скачать книгу бесплатно
124 А другий прокажений грiховод
Таке тодi менi додав: «Крiм Стрiкки,
За скупiсть гiдного всiх нагород;
127 Та й Нiкколо, що сiм’я внiс гвоздики
Найперший в грунт, а iз садових див
Линули урожайнi втiшнi рiки;
130 Ще й товариство, у яке вгатив
З Ашани Качча землi всi з садами,
Заслiплений же розум загубив.
133 Щоб ти довiдавсь врештi, хто це саме
Кепкуе тут iз сьенцiв залюбки,
Хай очi в тебе ще добавлять тями
136 Й впiзнаеш ти Капоккйо тiнь, який
Алхiмiею пiдробляв метали;
Пригадуеш, я змалку був такий
139 І в мавпуваннi став мастак чималий».
ПІСНЯ ТРИДЦЯТА
1 В часи, коли Юнона вiдомщала
Семели грiх на Фiвах, коли, страх
Із неба несучи, в доми iх мчала,
4 Цар Атамант iз безумом в очах
Свою дружину вздрiв з двома синками,
Яких вона тримала на руках,
7 Гукнув: «Даваймо зловимо сiтками
Левицю з левенятами!» – i враз
Схопив маля залiзними руками,
10 І, здiйснюючи владарки наказ,
Леарха взяв розчерепив об стiну;
Втопилась мати з другим воднораз.
13 Коли фортуна кинула в руiну
Троян, щоб не лишилось i знаку,
І царство й цар знайшли свою кончину.
16 Гекуба впала у журбу тяжку,
Коли уздрiла вбиту Полiксену
І сина Полiдора на пiску.
19 Залишив розум матiр полонену,
Й завалувала псицею вона,
Свою судьбу жалiючи шалену.
22 Проте, нi Фiв, нi Троi лють жахна
Не людям лиш, а й звiрам, що на волi,
Нiколи не була така страшна,
25 Як лють, що виявили тiнi голi,
Якi, кусавши, бiгли навпростець,
Мов свинi, коли хлiв повалять долi.
28 Одна Капоккйо уп’ялась в хребець
Зубами i пiд стогони великi
У дальнiй потягла його кiнець.
31 І аретинець: «Той це Джаннi Скiккi, —
Промовив тремтячи, – що нас усiх
Лякають у ньому цi скоки дикi».
34 «О, – мовив я, – поки зубiв своiх
Вiн не встромив у тебе, то повинна
Пiти в нас мова про шаленця грiх».
37 І вiн менi: «Душа це старовинна
Тiеi Мiрри, що ii стряса
До батька досi ще любов злочинна.
40 Щоб согрiшити з ним, оця краса
Себе так пiдробила в скромнiй шатi,
Як той, хто там далеко десь куса».
43 А той пiд Бодо пiдробивсь Донатi,
Кохавшись в панi табунiв самiй,
В його ж i заповiт писав кiмнатi.
46 Коли скажених двое цих у тьмi
Забiгли десь, зустрiчнi та попутнi
До себе привернули погляд мiй.
49 Одного бачив: мав би форму лютнi,
Коли б вiдрiзать все вiд паху вниз,
Де почались роздвоення вiдчутнi.
52 З водянки, вiд якоi вiн не лiз,
Не те що не ходив, живiт роздуто
Ще вище лиць, набряклих геть вiд слiз.
55 Так рот йому роздерла спрага люта,
Що ця губа, здавалось, вверх летить,
А та лягла на пiдборiддя круто.
58 «О ви, що всюди можете ходить,
І тут, як по землi, йдете так само, —
Промовив нам вiн, – згляньтесь, поглядiть
61 Як мучиться тут майстер ваш Адамо!
Був на землi бенкет суцiльний, пир,
А тут дiймае спрага – дика прямо!
64 Струмки, якi вiд Казентiнських гiр
Бiжать зеленими лугами в Арно
Й каналом розрiзають вогкий шир,
67 Ввижаються весь час менi – й не марно,
Бо сушить iхнiй блиск ще бiльш мене,
Хоч виглядаю я i так почварно.
70 Суворий суд, що з кривди не схитне,
Для мене визначив щабель карання,
І часто дух мiй вiзьме та й зiтхне.
73 Я там, в Роменi, брав на пiдробляння
Монети iз Хрестителем яснi,
І тiлу мить в огнi була остання.
76 Якби побачив душi я сумнi
Тих Гвiдо, Алессандро та iх брата, —
Й фонтана Бранди не шкода менi!
79 Тут одного десь тiнь блукае, клята,
Як вiрить тим скаженим бiгунам, —
Та що я вдiю, бо нога – як втята!
82 Якби то легкiсть повернуть ногам,
Щоб крок ступить в сто лiт я був би в силi,
Уже давно я мандрував би там,
85 Шукаючи його в огиднiй гнилi,
Хай обводу всього, навкруг бери,
Миль з одинадцять, впоперек – з пiвмилi.
88 Це ж через них попав я до дiри —
Примушували карбувать флорини,
Що мали домiшок каратiв з три».
91 І я: «А хто цi двое? В чiм iх вини?
Як взимку змочена рука, димлять,
Праворуч там, людина до людини».
94 «Такими iх застав, коли з проклять, —
Сказав вiн, – прiрва ця мене вхопила.
Нiколи брехень iм вже не казать.
97 От ця шахрайка Йосифа губила,
А грек, шахрай Сiнон згубив троян;
Пропасниця ж смердюча все убила».
100 І той вже вскочив у злоби туман
І в гнiвi, з маху, скiльки стало сили,
У пузо бахнув, як у барабан.
103 А майстер той Адамо, роздобрiлий,
Його в одвiт у пику затопив,
Бо мав кулак не надто обважнiлий,
106 Приказуючи: «Хоч не з ряду бив,
Бо рухатись менi не дуже зручно,
А все ж удар не надто ослабiв».
109 А той вiдмовив: «Трапивши невлучно
У пломiнь, ти не квапив нiг прудких,
Коли монету карбував поштучно».
112 Товстун же: «Правда йде зi слiв твоiх,
А чи слова ти правди говорив цi,
Коли за правду мав троянець iх?»
115 «Брехав я в словi, ну, а ти в карбiвцi, —
Сказав Сiнон, – тож ти життя й знання
Вiддав, щоб жить на чортовiй верхiвцi».
118 «Клятвопорушнику, згадай коня, —
Вiдмовив черевань, – i тим карайся,
Свiт пам’ята тебе до цього дня».
121 «А ти вiд спраги лютоi старайся, —
Промовив грек, – налить живiт бурди
І черевом, як плотом, прикривайся!»
124 Тодi монетник: «В тебе, як завжди,
Мерзоти повен рот, на гидь багатий,
Бо спрагу чую й дмуся од води,
127 Ти ж весь в жару, горить язик проклятий,
І дзеркало, в яке дививсь Нарцис,
Ти б без запрошення почав лизати».
130 Що iнтерес до спору в мене рiс,
Учитель мовив: «Що тобi в цiм дивi?
Ще трохи – й я цього б не перенiс».
133 Коли сказав менi вiн так у гнiвi,
Я озирнувсь, i стид мене пойняв;
Ще й досi у душi вiн соромливiй.
136 Мов той, хто лихом снив, як сон змагав,
І, щоб те снилось лиш, вiн мрiяв спавши,
Бо переплутував з уявним яв, —
139 Таке ж i я чинив, благання славши
Вiд серця, щоб менi пробачив вiн,
І, що я прощений уже, не знавши.
142 «І менший сором бiльшу iз провин, —
Сказав мiй вождь, – спокутуе звичайно,
Й тобi журитися нема причин.
145 І пам’ятай, що стану я негайно
З тобою, в разi доля допуска,
Подiбнi свари слухать непотайно.
148 Волiть iх слухать – воля то низька».
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
1 Язик той, що завдав менi страждання,
Вiд чого сором в мене рiс i рiс,
Одразу ж вгамував моi вагання.
4 Так я чував, – був у Ахiлла спис
Вiд його батька, що у час той самий
І рани завдавав, i лiки нiс.
7 Залишили ми тi злощаснi ями,
Обходячи по краю без дорiг,
І не обмiнювалися словами.
10 Похмурий день на вiдпочинок лiг,
Я бачив кепсько, мов крiзь сутiнь ночi.
Раптово я почув – звучав десь рiг;
13 Вiн заглушив би грiм, що з хмар гуркоче
Мiж блискавок та дощових гiрлянд, —
І спрямував туди своi я очi.
16 Коли пiд натиском невiрних банд
Великий Карл втрачав братiв по зброi,
Так моторошно не сурмив Орланд.
19 Звернувши зiр в бiк музики рiзкоi
Й побачивши немов громаддя веж,
Я: «Вождю, тiнь фортецi то якоi?»
22 І вiн менi: «Уяву не бентеж,
То далина тебе ввела в оману,
Ти ж хочеш бачити i в пiтьмi теж.
25 От станем ближче, вийде все з туману,
І сумнiви розвiються умить.
Отож тебе я й пiдганяти стану. —
28 Почав, за руки взявши, говорить: —
Щоб знову в прикрий не упав обман ти
Й даремно не лякався тих страхiть,
