скачать книгу бесплатно
55 І кожен з них на шиi мав торбину
На колiр певну й певний знак на нiй,
Якi були за втiху всiм едину.
58 І в одного на довгiм гаманi
Я вздрiв лазур небесного ефiру,
Що лева мала обриси яснi.
61 А iнший, що являв покуту щиру,
На капшуку, червоному, як кров,
Мав гусака, бiлiшого вiд сиру.
64 І той, якому вишив бiлий шов
Знак на калитцi з синьою свинею,
Спитав мене: «А ти чого прийшов?
67 Живий, то б i живою йшов землею,
Тут сяде Вiтальяно, мiй сусiд,
Персоною грiховною своею.
70 Це – флорентiйцi, з Падуi ж мiй рiд.
Менi рвуть вуха, а собi утроби,
Волаючи: «Сюди б вельможу слiд,
73 Що на торбинi змалював три дзьоби!»
Скривив тут рота й висунув язик,
Неначе бик, не тямлячись вiд злоби.
76 І я, щоб не розгнiвавсь провiдник,
Мiй рятувальник серед звiрiв хижих,
Вiд тих мордованих скорiше зник.
79 Знайшов я вожая уже на крижах
Тварюки, що смирила дику лють.
І вiн менi: «Сил наберися свiжих,
82 Бо тут по сходах тiльки так iдуть.
Сiдай ти спереду, а я позаду,
Щоб гострий хвiст не мiг тебе торкнуть».
85 Мов той, що над собою тратить владу
В припадку лихоманки при грозi,
У всякiм затiнку вбачае ваду, —
88 Таким я став од слiв цих, та в сльозi
Дав страм менi позбутися вiдчаю,
Як добрий пан несмiлому слузi,
91 Я вилiз звiрю на плече по краю
Й хотiв сказать, та вимовить не змiг,
Лише два слова: «Обiйми, благаю!»
94 А той, хто вмiв у злигоднях дорiг
Мене втiшать, як я лиш сiв, негайно
Мене вхопивши, вдержатись помiг,
97 І мовив: «Герiоне, вирушай-но,
Але обачно й повагом лети,
Нова-бо ноша важить незвичайно».
100 Мов човен, що готуеться пливти,
Назад-назад вiн подавався звiдти,
Коли ж вiдчув, що вiльно можна йти,
103 Вiдразу повернув свiй хвiст розвитий
І, випроставши, мов вугор, кiстяк,
Став, лапами махаючи, летiти.
106 Нiколи в свiтi не лякались так
Нi Фаетон, що вiжки Божi кинув,
Лишивши в небi полум’яний знак,
109 Анi Ікар злощасний, що загинув,
Наважившись добратися до зiр,
Хоч батько i гукав: «Куди полинув?!» —
112 Як я, коли побачив скрiзь мiй зiр
Лиш порожнечу i помiтив з лиха,
Що обмежовуе ii лиш звiр.
115 А вiн спускався вниз так стиха-стиха,
І рух, i напрям змiг я зрозумiть,
Бо чув, як сильно вiтер знизу диха.
118 Тепер дiзнавсь, що справа гримотить
Ген водоспад i сiе водним пилом;
Не встиг я трохи голову схилить,
121 Як, переляканий новим страшилом,
Побачив попереду блиск огнiв.
І, тремтячи, зiщулився всiм тiлом.
124 І вздрiв я те, чого ранiш не зрiв:
Як ми кружляем крiзь великi болi,
Що насувалися з усiх бокiв.
127 Мов сокiл, що летить уже поволi,
Утомлений, не бачачи пташок,
Пiд зойк сокiльника: «Немае долi!» —
130 Із пiднебесних поверта стежок,
Де вiн даремно сто разiв крутився,
Й сiда, вiд всiх подалi, на лужок, —
133 Так Герiон до прiрви дна спустився,
Пiд самий-самий бескид сторчовий,
І, ледь вiд наших вiн осiб звiльнився,
136 Зник, як стрiла зникае з тятиви.
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
1 Є в Пеклi мiсце, зване Лихосхови,
Залiзних тонiв муром кам’яним
Оточене; таке ж воно й з основи.
4 А посерединi, у долi тiм,
Глибока та широка е криниця, —
Про неi я пiзнiше розповiм.
7 У тому поясi, який тiсниться
Помiж криницею й пiднiжжям скель,
Аж десять бiльших виiмiв гнiздиться.
10 Як силами навколишнiх земель
Круг мiста риють бiльшi й бiльшi ями
На оборону мурiв та осель, —
13 Вид у ровiв i тут такий же самий,
Як i по наших замках та мiстах:
Висять мости для ходу над ровами.
16 Так i по схилах тут, i по ровах
Із гострих скель проходи утворились,
Що до криницi свiй проклали шлях.
19 Ми й стали тут, як скинутi лишились
Зi спини Герiона, i пiшов
Поет налiво звiдти, де спинились.
22 Йдучи, я вправо зрiв новий захов,
Нових мучителiв, новi страждання,
Якi наповнювали перший схов.
25 Там чулось голих грiшникiв ридання;
Багато з них назустрiч нам iшло,
А iншi – швидше нашого ступання.
28 Так римляни роздвоiли жерло
Моста на час святого ювiлею,
Щоб тiсняви мiж пiших не було,
31 Й прочани струминою однiею
До замку й до Петра туди текли
І другою вертали течiею.
34 І тут, i там – я з хмуроi скали
Спостерiгав, як не один рогатий
Шмагав нещадно ззаду тих, що йшли.
37 Ах, перший же удар мастив так п’яти
Нещасним, що не важились вони
Нi другого, нi третього чекати.
40 Із тiней хтось наблизивсь до стiни,
І тут же я почав у думцi ритись:
«Чи не здибавсь менi вже цей сумний».
43 Я зупинивсь, щоб краще роздивитись,
І мiй вожай ласкавий дуже був,
Менi дозволив трохи вiдступитись,
46 Батожений цей голову нагнув,
Ховаючись, та прогадав, похмурий,
Бо я сказав: «І що ти цим здобув?
49 Нi, не змiнив своеi ти натури,
Венедiко Каччанемiко; грiх
Який привiв тебе на цi тортури?»
52 І тiнь менi: «У пiдземеллях цих
Ти нагадав менi старi оселi
Й людей, моему серцю дорогих.
55 Я той, хто раду дав Гiзолабеллi
Повiрить в те, що обiцяв маркiз.
То все брехня про зганьбленi постелi.
58 З болонцiв не один я впав униз, —
Тут стiльки наших загнано в закути,
Що чуем ми силенну силу слiв,
61 Якi й од Савенни до Рено чути.
Якби цьому взнать докази схотiв,
То скупiсть серця прагни не забути».
64 І чорт його тут батогом огрiв,
Гукнувши: «Годi, бандуре огидний,
Вперед! На продаж тут немае дiв!»
67 Я озирнувсь, де був учитель гiдний,
І ми невдовзi з ним дiйшли туди,
Де висувавсь уступ гребеневидний.
70 Ми легко пiднялися до гряди
І рушили по нiй у праву руку,
Лишаючи цю яму назавжди.
73 Коли звелись на мостову ми злуку,
Над шляхом, що був страдникам сумним,
Вожай сказав: «Постiй i глянь на муку,
76 Яка тяжить над грiшним людом цим,
Ти ще не бачив, що це тут за люди,
Бо йшов iз ними в напрямi однiм».
79 Пiд арку глянувши мiж скельнi груди,
Вiдразу я помiтив одного,
Що наче зневажав тягар осуди.
82 І вождь сказав без розпиту мого:
«Іде великий приклад страстотерпцям:
Анi сльози в очах сухих його.
85 Мов рицар виступае перед герцем!
Це той Ясон, що золоте руно
Узяв у колхiв розумом i серцем.
88 Вiн перш до Лемносу привiв судно —
А там порiзали всi гнiвноокi
Жiнки чоловiкiв не так давно.
91 Пустивши в хiд дари й слова високi,
Вiн звiв там Ізiфiлу чарiвну,
Якою сестри зведенi жорстокi,
94 Й лишив ii вагiтну й самiтну.
Тож мука ця за грiх той знаменитий,
Ще й помста за Медею навiсну.
97 Із ним iдуть всi iншi дурисвiти.
Та досить роздивлятись перший дiл
І тих, кого припало тут зустрiти».
100 Туди ми вийшли вже, де другий схил
Перетинався стежкою вузькою,
Де на мосту лежав прадавнiй пил.
103 Тут чулись дужi пирхи над юрбою,
Що повнила собою другий рiв
Й себе вдаряла власною рукою.
106 На вiнцях же смердючий глей осiв
Од випарiв, що знизу йшли, зiсподу,
І для очей нестерпнi, й для носiв!
109 Тут дно було тьмянисте, як в негоду,
Й, щоб яму всю належно озирнуть,
Мостом зiйти ми мали по проходу.
112 Тих мiсць ми досягли, куди, мабуть,
Гнiй звезено з усiх вiдхiдкiв свiту,
І грiшники в тiм смородi гниють.
115 І тiнь побачив я суцiль облиту,
