скачать книгу бесплатно
19 І я: «Мiй добрий вождю, запитання
Я пильно бережу в душi своiй,
Щоб виконать твоi заповiдання».
22 «О ти, що йдеш по мiсту цiм живий
Уродженцю Тоскани, будь же гречний,
Прошу тебе, зi мною мить постiй.
25 Твоя вимова – доказ безперечний,
Що ти iз благородноi землi,
Якiй я, може, був занебезпечний».
28 Так гримнув голос у гробничiй млi,
І з страхом до вождя я пригорнувся,
Немов до ненi зляканi малi.
31 А вождь менi: «Чого це ти вжахнувся?
Ти бачиш Фарiнату, що пiднявсь
По крижi в домовинi й не схитнувся».
34 І пильно в нього зором я втуплявсь,
А вiн, чоло здiймаючи та груди,
Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.
37 Вожай до нього мiж могильнi груди
Штовхнув мене, умiло ведучи,
Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».
40 Коли ж наблизився я, iдучи,
На мене скоса вiн поглянув знизу
Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»
43 І я, щоб догодить його капризу,
Нiчого не втаiвши, все повiв,
І вiн неначе в млу вгорнувся сизу.
46 А далi вимовив: «Твоiх дiдiв
Вважав я з партiею ворогами
І двiчi на вигнання засудив».
49 «Та привела до рiдноi iх брами, —
Я вiдказав, – i перша, й друга путь, —
Цього ж зробить не вмiли вашi з вами».
52 І тут, в трунi, приховуючи лють,
Звелась ще друга голова по шию —
Навколiшки пiдвiвся дух, мабуть.
55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрiю
Побачить поруч мене ще когось,
Але, даремну втративши надiю,
58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось
Тебе звести у цю слiпу в’язницю,
Де син мiй? Не з тобою вiн чогось».
61 І я: «Не сам iду крiзь цю темницю:
Керуе мною той, що поряд жде,
З ким Гвiдо ваш не мiг заприязниться».
64 Сумнi слова й лице його блiде
Були для мене яснi й зрозумiлi,
І я в вiдмовi не схибнув нiде.
67 І з зойком пiдхопивсь вiн у могилi:
«Ти що? «Не мiг!» Отож його нема?
І свiтло дня не тiшить очi милi?»
70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,
Бо з вiдповiддю я спiзнивсь моею,
Впав навзнак, i його покрила тьма.
73 А гордiвник, що мовою своею
Мене затримав, не змiнивсь в лицi
І далi вiв перервану рацею:
76 «Не вмiють вас моi долать бiйцi,
І це мене жахливiше терзае,
Нiж язики вогню в могилi цiй.
79 Та п’ятдесят разiв не запалае
Прекрасна владарка держав нiчних, —
Й цього невмiння взнаеш зло безкрае.
82 Та хай ти вернеш до краiв земних! —
Скажи, чом цей народ такий жорстокий
В своiх законах до людей моiх?»
85 І я йому: «Багрянi тi потоки,
Що нам при Арбii несли загин,
Нерiдко згадуе наш храм високий».
88 Чолом поникнувши й зiтхнувши, вiн:
«Не сам я був, – сказав, – як до навали
Приеднувався я не без причин.
91 Але був сам, коли усi жадали
Фйоренцi i руiни, й всяких бiд.
Сам проти всiх був, непохитний, сталий».
94 «Ах, угамувався врештi ваш би рiд! —
Я побажав. – Знiмiть же пута з мови,
Пiд iх вагою я неначе зблiд.
97 Як я гадаю, зiр у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучаснiсть же огорнута в покрови».
100 «Як тi, хто кепсько бачить, зрим ми все, —
Сказав вiн, – що вiддалене вiд ока:
Всевишнiй вождь дае нам свiтло се.
103 Коли ж близьке воно, то зависока
Нам ця завада; без вiстей од вас
Рiка знання про свiт в нас неглибока.
104 Отож ти розумiеш, що запас
Всiх наших знань загибель жде едина,
Коли замкнеться хiд в майбутнiй час».
109 І каючись, мов то моя провина,
Вiдмовив я: «Скажiть тому, хто впав,
Щоб не оплакував живого сина.
112 Не вiдповiв я через безлiч справ,
В мою бо душу сумнiв труту крапав,
Що з неi розум ледве врятував».
115 І мiй учитель тут мене поквапив,
І поспiшив я духа розпитать,
Хто з ним iще у цi гроби потрапив.
118 І вiн: «Душ з тисячу – чимала рать;
Є Федерiко Другий, а крiм нього —
Ще Кардинал; не варт i рахувать».
121 Вiн щез, i до поета я старого
Вернувсь у хвилюваннi – мова ця
Передвiщала безлiч зла нового.
124 Вiн вирушив, i я – в слiди спiвця.
Йдучи вiн запитав: «Про що турботи?»
І я йому вiдкрився до кiнця.
127 «Запам’ятай все мовлене навпроти
Твоеi долi, – наказав мудрець.
Звiв палець, – та дiзнайся ось про що ти:
130 Лиш ставши перед любим для сердець
Промiнням зiр, що бачать все правдиво,
Життя свого ти взнаеш реченець».
133 Сказавши це, вiн повернув налiво,
Й пiшли ми до середини, де був
Крутий обрив, що бiг згори стрiмливо,
136 А звiдти сморiд нестерпучий тхнув.
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
1 Ми пругом вужчим перейшли й тiснiшим,
Який складався з диких валунiв,
Спинившись над проваллям ще жахнiшим.
4 Вiд смороду, який весь час валив
З безоднi чорноi невпинним плином,
З нас кожен заховатися волiв
7 За вiко гробу з написом нетлiнним:
«Це папи Анастасiя тюрма,
Що впав у ересь слiдом за Фотiном».
10 «Іти нам вниз можливостi нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма», —
13 Так вчитель мiй, i я на те: «А доти
Щось роз’ясни менi, щоб час не йшов
Намарне». Й вiн: «Та я не проти.
16 Мiй сину, мiж скелястих цих основ, —
Почав вiн мову, – мiстяться три кола,
Що вужчають, бiжучи стрiмголов.
19 Юрба проклята повнить iх довкола, —
Скажу, щоб далi ти лиш додивлявсь,
Яка покара вдачу iх зборола.
22 Злий вчинок приводом неправдi ставсь,
Огидний небу; той несправедливий,
Хто до насильства та оман вдававсь.
25 Самим лиш людям злий обман властивий
І тим бридкiший Богу, тож для них
У нижчих колах мук добiр жахливий.
28 У першiм – тьма насильникiв лихих;
Трьом смугам вiддане воно сумiжним,
Троiстий-бо природою цей грiх:
31 Чинити Боговi, собi чи ближнiм
Насильство можуть, iм та iх речам,
Як взнаеш, стежачи за думки стрижнем.
34 Насильнiй смертi й ранам ближнiй сам
Пiдпасти може, а маетки в нього —
Руйнацii, пожежам, грабежам.
37 Отож розбiйник, ласий до чужого,
Людиновбивця i брудний палiй —
Всi в першiй смузi покарання злого.
40 Собi й маеткам лиха заподiй
І в другу смугу муки йди терпiти,
Карайся у провинi там своiй
43 Із тим, хто жити не схотiв на свiтi,
Добро гайнуе, програш покрива
І плаче там, де слiд було б радiти.
46 А цi насильства – кривда Божества:
Його вiдкинення, хула кричуща,
Зневага до природи i ества.
49 Тому-то смуга познача найвужча
Тавром своiм Каорсу i Содом
І всiх, кому мерзенна сила суща.
52 Обман, що честь гидуе ним, як злом,
Можливий i до тих, хто йме нам вiру,
Й до тих, якi не вiрять нам цiлком.
55 А ще е способи вбивати щиру
Любов природну, вдавшись до мерзот.
Тож в другiм колi мучать совiсть хиру
58 Святош, що наживалися стокрот
З пiдробок та шахрайства, симонii,
Хабарництва та iнших ще пiдлот.
61 Любов обманом нищать лиходii
Й ту, що природнiй додае добро
І зроджуе довiрливi надii.
64 Найменше з кiл е в той же час ядро
Для всесвiту й престол для пана Дiте,
Там зрадникiв шматуеться нутро».
67 І я: «Учителю, твое розвите
Пояснення висвiтлюе менi
Цю прiрву i населення в нiй скрите.
70 Але скажи: тi, хто вищить в багнi,
Хто в вихрi мчить, хто мерзне в зливi з тучi,
Хто лаеться у марнiй метушнi, —
73 Чом обминули мiсто це палюче
Раз Божий гнiв над ними розiтнувсь?
І чом караються так нестерпуче?»
76 І вiн менi: «Чого це так схибнувсь
Твiй, – мовив, – розум, може, понеслися
Кудись думки й на iнше вiн звернувсь?
79 Згадай-но краще, з пам’яттю зберися,
