скачать книгу бесплатно
На зойк того – i так тому i слiд, —
Хто пильно збудувать його старався,
10 Ревiв стогнанням жертв його обид,
Хоч, бувши зроблений увесь iз мiдi,
Здавалось, од страждань та болiв, блiд, —
13 Так, замкненi в палаючiм болiдi,
Говiрку позичаючи в огнi,
Слова з’являлись у туманнiм видi,
16 Та зрештою собi шляхи яснi
На вiстрi язика знайшли в проходi,
І ринули розбiрнi й голоснi, —
19 Й почули ми: «О ти, хто в нашiм родi
Ломбардськiм щойно чiтко говорив,
Сказавши: «Йди лишень, iз мене годi», —
22 Я б, може, пiзно просьбу повторив,
Не пожалiй спинитись на хвилину,
Як не жалiю я, хоч би й згорiв.
25 Як зараз впав ти в цю слiпу краiну, —
Вгорi ж зосталась люба сторона
Латинська, що я втратив за провину, —
28 Скажи, чи мир в Романьi, чи вiйна?
Од гiр, де Тiбр почавсь, до стiн урбiнця
Лежить моя вiтчизна чарiвна».
31 Я ще уваги повен був по вiнця,
Коли мiй вождь iз доторком легким
Сказав: «Промов йому, вшануй латинця».
34 І тут я волю дав словам таким
Без затримок тривалих чи обманiв:
«О душе, скована вогнем палким!
37 Твоя Романья вся в серцях тиранiв
Без воен неспроможна й дня прожить,
А нинi меч нiкого там не зранив.
40 Равенна, як ранiш, така ж лежить,
У нiй орел Поленти загнiздився,
І Черв’я пiд крилом його дрижить.
43 А край, що зрештою оборонився,
Де лiг француз кладовищем сумним,
В зелених лапах нинi опинився.
46 А пес Веруккйо з песиком своiм,
Якi Монтанью вбили так мiзерно,
Скриплять зубами над шматком смачним.
49 Мiста ж бiля Ламоне та Сантерно
Пiд юним левом бiлого герба,
Що зазiхае на добро пажерно.
52 Той край, де Савйо ллеться з-пiд горба,
Лежить собi мiж долом та горою,
Немов мiж волею й ярмом раба.
55 Але прошу тебе передi мною
Вiдвертим бути, як я щойно був,
Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».
58 Вогонь, мугикнувши, iзнов хитнув
Своiм колючим вiстрям, i, не знаю,
Як саме сталось, зрештою загув:
61 «Якби я вiрив, що вiдповiдаю
Тому, хто знов побачить бiлий свiт,
То мiй вогонь би не тремтiв без краю.
64 Та ми терпiти будем вiчний гнiт,
Тож вiддаватись нiчого химерам, —
Не боячись ганьби, я дам одвiт.
67 Я воiном був, потiм кордильером,
Повiривши у мотуз рятiвний,
І вiру цю святим сповило б флером.
70 Якби мене наш пастир головний
Не спокусив – хай злом йому помститься! —
Я розповiм, як стався грiх страшний.
73 В життi, вiдколи змiг на свiт з’явиться,
З дарунком ненi з м’яса та кiсток,
На вдачу був не лев я, а лисиця.
76 Таемних я дорiг знав кожний крок
І так прехитру лаштував я пастку,
Що край землi здригався од чуток.
79 Коли побачив я останню частку
Своiм лiтам, то надiйшла пора
Згорнуть вiтрила i прибрать оснастку.
82 Утiхам давнiм всiм поклав я край
І дурня я прогнав, якого клеiв, —
Ах, я нещасний! – i вже бачив рай,
85 Та ватажок новiтнiх фарисеiв,
Що воював в мiсцях, де Латеран,
Не проти сарацинiв чи евреiв;
88 Вiн ворогами мав лиш християн,
Якi не здобували Акри смiло
Й не гендлювали в землях бусурман.
91 Зневажив вiн свiй сан, святе все дiло,
В менi ж – непоказний, сумирний чин
І мотуз, той, що геть ослабив тiло,
94 І як Сiльвестра хворий Константин
З Сираттi кликав гоiти проказу,
Мене намiрився закликать вiн
97 У нього люту вгамувать вiдразу.
І знiтивсь я, не знавши, що робить:
Вiн нетверезим видався одразу.
100 А вiн казав: «Душi гризото, цить!
Я розгрiшу тебе; хай ум багатий
Порадить Пенестрiну як згубить.
103 Рай можу замикати й розмикати,
Ключi я маю для цii мети, —
Їх не хотiв мiй попередник знати».
106 Не мiг до мене доказ не дiйти,
Не втримав слiв у власнiй оборонi,
Й сказав: «Раз, отче, зняв iз мене ти
109 Мiй грiх, то удержись в такiм законi:
Багато обiцяй, а менш роби, —
Й восторжествуеш на високiм тронi».
112 Францiск по мене злинув на гроби,
Та чорний херувим промовив руба:
«Облиш, бо вiн iде в моi раби!
115 Менi душа була у нього люба,
Вiдколи раду вiн лукаву дав!» —
І зараз же вхопив мене за чуба.
118 Вiн не розкаявсь, прощеним не став;
А каючись грiшить – дiльце мерзенне,
Є суперечнiсть в цьому станi справ».
121 Ой лихо! Чудисько оте скажене
Мене за чуб схопило й додало:
«А ти й не бачив, що за логiк з мене»? —
124 І до Мiноса вкинуло, й чоло
Насупив той, хвостом крутнув по спинi
Аж вiсiм раз, його куснувши зло,
127 Й сказав: «Вогонь – покара цiй провинi».
Тому я тут в скорботi й муцi йду,
В огонь одягнений, як бачиш, нинi».
130 І пломiнь в дальшу муку та бiду
Посунув, змовкнувши, червонотiлий,
Хитавши рiг свiй гострий на ходу.
133 А я i вождь – ми разом поспiшили
Звестись на кам’яноi арки шар
Над ямою, де муками платили
136 Тi, хто на чварах наживав тягар.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
1 Хто, навiть вiльними вiд рим словами,
Повiсти мiг би, скiльки кровi й ран
Побачив я на днi новоi ями?
4 Тут мова лиш заводить нас в обман:
Бо наш словник ще дуже невеликий
І розум завузький збагнуть цей стан.
7 Якби звелись усi мерцi й калiки,
Хто кров у благодатному краю
Пулiйському пролив пiд зойки й крики
10 Вiд рук троян; хто в довгому бою
Перснями заплатив данину волi,
Як чесний Лiвiй в книгу внiс свою;
13 Тi, хто вiдчув непереноснi болi,
Що iх завдав дерзкий Роберт Гвiскард,
І тi, чиi кiстки гниють поволi
16 Пiд Чеперано, де без алебард
Пулiйцi зрадили, й, не вдiвши лати,
При Тальякоццо iх здолав Алард;
19 Коли б на одну купу поскладати
Всi кукси й шрами, – iх стократ затьмить
Той надто моторошний схов дев’ятий.
22 Побачив я того помiж страхiть,
У кого, мов у дiжки не до вжитку,
Був розруб з губ до мiсця, чим смердiть.
25 Кишки звисали аж по саму литку,
Йшли нутрощi до темного мiшка,
Де в кал надходить все, що е в спожитку.
28 На мене звiвши очi хижака,
Розкрив своi вiн груди до скелета
Й сказав: «Дивись, розрубина яка!
31 Дивися на калiцтво Магомета!
А спереду йде стогнучи Алi, —
Спотворене лице – його прикмета.
34 Усi, хто тут несе в собi жалi,
Є сiвачами розбрату й розколу
І йдуть, порубанi, в жахливiй млi.
37 А ззаду чорт рубае всiх посполу,
Бо грiшники гуртом повз нього йдуть,
Шматуе лезом вiн усiх спрокволу,
40 Коли вертаеться скорботна путь.
У нас, допоки дiйдемо до нього,
То всi ушкодження i заживуть.
43 А ти хто, що по краю кам’яного
Йдеш гребеня, ти, може, вiдтягти
Гадаеш строк покарання страшного?»
46 «Не вмер вiн ще, i не грiхи стягти, —
Сказав мiй вождь, – його повергли в сушу, —
Бажання все самому осягти.
49 Умерлий, я його проводить мушу
Крiзь Пекло, з кола в коло всiх принук, —
Це так, як те, що бачу твою душу».
52 Спинив iх з сотню тоi мови звук.
Всi, роздивляючись мене едино,
Вiд подиву забули гiркiсть мук.
55 «Пiд ясним сонцем братовi Дольчiно,
Щоб не зарано впав на наш порiг,
Перекажи таке, жива людино:
58 «Готуй припаси, бо глибокий снiг
Новарцю стане за пiдмогу, й з нею
Боротись довго ти б уже не змiг». —
61 Пiдвiвши ногу трохи над землею,
Промовив Магомет такi слова,
Ступнув та й рушив стежкою своею.
64 Той, в кого з одним вухом голова
Була обкарнана на повну силу,
Вiдтятий нiс i зрiзана брова,
67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,
Як всi, у здивуваннi похиливсь,
