скачать книгу бесплатно
Тож треба, щоб ти добре роздививсь
І довiряв менi, як i донинi».
22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.
Але ж нiщо нiде не появлялось,
І, здивувавшись з того, я спинивсь.
25 Менi здалось, що вчителю здавалось,
Немов менi здаеться, що це крик
У стовпищi, яке в лiсу ховалось.
28 І вiн менi сказав: «Придерж язик!
Ти краще кущ вiзьми i без принуки
Зламай галузку й подивись на сiк».
31 Тодi простяг я перед себе руки,
І вiдломилась гiлочка якась, —
Кущ заволав: «Чом завдаеш ти муки?»
34 І темна кров iз зламу полилась,
А кущ той знову: «Що це за розбоi?
Звiдкiль така жорстокiсть узялась?
37 Були ми люди, нинi в сухостоi,
А ти явив би бiльшу доброту
І бiльший жаль i до змii простоi».
40 Мов зламану зелену гiлку ту
Охоплюе вогонь з одного краю,
А другий плаче, мокрий, як в сльоту,
43 Та сумiш мови й темного ручаю
Ішла iз гiлки, я й ii впустив,
Мов той, хто повен жаху та вiдчаю.
46 «Щоб вiрив вiн, що вздрить одне iз див, —
Сказав мiй вчитель, – душе потерпiлий.
Я в вiршi про це диво говорив.
49 Звестись на тебе руки б не посмiли;
Та неймовiрним був менi той збiг,
Його пiдбив на вчинок я немилий.
52 Скажи йому, ким був ти, щоб вiн мiг
Розмаяти твоеi слави стяги,
Як знову стане на земний порiг».
55 І кущ: «Ця мова будить пломiнь спраги,
Що тут не скажеш сам собi «мовчи».
Отож я попрошу у вас уваги.
58 Я той, хто мав обидва тi ключi
До серця Федерiго, й iх обачно
Всував i висував, не дзвенячи.
61 Його довiру я сприймав подячно
Й почесну службу завжди нiс як слiд,
Сон i життя вiддавши iй нелячно.
64 Блудниця-заздрiсть, що заради бiд
До Цезаря в чертоги зачастила,
Мор для народiв, для палацiв стид,
67 Серця всiх проти мене пiдпалила,
Й пiдпаленi пiдпал моiй судьбi
Вчинили в Августа, й судьба згорiла.
70 Душа моя, полишена в ганьбi,
Надумалась ганьбу помстити тлiнням, —
Всiм правий, я неправим став собi.
73 Але клянусь новим своiм корiнням,
Я й раз не зрадив за багато лiт
Державця з праведним його правлiнням.
76 Хай той iз вас, хто прийде знов у свiт,
Поверне врештi честь менi здорову,
Бо заздрощiв ii притиснув гнiт».
79 Мить почекавши: «Вiн закiнчив мову, —
Сказав менi поет. – Часу не гай,
Як хочеш щось довiдатися знову».
82 До нього я тодi: «Ти попитай
Предмет, менi корисний i цiкавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив вiн: «Обiт твердий i правий
Дасть мiй супутник, щирий i незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в цi вузли?
Як можеш, ще скажи, чи вашi груди
Вiд цих кайданiв звiльняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, i всюди
Почулося гудiння немале:
«Моя вам вiдповiдь коротка буде.
94 Коли душа лиха й ведеться зле
Із тiлом, кинувши його свавiльно,
Мiнос ii у сьоме коло шле.
97 Упавши в лiс, не озирае пильно,
Щоб розшукати мiсце iй свое, —
Ляга у грунт зерниною повiльно,
100 Там пагоном i деревом стае,
І гарпii годуються вiд крони,
Ран завдають, а в ранi отвiр е.
103 Як всi ми знайдем нашi оболони,
Але iх не надiне жоден з нас:
Чого зреклись – не вернемо в день оний.
106 Ми принесем iх в лiс, що листя стряс,
Щоб тiло висiло на шпичаковi
Душi бридкоi безконечний час».
109 Ще слухать стовбура були готовi,
Бо вiн зростав не на такi лiси,
Коли волання вчулися раптовi, —
112 Скидалось на собачi голоси,
І це мисливця б сповiщати мало,
Що недалеко вепр i гончi пси.
115 І от – повз нас iзлiва двое мчало
Оголених, подряпаних, прудких
Й без лiку гiлля на бiгу ламало.
118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,
А другий не вiдстати намагався
Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спiх,
121 Який пiд Топпо зовсiм не являвся!»
Та, бiльш не в силi видати хоч звук,
Захекавшись, вiн пiд кущем сховався.
124 За ним гурти голодних чорних сук,
Наповнюючи лiс, прожогом бiгли,
Немов хортиць хтось випустив iз рук.
127 За мить вони накинутися встигли,
Й розшматували геть того, хто впав,
І розхапали труп ще не остиглий.
130 Мене за руку мiй вожай узяв
І вивiв до куща, який, нiзащо
Скалiчений, в сльозах, в кровi казав:
133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо
Було ховатись в гущинi моiй?
Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»
136 Наблизившись до нього, вчитель мiй
Сказав: «Ким був ти, що перехопились
Слова скорботнi у кровi густiй?»
139 І вiн до нас: «О душi, що спустились
Поглянути на зганьблений мiй рiст,
Коли гiлки вiд мене вiддiлились, —
142 Згребiть на мiй злощасний корiнь лист!
Я з того мiста, де прийшов Хреститель
Замiсть того войовника, чий хист
145 Невтомно потрясае нам обитель.
Якби побiля Арнського моста
Ще не лишався давнiй покровитель,
148 То в мiстi вiдбудови висота
Із того, що лишив Аттiла, з праху
Так не звелась би, як тепер зроста.
151 Я ж рiдний дiм обрав собi за плаху».
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
1 Любов до рiдного звелiла краю
Весь лист обiрваний зiбрать як слiд
І повернуть безсилому з одчаю.
4 Дiйшли до мiсця ми, де перехiд
Був з другоi у третю смугу й лютий
Явився праведного суду вид.
7 Щоб читачу виразнiше збагнути,
Скажу, що прибули ми в тi краi,
Де на рiвнинi й квiту не добути.
10 Навколо пралiс оточив ii,
Навкруг же нього йшли рови канальнi;
І зупинили кроки ми своi.
13 Блищали там жаркi пiски безжальнi,
Такi ж, як i були, у млi столiть,
Як вiв Катон вiйська в похiд свiй дальнiй.
16 О Божа мста, як мусить той тремтiть,
Хто прочитае про твоi удари,
Що я на власнi очi мав уздрiть!
19 Великi бачив голих душ отари,
Всi плакали за вчиненим в життi,
Своеi кожен зазнававши кари;
22 Горiлиць на пiску лежали тi,
А тi навпочiпки ген посiдали,
Або тинялись i самi, й в гуртi.
25 Найбiльше тих було, що вкруг никали.
А тих найменше, хто в стражданнях лiг,
Але iх зойки голосно лунали.
28 А на пiски, я скiльки бачить мiг,
Повiльно йшов дощем вогонь лапатий,
Немов без вiтру по нагiр’ях снiг.
31 Як Александр, уздрiвши, що солдати
В iндiйськiй спецi гинуть пiд вогнем,
Що, впавши з неба, не спiшив згасати, —
34 Звелiв за кожним стежить пластiвцем,
Де б вiн не лiг, топтать його ногою,
Бо пломiнь гасне легше одинцем.
37 Пiдпалений небесною золою,
Мов з iскри трут, спалахував пiсок,
Подвоюючи муки ще й жарою.
40 Не спочиваючи, тривав танок
Злощасних рук, якi пекучi плями
Скидали iз розжарених кiсток.
43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами
Все змив, крiм тиску демонiв, який
Нас допустити не хотiв до брами,
46 Це хто лежить, великий, громiздкий,
Незрушно, блискають лиш очi впертi,
Мов нехтуе вогненнi язики?»
49 І той помiтив, що слова одвертi
Про нього я вождевi говорю,
Й гукнув: «Який в життi, такий я в смертi!
52 І хай Юпiтер, знову повторю,
Замучить коваля хоч до загину, —
Хай блискавку його востанне зрю! —
55 Нехай утомить в працi без упину
Усiх в жерлi у Етни вогнянiм
Пiд гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»
58 Як у бою пiд Флегрою труднiм;
Хай б’е мене вiн з усiеi сили, —
Та не здола його звитяжний грiм!»
61 Тодi вожай мiй, повний гнiву й сили, —
Цих слiв я в нього не передбачав:
«О Капанею, гонор твiй немилий
64 Не вмер, тож карi тяжчiй ти пiдпав,
Із мук нi одна не переважае
