скачать книгу бесплатно
Постiй, мою послухай просьбу щиру,
Ми потiм надолужим кожну мить».
85 Мiй вождь погодивсь, я ж сказав блюзнiру,
Який брехав гидкiш за всiх собак:
«Хто ти, що поспiль всiх ганьбиш над мiру?»
88 «А сам ти хто, – промовив вiн, – що так
На лиця ти iдеш по Антенорi,
Немов живий ступае на стрiмчак?»
91 «А я живий i е, не будеш в горi,
Мабуть, коли, – одвiт мiй був такий, —
Уславлю я тебе в земнiм просторi».
94 І вiн: «Якраз я хочу навпаки, —
Йди геть звiдсiль; кiнчай цю мову кляту;
Не мiсце тут розводить балачки».
97 Схопив я за потилицю кошлату
Й сказав: «Менi свое iм’я назвеш,
Бо обскубу я голову патлату».
100 А той: «За те, що ти мене скубеш,
Я не скажу, хто я, хай i калiччя,
Хай тисячу разiв мене клянеш».
103 Я намотав собi на передплiччя
І висмикнув волосся жмут товстий,
А вiн iз гавкотом ховав обличчя.
106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?
Хiба не досить щелепами гримать,
А ти ще й гавкаеш? Пiд три чорти!»
109 Я мовив: «Можеш язика притримать,
Запроданцю! Вернусь – i все повiм,
І вiд ганьби iм’я тобi не вимить!»
112 «Іди, – вiн мовив, – всiм брехать живим,
Не обминай лиш згадкою живою
Цього iз язиком його швидким.
115 Вiн плаче за французькою грошвою,
«Менi там, – скажеш, – стрiвся Двера злий,
Де всi корою вкритi льодовою».
118 Про iнших зайде мова ще коли, —
Он Джаннi Сольданьер, он Беккерiя,
Якому рiднi комiр розсiкли.
121 Тут всi – вiд Ганелона-лиходiя
До того, хто болонцям ключ однiс,
Як пойняла Фаенцу сонна мрiя».
124 Пiшли ми, й враз вождю я руку стис,
Уздрiли двох, вморожених в крижину, —
З них верхнiй капшуком на нижнiм звис
127 І, як вмирущий з голоду в хлiбину,
Несамовито вгризся в мiсце, де
Із черепа заходить мозок в спину.
130 І не лютiш, помщаючись, Тiдей
Пив Меналiппа кров зi скронь гарячу,
Нiж цей впивавсь у вмiстище iдей.
133 «О ти, що виявляеш лють звiрячу,
Гризучи голову в страшнiй грозьбi,
Скажи менi, – сказав я, – хай побачу,
136 Чи справедливий ти в своiй злобi.
Хто ти, скажи, й якiй ти мстиш мерзотi, —
І в свiтi дещо я зроблю тобi,
139 Поки не всохне мiй язик у ротi».
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1 Пiднявши рота вiд страшноi страви
Й волоссям жертви з губ утерши кров,
Цей грiшник припинив бенкет кривавий
4 І так почав: «Мене ти хочеш знов
Вернуть у розпач, що пече незгасно
Вiд думки лиш самоi – не розмов.
7 Коли ж на зрадника, якого сласно
Гризу, впаде це сiм’я вiдкриттям, —
Мовлять я й плакать ладен одночасно.
10 Не знаю, хто ти е i як вiдтам
Попав сюди, а що твое колiно
З Флоренцii – з вимови чую сам.
13 Тож знай, що я був графом Уголiно,
Архiепископом Рудж’ерi – цей;
Ворожiсть нас тут в’яже воедино.
16 Як вiн мене брехливiстю рацей,
Яким так вiрив я, призвiв до смертi, —
Усi наслухалися цих вiстей.
19 Але нiхто в щоденнiй коловертi
Не знав, яка була та смерть страшна.
Про ницiсть слухай-но слова одвертi.
22 В вузеньку шпарочку, замiсть вiкна,
У вежi, що Голодною зоветься
Та багатьох ув’язнюе вона,
25 Я бачив, мiсяць безлiч раз дереться,
Коли злий сон душi порушив стан, —
Повiвши, що зазнать нам доведеться.
28 Приснився цей менi владар i пан,
Вiн вовка гнав з вовчатами на гору,
Що Лукку затуляе вiд пiзан.
31 Спустили i хортiв, порвавши швору, —
Усi Гваландi, та й Сiсмондi всi
Й Ланфранкi мчали в цю жахливу пору,
34 Та й знищили в безжальностi усiй
З малими й батька, що звивався диба;
В кровi ходили, наче по росi.
37 Я пiдхопивсь, i стисла горя глиба,
Бо плакали ввi снi моi малi,
Також ув’язненi, й просили хлiба.
40 Жорстокий ти, коли своi жалi
Словами кiлькома лише обмежив,
Не плакав, – та чи й плачеш взагалi?
43 Попрокидалися, i кожен стежив,
Коли тюремник принесе обiд,
Але той сон усiм серця бентежив.
46 Аж раптом чую, забивають вхiд
Страшноi вежi; мовчки подивився
Я на синiв i скрив розпуки слiд.
49 Вiдчув, що в камiнь я перетворився,
Вони ж стогнали; Ансельмуччо мiй
Спитав: «Чого ти, батьку, засмутився?»
52 Та я не плакав. У журбi нiмiй
Просидiв день i нiч, поки прекрасне
Зiйшло свiтило у красi своiй.
55 Блiдий свiтанок, що сяйне i згасне,
В сумну пробравсь темницю, i я вздрiв
В них чотирьох свое обличчя власне, —
58 Собi я руки в розпачi вкусив.
Гадавши, що я голод за всiх важче
Терплю, вони, пiдвiвшись iз кутiв,
61 Сказали: «З’iж нас, батьку. Це найкраще,
Коли ти вiдбереш життя у нас.
Нехай воно iде на щось путяще».
64 Щоб не смутить iх, мiй вiдчай пригас.
Ще день i ще без iжi, без вологи.
Чом не розверзлась нам земля в той час!
67 А на четвертий день мiй Гаддо ноги
Моi до себе пригорнув щiльнiш
І простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»
70 І вiн помер, i, як мене ти зриш,
Я зрiв iх смерть, – а був же кожний молод!
Смерть в п’ятий, шостий день – i не пiзнiш.
73 Ослiплий, мацав я камiнний холод,
Звав кожного, – i кожний був мертвяк,
Аж поки горе перемiг злий голод».
76 Замовкнувши, накинувсь неборак
На вбогий череп знову й ну глодати
Зубами гострими, як у собак.
79 О Пiзо, ти ганьбиш весь край багатий,
Де наше «si» так солодко бринить!
Сусiди не спiшать тебе карати,
82 То хай Капрайя i Горгона вмить,
Немов двi греблi, встануть в гирлi Арно,
Щоб весь твiй люд у хвилях потопить!
85 Хоча граф Уголiно вмер немарне,
Бо, зрадивши тебе, вiн замки здав,
Але дiтей морити – це ж почварно!
88 Покайсь, мала фiванко, i прослав
Малечу – Угуччоне та Брiгату
Та ще тих двох, що в пiснi я назвав.
91 Ми вже в долину сходили покату,
На грiшних iншого уже зразка
І навзнак перекинутих багату.
94 Сам плач iх плакати не допуска,
І бiль, що набiгае iм на очi,
Назад верта, i мука знов тяжка,
97 Як витекти сльоза з очей захоче,
Ледь на студене вийде прикриття,
То забралом криштальним заклубоче.
100 Хоч в холодi згубив я всi чуття
І вже нiяких форм, нi барв, нi лiтер
Не мiг би, мабуть, розрiзнити я,
103 Менi здалось, що почуваю вiтер,
Тому я: «Вчителю, це б звiдки йшло?
Бо тут же пари й слiд хтось нiби витер».
106 І вiн: «Пожди, хоч би там що було,
Вже скоро твоi очi з прямотою
З’ясують цього вiтру джерело».
109 А хтось iз скутих холодом i тьмою
Гукнув: «Хiба ви, душi, злi такi,
Що вас послали до низького звою!
112 Ви тягарi знiмiть з очей важкi,
І погляд знов нехай сльозою присне,
Поки не вернуть холоди бридкi».
115 І мовив я: «Тобi зроблю корисне,
Скажи ж, хто ти, i хай тягар вериг
Із криги, як збрешу, мене притисне».
118 І вiн сказав: «Я брат той Альберiг,
Що злi плоди в саду ростив, упертий,
Й ужинок мае фiнiкiв – не фiг».
121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»
І вiн: «Та не обходить це мене,
Чи дано тiлу час життя чи смертi!
124 Одне лиш дiло тут нам i ясне,
Що душi падають до Толомеi
Ранiш, як нитку Атропос утне.
127 Щоб ти охочiш з ямини моеi
Знiмав цю непрозору пелену,
Знай, що душа як зрадить, то до неi
130 Як i зi мною стало, в мить одну
У тiло входить бiс в лихiй погрозi,
Душа ж викочуеться в глибину,
133 В криницю, не спинившись на порозi.
Тут не вважають мертвим i того,
Можливо, хто заклякнув на морозi.
136 Коли з землi ти, мусиш знать його:
Це Бранка д’Ор’я; хто iз нас не знае
Цього сусiду з давнини свого!»
139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немае:
Цей Бранка д’Ор’я зовсiм ще не вмер.
