скачать книгу бесплатно
Тiеi, що твiй сказ тобi послав. —
67 І, втишивши обурення безкрае,
До мене: – Вiн в числi сiмох царiв
Брав Фiви, зневажав i зневажае
70 Вiн Бога i прощення не просив,
Тримаючи себе весь час свободним;
У грудях в нього лиш пиха i гнiв.
73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,
Не йди лиш по гарячому пiску,
А обминай-но лiсом прохолодним».
76 На рiчку мовчки вийшли ми близьку,
Що з лiсу винесла червону воду, —
Цю барву досi згадую жаску, —
79 Як Булiкаме витiкае з броду
Туди, де воду грiшницi беруть,
Так на пiсок несла ця рiчка воду,
82 Собi в камiннi прокладавши путь.
І я помислив, а чи не сюдою
Удвох нам треба далi йти, мабуть.
85 «З усього, що ми бачили з тобою
Вiдколи перейшли той вхiд, куди
Усiм пройти приречено судьбою,
88 Такоi погляд твiй не знав води,
Щоб викликала сильне здивування;
Вона вгашае всi вогню слiди», —
91 Так вождь своi закiнчив мiркування,
І я просив, нехай не вiдмовля
В поживi, раз мое збудив бажання.
94 «У морi спорожнiла е земля, —
Почав вiн, – що спрадавна Крiтом звали,
Коли ще свiт наш був як немовля.
97 Там е гора, яку в вiках вславляли
Струмки й дiброви; Іда – назва iй:
Тепер ii потроху занедбали.
100 Там Реi син у схованцi своiй
Безпечно спав, i мати його крики
Глушила в галасливостi бучнiй.
103 У тiй горi стоiть старик великий,
Що вiд Дам’яти спину вiдверта,
Як в дзеркалi, у Римi бачить лики.
106 А голова вся щирозолота.
І щиросрiбнi в нього руки й плечi,
А з мiдi все – до низу живота.
109 І двi ноги суцiль – залiзнi речi,
Крiм глиняноi правоi ступнi,
Яка важкi трима кiстки старечi.
112 Крiм золота, на часточки дрiбнi
Потрiскане все тiло, i холоне
Сльоза iз щiлин на печернiм днi
115 І в Ахеронi, Стiксi й Флегетонi
Тече цим долом, де мерцям тюрма;
Скидаючи тi струменi червонi
118 В провалля, звiдки виходу нема,
Утворюючи став, що звуть Коцiтом.
Ти вздриш його, тож мовити дарма».
121 І я йому: «У разi нашим свiтом
Ще протiкае цей страшний потiк,
Чому лиш тут для ока став одкритим?»
124 І вiн: «Ця вирва – наче лiйка рiк.
Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;
Йдучи по нiй униз у лiвий бiк,
127 Всього iще не обiйшли ми кола,
Й яких новин нам не пошле Плутон,
Вiд здивування ти не зморщуй чола».
130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,
Де Лета? Проминаеш це мовчанням,
А той тече, ти кажеш, з слiзних лон?»
133 І вiн: «Обом я радий запитанням,
Та вiдповiддю на одне iз них
Звучить тут струм червоним клекотанням.
136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,
А там, куди приходять обмиватись,
Коли зника спокутуваний грiх. —
139 І ще сказав: – Пора нам вiдправлятись
Туди, де буде найзручнiше нам,
Де ноги в нас не будуть обпiкатись,
142 Бо гасить пара всякий вогник там».
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
1 По березi пiшли ми кам’яному,
Й туман густий на рiчку всюди лiг,
І вiд огню вода ховалась в ньому.
4 Як межи Бруджею й Гвiдзантом рiг
Фламандцi обвели високим валом,
Щоб помiж ними й морем став порiг,
7 А Падуя вiд Бренти з ii шалом
Люд захища й трудiв його плоди,
Як в К’ярентанi стане жар чималим, —
10 Так само й тут, хоч камiнь i твердий,
Поставив майстер мури неширокi,
Щоб захистити сушу вiд води.
13 Вiд лiсу в даль ступали нашi кроки,
Що вже крiзь випари з усiх калюж
Його не бачили б i гостроокi, —
18 Коли зустрiлось нам чимало душ,
І межи них почулись рiзнi толки,
І стали всi вони у нас чимдуж
19 Вдивлятись, мов у кам’янi осколки
На стежцi в променi молодика,
Мов дiд-кравець шукае вушко в голки, —
22 Так оглядала нас юрма бридка;
Аж раптом хтось мене смикнув за полу
І вигукнув: «О, дивина яка!»
25 Коли торкнувся вiн мого подолу,
До нього враз я голову нагнув
І, розглядаючи фiгуру кволу,
28 Не так пiзнав, а серцем я збагнув
Лице, скоричнявiле вiд скорботи,
Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.
31 І вiн: «О сину мiй, чи ти не проти,
Щоб мiг Брунетто сер Латiнi з мить
Пройти з тобою руховi навпроти?»
34 І я вiдмовив: «Це й менi кортить.
А хочете, то сядемо iз вами
На хвильку, як супутник мiй звелить».
37 «О сину, – вiн сказав, – з цiеi ями
На мить хто стане, стане той навiк,
Щоб вiк пектись безжальними вогнями.
40 Отож iдiть вперед, пiду я вбiк.
А радiснi хвилини як пролинуть,
До тих вернусь, хто йти в огнi привик».
43 Я не наважувався берег кинуть,
Але чолом схилявся до плеча,
Мов той, хто мае гостя в шанi стрiнуть.
46 І вiн почав: «Чи доля, чи случай
Веде сюди тебе, iще живого?
І хто це путь для тебе визнача?»
49 «Там, нагорi, в цвiту життя ясного, —
Я мовив, – я в долинi заблукав,
Як ще не вийшов строк життя мойого,
52 А вчора вранцi з неi вiдступав,
І цей вернув мене й повiв стезею,
Яку вiн добре, як я бачу, знав».
55 І вiн: «За провiдною йди зорею,
Й дороги в гавань слави приведуть,
Як стежив я за долею твоею,
58 Якби не мав так рано я заснуть,
То, бачачи небес таке сприяння,
Я прагнув би тобi полегшить путь.
61 Але народ, вiдомий з хизування,
Що з Ф’езоле зiйшов колись, малий,
І грубих звичаiв зберiг владання,
64 Тобi вiн за добро помститься, злий, —
І вiрно це: на дикiй горобинi
Іще нiколи смокви не росли.
67 Слiпим у свiтi дражнять ще донинi
Цей люд пихатий, заздрiсний, скупий;
Самий зв’язок з ним чинить зло людинi.
70 Прославить доля так твоi стопи,
Що кожна з партiй вишкерить голодну
Пащеку, щоб на них ти жав снопи.
73 Тварюки ф’езольськi хай одна одну
Жеруть, а вирослу на iх гною
Хай не чiпають квiтку благородну,
76 В якiй воскресло у чергу свою
Святе насiння древнiх римлян саду,
Що звироднiло нинi вiд огню».
79 «Якби небесного хазяiн граду
Мене почув, – сказав я, – то весь час
Очолювали б ви людську громаду.
82 Та й досi в думцi ще печалить нас
Ваш гарний образ, добрий, без огуди,
Коли ще за життя ви раз у раз
85 Навчали, як увiчнюються люди,
І поки житиму, до вас моя
Подяка у пiснях бринiти буде.
88 Слова, що чув од вас про майбуття,
В душi я запишу, щоб прояснiли
У Знаючоi з уст, як стрiнусь я.
91 А зараз хочу я, щоб зрозумiли,
Що совiстi моеi чистий дух
Скорився фатуму, хай вiн немилий,
94 Не вперше нiжить це мiй грубий слух,
Хай колесо Фортуна обертае,
Як селянин сапу, легку як пух».
97 Знов серце вчитель тут явив безкрае.
Й сказав, пiдвiвши зiр очей ясних:
«Найкраще чуе той, хто пам’ятае».
100 Ми далi йшли у бесiдах значних
І я, йдучи, Брунетто став питати,
Чи е ще хто з осiб тут видатних.
103 І вiн: «Та варто б декого згадати,
А всiх – ми тiльки зiб’емось в числi,
Та i часу на це в нас малувато.
106 Тож знай: тонзурники всi немалi,
Вони й письменнi вельми, й вельми славнi
Були в грiхах тих самих на землi.
109 І Прiсцiап в юрбi цiй непоправнiй,
Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;
Увагу й гидi придiлив би давнiй,
112 Отiй, яку смиренний раб рабiв
З-над Арно вигнав геть на Баккiльйоне,
А Бог там з нею швидко покiнчив.
115 Ще б називав iх, полум’я ж червоне
Строк покладае i путi й розмов,
І свiжий вихор на пiску холоне.
118 Я тiням цим назустрiч би не йшов.
Прошу, щоб ти про «Скарб» поклопотався,
Бо в нiм мое життя й моя любов».
