скачать книгу бесплатно
Розкрив горлянку, з кровi потемнiлу,
70 Й сказав: «Ти не за грiх сюди зваливсь,
Я в тiй землi, де знають всi латину,
Стрiчав тебе, якщо не помиливсь.
73 Ти П’ера пригадай да Медiчiну,
Коли повернешся у чарiвну
Помiж Верчеллi й Маркабо долину,
76 Ти попередь у Фано сивину
Мессера Гвiдо з Анджолелло в парi, —
Бо прозираем iстину одну, —
79 Що скинуть iх за борт в мiшку по сварi
Бiля Каттолiки на дно руде
При зрадному тирановi-почварi.
82 Мiж Кiпром та Майоркою нiде
Не здибувавсь Нептун з таким пороком,
Хоч вiльно там пiрат судно веде.
85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком
І править в землях, що iх мiй сусiд
Повiк минав би якнайшвидшим кроком,
88 До себе звабить iх, мов для бесiд,
Але вiтрам фокарським необорим
Вже iм було б молитися не слiд».
91 І я йому: «Щоб свiтом я просторим
Рознiс про тебе звiстку мiж людьми,
Скажи: хто це з таким печальним зором?»
94 Тодi вiн щелепи розняв самi
Сусiду, що iшов сумний, в мовчаннi,
І вигукнув: «А вiн тепер нiмий!
97 Це ж вiн згасив у Цезаря в вигнаннi
Весь сумнiв, бо кого, мовляв, жде трон,
Той гаятись не мусить у ваганнi.
100 Ой як стогнав, коли його закон
Позбавив язика, як плакав з туги
Колись швидкий на мову Курiон!
103 Плiч-о-плiч рештки рук пiдносив другий
У темрявi, помiж калiчних зграй,
З лицем, аж почорнiлим од напруги,
106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,
Який сказав: «Раз почали – скiнчiмо!»
І тим принiс бiду в Тосканський край».
109 А я додав: «А в дiм твiй – смерть, всiм зримо!»
Й, примноживши страждання, видав виск
Та й знову з криками подався мимо.
112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,
Таке побачив, що розповiдати
Без свiдкiв я б не взяв на себе риск,
115 Коли б не людська совiсть: цей вожатий
До мене руку iз щитом простер,
Щоб чистого душею захищати.
118 Побачив я й мов бачу дотепер,
Як стежку тiло безголове стеле
У стадi покалiчених химер.
121 І голову несе воно, дебеле,
В простягнутiй руцi, немов лiхтар,
І стогне болiсно вона: «Ой, леле!»
124 Вiн сам собi свiтив, немов пожар,
І був один у двох i двое в однiм,
А як – це знае лиш правiчний цар.
127 Вiн зупинився пiд мостом безводним
І руку простягнув свою увись,
Щоб зблизитись до нас лицем холодним
130 І мовити: «На мене подивись,
Мiж мертвих дишеш, як живе все диха,
Ти згляньсь на тих, що в муцi тут злились.
133 Коли ж з мого iм’я всiм буде втiха,
То знай, що я Бертран де Борн, який
Призвiв малого короля до лиха.
136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —
Незгiрш Ахiтофел Авессалома
З Давидом збурював на бiй гiркий.
139 Нарештi мозок мiй скувала втома,
Бо вiн був зрубаний мечем з хребта
Й для нього решта тiла незнайома,
142 Така була менi покара й мста».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
1 Великий натовп цей i цi терзання
До того обпоiли зiр менi,
Що пiдступали iз грудей ридання.
4 Вiргiлiй же: «Що бачив ти на днi?
Чому ти роздивлятися готовий
Цi тiнi покалiченi, страшнi?
7 Тебе ж не притягали iншi схови,
І там же ти не зупинивсь нiде.
На двадцять двi аж милi цi закови.
10 А мiсяць вже пiд нашi ноги йде,
Лишивши обмаль часу нам на жалi,
Багато ще небаченого жде».
13 «Якби ти знав, – я мовив у печалi, —
На що я зором нацiляв своiм,
Ти сам би не велiв менi йти далi».
16 Але вiн рушив, я пiшов за ним,
Розмову слухавши, на змiст багату,
А там додав: «У цiм дуплi бруднiм,
19 Де зiр мiй прагнув одшукати втрату,
Напевно, i мiй родич зотлiва, —
Вiн платить за грiхи велику плату».
22 Тодi сказав учитель: «Постривай,
І думка хай твоя над цим не б’еться,
Бо он його майнула голова;
25 Я бачив все, як вiн мiж тiней в’еться,
Гукае щось, погрожуе тобi,
І чув, що Джерi вiн дель Белло зветься.
28 А ти не помiчав його в юрбi
Й, цiкавлячись лиш владарем Отфору,
Не подививсь на родича в клятьбi».
31 «О вождю мiй, вiн смерть мав наглу й скору,
Яку не вiдомстили, – мовив я, —
Тi, що несуть ганьби тяжкоi гору,
34 Не змила кров йому гидка сiм’я,
Тому ми i зустрiлися чужими, —
Тож спiвчува йому душа моя».
37 Наблизились з розмовами такими
До скелi ми, i схов новий цей нам,
Коли б свiтлiш було, до дна б став зримий.
40 Коли зiйшли ми над останню з ям
Тих Лихосховiв, i юрма безруха
Одкрилася здивованим очам, —
43 Розлiгся лемент не одного духа,
Мов зойки караних з ста тисяч диб,
Тож затулив собi мiцнiш я вуха.
46 Такi знялися б стогони, коли б
У серпнi всi лiкарнi в Вальдiк’янi,
В Мареммi, на Сардинii у глиб
49 Занурити у звалище на тванi.
Такий нестерпний дух сюди проник,
Мов гнiй зiбрався в непромитiй ранi.
52 Ми пiдвелися на останнiй стик
Довгастоi скали, звернувши влiво,
І погляд мiй, що до iмли вже звик,
55 Пройшов до дна, де Богу незрадливо
Слугуе Справедливiсть, бо велить
Фальшiвникам каратися жахливо.
58 Не знаю, чи було сумнiше зрiть
В Егiнi, як людей, тварин до мишi
Лихе повiтря, сповнене страхiть
61 Заразних, вбило все, що тiльки дише,
І винищило всiх, хто був живий,
Та знову людство, як поет нам пише,
64 Пiшло уже вiд сiм’я мурашви, —
Нiж бачити у цiй жахнiй долинi
Стражданнями заповненi рови.
67 Хто на живiт упав, а хто на спинi
Лежав сусiдовiй, тi ж, мов козли,
Угору видирались по стежинi.
70 Ми крок за кроком мовчазнi iшли,
Дивуючися дивом стрiчним трупам,
Що свого тiла звести не могли.
73 Побачив двох, що пiдпиравсь, як слупом,
Сусiдом кожен, сидячи, цiлком
Вiд пальцiв нiг до тiм’я вкритий струпом.
76 Не бачив я, щоб працював скреблом
Бистрiш слуга, як пан не терпить ждати,
Чи сторож, змiнюючись перед сном,
79 Нiж кожен шкiру дер собi, затятий,
Та розривав сверблячi пухирi,
Щоб хоч на мить полегшення дiстати,
82 І так шкребли по скровленiй корi,
Як з коропа луску зчищають вмiло
Або з ляща на чорному дворi.
85 «О ти, що дряпаеш i рвеш злютiло, —
Почав мiй вождь до одного iз них, —
Мов клiщами, руками власне тiло,
88 Скажи, латинцiв чи нема яких
Мiж вами, хай же ти не поламаеш
Повiки нiгтiв для трудiв таких!»
91 «Латинцi ми, яких ти розглядаеш, —
Обидва, – вiдповiв вiн iз плачем, —
Ти ж будеш хто, що пильно так питаеш?»
94 І вождь мiй мовив: «Ми разом iдем
Із ним, живим; я вийшов у дорогу,
Щоб Пекла показати весь об’ем».
97 Забувши про взаемну допомогу,
У мене кожен, тремтячи, вдививсь
Як i всi тi, що чути мали змогу.
100 Мiй добрий вчитель ближче нахиливсь,
Сказав: «Скажи iм, що в думках витае».
Я й розпочав, порадi пiдкоривсь:
103 «Хай вiчно ваша пам’ять не зникае
У першiм свiтi, де людський е плiд,
Хай пiд сонцями багатьма сiяе!
106 Скажiть, звiдкiль ви i який ваш рiд,
А що в бронi ви з лусочок-мерзенниць,
То вам цього стидатися не слiд».
109 «Я був з Ареццо, i Альберо-сьенець, —
Сказав один, – мене вогню вiддав,
Та не за те сиджу в найглибшiм з денець.
112 Я, правда, з ним якось пожартував:
«Лiтать я вмiю летом небувалим», —
А вiн, глупак, до цих цiкавий справ,
115 Хотiв навчитись, та не став Дедалом.
І той, кому доводивсь як синок,
Звелiв мене згубить вогненним палом.
118 Мiнос же, що не робить помилок, —
А що в алхiмii досяг я висi, —
В цей схов послав мене на вiчний строк».
121 І я сказав поетовi: «Дивися,
Який пихатий сьенський весь народ!
Французи – й тi не так би повелися!
