбирав жовнiрiв у купу, i знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже iм ся щастить, а ворог гору бере.
Аж ту на краснiм коню iде лицар, весь в залiзнiй збруi, поклонився королевi та старшинi вiйськовiй i гей що на ворога. Все, що пiд руку попаде, на смерть убивае, нiхто перед ним встояти не може. Вороги розлетiлися, як полова.
Король втiшений, що звитяжив, кличе лицаря до себе i питае його:
– Що хочеш за тую послугу, котру менi вчинив, освободив мене i царство мое вiд лютого ворога?
– Найсвiтлiший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте менi на письмi, що як схочу, то менi дасте найстаршу доньку за жiнку!
Король охоче пристав на це, виладив письмо i приложив печатку. Лицар втiшений, що по його волi стало, ухопив письмо, сiв на коня, тай щез, як мряка.
А був то нiхто iнший, тiлько Івась-коминяр. Як скоро король поiхав на вiйну, так вiн побiг до зеленого гаю, там де ся з кiньми розстав. Свиснув три рази. Конi його в сей час надбiгли – на однiм з них знаходилася збруя, вiн ii вбрав i поiхав на вiйну.
Радiсть велика пануе в замку королiвськiм, що ворог побитий. Гостей повно ся наiхало, день i нiч бенкетують. Всi розповiдають о тiм лицарю, що то приiхав королю на помiч так в добрий час, а нiхто не знае сказати, де вiн си потiм дiв. Коминяр чув усе i радувався незмiренно.
Не минуло i десять недiль, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим вiйськом на нього. Король зiбрав вiйсько i ударив на ворога, що без причини плюндруе по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусiв з пляцу уступити – а ворог одних убивае, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, вiн ся обзирае, чи знову лицар не над'iде, що го перший раз з бiди освободив.
Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивiм коню указався лицар весь в срiбнiй збруi, б'е, забивае все, що му ся пiд руки навине, – вороги, як зайцi, розлетiлись на всi сторони.
Король втiшений питаеться знову лицаря, що вiн хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.
На тое вiдповiдае лицар:
– Найяснiший королю! дай ми на письмi, що як тя просити буду о середущу доньку за жiнку, то вчиниш мою волю!
Король охоче на те пристав.
Через цiлу осiнь та зиму не важився ворог край непокоiти, лиш як тiльки весна настала, то вже знов зачав вiн воювати.
Король вийшов з вiйськом навпроти ньому. Щастя якось му i днесь не дописуе. Вiйсько його збили i розiгнали, а вiн сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотiй збруi i на чорному, як галка, коню. Зiбрав розсипане вiйсько до купи, ударив на ворога, убивае, що ся навине, i з тяжкою бiдою звiльняе короля. Серед тоi кривавоi биятики ранений вiн тяжко в ногу.
Король, втiшений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати i питатися, чим мае вiддячити таку велику послугу. Івась не жадае нiчого, тiлько щоби му дав на письмi, що, як пришле в свати до наймолодшоi доньки, най му вiдмови не буде.
Король пристав на тое i просить го, щоби з ним iхав до палацу. Вiн подякував за ласку сiв на коня тай махнув свiтами.
Всi ся дивували дуже i радi би знати, хто се такий, що вибавив царство i короля вiд нехибноi заглади.
Тихцем потiм вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'ецу.
Раз спав вiн в сiнях, де то королiвськi посiпаки переходили, а так му ся на сон зiбрало, що вся служба давно вже повставала, а вiн ся анi рушить. Спить i спить, вже полудне не далеко.
Служниця переходить тудою i каже:
– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далi полуднувати.
І дивиться, а вiн мае хустиною самого короля ногу позавивану. Вчинила вона великий крик, що вiн мусiв тую хустину у короля вкрасти.
Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тоi хустини i каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звiльнив його вiд нехибноi смертi. Лиш як ся тое могло стати, щоби якийсь коминяр мiг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосiб зрозумiло йому не було.
Івась поклонився королю i просить, щоби дозволив му тiльки на годину з замку вiддалитись, а тодi вся правда ся укаже. Король пристав на тое.
Івась чим скорше вибiг за мiсто до зеленого гаю, свиснув, конi ся позбiгали – зодягнув золоту збрую, сiв на сивого коня i так пустився iхати на подвiр'я королiвське. А там панiв повно та князiв, радi б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всiх церквах в дзвони б'ють, зi всiх сторiн люди, мов на прощу, зiйшлися.
Наш Івась в'iхав на замок – випружився на конi, мов струна, а такий гордий i бундючний, нiби який генерал. Люди не хочуть дати вiру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всi ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, вiддав поклiн i витягнув з-за пазухи всi три письма, власною рукою короля писанi, де в кождiм письмi прирiкае король одну з доньок за жiнку му дати.
Івасьовi припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весiлля, таке славне, за яке нiхто не чував. Гостей напхалося без лiку. Через три недiлi бенкетувалися.
Третього дня по весiллю каже Івась до жiнки, що вiн е син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Вiн рад би подивитися до старенького отця, що там бiдняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.
Королiвна повiдае на тое:
– Їдь, iдь хоча б i днеська, i я з тобою, коли велиш, охоче поiду
Іван вислав послiв наперед, щоб глядали вiтця, сам зась вибрався з цiлим двором за ними.
Дорога вела через той лiс, де в великiм домi розбiйники сидiли. З того дому тiлько вже тепер згарища зостались. Як в'iхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив i за бичатами: «соб! собе!» покликував.
Івась розрадувався дуже i пустився до старого, щоби го звитати, але жiнка каже:
– Стiй, зачекай! Тато би ся встрашили, i могли би захорiти, тра перше послiв слати, щоби iм сказали, що iх син ту недалеко.
Вислали послiв, а тi заповiли старому, що iх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видiти. Старовина, як тое учув, здержав бичата, зняв шапку з голови i не може ся дивом здивувати, звiдки стiлько люда так красно одягнутого коло нього взялося.
А ту iде карета, вiд золота та срiбла полискуеться, шiсть коней бiлих, як снiг, ю тягнуть. А в тiй каретi сидить королiвна. Коло карети на бiлому коню iде королевич стрункий а моторний. Чоловiк, як се побачив, упав на колiна тай похилив голову.
Королiвна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великоi втiхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вiтця, в руки та в ноги цiлуе та мовить:
– Татунцю мiй солоденький, серденько мое, та ви вже вашого Івася не впiзнали, що то п'ять лiт тому в тiм лiсi загиб.
