banner banner banner
Божественна комедія
Божественна комедія
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Божественна комедія

скачать книгу бесплатно

Летять на крилах спiльноi судьби, —
85 Вони удвох з оточення Дiдони
Перенеслись у пiтьмi коловiй, —
І стали бiля нас без заборони.
88 «О ти, що ходиш по землi живий
І надiйшов сюди, у сморiд чорний,
До нас, що свiт забарвили в кровi.
91 Якби нам другом цар був непоборний,
Вблагали б ласку ми тобi послать,
Щоб ти щасливим був у висi горнiй.
94 То слухай, споминай, що е згадать,
І поки буря десь там забарилась,
Ми будем слухати i розмовлять.
97 Жила я там же, де й на свiт з’явилась,
Над морем тим, що в нього По втiка,
Котра супутниць тьмою збагатилась.
100 Кохання, що шляхетних обпiка,
Його зманило молодичим станом,
Який сточила тут печаль гiрка.
103 Кохання, що кохать дае й коханим,
Мене взяло, вогнем наливши вщерть,
Що став моiм вiн, як ти бачиш, паном.
106 Кохання нас вело в злощасну смерть.
Каiна жде того, хто кров’ю вмився», —
І вже iх ворушила вiтраверть.
109 Цi душi слухавши, я похилився
І в болiсну заглибився печаль;
Поет спитав нарештi: «Чом спинився?»
112 І я на це почав: «О лютий жаль!
Цi нiжнi мрii, цi солодкi чари
Їх завели в таку скорботну даль!»
115 А там звернувся до цiеi пари
Й почав: «Франческо, вiд твоiх страждань
У серцi чую болiснi удари.
118 Але скажи: пiд час палких зiтхань
Як вчило вас чаруюче кохання
Спiзнати мить жагучих поривань?»
121 Й вона: «Немае бiльшого страждання,
Як згадувати любий щастя час
В бiду; твiй вождь здае в тiм справоздання.
124 Коли ж ти прагнеш знать, який у нас
Початок був коханню, збудься спраги, —
Я плакать буду й мовить водночас.
127 Якось ми вдвох читали для розваги,
Як Ланчелота взяв кохання пал,
І самоти не брали до уваги.
130 І часто, мов пiд дiею дзеркал,
Нам пiд очима лиця пiк рум’янець.
Але нас подолав миттевий шал:
133 Ми прочитали, як тремтiв коханець,
Бо вперше в губи цiлував самi, —
І цей от, мiй незмiнний спiввигнанець,
136 Менi вуста торкнув, з жаги нiмий, —
Твiр i спiвця за Галеотто мавши,
Вже того дня бiльш не читали ми».
139 Так дух розповiдав цей, споминавши,
А той ридав; i руки я простер
У даль за ними, вiд жалю вмиравши,
142 І впав, неначе той, хто нагло вмер.

ПІСНЯ ШОСТА

1 Вернулась тяма, що на час лишила,
Коли жалiв я своякiв отих,
Чия печаль так дуже засмутила,
4 Й новi я муки й мучених нових
Побачив всюди, де б не озирався,
Де б не лишав мiй крок слiдiв своiх.
7 Я в третiм колi: дощ не припинявся,
Холодний, вiчний, проклятий, важкий;
Вiн по землi одноманiтно слався.
10 Градини, iнiй, снiговi грудки,
Мiшаючись iз мороком постiйним,
Смердили пiд ногами грунт в’язкий.
13 І Цербер, звiр iз вищиром потрiйним,
На три собачi пащi валував
На люд, поглинутий болотом гнiйним.
16 Багрянi очi, шерсть, масна вiд страв,
Грубезне пузо, лапи – кiгтi наче —
Вiн гриз, i дер, i дряпав, i кусав.
19 Промоклi тiнi вили по-собачи,
Й чи той чи цей ховаючи з бокiв,
Крутились дзигами, та без удачi.
22 Хробак здоровий, Цербер нас зустрiв,
Роззявив пащi враз, ошкiрив зуби
І весь од лютi сильно затремтiв.
25 І руку простягнув вожай мiй любий,
Землi взяв жменю та як кидоне
В голоднi пащi наiдок той грубий!
28 Мов пес, коли йому шматок заткне
Голодну пащу й зiв, з брехання спухлий,
Замовкне раптом, поки не ковтне, —
31 Так Цербер увiрвав, одразу вщухлий,
Свiй рев, який так голосно гуде,
Що душi тут усi були б поглухли.
34 Йдучи по тiнях, по яких iде
Дощ нескiнченно, ставили ми ноги
В порожняву у виглядi людей.
37 Вони пiдводитись не мали змоги,
І лиш один схопивсь аж пiдстрибнув,
Коли побачив нас серед дороги.
40 «О ти, хто смiло в Пекло це ступнув, —
Вiн проказав, – мабуть, мене впiзнаеш,
Бо ти уже, коли я вибув, був».
43 І я йому: «Такий ти вигляд маеш
Унаслiдок тривалого ярма,
Що вже навряд тепер тебе вгадаеш.
46 Повiдай же – бо тут ти недарма, —
Який ти грiх вчинив, що кар за нього
Є сила важчих, гiрших же нема?»
49 І вiн: «У мiстi, заздрому до всього,
Ти народився, – тож я твiй земляк,
Бо й я родивсь там для життя масного.
52 Обжерливiстю вiдзначавсь я так,
Що Чвакалом дражнили всi знайомi, —
А тут я мокну пiд дощем, бiдак.
55 І довелося не менi самому
Однакових тут скуштувать силець
За грiх однаковий». Сказав по тому
58 Я: «Чвакало, так скрушно для сердець
Бринить твiй жаль i викликае сльози;
Та, може, знаеш ти, який кiнець
61 У нашiм мiстi матимуть погрози,
І що веде спiвгромадян до чвар,
І де зростають праведностi лози?»
64 І вiн менi: «Пiсля тривалих свар
Рясна проллеться кров лiсовиками,
А партiю противну жде удар.
67 На третiй рiк повернуться до брами
Вигнанцi й переможницькi вiйська,
Й пiдлесник прийде нинiшнiй з вiйськами.
70 Притисне здоланих п’ята важка
Тих, що надовго мiстом завладають,
А цим лишаться сльози i тоска.
73 Два праведники марно промовляють:
Жадоба, скупiсть, заздрiсть до ества —
Од iскор тих в людей серця палають».
76 Так закiнчив печальнi вiн слова,
І я йому: «Іще прошу, менi ти
Вiдкрий усе, що темрява хова.
79 Тегг’яйо, Фарiната знаменитий,
Ще Рустiкуччi Якопо й ще хтось, —
От як Аррiго й Моска iменитий, —
82 Скажи менi, де мiсце iм знайшлось?
Дiзнатись хочу про судьбу найкращих —
Іти iм в Рай, чи в Пекло довелось?»
85 І вiн: «У норах ще чорнiших, важчих
За гiрший грiх каратись треба iм,
Побачиш iх внизу у муках тяжчих.
88 Як знову пiдеш свiтом ти живим,
Прошу, згадай мене хоч ненароком,
А бiльш я не скажу й не вiдповiм».
91 І ще раз скошеним од болю оком
На мене глянув i пiд шум струмин
Згубився в натовпi слiпцiв широкiм.
94 Вожай сказав: «Уже не встане вiн,
Аж поки на сурму громовокрилу
Не явиться нещадний властелин.
97 Усяк повернеться в свою могилу,
Одiне плоть колишнього буття
Й почуе вироку незрушну силу».
100 Ми тихо йшли, немов мiж куп смiття,
Мiж тiней, кинутих пiд дощ похмурий,
І про грядуще мовили життя.
103 Сказав я: «Вчителю, чи iм тортури
Побiльшить вирок правий судii,
Чи прояснiе iхнiй вид понурий?»
106 І вiн: «Науки пригадай своi:
Вiдомо, що чим ближча досконалiсть
В душi, тим бiльшi рай чи скорб ii.
109 До риси досконалостi й на малiсть
Не пiдiйти iм пiсля iхнiх дiл,
А все ще сподiваються на жалiсть».
112 Так в бесiдi пiшли ми третiм з кiл,
Про змiст ii не стану я казати,
І вийшли зрештою на дальший схил.
115 І тут зустрiв нас Плутос, недруг клятий.

ПІСНЯ СЬОМА

1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —
Завiв так Плутос голосом хрипким,
І мiй мудрець, що знав усе в цiм склепi,
4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим
Був звiр, а все ж не втрима на запорi
Вiд тебе переходу колом цим».
7 А далi товстогубiй злiй потворi
Промовив вiн: «Проклятий вовче, цить!
Бо задихнешся, як смертельно хворi.
10 Не без причин в безодню вiн стремить:
Так хочуть там, де вiйсько Михаiла
Взялось пиху насильницьку зломить».
13 І як пiд бурю падають вiтрила,
Коли зламалась щогла на кормi,
Так хижа твар звалилася безсила.
16 І далi ми пiшли по цiй тюрмi,
В четверте коло, до провалля ближче,
Де зло всесвiтне скублилось у тьмi.
19 О правосуддя Боже! Хто б мiг вище
Накупчити страждань, нiж я уздрiв!