Божественна комедія

скачать книгу бесплатно

Божественна комедiя
Алiг'ерi Данте

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Серед пам’яток свiтовоi лiтератури генiальна «Божественна комедiя» Данте Алiг’ерi (1265—1321) посiдае одне з чiльних мiсць. У своему найграндiознiшому витворi в символiчно-алегоричнiй формi поет зобразив драматичну долю людськоi душi: ii загибель у пеклi, переродження в чистилищi, трiумф у раю. Поема Данте е найзначнiшим явищем Високого середньовiччя i певною мiрою передвiстям культури Вiдродження.

Данте Алiг’ерi

Божественна комедiя

«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ДАНТЕ

«Крiзь мене йдуть до мiста мук найтяжчих…», – рипить пекельна брама, i два поети, Данте i Вiргiлiй, вiдправляються в дивовижну мандрiвку. Чимало побачать вони на своему шляху. Пройдуть вони повз пишний замок, облитий ясним свiтлом, де перебувають славетнi героi старовини, побувають у страшному пiдземеллi, в якому караються грiшнi душi, потраплять до пекельного мiста Дiте, дiйдуть до самого осередку землi, де в льодовiй скелi терпить найтяжчу муку сам Люцифер, пан i в’язень цього свiту страждання.

Ще до них у потойбiчних свiтах побували й iншi героi. Щоб дiзнатися про свою долю, викликав душу померлого вiщуна Тiресiя велемудрий Одiссей. Вiд свого покiйного батька Анхiза довiдався про майбутне славного Риму Еней, герой Вiргiлiевоi «Енеiди». Цiлу низку сюжетiв дае нам i середньовiччя. Ще в IV сторiччi з’явилося так зване «Видiння Павла», започаткувало розвиток цiлого кола iрландських легенд про вiдвiдини Пекла та Раю. Вже в XII сторiччi було написано славетне «Видiння Тунгдала», герой якого пiсля своеi смертi потрапив до Пекла, однак повернувся на землю, щоб оповiдати людям про неодворотнiсть Божоi вiдплати.

Серед цих оповiдей, або так званих «вiзiй», поема Данте посiдае особливе мiсце. Попередники Поета, античнi спiвцi, використовуючи цей сюжет, пов’язували його з мотивом пророцтва, намагаючись перевершити обмеженiсть людських знань про майбутне. Християнськi автори вiдкривали завiсу невiдомого, щоб нажахати людину ницiстю ii грiховного iснування. Все це е i в «Божественнiй комедii» Данте. Однак е i дещо свое, неповторне. В листi до правителя Верони Кангранде делла Скала Данте пише: «Цiль поеми – вирвати людей, живущих нинi, iз стану мiзерii i привести до стану щастя. Той вид фiлософii, який у поемi е керiвним, це етика, бо ж поема написана i в цiлому, i в частинах не для споглядальних цiлей, а для дii». І далi: «Предмет поеми – людина, що силою своеi волi, через заслугу або незаслугу, пiдпадае справедливiй вiдплатi або карi». Саме про людину, про ii поривання до щастя, ii мiзернiсть та ii велич i розповiдае славетна поема.

«Божественну комедiю» було написано в 1307 – 1321 роках. Це був час, який в iсторii культури дiстав назву Передвiдродження. Зростае iнтерес до людськоi особистостi, до ii земних радощiв i сподiвань. Поступово починае формуватися новий гуманiстичний тип мислення, остаточне становлення якого буде пов’язане з добою Вiдродження. Однак вiра в необмеженi можливостi людськоi природи, в неповторнiсть людськоi iндивiдуальностi зароджуеться саме тепер. Цей процес i вiдтворюе генiальна поема Данте, що е одночасно синтезом середньовiчноi культури i прологом до культури Вiдродження. «Данте являеться найвищим виразом, поетичним вiнцем та увiчненням того, що називаемо середнiми вiками. Вся культура, всi вiрування, всi муки та надii тих часiв знайшли вираз у його поемi. Та рiвночасно як людина генiальна вiн усiм своiм еством належить до новiших часiв, хоча думками й поглядами корiниться в минувщинi», – стверджуе І. Франко, шанувальник i дослiдник Дантовоi поезii.

Ця своерiдна двоiстiсть знаходить свiй вiдбиток i в художнiй манерi Поета. Данте назвав свою поему «комедiя» за усталеними середньовiчними канонами: так називали тодi твори, якi починалися сумно, а закiнчувалися щасливо. Епiтетом «божественна», тобто «прекрасна», поему надiлив перший бiограф Данте, автор славетного «Декамерона» Дж. Боккачо.

Композицiя поеми е складною i одночасно довершеною. За ii основу Данте бере цифру «З» та похiднi вiд неi. Вiдомо, що уявлення про магiчне значення чисел iснували з прадавнiх часiв. Ще з дитячих казок ми пам’ятаемо трьох братiв, три шляхи, якi вiдкриваються перед героем… Майже в кожнiй язичницькiй мiфологii е образ свiтового дерева, будова якого мала вiдтворювати структуру космосу. І знову зустрiчаемо цифру «З». Корiння дерева – потойбiчний свiт. Стовбур – Земля, гiлля – Небо. Потрiйним е i вимiр часу: минуле – сучасне – майбутне. Або: предки – сучасники – нащадки. За часiв середньовiччя магiчний змiст цiеi дивноi цифри розширюеться, поеднуючись iз святою Трiйцею. Як символ всього, що мае свое становлення, розвиток i завершення, «трiйка» надзвичайно пасувала до задуму поета. «Божественна комедiя» подiлена на три частини (кантики) – «Пекло», «Чистилище», «Рай». Кожна частина мае 33 пiснi, написанi терцинами (потрiйна рима). З трьох рядкiв складаеться кожна строфа. Разом iз Вступом кiлькiсть пiсень в поемi сягае, таким чином, числа 100. Квадрат десяти символiзуе тут абсолютну довершенiсть.

Прикладiв використання символiки чисел у «Божественнiй комедii» чимало: у Поета три проводирi по потойбiчних свiтах – Вiргiлiй, Беатрiче i середньовiчний фiлософ-мiстик Бернар Клервоський. Вiн зустрiчаеться в лiсi з трьома звiрами, три обличчя в Люцифера, трое сходiв ведуть до брами Чистилища тощо. Однак автор не просто наслiдуе середньовiчну лiтературну традицiю з ii алегоризмом та схильнiстю до абстрагування. Перед нами особливий художнiй всесвiт, створений уявою поета. Власне, кожен майстер художнього слова е творцем поетичних свiтiв. Данте, однак, е ще й поетом генiальним, що поеднуе пристраснiсть почуттiв з суворою логiкою геометра. Своею реальнiстю його космос змагаеться iз свiтом, що оточуе людину. Тут сходить i заходить сонце, сяють зорi, течуть рiки. Ми вiдчуваемо подих вiтру, задушливий в Пеклi, освiжний в Чистилищi, дотикаемо шорсткостi поверхнi пекельних уступiв.

Ця надзвичайна конкретнiсть е притаманною навiть Дантовим алегорiям. У тому ж листi до Кангранде делла Скала Поет пiдкреслюе: «Смисл поеми багатозначний, моральний i анагогiчний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу». Кожен твiр – твердить Данте – мае чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний i анагогiчний. Згадаемо першу пiсню поеми. Герой опиняеться в густому пралiсi. Шлях до рятiвного пагорба, що ним кiнчаеться страшна долина, Поетовi заступають три звiра: пантера, лев i вовчиця. Перед нами одразу розкриваеться химерний свiт багатозначностi Дантових образiв. Три звiрки, виходячи з морального змiсту, це е людськi пороки: любострастя, гордiсть i корисливiсть. В алегоричному планi пантера мае означати флорентiйську республiку, лев – правителiв-тиранiв, а вовчиця – папський престол. Найширшим е, проте, анагогiчний символ: це сили зла, що перепиняють людинi шлях до досконалостi. І все ж, якою вражаючою е картина страшноi лiсовоi хащi, в якiй заблукала самотня людина! Образи Данте живуть i поза алегоричним змiстом, який вкладае в них Поет. Ким е, наприклад, Беатрiче? Заступницею Поета перед Богом, що намагаеться врятувати його душу вiд спокус неправедного життя? Втiленням божественноi мудростi, чи, може, прекрасною донною, красу якоi Данте оспiвував у своiх славетних канцонах? Ця ж багатозначнiсть характеризуе i образ Вiргiлiя. Вiн е улюбленим Поетом автора «Божественноi комедii», фiлософом, четверта еклога якого за середньовiчними уявленнями провiстила Христа, i одночасно алегорiею людського розуму. Мае цей образ i свiй драматичний мотив. Вiргiлiй позбавлений надii наблизитись до лицезрiння Божества, тому таким сумом сповнюеться його душа наприкiнцi мандрiвки.

Якщо уявити собi складний каркас грандiозноi Дантовоi споруди, вiн нагадае нам готичнi собори середньовiчноi Європи з iх пануванням вертикалi, витонченим декором, нервовою спрямованiстю до вiчного, абсолютного. Космографiя «Божественноi комедii» спираеться на уявлення середньовiчноi науки про будову космосу та теорiю давньогрецького вченого Птолемея. В центрi всесвiту знаходиться нерухома Земля, навколо якоi рухаеться небо, що складаеться з дев’яти сфер. Є ще десяте нерухоме небо, Емпiрей – обитель Божества. Навпроти престолу Троiцi на землi розташовано Єрусалим з Голгофою, де було розiп’ято Спасителя людства. То е центр Землi. Пекло, яке мае форму зрiзаного конуса, знаходиться в земних глибинах. Коли частина ангелiв на чолi з Люцифером повстала проти Бога, падшого янгола було скинуто з неба. Вiн увiйшов у землю i застряв там, а вiд його падiння утворилася воронка, що стала Пеклом. На протилежному кiнцi цiеi ж лiнii на поверхнi землi розташована висока гора Чистилища. Незважаючи на застарiлiсть наукових уявлень, на якi спирався Данте, ця картина своею довершеною симетричнiстю вражае й сучасного читача. А щодо застарiлостi… Деякi дослiдники нашого столiття, до речi, намагаються зблизити космологiю Данте з неевклiдовою геометрiею та загальною теорiею вiдносностi (наприклад, П. Флоренський у роботi «Позiрностi в геометрii»).

Ким же був творець цього дивосвiту? Народився Данте Алiг’ерi в травнi 1265 року у Флоренцii. Мiсту на рiчцi Арно судилося стати батькiвщиною багатьох славетних iталiйцiв. З Флоренцiею пов’язане життя Франческо Петрарки, Джованнi Боккаччо, живописцiв Джотто, Мазаччо, Сандро Боттiчеллi, скульптора Донателло. У флорентiйськiй церквi Сан Лоренцо зводить усипальницю рода Медичi генiальний Мiкельанджело. Тут було створено й уславлену «Мону Лiзу (Джоконду)» Леонардо да Вiнчi.

У цьому мiстi-легендi проходять дитинство та юнацтво Данте. Невдовзi завершилась боротьба гвельфiв i гiбелiнiв. Однак вiдгомiн запеклих полiтичних суперечок ще лунае на вузеньких вуличках староi Флоренцii. Родина Данте належала до партii гвельфiв, яка орiентувалася на папство, виступаючи проти гiбелiнiв, прихильникiв iмперськоi влади. Молодий Данте, однак, мало цiкавився полiтикою, вiддаючи перевагу наукам i поезii. Навчався вiн, ймовiрно, в школi правознавства в Болоньi. Про його високу освiченiсть ми можемо судити, читаючи «Божественну комедiю», яка е справжнiм компендiумом знань того часу.

У 1292 роцi Данте створюе свою поетичну збiрку «Нове життя», написану в дусi школи «солодкого нового стилю». Це – iсторiя юнацького кохання, пристрасного i цнотливого, щасливого i трагiчного водночас. Фабула книги е досить прозорою. Дев’ятирiчним хлопчиком Данте вперше побачив майже роком молодшу вiд нього Беатрiче, витончена краса якоi вразила чутливе серце майбутнього поета. Вже юнаком вiн зустрiв ii в церквi, крадькома милуючись вродою прекрасноi донни. В цьому коханнi для Данте все е важливим: погляд коханоi, ii легка хода, тендiтна постать, наче огорнена присмерковим серпанком. Цiлу гаму почуттiв викликае i «жорстокiсть» Беатрiче, яка не вiдповiла на його уклiн. Трагiчне напруження сягае свого апогею наприкiнцi оповiдi. Смерть прекрасноi донни е для поета справжньою космiчною катастрофою: «Одчаем серце повниться до краю». Невеличка повiсть про розкошi та болi кохання стала першим автобiографiчним твором у европейськiй лiтературi. Беатрiче залишиться музою поета i далi. «Коли в ii честь був зведений сонячно-чистий палац «Нового життя», Дантовi вiн здався замалим – замалим i для його надлюдського кохання до Беатрiче i до можливостей його, Дантового, духу – так кохана його пiд арками «Бенкету» проходить до найграндiознiшого середньовiчного замку «Божественноi комедii» (І. Драч).

Пiсля 1295 року Данте розпочав активну полiтичну дiяльнiсть. Був вiн членом Ради Ста – верховного органу Флоренцii, обирався до колегii прiорiв, iздив у Рим для дипломатичних переговорiв з папою Бонiфацiем VIII, iм’я якого ми потiм часто будемо зустрiчати в «Божественнiй комедii». У 1300 роцi Данте, як противник папського престолу, був змушений назавжди залишити рiдне мiсто i зазнати, «як солоно смакуе хлiб в чужинi». Останнi роки свого життя поет проводить у Веронi та Равенi. Помер вiн 11 вересня 1321 року.

Навiть цiеi невеличкоi бiографiчноi довiдки вистачить для того, щоб уявити собi нелегкий життевий шлях автора «Божественноi комедii». Людина пристрасна, сповнена великих надiй та сподiвань, Данте весь час шукае свiй «Правий шлях» у свiтi кривавоi ворожнечi, нескiнченних полiтичних чвар, якi охопили роздрiбнену Італiю. Вiн помиляеться, зневiрюеться i знову намагаеться дiстатися до правди. І завжди зберiгае вiрнiсть своiм двом музам: Беатрiче та Італii, про еднiсть якоi поет мрiяв протягом усього свого життя.

Мистецтво Ренесансу, наближення якого провiщала «Божественна комедiя», залишило нам чимало портретiв митця. Близько 1450 року Андреа дель Кастаньйо включить зображення Поета до циклу фресок, якi мали вiдтворювати приклади людськоi доблестi. Фiгуру Данте героiзовано, пiдкреслено риси, найбiльш поцiнованi гуманiстичною етикою: розум i мужнiсть. Поступово образ мiфологiзуеться. Вимальовуеться гострий профiль, темне обличчя, наче обпечене пекельним полум’ям. Тедео Гаддi в Санта Кроче змальовуе вже людину цiльного i суворого характеру, сильних пристрастей. Несподiваним нюансом доповнюе портрет Доменiко дi Мiкелiно: суворiсть поеднуеться на обличчi Поета-мислителя зi скорботною нiжнiстю. Фреска його роботи знаходиться у флорентiйському соборi Санта Марiя Новелла. На нiй зображено Данте, увiнчаного лаврами. Одягнутий у яскравочервону тогу, вiн тримае в лiвiй руцi книгу. Правою – Поет вказуе на широко вiдчинену браму пекла. Удалинi видно чистилище, а над ним небеснi сфери.

Саме таким хотiли бачити Данте шанувальники його поезii. З часом забулися суперечки мiж гвельфами та гiбелiнами. Лише фахiвцiв хвилюе перехiд поета-республiканця на монархiчнi позицii. Не мае зврештою великого значення i яким вiн був: непоказним чоловiчком невеликого зросту, чи титаном з орлиним профiлем. Людство столiттями створювало образ свого Данте, гiдного його поетичного генiя. Але ж саме до людства i звертаеться митець у «Божественнiй комедii», своему найграндiознiшому витворi. Перед нами, власне, драматична iсторiя загибелi (Пекло), переродження (Чистилище) i вiдродження (Рай) людськоi душi. Данте прагне провести читача через страждання i покуту до пiзнання вищоi iстини, допомогти йому, вiдкинувши внутрiшнiй розлад, зрозумiти сенс свого буття. Таке завдання було пiд силу лише Поету-пророку.

Одiссея Данте по Пеклу починаеться ввечерi Страсноi п’ятницi i завершуеться в Страсну суботу. Цiлу добу провели Данте i його вiрний супутник Вiргiлiй у царствi довiчного мороку. Час мандрiвки вибрано невипадково. За християнською традицiею саме наприкiнцi страсного тижня завершуеться земне життя Ісуса Христа, який, умираючи на хрестi, стае Викупителем людства. Вiдбуваеться найвище таiнство – поеднання людськоi i божественноi природи Сина Божого. На фонi цiеi грандiозноi загадки перевтiлення людина залишаеться iз довiчними проблемами життя i смертi, спасiння i загибелi.

Саме в цей час i починаеться пошук Поетом шляху до врятування людства. Земна людина з ii почуттями, ii радощами i стражданнями потрапляе у свiт вiчностi. Все тут мае свiдчити про необоротнiсть, незмiннiсть. Нiколи в Пеклi не сходить сонце. Усюди пануе довiчний морок. Навiть коли на землi день, над пiдземеллям нависае нiчний небосхил. Провiдним у зображеннi Пекла е образ вiчностi страждання. Адже грiшники не просто терплять страшнi муки – вони не мають надii на якiсь змiни. Вони самотнi у своему вiдчаi. Знехтувавши закони добра, грiшники вiдмовились вiд спiвчуття та можливостi прощення. В художньому свiтi поеми мотив шляху до досконалостi мае два ключових образи: рух i свiтло. Саме цi ознаки майже вiдсутнi в першiй частинi поеми. Грiшнi душi назавжди закрiпленi за своiм мiсцем страждання. Навiть коли починаеться iх несамовитий бiг, вони рухаються за колом, повертаючись туди, звiдкiль починався iх шлях. Власне, перемiщуються у просторi лише Данте i Вiргiлiй. Однак навiть вони, долаючи крутий i небезпечний спуск углиб землi, не вiдчувають наближення до мети. Весь час над ними нависають темнi брили, пiд ногами розкриваються бездоннi провалля, шлях перетинають чорнi вiд болота озера, рiки киплячоi кровi.

Грiшнi душi в Пеклi розмiщенi за iх провинами. В переддвер’i перебувають тi, хто за життя не знав нi добра, нi зла, був байдужим i нiкчемним. Мордованi осами i хробаками страждають вони, вiдкинутi самим пеклом. Не спiвчувае iм i Данте. Зневажливо дивиться вiн на iх муки. Переправившись через рiчку страждань Ахерон, мандрiвники потрапляють до першого кола Пекла, Лiмба. Тут перебувають душi нехрещених дiтей та тих, хто помер до християнства. Серед них Данте бачить своiх улюблених поетiв Гомера, Овiдiя, мислителiв та героiв античноi старовини. В Лiмбi мае знаходитись i Вiргiлiй. Так з’являеться в «Божественнiй комедii» тема античностi. І знову перед нами зустрiч двох епох. Своiм корiнням буде сягати античноi культурноi спадщини доба Вiдродження. Однак i для Данте греко-римська культура е взiрцем довершеностi. Поет радiсно вiдчувае свою спорiдненiсть з тим, кого бачить перед собою. Доброчеснi душi не вiдають страждань. Освiтленi ясним сяйвом, мудро i спокiйно ведуть вони своi розмови. Лiмб наче перетворюеться на грецький Елiсiй, блаженну краiну краси, щастя i спокою.

За першим колом розпочинаеться карколомний спуск углиб. Гасне свiтло, зникае трохи сумна гармонiйнiсть попередньоi сцени. Рiзким, майже шаленим стае ритм оповiдi. В другому крузi страждають любострасники, гнанi поривами жорстокого вiтру. Копошаться в багнюцi пiд невпинним дощем черевоугодники (трете коло). Страшна гризня точиться в четвертому, де страждають скнари i марнотратники. В мулi стигiйських болiт загрузли гнiвливi (п’яте коло). В розпечених гробах караються за свое безвiр’я еретики (круг шостий). Кривава рiка засмоктуе вбивць (коло сьоме). У злих сховах восьмого кола караються обманщики, хабарники, злодii. У найнижчому, дев’ятому колi Пекла серед довiчного холоду знаходяться зрадники. Трьох найогиднiших з них – Брута, Касiя та Юду – невпинно гризе правитель Пекла Люцифер.

Найближчим до Дантового ритму е Мiкельанджело у своiй фресцi «Страшний суд». Могутнi оголенi фiгури грiшникiв, змальованi з надзвичайною рельефнiстю i експресiею, заповнюють майже весь простiр фрески. Сповненi жаху, гнiву, вiдчаю, вони втягнутi в единий коловорот, центром якого е Христос.

У цей похмурий i фантасмагоричний свiт пiдземелля i потрапляе Поет. Потойбiчне царство ми бачимо вже його очима, сприймаемо через його оцiнки. Пристрасний i рiшучий Данте виправдовуе i засуджуе, мститься своiм ворогам i звеличуе друзiв. Серед пекельних мук весь час точаться розмови про те, що вiдбуваеться на землi, за земним життям тужить ненажера Чвакало, доля сина хвилюе батька Поета Гвiдо Кавалькантi, про своi заслуги перед Флоренцiею гордiвливо згадуе Фарiната. Вир життя нуртуе на сторiнках поеми. Земна реальнiсть потужнiм потоком вриваеться в оповiдь.

Чимало фрагментiв поеми вражають своiм високим гуманiзмом, пристрасним спiвчуттям до людського страждання. Особливе мiсце серед них займае епiзод Паоло i Франчески, який став справжньою перлиною свiтовоi поезii. Передiсторiя нещасливих коханцiв нагадуе трагедiю Шекспiра «Ромео i Джельетта». Здавна точилася ворожнеча мiж володарем Рiмiнi Малатеста i сеньйором Равенни Гвiдо да Полента. У 1275 роцi, щоб припинити криваву сварку, Франческу, доньку Гвiдо да Полента, видали замiж за Джанчотто Малатесту. На церемонii шлюбу Джанчотто замiщав його молодший брат Паоло. Про обман Франческа довiдалась вже в Рiмiнi. Легенда пiдсилюе потворнiсть Джанчотто, який за словами Джованнi Боккаччо був «огидний з обличчя i хромий». І сталося неминуче: Паоло i Франческа покохали одне одного. Довiдавшись про зраду дружини, суворий Джанчотто вбивае закоханих.

Сцена зустрiчi Данте з Паоло i Франческою сповнена особливоi поетичностi. Поет розмiщуе своiх героiв у другому колi Пекла, де караються грiшники, якi завинили своiм коханням. Потрапили сюди i Дiдона, що заподiяла собi смерть через пристрасть до Енея, i Єлена, чие кохання до Париса призвело до загибелi Троi, i уславленi коханцi Тристан i Ізольда. Проте зображення страждань плотi в цьому епiзодi вiдсутнi. Картини мук людського тiла, яке демони розривають на шматки, топлять у потоках живицi, яке горить у пекельному вогнi, становлять лейтмотив симфонii страждань грiшникiв у «Божественнiй комедii». Інакше зображено коло любострасникiв. Все тут нагадуе осiннiй пейзаж з притаманною йому мерехтливою красою вмирання: густий морок, злий вiтер, душi грiшникiв, якi, наче опале листя, кружляють у своему довiчному танцi. Поет навiть не наважуеться розлучити коханцiв. Данте визнае згубнiсть кохання, що призвело до загибелi i зради. Вiн засуджуе своiх героiв, позбавляючи iх надii на виправдання. І водночас автор канцон на честь мадонни Беатрiче спiвчувае закоханим.

«Любов, що водить сонце i свiтила» може бути сильнiшою за суворий розум. Людське почуття е однiею з таемниць всесвiту. Воно i жахае, i приваблюе Поета. Любов’ю заклинае вiн тiнi героiв наблизитись до нього. На гiмн коханню перетворюеться монолог Франчески, в якому немае й згадки про ii страждання. Вона навiть не називае iменi Джанчотто, не розповiдае iсторiю свого шлюбу. Їi слова сповненi вiдгомоном минулого щастя. Та й Данте з усiеi трагiчноi повiстi цiкавить передусiм момент зародження цього кохання, якому судилося перебороти саму смерть.

Оголена правда людськоi болi пронизуе i розповiдь про загибель Уголiно та його дiтей, один з найжорстокiших епiзодiв «Божественноi комедii». Граф Уголiно делла Герардеска е особою iсторичною. Людина доби кривавого розбрату, несамовитих полiтичних пристрастей, Уголiно охоче мiняв своi партiйнi уподобання, вiв таемнi iнтриги i боровся за единовладдя. За наказом архiепископа Руджерi дельi Убальдiнi Уголiно разом з двома синами i двома онуками було пiдступно ув’язнено у вежi, де iх i заморили голодом. «З того часу ця в’язниця мае назву в’язницi i вежi голоду», – стверджуе давня Пiзанська хронiка.

Волею Данте Уголiно потрапив до дев’ятого пекельного кола, де караються зрадники. Нестямно вгризаеться вiн зубами в голову архiепископа Руджiерi, марно сподiваючись вгамувати свою ненависть i свiй невситимий голод. Вражае художня довершенiсть цього епiзоду. Невловиме, ледь позначене поеднуеться в ньому з яскравими, подекуди навiть брутальними образами. Гнiв i любов, шалена лють i нiжнiсть звучать в оповiдi грiшника про страшну загибель невинних дiтей. І Поет, завжди такий невблаганний до зрадникiв, спiвчувае Уголiно. Не як нещасний страдник, а як грiшна i водночас сповнена величi людина з’являеться вiн перед нами.

Страшною е кара, яку Поет призначае Уголiно. Однак ще жорсткiшим е покарання Руджiерi. Нiщо не свiдчить про те, що архiепископ зазнае фiзичних мук. Перетворений авторською фантазiею на бездушний череп, Руджiерi не мае права навiть вiдчувати страждання. Згасли його почуття, зникла пам’ять про минуле. Коли Гамлет у трагедii Шекспiра згадуе про шляхетнiсть свого батька, вiн каже: «Вiн був людиною». Саме людськоi сутi й позбавлений жорстокий архiепископ, единий справжнiй мрець серед грiшних тiней Дантового Пекла.

Дух допитливостi пронизуе весь твiр. Данте спускаеться в найглибшi пiдземелля людського страждання, щоб звiдати природу людини, зрозумiти сенс ii буття. Втiленням цього неспокiйного розуму е герой поеми Улiсс Одiссей. У восьмому колi, майже на краю пекла караються вогнем лукавi порадники. Поет бачить мiж ними подвiйний полум’яний стовп, у якому мучаться Улiсс i Дiомед. Цей образ породжуе цiлу гаму почуттiв. Мiнливий, лукавий, жорстокий, як вогонь. Однак полум’я е одвiчним ворогом темряви. Вогонь може викликати жах, але нiколи почуття огиди. Наче величний вогняний смолоскип, здiймаеться перед Поетом невгамовний мореплавець. Вiргiлiй сам звертаеться до Улiсса, адже гордiвливий грек може й не вiдповiсти на вiтання невiдомого йому мандрiвника. Славнозвiсний монолог царя Ітаки звучить як пристрасний гiмн людськiй вiдвазi, жадобi пiзнання нового. Нi любов до сина, нi вiрнiсть Пенелопи не змогли перебороти бажання пiзнати безмежний свiт, перевершити межу вiдомого людинi. Улiсс допливае до Сардинii, Марокко, узбережжя Іспанii, гаванi Сеути. Його корабель гине за Геркулесовими стовпами (Гiбралтар), за якi не наважувалися плавати давнi мореплавцi.

Мине якийсь час, i на обрii смiливо затрiпотять вiтрила кораблiв Христофора Колумба, Васко да Гами i Магелана. Почнеться доба великих географiчних вiдкриттiв. Однак той самий неспокiй знали i сучасники Данте. У давнiй генуезькiй хронiцi, наприклад, розповiдаеться про батькiв Уголiно i Вадiно де’Вiвальдi та судновласника Тедезiо д’Орiо, якi 1291 року рушили в мандрiвку, на яку досi нiхто не наважувався. Як i Улiсс, допливли вони до узбережжя Іспанii. Подальших вiдомостей про долю iх двох галер немае. Пропав безвiсти i син Уголiно Сорлеоне, який вирушив на пошук батька.

Незвiдане вабить зрештою i самого автора «Божественноi комедii». Продовжуеться його мандрiвка. Побувавши у свiтi страждань, Поет наближаеться до царства покути – Чистилища. Архiтектонiка другоi частини поеми значно простiша. На березi свiтового океану височить гора, яка мае форму зрiзаного конусу. Їi оперiзують сiм виступiв, де очищаються душi тих, хто завинив перед Богом, однак розкаявся i дiстав надiю на спасiння. Розмiщення грiшникiв за колами тут уже iнше. Спочатку караються пихатi, заздрiснi, гнiвливi та ледачi. Останнi три кола належать скупцям та марнотратникам, обжерливим i любострасним. Цi яруси вiдповiдають другому, третьому i четвертому колам пекельного пiдземелля. І тут чимало страждань. Грiшники несуть камiннi брили, гнуться аж до землi пiд iх тягарем, ледь рухаються, зголоднiлi та спраглi… Цi випробування можуть тривати кiлька столiть, однак вони все ж мають скiнчитися, i тодi на грiшнi душi чекае довiчний порятунок.

У Чистилищi Данте перебувае приблизно три – п’ять дiб, тобто втричi довше, нiж у пеклi: очиститися вiд грiхiв значно важче, нiж поступитися перед спокусами. Тiльки-но Данте i Вiргiлiй потрапляють на поверхню землi, як iх охоплюе незбагненне почуття, викликане тим, що вони можуть дихати чистим повiтрям, бачити яснi зорi. В Пеклi вони мандрували свiтом, який нiбито щойно загинув, розсипався гострими камiнними брилами, розколовся на безформнi мертвi уламки скель. Втрачена гармонiя вiдновлюеться в Чистилищi. Зникають запаморочливi поеднання горизонталi та вертикалi, карколомнi спуски i сходження. Поет весь час пiдiймаеться вгору, i одразу виникае вiдчуття безмежностi. Неквапливо вершать свiй довiчний рух планети. На небозводi з’являеться Венера, котиться Чумацький вiз, виринае сузiр’я Риб.

«Чистилище» е мабуть наймальовничiшою частиною «Божественноi комедii». Пiсля трагiчноi напруженостi картин Пекла особливо гостро вiдчуваеться барвистiсть нового свiту. З’являються забутi кольори: блакитний, зелений, золотистий, якi були вiдсутнi в червонувато-брунатнiй симфонii образiв пiдземелля. Замiсть розпачливого стогону i зойкiв грiшникiв та брутальних окрикiв демонiв лунають молитви, сповненi надii на майбутне прощення. Якщо Пекло ототожнюеться з безнадiею, то Чистилище е втiленням саме надii. Часовий ланцюг вiдновлюеться: до минулого i сучасного, яке в Пеклi дорiвнювало вiчностi, приеднуеться майбутне. І природа начебто оживае. Рух, свiтло, повiтря переборюють вiдчуття задушливоi замкнутостi, що домiнувало в Пеклi.

Боротьба добра i зла, свiтла i темряви, певна рiч, тривае i в Чистилищi. Вночi сходження до Земного Раю припиняеться. В долину спускаеться посланець довiчного мороку Змiй-спокусник. У густих хмарах темного диму караються гнiвливi. Однак перемога добра е незворотною. Своерiдною увертюрою до неi в алегоричному свiтi Данте стае свiтанок. Удосвiта вiдбуваються всi найважливiшi подii другоi частини поеми. Рано-вранцi Данте вибираеться з пiдземелля, на зорi свята Лючiя переносить Поета на гору перед входом до Чистилища, а на сходi сонця досягае вiн Земного Раю. Сонце, яке нiколи не з’являлося в пiдземному царствi страждань, освiтлюе шлях до пiзнання остаточноi iстини.

Дантове Чистилище е не менш густо населеним, нiж Пекло. Кiлькома вiршованими рядками створюе поет численнi образи, сповненi життя. Не може не викликати усмiшки, наприклад, зустрiч Данте зi своiм давнiм знайомим – музичним майстром Бельаквою. Лiниво вилiжуеться той бiля пiднiжжя високоi гори покаяння i зовсiм не поспiшае розпочати важке сходження на гору.

Данте i в Чистилищi не перетворюеться на байдужого споглядача. В Пеклi, зiткнувшись iз ницiстю людськоi природи, Поет обурювався, жахався, проте – спiвчував. Тепер його почуття стають бiльш стриманими. Однак Данте залишаеться незалежним у своiх судженнях. Так, вiн виправдовуе короля Сицилii Манфреда, приреченого церквою на пекельнi муки. Манфред був запеклим ворогом папства. Для боротьби з ним римський престол закликав в Італiю брата короля Францii Людовика IX Карла Анжуйського. У 1266 роцi Манфред загинув при Беневенто, а його королiвство дiсталося Карлу. Ватикан не подарував смiливому сицилiйцю його боротьби з папою. Його було вiдлучено вiд церкви i поховано без християнських обрядiв. Данте врятував душу воiна, створивши легенду про його передсмертну молитву до Богородицi.

Особисте, суто iндивiдуальне проявляеться в «Чистилищi» значно виразнiше, нiж в iнших частинах «Божественноi комедii». Тепер сам Данте стае головним героем поеми. Це пiдкреслюеться навiть особливим, серединним розташуванням цього фрагмента в контекстi «Божественноi комедii». І тут можливе певне порiвняння. Людина входить до храму. Перед нею виблискуе, сяе позолотою iконостас. Позаду, над входом залишаеться картина Страшного суду. Людина мае вибирати. Вiд неi залежить, бути засудженою довiчно чи сподiватись на виправдання. Саме в такому становищi i опиняеться тепер Поет.

У Чистилищi вiн мае очиститись вiд своiх провин i стати гiдним пiзнати остаточну iстину. З притаманною йому допитливiстю жадiбно вдивляеться Поет у новий свiт, що його оточуе, намагаеться визначити свое мiсце в ньому. Вiн вiдчувае себе душею Чистилища, яка всi своi надii покладае на порятунок. Данте радiе, що недовго затримаеться серед заздрiсних, проте вже заздалегiдь знае, яким важким мае бути тягар, що його несуть гордiвливi.

Якщо в першiй частинi Данте передусiм е пророком, в останнiй – фiлософом, то в «Чистилищi» Данте – Поет. Тема мистецтва, вiдсутня на початку поеми, поступово стае однiею з провiдних. Серед персонажiв з’являються численнi iмена поетiв, художникiв, музикантiв. Ще коло пiднiжжя гори покаяння Данте зустрiчае спiвака Каселлу, який написав музику до багатьох його пiсень. Каселла спiвае канцону «Любов, що думцi промовля моiй…». Туга за земним коханням, така недоречна i водночас така людська, охоплюе душi Чистилища, якi забувають навiть про майбутнi випробування.

Серед персонажiв поеми – вiдомий мiнiатюрист Одерiзi, лукканський поет Бонаджунта, улюбленi митцi Данте Гвiдо Гвiнiцеллi i провансалець Арнаут Данiель. Не про марнiсть мирськоi слави, а про невмирущiсть поезii ведуть вони мову. Пройде небагато часу, i iталiйський гуманiст Ермолао Барбаро напише дивнi слова: «Знаю двох я богiв, Христа i словеснiсть». І хоча доба Вiдродження ще не настала, розумiння мистецтва як сенсу i виправдання людського iснування поступово зароджуеться i в Дантовiй «Божественнiй комедii». І точаться серед кругiв Чистилища дискусii про природу творчостi, пишаються поети, не забутi своiми послiдовниками.

Зберiгаеться в поемi i шанобливе ставлення самого Данте до тих митцiв, що iх творчiсть була взiрцем для поета. Тема античностi звучить в «Чистилищi» з особливою силою. Данте намагаеться подолати розрив мiж язичницькою та християнською культурами. Остаточно це буде здiйснено гуманiстами наступноi доби. Однак i тут поет вже наближаеться до ренесансного свiтосприйняття. Не наважуючись ще проголосити самоцiннiсть античностi, Данте перетворюе римського поета Стацiя на таемного християнина. Як «син до батька» ставиться вiн i до фiлософа-стоiка Катона з Утiки, якого силою поетичноi фантазii врятовуе вiд довiчного перебування в Лiмбi.

Античнiсть живе в поемi i в численних поетичних образах, якими ряснiе текст другоi частини. Запалюе бiло-червоним лицем схiд неба Аврора, любим усмiхом освiтлюе небосхил Венера. Майже з язичницькою насолодою милуеться Данте витворами мистецтва, описiв яких також чимало в текстi. Чудовими рiзьбами i мозаiками прикрашено дорогу до другого кола Чистилища. Майстерними рiзьбами покритий мармуровий берег, що починаеться одразу за брамою. Тут вирiзьблене благовiщення Марii, а поряд – знову зустрiч двох свiтiв – справедливий суд римського iмператора Траяна.

Однак навiть краса мистецтва не може змусити мандрiвника забути про долю рiдноi краiни. В «Чистилищi» ця тема поглиблюеться. Поет думае вже не про майбутне окремих iталiйських земель. Вперше лунае народною мовою величне i скорботне звернення до всiеi Італii. Охоплена внутрiшнiми чварами краiна нагадуе судно без стерника, яке марно намагаеться боротися з поривами бурi. Італiя, самою долею призначена до великих дiянь, е рабинею. Себелюбнi правителi ведуть нескiнченну боротьбу за владу. Не поступаються iм у властолюбствi i пожадливi церковнi пастирi. Згадуе Данте i рiдну Флоренцiю. Тональнiсть пристрасноi Дантовоi iнвективи змiнюеться, саркастично вихваляе поет розсудливiсть флорентiйцiв, iх закони та звичаi. За удаваною iронiчнiстю, однак, вiдчуваеться пекучий бiль. Жодноi хвилини не забувае поет про занепад рiдного мiста, такого улюбленого i такого ненависного.

Мандрiвка Чистилищем завершуеться зустрiччю Данте з Беатрiче. Сцена появи Беатрiче обставлена цiлою низкою алегоричних образiв. Прекрасна донна з’являеться на трiумфальнiй колiсницi, яку везе грiфон, лев з головою орла. Попереду сiм рiзноколiрних свiтильникiв, що уособлюють дари Святого Духа. Трохи далi – двадцять чотири старцi, алегорiя книг Старого завiту. По боках колiсницi – чотири крилатих звiра, чотири Євангелiя. Доповнюють картину алегоричнi фiгури чеснот: теологiчних (Любов, Надiя i Вiра) та природних (Мудрiсть, Сила, Помiркованiсть i Справедливiсть). Вся ця мiстична процесiя мае змальовувати iсторiю християнськоi церкви. Повоз зупиняеться, i з нього виходить Беатрiче, увiнчана оливковою гiлкою, в сукнi огнисто-червого кольору. Це вже не та «прибрана в найшляхетнiший шарлатовий колiр, лагiдний та гожий, прикрашена й описана, як личило ii молодюсiньким лiтам юна донна», зустрiч з якою оспiвуе Данте в «Новому життi». Суворо дивиться Беатрiче на Поета, гнiвно докоряе йому за те, що «повернув свiй хiд на шлях неправий». Ким же е славетна флорентiйка в контекстi «Божественноi комедii»? Тлумачень тому iснуе чимало. Беатрiче вважають уособленням божественноi мудростi чи божественноi любовi, втiленням дiяльного розуму. Все ж сила Дантового мистецтва полягае саме в тому, що найскладнiшi за своiм алегоризмом образи його поезii вражають своею правдивiстю i щирiстю. Живою i прекрасною жiнкою, освiтленою коханням Поета залишаеться i Беатрiче. В ii поглядi не лише гнiв, а й сила давньоi любовi. Навiть в суворостi докорiв – спiвчуття i непримиреннiсть, образа i кохання. Поет гiрко оплакуе свое зраджене кохання. І щирiсть каяття приносить герою прощення. Змивши грiхи в Летi, Данте стае гiдним побачити розкошi Раю.

Раптом гармонiя зникае. Колiсницю, на якiй з’явилась Беатрiче, намагаються розшарпати на частини страшнi звiри. З пекельних безодень виринае дракон i запускае свiй хвiст у середину повозу. Перед нами алегорична картина зiпсуття церкви. Навiть в Земному Раю Поета непокоять земнi справи. Почуття жаху охоплюе Данте. Однак Беатрiче знову стае йому на помiч, провiщаючи майбутню перемогу добра над злом. В ii образi з’являються новi риси. Тепер муза Поета схожа на скорботну Богоматiр. Втiшений ii словами Данте забувае потворне видiння. Остаточно очистившись у водах Евное, Поет продовжуе свою мандрiвку.

Одним з найкращих iлюстраторiв «Чистилища» був iталiйський художник Сандро Боттiччелi. В його малюнках оживае та особлива атмосфера свiтла, простору та повiтря, що надае другiй частинi поеми неповторноi чарiвностi. Стиль митця вражае своею експресивнiстю. Легко й рвучко здiймаеться Поет на гору покаяння. Майже не торкаючись землi, начебто пливучи в повiтрi, рухаеться плетениця легких духiв. Витонченоi гармонii сповненi фiгури ангелiв, якi вказують вiрний шлях Поету.

Все ж найбiльш спiвзвучним таланту Боттiччелi виявився свiт поетичних образiв останньоi частини поеми. Наближення художника до Дантового свiтобачення е вражаючим. Митець вiдхиляе тут оповiдну манеру, вiдмовляеться вiд багатофiгурних композицiй. Всю увагу вiн придiляе зображенню двох фiгур – Данте i Беатрiче, обриси яких замкнуто колом неба. Боттiччелi передусiм цiкавить iх рух, мiмiка, що вiдтворюють нескiнченнi варiацii стану самопiзнання або схвильованого споглядання. Шлях вперед для них вже не е фiзичним подоланням простору. Перед ними внутрiшнiй рух душi до найвищоi iстини, абсолюту.

Однак повернемося до тексту «Божественноi комедii». За задумом Данте вiнчати поему мае ii остання частина «Рай». Пiд проводом Беатрiче Поет досягае небесних просторiв, здiймаеться вище й вище, переходячи з однiеi небесноi сфери до iншоi. Таких концентричних сфер – дев’ять. Починаеться цей парад свiтил сферами Мiсяця, Меркурiя, Венери, Сонця, Марса, Юпiтера i Сатурна. Над ними височать нерухомi зiрки та кришталеве небо Першорушiя, яке надае руху всiм iншим сферам. Завершуе симфонiю свiтла i вогню Емпiрей, мiсце перебування Бога, ангелiв i святих. Порiвняння з симфонiею тут е невипадковим. За давнiми уявленнями планети, обертаючись разом зi своiми сферами, випромiнюють музику, сповнену високоi гармонii, досконалостi i краси.

Рай е остаточною перемогою свiтла над темрявою, руху над нерухомiстю. Адже рух е запорукою розвитку, оновлення, а значить, i життя. В Пеклi душi грiшникiв були назавжди прикрiпленi до певного кругу пiдземелля. Що метушливiше було iх перемiщення у просторi, то виразнiше вiдчувалась його безцiльнiсть. Навiть Данте в Пеклi втрачае орiентацiю: спускаючись вниз, наприклад, вiн насправдi пiдiймаеться нагору. В Чистилищi рух починае вiдтавати, стае цiлеспрямованим. Однак душi Чистилища ще не мають повноi свободи. В Раю всi перепони зникають. Душi праведникiв вже не закрiпленi тiльки за своею сферою. Вiльно линуть вони до емпiрею, споглядаючи велич Творця.

Все ж своя iерархiя розмiщення праведних душ iснуе i в Раю. На Мiсяцi знаходяться духи, що зламали обiтницю, на Меркурiевiм небi – справедливi, на Венериному – велелюбнi, на Сонцевому – мудрецi тощо. Однак кожна з сфер е символом певного морального поняття, а не мiсцем ув’язнення, як, наприклад, у Пеклi. І хоч духи щасливi неоднаково, а в мiру свого наближення до Божества, всi вони вiльнi залишати свою сферу, вiльно рухаючись у просторi. І одночасно трiумфуе свiтло. Густий морок пекельних безодень, свiтовi контрасти Чистилища замiнюються вогняно-свiтною стихiею Раю. Тут все сяе, мiниться, мерехтить. Духи, як iскри, виблискують навколо Данте i Беатрiче. Свiтлом розпалюються душi блаженних. Червоним вогнем гнiву палае апостол Петро, згадуючи про занепад церкви. В морi свiтла з’являеться Небесна роза.

Принцип побудови сюжету i в останнiй частинi поеми залишаеться незмiнним. Поет i його проводир, – спочатку Беатрiче, а потiм фiлософ-мiстик Бернар Клервоський, – мандрують потойбiчним свiтом, ведучи розмови з душами, що iх зустрiчають на своему шляху. Цей мотив е одним з найдавнiших у лiтературi. Дорога завжди вабила людину. Саме тут на героя очiкували найнесподiванiшi зустрiчi, неймовiрнi пригоди.

Чимало нового пiзнае в Раю i Данте. Однак взаемовiдносини Поета з оточенням змiнюються. В Пеклi мiж ними зберiгалася повна рiвновага. Героi тут iснували i поза оповiдачем. Саме iх характери, яскравi, виразно змальованi, вражали нас найбiльше. В Чистилищi головна увага придiляеться вже внутрiшньо-емоцiйному становi автора. Зображення його почуттiв, прагнення очиститись вiд грiхiв, виправдати себе перед Беатрiче становить центр оповiдi. В Раю наратор значною мiрою втрачае свою самостiйнiсть. Вiн немов пригнiчений грандiознiстю того свiту, який бачить навколо себе. Праведники повчають Поета, вiдкриваючи йому iстини, незбагненнi для людського розуму. Апостол Петро, Якiв i Іоанн перевiряють, чи вiрно засвоiв вiн богословськi чесноти: вiру, надiю i любов.

Все ж допитливий розум Поета не вгамовуеться i серед райських принад. Царство трiумфу Божества е для нього i царством фiлософii. Невипадково саме питання свободи людськоi волi, яка е найцiннiшим божественним даром для людини, постiйно обговорюеться на сторiнках поеми. Як прискiпливий учень до вчителя, звертаеться Данте з численними питаннями до Беатрiче та праведникiв. Його цiкавить все: закони земного тяжiння, плями на мiсяцi, природа свiтла. Найпалкiше, однак, прагне автор «Божественноi комедii» збагнути таемницю стосункiв мiж людиною i Божеством, людиною i всесвiтом. Цiлий синклiт мислителiв з’являеться на сторiнках поеми: Фома Аквiнат, Петро Дамiан, Бернар Клервоський. Однак навiть iх вiдповiдi, до речi подекуди ухильнi та туманнi, часто-густо не задовольняють Поета. Не вирiшеним для нього залишаеться, наприклад, питання справедливостi засудження людини, що прожила свое життя, не прилучившись до християнськоi церкви. Про доброчесних язичникiв Данте згадував i в перших частинах поеми. Особливого драматизму ця проблема набувае, проте, саме в останнiй ii частинi. Все свое життя людина була доброю i чесною. Нiколи не чула вона про Христа. В чому ж ii вина, що прожила без хрещення i вiри? Чи може засудити ii праведний суддя? Мабуть, нiхто до Данте ще не наважувався поставити це питання з такою вiдвертiстю. І божественний Орел вiдступае: людинi не дано зрозумiти справедливiсть Божого вироку.

Данте ж хоче зрозумiти, збагнути незбагнене. Помiркованiсть, пасивнiсть нiколи не були притаманнi Поетовi. Як, мiж iншим, зовсiм не завжди зберiгають благоснiсть i святi праведники. І тодi замiсть прохолодного зоряного небозводу перед нами спалахуе гаряче сонце Італii. Розпалюються пристрастi, гнiвно звучать iнвективи славних теологiв. Не гребуе найгострiшими виразами Петро Дамiан, викриваючи пожадливiсть нових пасторiв. Червоним полум’ям спалахуе апостол Петро, засновник римського престолу. Вiд гнiву вiн навiть починае запинатися, повторювати слова. Одне за одним падають гострi звинувачення. Нинiшнi папи забули про своi обов’язки перед паствою. Властолюбнi та пожадливi, розпалюють вони ворожнечу мiж гвельфами та гiбелiнами, продають посади негiдним прелатам. Особливу зневагу у святого апостола викликае папа Бонiфацiй VIII, на якого так нетерпляче чекають у восьмому колi Пекла.

Не забутi i свiтськi володарi. В книгу довiчноi справедливостi записанi всi iх дiяння. Не лише рiдну поету Італiю, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англiйський i шотландський королi, нiмецький iмператор Альбрехт, спустошивши Чехiю, вiд злиднiв потерпають пiдданцi короля Францii Фiлiппа Красивого. І знову лунае гнiвний голос Поета. Бринить мiдь його слова. І вже перед нами – не християнський пророк, а римський трибун. Саме Римська iмперiя, знедоленим нащадком якоi була сучасна поетовi Італiя, е для Данте взiрцем справедливоi держави. Захоплення давнiм Римом примушуе Поета назвати навiть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не iудеiв, а римлян. Поет знову трiумфуе над теологом. Данте переносить до Раю не лише iмператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорiя Великого, а й героя Вiргiлiевоi «Енеiди» справедливого троянця Рiфея. Лiтературний персонаж, отже, е для автора «Божественноi комедii» не менш реальним i гiдним райського блаженства, нiж свiточi християнськоi теологii?

Данте залишаеться собою i в промiннях райського сiяння. В споглядальному свiтi небесних сфер мали б зникнути всi пристрастi, всi болi земноi людини. Однак Поет не забувае нiчого: нi кохання, нi жаги земноi слави Беатрiче, нi Флоренцii. Вiрнiсть двом своiм музам поет зберiгае i в останнiй частинi поеми. Найяскравiше це вiдчуваеться в епiзодi розмови Данте iз своiм прапрадiдом Каччагвiдою, який у виглядi живого самоцвiту з’являеться перед Поетом на Марсовому небi. Уважно слухае Данте лицаря, вiдчуваючи себе Енеем, який шанобливо дослухаеться до слiв старого Анхiза.

Дивнi образи з’являються перед Поетом. Тихо i спокiйно точиться життя за старими мурами. Шануються флорентiйцi, вiльнi вiд пожадливостi та марнославства. Сидять при куделях жiнки, пильнуючи дiтей. Не забута ще слава Троi, Ф’езоле i Риму. Наче художник-жанрист, любовно змальовуе Каччагвiда кожну деталь старого побуту. Небесного Раю вже немае. На рай земний перетворилась сама Флоренцiя. Ця Флоренцiя, мабуть, нiколи не iснувала. І все ж боляче стискаеться серце Поета, охоплене тугою за рiдним мiстом. Залита кров’ю, роздерта чварами Флоренцiя не може бути вiчною. Мае iснувати iнше мiсто над Арно – свiтле i прекрасне. Хоча б у минулому.

Далi Каччагвiда вiщуе Данте його майбутню долю. Чимало страждань зазнае Поет, сповна скуштуе вiн солоного хлiба вигнання. Однак таким вже е призначення Поета. Його щире слово допоможе людям знайти праведний шлях. Уважно слухае пророцтво старого лицаря Беатрiче. Нiжним i ласкавим став ii погляд. Знову перед нами донна, оспiвана Дантовими канцонами: «З ii очей Кохання полум’яне вцiляе в очi кожному, хто iй наважиться послати погляд свiй, i серце нещасливцю тому в’яне».

Дивна мандрiвка потойбiчними свiтами завершуеться лицезрiнням Божества. В морi свiтла являеться Поетовi Небесна роза. Та чи знайшов вiн ту iстину, зрозумiти яку так пристрасно жадав? Непевне, нi. І от вже iншi образи породжуються в нашiй пам’ятi. Ми бачимо темний силует заглибленого у своi думки принца Гамлета. Звучать його останнi слова: «… а далi тиша». На пошуки абсолютного знання вирушае Фауст славетного Гете. Все ж i вiн лише наблизиться до своеi мети. А може, ця абсолютна, остаточна iстина i не iснуе? Може, сенс людського буття полягае саме в пристрасному жаданнi наблизитись до неi? Пробуджуе живу людську думку i поема Данте.

В Украiнi твори Данте вiдомi з початку XIX сторiччя. Високо цiнував поета Тарас Шевченко. До творчостi славетного флорентiйця звертаеться i Леся Украiнка. В 1898 роцi вона переклала V пiсню «Пекла» з «Божественноi комедii». Саме вiдтодi Дантовi терцини зазвучали украiнською мовою. Постiйний iнтерес до художньоi спадщини поета виявляв І. Франко. Ще навчаючись у Дрогобицький гiмназii, вiн читав твори Данте в нiмецькому та польському перекладi i робив першi спроби вiдтворити звучання Дантового вiрша рiдною мовою. У 80-х роках виник задум здiйснити переклад «Божественноi комедii», яку І. Франко високо цiнував «головне задля недосяжноi простоти i грандiозностi ii стилю». Згадку про це ми знаходимо в листi до М. Драгоманова. В результатi багаторiчноi працi Франко переклав i прокоментував найбiльш важливi уривки з «Божественноi комедii». Роботу було завершено 1913 року виданням книги «Данте Алiг’ерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезii». Незважаючи на невеличкий обсяг, вона стала першим в Украiнi цiлiсним фiлологiчним дослiдженням творчостi Данте. Розкрити перед украiнським читачем красу слова iталiйського поета намагався i В. Самiйленко. В останнi роки життя над перекладом «Божественноi комедii» працював М. Драй-Хмара. Арешт 1935 року не дав йому завершити цю працю. Не зберiгся, на жаль, i текст перекладу. Перший повний переклад «Пекла» здiйснив П. Карманський. Редагував текст М. Рильський. Редагування, однак, поступово перетворилося на спiвавторство. Повнiстю «Божественну комедiю» переклав украiнською мовою Є. Дроб’язко. У 1978 роцi його переклад отримав премiю М. Рильського. Саме цей варiант i використано у виданнi, яке пропонуеться нашому читачевi.

    Олена АЛЕКСЄЄНКО

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ

ПЕКЛО

ПІСНЯ ПЕРША

1 На пiвшляху свого земного свiту
Я трапив у похмурий лiс густий,
Бо стежку втратив, млою оповиту.
4 О, де вiзьму снаги розповiсти
Про лiс листатий цей, суворий, дикий,
Бо жах вiд згадки почина рости!
7 Над смерть страшну гiркiший вiн, великий, —
Але за благо те, що там знайшов,
Повiм про все, що в пам’ять взяв навiки.
10 Недобре тямлю, як постав цей схов,
Бо соннiсть так оволодiла мною,
Що з певноi дороги я зiйшов.
13 Я опинивсь пiд пагорба стiною,
Яким кiнчався неширокий дiл,
Де острах лiг на серце пеленою.
16 Я вгору глянув i побачив схил,
Вже убраний у сонячне промiння,
Що надае людинi свiжих сил.
19 Тодi помалу уляглось тремтiння,
Що не давало спокою менi
Всю нiч, коли блукав мiж страховиння.
22 Як той, хто у задишцi голоснiй
На сушу вийшов, пiною укритий,
І озирае вири навiснi, —
25 Так i мiй дух, не скiнчивши летiти,
Зирнув назад i стежку оглядав,
Яка не дозволя нiкому жити.
28 Тут я собi спочити трохи дав
І вирушив на гору незнайому,
А за опору нижчу ногу мав.
31 І от, коли вже йшов я по пiдйому,
Збiг леопард, моторний та верткий,
І шерсть рябiла плямами на ньому.
34 Моiх очей вiн не злякавсь, дерзкий,
І, заступивши шлях, став на сторожi,
І я подавсь униз, у дiл низький.
37 А йшли хвилини ранiшнi, пригожi,
І сонце сходило з тим почтом зiр,
Що з ним спахнули, як Любовi Божiй.
40 Схотiлося у рух оздобить шир.
І дух надiя звабила рожева,
Що скоро зникне цей плямистий звiр.
43 Пора буяла навкруги квiтнева,
Та я не вчув нiчого, тiльки ляк
Од вигляду уже близького лева.
46 І так, здалось, на мене йшов хижак,
Наiжившись, страшенно зголоднiвши,
Що рух повiтря вмить, здалось, закляк.
49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, —
Їi неутоленна худорба
Примушуе людей конать збiднiвши.
52 В очах ii така була злоба,
Таке палало полум’я гаряче,
Що з страху шлях згубив я до горба.
55 І наче той, хто дивиться найпаче,
Куди б скарби багатi примостить,
А, iх утративши, – в розпуцi плаче,
58 Такий був я, бо твар мене щомить,
Встрiч iдучи, помалу вiдсувала
Туди, де сяйво сонця не звучить.