скачать книгу бесплатно
31 Тож знай, що то не вежi, а гiганти
До пупа видимi навкруг жерла.
Ми пiдiйшли уже. Тепер поглянь ти».
34 Як, поки хмарна розтае iмла,
Наш зiр у темрявi ще неглибокiй
Те розрiзня, де досi муть була,
37 Так ми пiшли по стежцi неширокiй,
Спускаючись у ще хмурнiший край,
І меншав мiй обман, i рiс неспокiй,
40 Бо, мов у вежах вся стiна стара
В Монтереджоне, як ведеш очима, —
Криничний так обстали грiзно край
43 Тi вежi, половина тiла зрима
Жахних гiгантiв, що донинi iм
Грозить Юпiтер, в час, коли вiн грима.
46 Угадував я пiд лицем страшним
І плечi, й груди, й живота частину,
І руки понад краем кам’яним.
49 Природа, створюючи без упину
Істоти рiзнi, права все ж, свята,
Катiв не давши Марсовi в дружину.
52 А, творячи слона або кита,
Не каеться, вдоволена собою,
І в цьому видна мудра простота.
55 Коли ж до сили разом iз злобою
Бувае додаеться й ум тямкий, —
Людина позбавляеться спокою.
58 Був грубий в нього й довгий вид такий,
Як шишка близ Петра святого в Римi;
Належних розмiрiв були й кiстки.
61 До лоба в половинi тiла зримiй
Один на одному б не дотяглись
Три фризи, велетнi цi незборимi.
64 Вiд стегон тридцять п’ядей би вляглись
До мiсця – так прикидував кришталь мiй, —
Де щiльно застiбки в плащi зiйшлись.
67 «Рафель маi амек iзабi альмi!» —
Оглушно заревiв страшенний рот,
Не назвичаений в нiжнiшiй псалмi.
70 І вождь до нього: «Душе нечеснот,
За рiг берися, ним ти краще скажеш,
Як мучить злiсть чи iнша iз гризот.
73 Обмацай шию i на нiй пов’яжеш
Дебелий ремiнь, душе туману,
Тодi i рiг на ньому ти пiдважиш. —
76 До мене ж: – Це Немврод. Свою вину
Вiн зна. Через дiла його нiкчемнi
Ми маем в свiтi мову не одну.
79 Та годi з нас: розмови з ним даремнi,
Бо як йому нiкого не збагнуть,
Так i його слова для iнших темнi».
82 Ми подались лiворуч в дальшу путь
Й побачили за пострiл арбалета
Гiганта, що його долала лють.
85 Хто дужчий поборов цього атлета,
Не знаю, – знов, щоб не чинив наруг,
Рука та – на живiт, ця – вздовж скелета,
88 І велетенське тiло все навкруг,
У нього вiдбираючи свободу,
Аж п’ять разiв обвив тяжкий ланцюг.
91 «Гордiй вважав, що ствердить зверхнiсть роду,
Як на Юпiтера вiн зазiхне, —
Сказав мiй вождь, – от мае й нагороду.
94 Це Ефiальт – вiн витворяв страшне,
Коли богам гiгант був страховитий,
А нинi й пальцем не поворухне!»
97 І я йому: «Хотiв би я уздрiти,
Який вiн, той незмiрний Брiарей,
Якби дозволив це менi зробити».
100 Вiн вiдповiв: «Тут близько е Антей,
Вiн вiльно розмовляе, без кайданiв,
І послугу вiн зробить для гостей.
103 А той, кого ти хочеш бачить, станув
Десь далi, скутий теж, щоб не крутивсь,
І гарний був, та гнiв його споганив».
106 Нiколи ще пiдмурок не трусивсь
І не здригалась вежа, страхом скута,
Як в злобi Ефiальт заворушивсь.
109 Злякавсь я, що вже смерть пiдходить люта, —
Бо страх, насправдi, то смертельна рiч, —
Якби мiцнi я не помiтив пута.
112 І далi стежкою пiшли ми встрiч :
Антею – певно, той був на льодинi;
Вiн лiктiв з п’ять од стегон мав до плiч.
115 «О ти, хто в ощасливленiй долинi,
Де слави Сцiпiон зажив навiк
Вслiд втеклiй Ганнiбаловiй дружинi,
118 Кричати з тисячами левiв звик
І змушуеш у те пойняти вiру:
Коли б ти на вiйну проти владик
121 Повiв братiв, то перемогу щиру
Сини землi дiстали б, – нас знеси
В глибини, де Коцiт замерз надмiру.
124 А Тiтiя й Тiфона не проси;
Супутний мiй дарунок знаменитий
Несе собi, нагнись, та не вкуси,
127 Твою вiн славу хоче вiдновити,
Бо ще живий i ласкою небес
Щасливо на землi гадае жити», —
130 Сказав мiй вчитель; мов слухняний пес
Той взяв його в простягнутi долонi,
Що мiцнiсть iх спiзнав сам Геркулес.
133 Вiргiлiй, вчувши зручнiсть в iх полонi,
Сказав менi: «Пiдходь, я обiйму».
І з ним в однiм ми опинились лонi.
136 Як Гарiзенда видасться тому,
Хто йде внизу, нахиленою грiзно
Й от-от впаде на голову йому, —
139 Менi здававсь Антей таким приблизно, —
І пожалiв: не той я шлях обрав,
А рятуватися було запiзно.
142 Та вiн поставив нас на мерзлий став, —
Люцифера з Іудою пекельна
Терзала холоднеча там, – i встав,
145 І випроставсь, як щогла корабельна.
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
1 Якби мiй вiрш був жорсткий та суворий,
Щоб мiг вiдповiдать безоднi тiй,
Де починаються всi скелi й гори,
4 Я б вилив сiк своiх думок i мрiй
Якнайповнiше, а без цього статку
Пiдношу полохливо голос свiй,
7 Бо значно важча справа – без остатку
Дна свiтового дати малюнки,
Анiж дитячий белькiт: «мамко», «татку».
10 Поможуть вiршу хай святi жiнки,
Як Амфiону будувати Фiви,
Щоб вiн уславив бачене, дзвiнкий!
13 О створений на лихо роде хтивий,
Думки про тебе в нас такi сумнi!
Вже вiвцi кращi, анiж ти, бунтливий!
16 Коли ми опинилися на днi
В гiганта пiд ногами, я негайно
Став оглядати мури обвiднi.
19 Зачулось враз: «Уважнiше ступай-но,
Не йди по головах братам в бiдi,
Бо й так вони страждають надзвичайно!»
22 Оглянувшись, побачив я тодi,
Що пiд ногами озеро, дзеркалам
Подiбне, але зовсiм не водi.
25 Узимку пiд таким товстим вкривалом
Не спить Дунай помiж австрiйських рiк,
Чи Танаiс ген за холодним валом;
28 Коли б то величезний Тамберник
На озеро це впав, чи П’етрапана, —
Крiзь лiд би жоден камiнь не проник.
31 Як жаба висувае, мов iз жбана,
З води свiй писок кумкать в пору спек,
Коли селянка снить жнивами зрана,
34 Так мертвi тiнi в лiд, немов у глек,
До лiнiй стиду на лицi ховались,
Зубами повторявши стук лелек,
37 Обличчями найнижче всi схилялись;
Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —
Про болi серця – зором признавались.
40 Спустивши очi, бiля нiг своiх
Побачив я двi тiнi зледенiлi,
Що й кучми переплутались у них.
43 «Скажiть ви, стиснутi в единiй брилi, —
Сказав я, – хто ви?» Не звелись самi,
Лиш вбiк зирнули, скiльки чулись в силi.
46 І тут iх очi налились слiзьми;
І сльози бралися вiдразу льодом
Вiд холоднечi вiчноi зими.
49 Вони були подiбнi двом колодам,
Якi скобами збитi ще мiцнiш,
Анiж цапи б сплелись в борнi над бродом.
52 А iнший, прихиливши вид щiльнiш,
Який з морозу без ушей зостався,
Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?
55 Щоб ти докладно про обох дiзнався, —
Дiл, де бiжить Бiзента, в iх роду
І вiд Альберто, батька iх, дiстався.
58 Вони й одноутробнi, на бiду,
Нiкого ти не знайдеш у Каiнi,
Хто бiльше б заслужив тремтiть в льоду:
61 Нi той, кому пробив – йому i тiнi —
Огруддя списом доблесний Артур,
Анi Фокачча, анi той в глибинi,
64 Хто заступа нам стежку до тортур
І називався Сассоль Маскеронi, —
Його в Тосканi знае кожен мур.
67 І, щоб не бути в розпитiв полонi,
Дiзнайсь, що Камiчоп де Паццi я
Й менi Карлiн потрiбен в оборонi».
70 Я тисячi тих бачив, хто з лиця
Був синiй, як собака, й зрiть не можу
Вiдтодi крижаного озерця.
73 Чим бiльше наближалися ми к ложу,
Куди стремить усяка рiч важка,
Тим я вiд страху був у бiльшiм дрожу.
76 Чи випадковiсть, чи судьба така, —
Йдучи повз дiл, весь од голiв строкатий,
Торкнувся враз я одного виска.
79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?
Коли ти не з’явився вiдомстить
За Монтапертi, то чого топтати?»
82 І я: «Мiй вчителю, дозволь просить,
