скачать книгу бесплатно
І ось чому подвоiвся мiй страх.
13 Я думав так: «Лиш через нас наруга
Спiткала так iх i жорстоко, й зло,
Тож iх гризе i гiркота, i туга,
16 Що зло коли б iх дужче припекло,
Його б на нас зiгнали i негайно:
Як зайцю з хортом, так би й нам було».
19 Волосся диба стало незвичайно,
Коли назад я раптом озирнувсь,
І так сказав: «Учителю, сховай-но
22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь
Тих Лихолапiв: не одну iх тушу
Уже я бачу, гнiвом всяк надувсь».
25 І вiн: «Твое лице не швидше мушу
Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,
Анiж твою пойняту страхом душу.
28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;
Моi з твоiми легко поеднати,
Тож до ухвали звiв я iх притьмом;
31 Якщо доволi правий схил покатий,
То в дальший схов потрапимо за мить
І вороги не зможуть нас догнати».
34 Не встиг свою вiн мову закiнчить,
Як я побачив – на простертих крилах
Рiй демонiв до нас чимдуж летить.
37 Мiй вождь схопив мене (вiн був ще в силах!),
Як мати, що прокинулась в диму,
У стiнах, вiд пожежi спломенiлих,
40 Хапае сина та й бiжить у тьму,
Турбуючись ним дужче, нiж собою,
Накинувши сорочку лиш саму.
43 Умить рвонувсь вiн до крутого звою,
Що обертавсь на косогiр стрiмкий
І замикав наступний схов стiною.
46 Не швидше наповняе лотоки
Перед млиновим колесом струмина
І з розмаху б’ють в лопатi струмки, —
49 Нiж ковзала учителева спина,
І вiн мене до серця пригорнув,
Не як товариша, як свого сина.
52 І лиш ногами землю вiн торкнув,
Як вискочили на скалу з розгону
Дияволи, та страх уже минув:
55 Бо вишнiй Промисл, давши в охорону
Їм цю лише едину – п’яту – з ям,
Наклав на вихiд з неi заборону.
58 Блискучi тiнi посувались там
Повiльно, заливаючись сльозами,
Знесиленi тяжким якимсь чуттям.
61 На кожнiй плащ iз довгими кiнцями,
Каптур на очi низько насувавсь, —
Отак в Колоньi вчинено з ченцями:
64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,
Але тяжким, свинцевим був зiсподу,
Що Фрiдрiхiв – солом’яним здававсь.
67 О вiчний одяг для цього народу!
Пiшли ми – влiво, як черга журна,
Вслухаючись у зойки й плач наброду.
70 Пiд тягарем, за одною одна
Йшли тiнi, i супутника нового
Хода щокрок давала забарна.
73 Тож я вождевi: «Пошукай, на кого
З людей, дiлами чи iм’ям значних,
Слiд глянути, поки йде спуск полого».
76 Впiзнав тосканську мову хтось iз них
І вигукнув: «Чом женете в дорогу
Ви, що хапаетесь мiж тiней цих?
79 Можливо, дам тобi я допомогу».
І озирнувся й мовив вождь: «Зiстав
Ступнi разом iз ним i йдiть у ногу».
82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,
Що допомога в них для нас готова,
Але вантаж i шлях iм заважав.
85 Наблизившись до нас, вони без слова
Оглянули вiд нiг до голови,
Й така почулась помiж ними мова:
88 «Як видно з рухiв горла, цей живий,
Коли ж померлi, чом же iм, гордливим,
Як всiм, не скручено плащами вий? —
91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим
Нам, лицемiрам, запит серце стис:
«Хто ти такий?» – дай вiдповiдь тужливим».
94 І я до них: «Я народився й зрiс
Над любим Арно, у великiм мiстi,
Те саме тiло я й сюди принiс.
97 Хто ж ви такi, що муки пломенистi,
У вас, я бачу, по щоках струмлять?
Чому на вас цi тягарi злотистi?»
100 Один вiдмовив: «Так ваги гримлять
У жовтiй та свинцевiй оболонцi,
Що терези вiд гир тяжких скриплять.
103 Ми з ним брати-веселуни, болонцi,
Я – Каталано, Лодерiнго – вiн;
Закликанi як миру охоронцi
106 До тебе в землю; слiд, щоб був один,
А ми удвох служили так завзято,
Що Гардiнго не видно з-пiд руiн.
109 Почав я: «О братове, вас узято…»
Й замовк, побачивши, що в три коли
Людину долi до землi прип’ято.
112 Мене помiтив, зойки вмить зросли
Крiзь довге бородище чорно-сине.
Брат Каталано вчув той крик хули
115 І мовив: «Цей, чий стогiн знизу лине,
Упевнив фарисеiв сонм слiпий,
Що краще хай один за всiх загине…
118 Лежить вiн, голий, впоперек тропи
І терпить болi пiд важким ходiнням
Вiд натискання кожноi стопи.
121 Карався й тесть тим способом незмiнним,
І радники, що слухались iх слiв
І стали для евреiв злим насiнням».
124 Я бачив, як того, хто так терпiв,
Із здивуванням розглядав Вiргiлiй,
Розп’ятого, який довiчно скнiв.
127 А там звернув слова до брата милi:
«Скажи, як добре ставлення твое,
Чи вихiд е якийсь на правiм схилi,
130 Щоб швидше на бажання йти свое
І чорних ангелiв нам не просити
Знести туди, де мiст який не е?»
133 Сказав: «Скорiш, нiж можна уявити.
Тут е стiна великоi гряди,
Що ям перетинае ряд розбитий.
136 Стiна ж та обвалилась, i туди
Ви можете пiднятись по руiнi,
Що вкрила схили й дно пiсля бiди».
139 Постояв вождь i по малiй хвилинi
Менi сказав: «Молов казки дурнi
Той чорт, що гаком грiшних бив по спинi».
142 І брат: «В Болоньi лiчено менi
Грiхи диявола, iх цiлу зливу
Наведено. Вiн – кат, отець брехнi».
145 З обличчям, перекошеним од гнiву,
Ходою вождь широкою пiшов;
І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,
148 Ступив я в слiд вождевих пiдошов.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
1 Пори тiеi в молодому роцi,
Коли пiд Водолiем Сонце йде
І ночi дням здають частину моцi,
4 Коли полотна паморозь кладе,
Мов бiлий брат ii, в поля просторi,
Та довго iм не влежати нiде, —
7 У селянина ж порожньо в коморi,
То вiн iде й глядить, i бачить лан
Весь бiлий, i об поли б’е у горi.
10 Й вертаеться, в сумний запавши стан,
Але отямившися вiд удару,
Виходить знов i крiзь надiй туман
13 Вiн бачить: свiт змiнився, мов од чару,
І радiсно береться знов до справ —
Попастися жене свою отару.
16 Так вчитель мiй страху менi нагнав,
Як на виду побачив я морщини,
Та вiн бальзаму ранi серця дав.
19 Уже ми вийшли на моста руiни,
Й звернув до мене вождь лице ясне,
Що перше в нього бачив край долини.
22 Вiн, озирнувши груддя кам’яне,
І, начебто порадившись з собою,
Розкрив обiйми i обняв мене.
25 Мов хто не скiнчив з справою одною,
А дальшу взяв уже до голови,
Так вiн, мене пiднiсши над стiною
28 Уступу, намiчав уступ новий,
Казавши: «Став на цей ти камiнь ногу,
Та перше спробуй, може, вiн кривий?»
31 Нiхто в плащi цю б не пройшов дорогу,
Бо ледве й ми повзли на брили з брил,
Вiн – легко, я ж спирався на пiдмогу,
34 Якби iз цього боку шлях на схил
Не був коротший тих, що iх долають,
Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.
37 Але тому, що Лихосхови мають
Покатiсть до криничного жерла,
Виходить, що вони стiну здiймають,
40 Щоб не однакова увись була.
Там врештi ми спинились, де кремнистий
Стрiмчак повис, як ламана скала.
43 Став подих в мене кволий та нечистий,
Поки спромiгся я шпиля дiстать,
І мусив стомлений на камiнь сiсти.
46 «Тепер не час тобi ледарювать, —
Сказав учитель, – слави нi перина,
Нi подушка не в силi дарувать.
49 Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слiд,
Як дим в повiтрi чи на хвилях пiна.
52 Зведися ж: втому подолати слiд
В душi, яка здолае зло природи,
Як плоть важка не призведе до бiд.
55 Ми маемо зiйти на довшi сходи;
Не досить нам лишити цi мiсця,
Якщо зi мною певно дiйдеш згоди».
58 І звiвсь я, вдаючи, нiби моя
Бадьорiсть бiльша, нiж була на дiлi,
Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моцi я!»
