скачать книгу бесплатно
Що вже нiхто не мiг би й пригадати,
Чи щiлина й була мiж них колись.
109 Хвiст набирав все бiльш тiеi втрати,
Що той зазнав, а шкiрний в них покров —
В змii м’який, а в мужа став лускатий.
112 Я бачив – лiкоть у пахву ввiйшов
І довшi лапи у змii робились,
В людини ж руки йшли у глибший схов.
115 Двi заднi лапи у змii скрутились
І вкупi стали членом потайним,
В нещасного ж двi лапи утворились.
118 Вкривав обох iх кольором новим
І переносив пасмами волосся
З одноi голови на другу дим.
121 Одне з них впало, друге пiдвелося,
Та iх в’язав близьких очей огонь
В якiм мiняння пик розпочалося.
124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,
І з зайвих решток речовин прилежних
Два вуха стало в розмiрi долонь.
127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних
Вiд обсягу, те збилось в носа гак
Та ще у губи розмiрiв належних.
130 Той, хто лежав, свiй писок витяг так,
Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий —
Подiбне робить з рiжками слимак.
133 Язик, в людини цiльний, балакучий,
Розпався навпiл, а жало, як е,
Стяглося, й зник раптово дим тягучий.
136 Душа, що втратила лице свое,
З сичанням голосним повзе тропою,
А той, заговоривши, вслiд плюе.
139 Вiн, повернувшись спиною новою,
До iншого: «Хай Бозо, як i я,
Поповзае стезею коловою!»
142 Так бачив я мiж сьомого смiття,
Що змiнювалось все й мiнилось гидко,
Й списав, можливо, щось не до пуття.
145 Хоч стомленим очам не дуже видко,
Й мiй дух бентежився, в своi круги
Не так тi двое тiней зникли швидко,
148 Щоб не впiзнав я Пуччо Шкутильги, —
Із трьох лиш вiн був при своiм суцiллi
І не позбувся виду чи ноги.
151 А другий – той, за ким скорблять в Гавiллi.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
1 Радiй, Фйоренцо, ти така велика,
Що на землi й на морi б’еш крилом,
Та йде i в Пеклi слава стоязика!
4 Увагу помiж злодiiв п’ятьом
Вiддав я вродженцям твоiм, якими
Ти б не пишалась; криюсь я стидом.
7 Коли у снi годинами нiчними,
Насниш ти правду, взнаеш, що за змiн
Ждуть жителi у Прато й iншi з ними.
10 Раз мае статись щось (хоч би й загин!),
То хай би якнайшвидше мав вiн статись!
Бо тим вiн тяжчий, чим пiзнiший вiн.
13 Ми рушили; як мусили спускатись
На дно уступами, – по них тепер
Удвох з вождем ми мали видиратись.
16 І тут, мiж трiщин, каменiв печер
Ми здерлись на стежину самiтную, —
Нога не йшла, щоб лiкоть не пiдпер.
19 Засумував тодi й тепер сумую,
Вернувши мислю бачених в юрбi,
І серце якомога я гальмую,
22 Щоб керiвник був у його судьбi,
Й коли опорою зоря жива е
Чи лiпший хтось, – не заздрю я собi.
25 Мов селянин, який вiдпочивае,
В той час, як скрить лице свое пора
Тому, хто свiт промiнням осявае,
28 Як муха мiсце дасть для комара, —
Вiн бачить в свiтляках весь глиб долини,
Де лан оре i виноград збира, —
31 В стiлькох вогнях тiеi ж вздрiв хвилини
Я восьмий схов, як, бувши на мосту,
Побачив скрiзь пiд ним страшнi глибини.
34 Мов той, за кого учинили мсту
Ведмедi, бачив, як вiзок з Іллею
Вогненнi конi мчали в висоту,
37 Саме лиш сяйво, яснiстю своею
Подiбне на хмаринку неясну,
Десь високо вгорi понад землею, —
40 Так бачив я, вогонь снував по дну;
Хоч душi в нiм горiть не перестануть,
Не викривав iз них вiн нi одну.
43 Я став на верх моста, щоб краще глянуть,
Й якби я не затримавсь на краю,
То легко мiг би в тiй безоднi кануть.
46 І вождь, цiкавiсть бачивши мою,
Сказав: «У цих вогнях е душi, й кожна
Зодягнена у пагубу свою».
49 «Учителю, – промовив я, – тотожна
Ця думка з баченим; передусiм
Скажи лишень менi, коли це можна,
52 Який то пломiнь iз вершком двiйним
Неначе ворожнечу лле злостиву,
Мов Етеокл горить iз братом в нiм».
55 Вiн мовив: «Кару тут несуть правдиву
Улiсс i Дiомед; iх ремесло
До мсти веде iх, як вело до гнiву.
58 В палаючий вогонь iх принесло
Сильце з конем, що вiдчинило браму,
Звiдкiль шляхетне римське сiм’я йшло;
61 Деiдамiя, що в сльозах вiд страму
Ахiлла, мертва, кличе в млi жадань;
Та ще Палладiй, викрадений з храму».
64 «Якщо говорить це двiйко палань,
Прошу, – сказав я, – вчителю, i знову
Прошу, i тисяч варте це прохань,
67 Не дай менi почуть твою вiдмову
Тут зачекать рогатий пломiнь цей,
На волю згляньсь, уклiн зробить готову».
70 І вiн: «Оздоблюе твое лице
Достойна просьба, i ii я вволю;
Не розмикай лиш губ своiх кiльце.
73 Я сам казатиму; турботи й волю
Твоi я знаю, ти ж для грекiв цих,
Мабуть, незбагнутих подiлиш долю».
76 Обравши мить i мiсце, вождь до тих,
Що саме сходили на схил пологий,
Звернув промову в виразах таких:
79 «О ви, одягнутi в огненнi тоги!
Якщо вас гiдний став я, поки жив,
Якщо вас гiдний став я, скiльки змоги,
82 Як я вести почав високий спiв,
Не рухайтесь, i хтось хай скаже, чому
Та як загинув, як життя скiнчив».
85 Гойднувшись, вищий рiг в огнi старому
Став видавати гуркiт чималий,
Неначе грiм у вихрi вiтряному.
88 І, розхитавши свiй вершок малий,
Немов крило для пiдiймання й лету,
Заговорив i так сказав: «Коли
91 Я вiд Цiрцеi, що мене в Гаету
На цiлий рiк замкнула, вiдiйшов
(Енея назва не пiрнула в Лету),
94 Нi почуття до сина, нi любов
До батька, нi палкий вогонь сердечний,
Який до Пенелопи не холов, —
97 Не похитнули потяг небезпечний
Душi моеi – бачить в свiт вiкно,
Людську чесноту i порок конечний.
100 Я спорядив одне тодi судно
І в море вийшов iз товаришами,
Якi були зi мною заодно.
103 Проплив мiж обома я берегами
Іспанii й Марокко, сардiв край,
Й мiж iншими в тiм морi островами.
106 Уже в нас над чолом срiблився гай,
Коли у мiсце ми зайшли вузьке те,
Де Геркулес, щоб позначити край
109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,
Й пiшов Севiльi справа сад живий,
А злiва одiйшли будови Сети.
112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви
Крiзь сотнi тисяч лих на захiд дальнiй!
Недовгий строк потратьте життьовий,
115 Що вам лишився, на вiдповiдальнi
Ще дальшi подорожi в свiт сумний,
Щоб вслiд за сонцем, землi зрiть печальнi.
118 Тож пригадайте, ви чиi сини,
Бо ви народженi не животiти,
А знання й честь нести у свiт ясний».
121 Недовга ця промова знаменитий
В моiх супутниках лишила слiд,
І вже не знав я, як iх зупинити.
124 Кормою повернули ми на схiд,
Зробили на шалений лет в просторi
Із весел крила й брали влiво хiд.
127 Пiд iншим полюсом я всi вже зорi
Зрiв уночi, а нашi на очах
Зникали мало не цiлком у морi.
130 Уп’яте сяяла на небесах
І гасла мiсячна стезя широка,
Вiдколи вийшли ми на смiлий шлях,
133 Як несподiвано гора висока
Замрiла невиразно нам здаля,
Що вищою з усiх здалась для ока.
136 Зрадiли ми, але нова земля
Зустрiла негостинно, вiтровiнням
Ударивши у снастi корабля.
139 Кружило тричi нас води крутiнням,
Вчетверте ж пiднялась корма увись,
Униз же нiс пiшов чиiмсь велiнням —
142 І хвилi понад нами знов злились».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
1 Засяяв пломiнь рiвно, мов планета,
Помчав у далину i там заглух
Із дозволу привiтного поета.
4 Коли наш зiр принадив iнший дух
Неясним звуком, що iз нього рвався
І долинав до наших чуйних вух.
7 Як сицилiйський бик, чий рев вчувався
