скачать книгу бесплатно
121 Вiн повернув назад i так помчався, —
Як той в Веронi, що на бiй стае,
Щоб плащ зелений взяти, i здавався
124 Тим, хто домчить, – не тим, хто вiдстае.
ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
1 Як вийшли ми iз вожаем над доли,
Долинув раптом водоспаду гук,
Немов над квiтами дзижчали бджоли.
4 Коли три тiнi вибiгли з-над лук
Вiд хмари тiней, що iх дощ огнисто
Зливав потоком ненастанних мук,
7 І на бiгу волали голосисто:
«Спинися, бо твiй одяг видае,
Що наше ти лишив порочне мiсто!»
10 О, скiльки опiкiв в думках встае,
Що кожному ятрили свiжу рану!
Вiд згадки й досi боляче стае.
13 Учений мiй послухав рiч неждану
І враз до мене: «Трохи пiдождiм, —
Сказав, – як хочеш iм вiддати шану.
16 Були б не пiд вогнем ми дощовiм,
У цих мiсцевостях звичайнiм завше
Спiшити б личило тобi, не iм».
19 Ми зупинилися, i, нас догнавши,
Ізнову тiнi затягли свiй спiв,
Навколо нас всi трое закружлявши.
22 Як той борець, що тiло умастив,
І, для удару час обравши вдалий,
Вивча суперника з усiх бокiв, —
25 Так у кружiннi душi обертали
До мене лиця, так що ноги iх
Із головами рiзний напрям мали.
28 І «Якщо бiднiсть цих грунтiв сипких
Примусить гордувати прохачами, —
Почав хтось, – як i вигляд лиць смутних,
31 Та все ж спинись, розкрийся перед нами,
Скажи вiдверто, хто ти i чому
По Пеклу в нас живими йдеш ногами?
34 Той, хто бреде попереду крiзь тьму
Без одягу й не дасть вiн струпам ради, —
Значнiший був, нiж бачиш по ньому.
37 Онук вiн чеснотливоi Гвальдради,
Ім’я мав Гвiдо Гверра, – i щокрок
Мечем i розумом всiм нiс вiдради.
40 А той, що ледь ступае на пiсок, —
Тегг’яйо Альдобрандi, уславляти
Повинен свiт це ймення до зiрок,
43 І я, що з ними на хрестi розп’ятий,
Був Рустiкуччi Якопо; в грiхах
Найбiльше винен шлюб мiй тричi клятий».
46 Якби не риск згорiти в пломiнцях,
Обняв би тiнi я, – мiй друг учений
Зрадiв би, мабуть, – взяв же гору жах
49 Над намiром зiйти в пiсок палений
Із нашого твердого укриття
Пiд огневiй клекочучий, скажений.
52 І я почав: «Не гордiсть – спiвчуття
До вас у цiй вогненнiй хуртовинi
Та ще скорботу мiг почути я,
55 Коли мiй пан, уздрiвши вас в пустинi,
Сказав слова, з яких я осягнув,
Що юрми йдуть таких, якi ви нинi.
58 Я з вашоi землi; iще малим я був,
А поважанi ймення вашi в душу
З пошаною й любов’ю я замкнув.
61 Лишу я тут пекельну жовч i рушу
По яблуко солодке, молоде
Од вожая: у глиб зiйти ще мушу».
64 «Хай тiло довго ще твое веде
Душа, – вiдмовив опiками вкритий, —
Хай свiтла слава перед тебе йде!
67 Але, скажи, чи дозволенно жити
Ще в нашiм мiстi лицарства взiрцям.
Чи мусять, вигнанi, комусь служити?
70 Гульельм Борсьере, що ступае там,
Повiдав дещо, бо звiдтiль недавно,
Й не радi ми були земним вiстям».
73 «Новi людцi, збагаченi безславно,
В пиху та розкiш у тобi вдались,
Флоренцiе, й скорбиш ти безугавно!» —
76 Так я гукнув, чоло пiднявши ввись,
І три душi перезирнулись пильно,
Мов тi, якi на iстинi зiйшлись.
79 «Коли ти можеш легко так i сильно, —
Вiдмовили вони, – розповiдать,
Щасливий ти, що промовляеш вiльно.
82 Як з мiсць жаху, де нам вiки страждать,
Пiднiмешся на зорянi дороги
І зможеш «Я там був» усiм сказать,
85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».
Вони побiгли втрьох, за тiнню тiнь,
І крилами здались менi iх ноги.
88 Скорiш, нiж вимовляеться «амiнь»,
Тi душi щезли в огнянiм покровi.
Мiй вчитель рушив знов у далечiнь.
91 Я йшов за ним, коли почув раптовi
Десь близько клекотання й шум струмин,
Що Перешкодою були розмовi.
94 Мов рiчка та, що мае шлях один
Вiд Монте-Везо в напрямi до сходу
По лiвому нагiр’ю Апеннiн
97 (Звуть Аквакета ту в верхiв’ях воду),
А далi по хребту мiж скелi мчить,
Втрача в Форлi iм’я, та не природу,
100 Й пiд мурами монастиря шумить
В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,
Де тисяча б могла принаймнi жить.
103 Так вийшли ми з вождем до верховини,
Де грiм такий над вирами гримить,
Що ледь я не оглух вiд громовини.
106 Вiрьовкою свiй стан я встиг обвить
Вiд леопарда, хитрого звiрюки,
Мав боронитись i його скрутить.
109 Вiрьовку з себе зняв я без принуки,
Коли вожай зробити це звелiв,
Їi змотавши, дав йому у руки.
112 Вiн взяв ii, на правий бiк ступив
Й один кiнець в провалля кинув темне
Якмога далi вiд його краiв.
115 «А що, як звiдти раптом щось таемне, —
Сказав я нишком, – може стрибонуть?
Не певний вчитель, мабуть, недаремне».
118 Яким обачним слiд при тому буть,
Чий зiр не з вчинкiв лиш покров зривае,
Але й з думок, якi до них ведуть!
121 Сказав менi вiн: «Те вже випливае,
Чого я жду й про що думки твоi
І що твiй погляд в пiтьмi розрiзняе».
124 На iстину, подiбну до брехнi,
З зав’язаними дивляться ротами,
Звичайно, щоб не бути у винi,
127 А я мовчать не в силi, i рядками
Комедii цiеi пiд кiнець
Я, читачi, клянуся перед вами,
130 Що бачив сам, як з пiтьми, мов плавець,
Щось пiдiймалось нелюдського штибу,
Страшне й для найхоробрiших сердець,
133 Мов той вертав, хто, розiгнавши рибу.
Й до каменистого дiстався дна,
Звiльнивши якiр iз морського глибу,
136 Працюючи ногами, вирина.
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
1 «Цей гострохвостий звiр, що з нами поряд,
Руйнуе мур в фортецi кам’янiй,
По цiлiм свiтi йде вiд нього сморiд!» —
4 Таке промовив вождь учений мiй
І знак подав, що ждать потвору буде
На стежцi забрукованiй твердiй.
7 І це гидотне втiлення облуди
Лице наблизило кiнець кiнцем,
Не витягши хвоста, сховавши груди.
10 Було його лице людським лицем:
М’який блаженний усмiх, щоки чистi, —
А тулуб вився, як в змii, кiльцем,
13 Двi лапи волохатi й пазуристi;
Обидва ж боки, спина з животом
Вiд смужок та кружечкiв – геть плямистi,
16 Куди там турковi з шовкiв жмутком,
Не витчуть килимiв таких татари,
Арахна знов програла б з полотном.
19 Як пристають до берега байдари —
Пiвсудна у водi, пiв – на землi,
Як там, де у неситих нiмцiв свари,
22 Бобер, присiвши, ладить пастки злi, —
Так лютий звiр з iменням Герiона
З’явився враз на кам’яному тлi,
25 А хвiст був – мов розчахнута колона,
Й стояли сторч отруйнi два кiнцi,
Неначебто жало у скорпiона.
28 Сказав вожай мiй: «Маем, як ловцi,
Вiд нашоi дороги вiдхилитись
До чудиська, що сiло на луцi».
31 Поквапились праворуч ми спуститись
І крокiв з десять стежкою пройшли,
Стараючись пiском не обпалитись.
34 Коли до звiра близько вже були,
Побачив тiнi я, що в спогляданнi
Сидiли коло прiрви серед мли.
37 Тодi учитель: «Кладучи в вивчаннi
Край дослiдам, ти подолай свiй страх, —
Сказав, – i розберись у iх стражданнi.
40 Веди розмову там в скупих словах,
А я домовлюсь, як би над цим долом
Нас перенiс вiн на своiх плечах».
43 Так вирушив палючим сьомим колом
Я сам-один, без друга, боязкий,
Помiж народом, мученим i голим.
46 У них в очах свiтився бiль рiзкий,
Чи тут, чи там, вiддавшись небезпецi,
То пломiнь вiдсували, то пiски.
49 Так само роблять пси в нестерпнiй спецi
Ротами й лапами, коли кусать
Почнуть iх блохи, мухи а чи гедзi.
52 Я в лиця намiрявся заглядать,
Та лютий пломiнь падав без упину,
І я не мiг нiкого упiзнать.
