скачать книгу бесплатно
Чого на серцi пiдлий страх тяжкий?
Чого в тобi смiливий дух смутився?
124 І це тодi, коли святi жiнки
У небi втрьох клопочуться про тебе,
Я ж блага обiцяю дар такий?»
127 Мов квiт, в нiчнiм морозi, як в погребi,
Побитий, похиляе вниз чоло
Й знов оживае у ранковiм небi,
130 Так я вiдчув, що стомлення спливло,
І вигукнув iз серцем посмутнiлим,
Мов той, до кого звiльнення прийшло:
133 «О преблага, з якою став я смiлим,
І гречний ти, що зразу ж поспiшив
І пiдiйшов до мене з словом милим,
136 Ти так менi бажання прищепив
Рушати краем тим жахним, немирним,
Що до своiх вернувсь я перших слiв.
139 Іди ж, пойнятий захватом надмiрним,
Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти».
Сказав я й слiдом за поетом мирним
142 Ступив на шлях лiсистий i крутий.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
1 «Крiзь мене йдуть до мiста мук найтяжчих,
Крiзь мене йдуть до мучень i заков,
Крiзь мене йдуть мiж поколiнь пропащих.
4 Суд правий вiв творця моiх будов:
Звели мене Могуття, що все родить,
Найвища Мудрiсть i Першолюбов.
7 Лиш пiсля мене свiт став брами зводить.
Нiщо не вiчне, я ж на всi вiки.
Лишайте сподiвання всi, хто входить».
10 Із чорних лiтер напис я такий
Побачив на вершку хмурноi брами
Й сказав: «Учителю, о жах який!»
13 І вiн, немов господар над думками:
«Лишатись легкодухiсть мае тут,
І мае вмерти дрож перед страхами.
16 Як обiцяв я, ми прийшли в той кут,
Де скорбнi тiнi можеш ти уздрiти,
Що розуму збулись блаженних пут».
19 Вiн руку дав менi, i я зогрiтий
Був усмiхом спокiйного лиця, —
Й повiв у глиб, у таiну повитий.
22 Такi зiтхання й лемент без кiнця
Почулись у беззорянiм склепiннi,
Що струмом слiз облився раптом я.
25 Усi нарiччя, мови старовиннi,
Репетувань i ремствувань слова
У плесках рук, у вигуках, хрипiннi, —
28 Зливались в гамiр, що завжди трива
У цьому мiсцi, крутячись всечасно,
Немов пiсок, що вихор порива.
31 Менi тодi зробилося так жасно,
Що мовив: «Волю ти мою вволи,
Скажи, хто мучиться отак злощасно?»
34 І вiн: «На животiння це прийшли
Тi, що зiрок, мiзернi, не хапали,
Жили собi без гани, без хвали.
37 А поряд – ангели, що з висi впали
Тi, недостойнi, i не вороги,
Й не слуги Божi, лиш за себе дбали,
40 Щоб вигляд не темнився дорогий,
Їх з неба гнано, пекло ж браму стисло,
Щоб грiх не вихваляв своi борги».
43 І я: «Учителю, що там нависло
Й над нами закрутило круговерть?»
Вiн одповiв: «Про це скажу я стисло:
46 Вони вже не надiються на смерть
І так ненавидять роки пропалi,
Що чорнi заздрощi iх повнять вщерть.
49 Нiхто за них не згадуе в печалi,
І Ласка, й Суд iх зневажають так,
Що й ти не говори, поглянь i – далi!»
52 Я, зиркнувши, побачив: в небi знак
Летiв, кружляючи, i зупиниться,
Як видалось менi, не мiг нiяк.
55 За ним така неслася плетениця
Померлих душ, що я й не уявляв,
Як стiльки встигло смертi причаститься.
58 По тому, як вже декого впiзнав,
Побачив я того з нероб неплiдних,
Хто зрiкся, страхопуд, великих справ.
61 Я зразу ж зрозумiв, що бачу бiдних
Перед собою неярких нiкчем,
І Богу, й ворогам його огидних.
64 Вони, з яких нiхто не жив живцем,
Тут прудко бiгли, всi в укусах, голi,
Над ними ж – оси й гедзi тьмою тем.
67 Поривши лиця, кров стiкала долi,
Усумiш iз слiзьми на грунт масний,
Де жовтi черви кублились поволi.
70 Поглянув далi, й натовп голосний
Побачив я край буйного потоку
Й спитав: «Учителю, ти поясни,
73 Щоб знав я, чом вони iз цього боку
На той всi прагнуть перейти мерщiй,
Як бачу, хоч у тьмi й не видно оку».
76 І вiн менi: «Одвiт почуеш мiй,
Коли зупинимо своi ми кроки
На Ахероновiй косi журнiй».
79 Стараючись не завдавать мороки
І волю дати боячись словам,
Я мовчки йшов на край рiки широкий.
82 І човен ми побачили, а там
Почварний дiд, роззявивши пащеку,
Горлав: «Ой горе, злобнi душi, вам!
85 Вже годi мрiять про зорю далеку,
Я тут, з човном, щоб вас перевезти
У вiчний морок, в холоднечу, в спеку!
88 А ти, живий, од мертвих геть коти
Назад, де скоро вже розквiтне травень! —
Та, бачивши, що я не хочу йти,
91 Додав таке: – Ти краще iншу гавань
І легший човен зразу обирай;
Мое судно важке тобi для плавань».
94 І вождь йому: «Хароне, не займай!
Так хочуть там, де все зробити можуть
Чого захочуть. Так що не чiпай».
97 І перестав тодi мене тривожить
Кудлай-човняр з мертвотного багна,
Що мiг з очей зiрницi сяйнi множить.
100 І квола зграя голих душ, смутна,
Почувши заклик той гучний i строгий,
Зi скреготом зубiв, як навiсна,
103 Взялась клясти – i Бога, й рiд убогий,
І давне поколiння, й молоде,
І час родин, i матерiв пологи.
106 Та, плачучи, встелила вся, хто де,
Проклятий берег зливою з хмарини, —
Вiн всiх, хто Бога не боiться, жде.
109 Харон, злий дух з очима – як жарини,
Розпалюючи погляд, купчив гурт:
Всiх гнав, веслом загайним мiряв спини.
112 Як лист злiтае восени до бурт
За першим другий, поки на галуззi
Останнiй не загляне в самий нурт, —
115 Адамове так плем’я в шумнiй тузi
Одне за одним збилось у човнi,
Мов птаство, скупчене в сильцi, у крузi.
118 Поки пливли по чорнiй струминi,
Хапаючись зiйти на той бiк темний,
На цьому знову з’юрмились квапнi.
121 «Мiй сину, – проказав учитель чемний, —
З усiх краiн, хто в Божiм гнiвi вмер,
Збираються на берег цей пiдземний,
124 Щоб поспiшать зарiччям до печер, —
Їх так острожить правосуддя Боже,
Що страх стае бажанням вiдтепер,
127 А добра тут душа пройти не може,
І що в Харона грiзний був привiт,
То сам збагни, з чим слово його схоже».
130 Вiн закiнчив, i враз похмурий свiт
Так задрижав, що навiть перед сконом
Мене од страху кидатиме в пiт.
133 В плачливiм краi знявся вихор гоном,
Пустельний дiл скорботи спалахнув
В моему серцi вiдсвiтом червоним,
136 І впав я, наче той, хто вмить заснув.
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
1 Мiй раптом перервався сон глибокий,
Бо грiм оглушливий я враз почув
І встав, немов ударений пiд боки,
4 І все спочилим оком озирнув,
На ноги звiвшись, подививсь уважно,
Щоб добре зрозумiти, де я був.
7 Стояв на стежцi я, що неосяжно
Збiгала вниз, в те урвище сумне,
Де лемент мук вiдгримував протяжно.
10 Таке в густiм туманi неясне
Було воно, що зiр мiй недолугий
Не мiг сягнуть крiзь марево жахне.
13 «Тепер ми зiйдемо в слiпi округи, —
Сказав поет i на обличчi зблiд, —
Я буду перший, а ти будеш другий».
16 І я, уздрiвши сполотнiлий вид,
Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,
Ти ж завжди захищав мене од бiд!»
19 І вiн: «Злощасних репет увiгнався
Ізнизу так, що вкрив лице блiде
Тим жалем, що тобi вiн жахом здався.
22 Але ходiм, бо довгий шлях не жде».
Так вiн сказав та й уступив зi мною
У перше коло, що круг прiрви йде.
25 Тут, стежачи за пiтьмою нiмою,
Я не почув нi скарг, нi нарiкань, —
Самi зiтхання коливали млою:
28 Їх збуджувала туга без страждань
У стовпищi, в якiм не розрiзняеш
Дiтей, жiнок, мужiв усяких звань.
31 І добрий вчитель мiй: «Ти не питаеш,
Це що за духи, на яких глядиш?
То знай, ще поки далi не ступаеш,
34 Що це не грiшних душ хисткий комиш,
А тi, хто без хрещальноi поради
Не знали, що спасае найпевнiш.
37 Їм християнськi не лились вiдради,
