скачать книгу бесплатно
61 Ми вирушили по ще менш похилiй
Урвистiй скелi, по якiй iти
Було ще важче, нiж на першiй брилi.
64 Я розмовляв, щоб очi одвести,
Аж з ями голос раптом стало чути,
Та слiв нiяк не мiг я осягти.
67 То дивно, що не в силах був збагнути,
Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.
А голос був розгнiваний i лютий.
70 І я нагнувся, та очам живим
Крiзь пiтьму не пройти до дна жахного,
І я: «Учителю мiй, перейдiм
73 На другий бiк, спустiмся з мосту цього,
Бо хоч я звiдси й чую – слух ступiв,
Хоч i дивлюсь – не бачу ж я нiчого.
76 У вiдповiдь вiн мовив: «Я б хотiв
Сказать, що хочеш чути: що високу
Слiд просьбу вдовольнять без зайвих слiв».
79 Зiйшли iз мосту ми iз того боку,
Що поряд з восьмим сховом по стiнi;
Цей схов явив картину нам широку:
82 І я побачив кублища страшнi
Огидних змiй; од негодi цiеi
Ще й досi кров холоне у менi.
85 Не слав же, Лiвiе, землi своеi,
Де крiм амфесiбен е тьма потвор:
Келiдри, ченкри, якули, фареi.
88 Нi стiльки гидi, нi подiбний мор
Не стрiнуться нi там, де ефiопи,
Нi там, де хвиль червоних чути хор.
91 Торуючи собi мiж гадiв тропи,
Крутились голi тiнi без надiй
Знайти чи схови, чи гелiотропи.
94 На грудях в них хвости й голiвки змiй
Сплiтались, тиснучи iз болем спину
І руки в’яжучи вузлом на нiй.
97 Найближчому до нас в одну хвилину
Туди, де шия з плiч в живих стирчить,
Змiя, вкусивши, упустила слину.
100 Скорiш, нiж О чи І хто начертить,
Спахнув вiн i згорiв, весь обернувшись
На попiл за якусь коротку мить.
103 І тiльки вiн розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попiл сам з собою в стик,
Ув образi колишньому зiмкнувшись.
106 Ученi знають часу певний лiк,
Що Фенiкс хоч вмира, та кров в нiм свiжа,
Коли надходить п’ятисотий рiк.
109 Лиш сльози ладаннi – у нього iжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард i мирра – в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падае i охлява,
Коли його на землю бiс жбурляе,
Чи закупорюеться голова,
115 Коли ж пiдводиться, все оглядае,
Тяжким припадком зламаний цiлком,
Дивуеться i, дивлячись, зiтхае, —
118 Так грiшник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безлiч мук вдiляе багатьом!
121 Мiй вождь спитав, хто вiн i звiдки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани змiг
Потрапить до цiеi злоi ями,
124 Звiряче, не по-людськи я полiг.
Так, мулом справдi був: Я Ваннi Фуччi —
Звiр, i Пiстойя – гiдний мiй барлiг».
127 І я вождю: «Нехай про днi вiн луччi
Розкаже нам, за вiщо кари цi;
Я знав його лихим в благополуччi».
130 Перш грiшник не вважав, що тут спiвцi,
Але, на мене звiвши очi впертi,
Вiд сорому змiнився на лицi
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш вiдвертi, —
Це найлихiше у моiй судьбi
І навiть гiрше вiд самоi смертi.
136 Вiдмовити не можу я тобi,
Сюди-бо я попав як тать iз татiв, —
Взяв посуд з ризницi я, далебi,
139 А iншого в крадiжцi звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихiд ти надiй не втратив,
142 Ти слух свiй прихили для дальших рад:
В Пiстойi спершу влада «чорних» згине,
Та свiй Флоренцiя поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського пiдкине
У тучi, як вмiстилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бiй з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Пiхтовому полю, —
Там «бiлих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобi завдати болю».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
1 Наприкiнцi розмови святокрадець,
Пiдвiвши руки, дулi поробив
І крикнув: «Боже, ось тобi мiй вкладець!»
4 Вiд того часу змiй я полюбив:
Одна тi чорнi заглушила звуки,
Мов кажучи: «А не кажи цих слiв!»
7 А друга, оповивши йому руки,
Зв’язала у тугому iх вузлi,
Й не розiрвать нiяк цiеi злуки.
10 Пiстойе, о Пiстойе! Чом в золi
Ти не зникаеш у вогненних бурях,
Твое закоренiло сiм’я в злi!
13 У жодному з пекельних кiл похмурих
Ще не траплявсь менi такий блюзнiр,
Нi навiть той, хто впав на фiнських мурах.
16 І той побiг, немов лавина з гiр;
Я вздрiв центавра – з пащi била пiна
І вiн кричав: «А де вiн? Де цей звiр?»
19 Є, мабуть, у Мареммi половина
Тих змiй, що збились там, де був конем,
До мiсць, де починалася людина.
22 Над тiм’ям же нависши тягарем,
На плечах щирився, немов собака,
Дракон; iз нiздрiв дихав вiн огнем.
25 Учитель мiй сказав: «Ти бачиш Кака,
Який колись пiд самий Авентiн
Розлив озера кровi, розбишака.
28 Давно не ходить iз братами вiн,
Бо видурив собi в них на додаток
Велике стадо з тучних луговин.
31 Не довго так збирав собi достаток:
Дав Геркулес йому сто раз дубця,
Хоч перший же вмертвив його десяток!»
34 Центавр завiз у даль свого iздця,
Й три духи пiдiйшли пiд час розмови,
Їх не помiтили б нi вождь, нi я,
37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?»
Тодi з нас кожен мову перервав,
Їх пильно роздивлятись був готовий.
40 3 них на землi нiкого я не знав,
Та голос до знайомства спричинився,
Бо раптом хтось чиесь iм’я назвав,
43 Промовивши: «А Чанфа де подiвся?»
І носа пальцем я собi торкнув,
Щоб вождь з увагою з тим духом вiвся.
46 Не диво, коли ти це все почув
І вiру ймеш, читачу, неохоче:
Я теж не вiрю, хоч i сам там був.
49 І поки я втупляв своi в них очi,
Враз виповз шестиногий змiй гидкий
Та на одного з них як не пiдскоче!
52 В середнi лапи вiн забрав боки,
Переднiми перехопивши кистi,
А там обидвi укусив щоки
55 І заднiми вiн стегна стис нечистi,
Мiж обома протнув свого хвоста,
І вгору звiвсь по спинi всiй костистiй.
58 Так плющ до стовбура не прироста,
Не глушить так, як ця гидка тварюка
Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як вiск, людина i гадюка,
І постае в очах в нас не загин —
Забарвлених iнакше тiл сполука.
64 Так барви зазнають в багаттi змiн,
Поки огонь не встиг папiр пожерти, —
Уже не бiлий, ще й не чорний вiн.
67 А iншi два, пiзнавши образ стертий,
Волали: «Як, Аньеле, ти змiнивсь!
Поглянь, – не два i не один тепер ти!»
70 На мiсцi двох единий лик з’явивсь,
Бо й голови зiмкнулися в едину,
І вид новий од давнього рiзнивсь.
73 Руками лапи стали в ту хвилину,
Й не розпiзнаете, хоч як б’етесь,
Живiт, литки, i стегна, й груди, й спину.
76 Колишнiй вигляд зник, розвiявсь десь,
І образ «Два й нiхто», що небезпеку
В собi ховав, змiнився геть увесь.
79 Мов ящiрка, що в нестерпучу спеку
Десь блимне блискавкою серед дня,
Перебiгавши стежку недалеку.
82 Так, звiдкись вистрибнувши, змiеня
На одного й останнiх двох насiло,
Все чорно-сине, наче перченя,
85 Вп’ялось в те мiсце, котре нам служило
Найпершим живлення провiдником,
А потiм впало вниз до нiг безсило.
88 Укушений аж остовпiв притьмом,
Стояв, дививсь на змiйку, позiхавши,
Як вражений недугою чи сном.
91 У змiйку – вiн, та – в нього зiр втуплявши,
Обое дим пускали всiм на страх,
Вiн – з рани, змiйка з пащi видiлявши.
94 Тож хай мовчить Лукан у тих мiсцях,
Де в нього зник Сабелл i з ним Нассiдiй,
Хай слуха, про який повiм я жах.
97 Про Кадма й Аретузу хай Овiдiй
Мовчить, що на ручай та на змiю
Їх обернув, – не з мене буть завидi, —
100 Бо двi iстоти у однiм строю
Вiн не мiняв, у нього два сосуди
Взаемно не мiняли суть свою.
103 Тут безперервно змiни йшли усюди:
З хвоста в гадюки вила рознялись,
Той ноги звiв, пiднявши iх по груди.
106 Голiнки й стегна щiльно так злились,
